Обрядова сфера українців демонструє виразні зв’язки з фразеологією. Фразеологізми, відображаючи стихію етнічної духовної культури, формують “сакральну народну фразеологію” (М. Толстой) [2, с. 70]. У фразеосистемі української мови поряд з рештою наявні також і уламки вербального плану обряду присяги. Присяга (клятва) у всьому світі поширена як ритуал, спрямований на засвідчення і підтвердження вірності, покори чи відданості яким-небудь зобов’язанням [9, с. 260]. За її допомогою також запевнюють у правдивості сказаного, у вірності в коханні тощо. Вона часто підкріплюється згадуванням чогось дорогого, священного для того, хто обіцяє. Присяга – відоме з архаїчних часів самозакляття, у процесі якого людина в урочистій атмосфері і при свідках сама накликає на себе нещастя, якщо не виконає обіцянки. “Об’єктами” присяги виступали життя, мати, Бог, усе святе, кров, здоров’я, діти, честь, добре ім’я [7, с. 483]. Історично присяга ґрунтується на страху перед “невидимою силою, руйнівна дія якої може навалитися на особу, що присягнула, у разі порушення вірності присязі” [15, с. 18]. Етимологічно слово присяга (псл. *prisęga) похідне від дієслова *prisęgti (присягти), що означає ”доторкнутися до предмета, яким присягали“ [5, с. 579]. Отже, первісно суть присяги полягала в доторку (цей рух виступав знаком близькості, причетності, вірності) до певного предмета (обрядового символу), наділеного в семіотичній системі соціуму сакральною важливістю (земля, священний камінь чи зображення, жертовне вогнище, зброя тощо [8].

Синонімом до слова “присяга” є лексема клятва. Той, хто порушує клятву, називається “клятвопорушник”. В етимологічному плані слово “клятва” споріднене зі словами клясти ”проклинати; лаятися“, клястися ”присягатися“ [6, с. 470]. Наведена етимологія відсилає до ідеї прокльону як покарання за клятвопорушення. Це пов’язує обряд клятви з обрядом виголошення прокляття.

Існує ще й такий різновид присяги, як божба – присягання ім’ям Бога, а також іншого божества з метою ствердження правдивості своїх слів; це менш урочиста обрядова дія порівняно з клятвою. Божба передбачає накликання на себе лиха як кару, якщо сказане виявиться неправдивим [7, с. 47]. Вона являла собою найпоширеніший спосіб судового розгляду. Існували такі її види: словесна божба, божба з використанням хреста, зняття і цілування ікони [3, с. 165].

Обряд присяги, на думку дослідників, сягає первісних часів. Ю. Писаренко одну з присяг (так звана “присяга з дерном на голові”) узагалі пропонує кваліфікувати як “універсальну модель обряду переходу”, що водночас, як вважає дослідник, ідеально транслює сенс самого поняття “традиція”. Російський селянин, щоб довести належність суперечливої ділянки сіножаті, клав собі на голову шматок дерну і присягався (інколи обходячи при цьому межу), що коли ділянка, довкола якої сперечаються, йому не належить, його покарає ”мати-сира земля“. Початково, ймовірно, така присяга виступала клятвою загалом, у процесі якої демонструвалася належність того, хто клянеться, до «роду-землі» шляхом тимчасового поховання (і відповідно – смерті) під дерном. Сценарій відтворював повернення до лона роду-матері землі і повторне народження [10, с. 79].

Ритуальність судового дискурсу започатковано ще в язичницькі часи, а в середньовіччі вона досягла апогею. У другій половині ХVІ – ХVІІІ ст. кожен учасник судового процесу складав присягу, клянучись ім’ям Бога у присутності осіб духовного сану перед Святим Хрестом і Євангелієм [4].

Обряд присяги включав: а) сторони, що клялися; б) свідків (це люди, боги, якими клялися); в) сакральний предмет (хрест, Євангеліє); г) порядок обрядодій і ґ) текст (вербальну формулу) [3, с. 166]. Відправлявся він у священному місці (могила предка, церква тощо). Присягаючи, у церкві цілували хреста і Євангеліє, урочисто прикликали як свідка Бога. Актом цілування хреста (як і подібних святинь) богато народів стверджували клятву, присягу [1, с. 57]. Цей обряд мав назву хресне цілування. “Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів його порушити якимись неправедними діями” [11, с. 262-263].

У мотиваційних зв’язках з обрядом присяги перебуває група фразеологізмів. Ці зв’язки зафіксовані як на рівні форми, так і на рівні змісту. Частина таких одиниць описує обряд, різні його варіанти (складники): давати / дати слово честі [13, с. 211], давати / дати обітницю [13, с. 209], давати хреста [13, с. 215], положити зарік [12, с. 538]. Форма деяких одиниць засвідчує, що присягання відбувалося за участю частин тіла: давати / дати голову (рідше руку) [на відруб (відсік і т. ін.) [12, с. 177-178], ручатися (ручитися) головою [12, с. 626], присягаю на божі вії [14, с. 52].

Виявлено групу одиниць, форма яких відображає факт залучення до обряду імені Бога. Бог тут виступає силою, якій присягають, якою клянуться, яку закликають у свідки: присягаю перед Богом святим [14, с. 28], їй же Богу (бо… ) [святому!] [14, с. 26], їй же богу, їй же богу моєму, їй же ти богу [13, с. 42], Богом [живим] божуся! [14, с. 23-24], Бог мені свідок [13, с. 38].

Ряд фразем, у складі яких наявний компонент Бог, за структурою являють собою проклін (зловісне побажання). Зазвичай така вербальна магічна формула спрямовувалась на того, хто присягає (здійснювалося самозакляття). Озвучувалося лихе побажання собі, якщо сказане – неправда. План вираження таких одиниць містить опис того, що відбудеться у разі кривоприсяги: хай (нехай) мене Бог (Господь) поб’є (уб’є, покарає) [13, с. 40], убий (побий) мене Бог – [13, с. 909]. Присяг-самозаклять серед наявного матеріалу найбільше. Вони мають різнорідну тематику. Зокрема, це побажання:

1) смерті (щоб я вмер! [14, с. 484]), але частіше – найрізноманітніших хвороб. Причому назви хвороб згадуються доволі рідко: щоб мені трясця [13, с. 902], хай трясця мене б’є! [14, с. 471]. Найчастіше така фразема містить інформацію про одержання шкоди здоров’ю: щоб мені язик відсох (усох) [13, с. 976], щоб мене скрутило [13, с. 821], щоб мені печінку роздуло [13, с. 749], щоб очі повилазили [12, с. 479];

2) лиха від нечистої сили: враг візьми мою душу! [14, с. 59], нехай мене враг візьме! [14, с. 59], враг мене (мою душу) візьми [13, с. 150];

3) відсутності добра чи позбавлення спасіння: бодай (щоб) мені добра не було! [13, с. 63], бодай я довіку щастя не мав [14, с. 531];

4) бути проклятим: щоб я був проклятий (проклят) [13, с. 974];

5) опинитися на тому світі: щоб мені [крізь землю] провалитися [13, с. 704], щоб [крізь землю] провалитися [13, с. 572];

6) узагальненого лиха: бодай (хай) мені те та се [14, с. 533];

7) невдачі: щоб я (ти) [так] з носом був [13, с. 974], щоб я так жив! [14, с. 461], щоб я [так] жив (на світі був) [13, с. 974];

8) лиха від неба та небесних стихій: хай мене скарає небо [14, с. 266], грім би мене вдарив (побив) [13, с. 197], хай мене грім поб’є (уб’є, вдарить, приб’є і т. ін.) [12, с. 170; 13, с. 198];

9) лиха від хреста як магічної сили: хай (нехай) мене [святий] хрест поб’є [13, с. 935], побий (убий) мене [святий] хрест, [13, с. 935], хрест мене вбий! [14, с. 503].

Використання такого типу фрезологізмів – це стихія художнього стилю: – От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий... – Брешеш, гаде! – закричали партизани й почали його бити. – Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! – він почав їсти землю, обливаючись сльозами (http://www.ukrcenter.com); Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу! (http://bookz.ru/authors/ne4ui-levic_kii-i/kaidashe/page-9-kaidashe.html). Однак наявний матеріал засвідчує випадки використання таких одиниць і в текстах ЗМІ. Потрапляючи сюди, фраземи-клятви вносять елементи архаїчності: Але при чому тут Ірина Фаріон? Даю руку на відруб, що вона під жоден із цих критеріїв не підпадає (http://blogs.pravda.com.ua/authors/tiahnybok/528c69493363a/page_10/).

Проте зв’язок з обрядом присяги усе ж залишається. Його репрезентує як форма фразеологізму, так і його семантика, оскільки аналізовані одиниці демонструють метотнімічний тип вторинного семіосизу, коли фразеологізація вільного словосполучення, що є частиною вербального коду обряду, відбувається у семантично близькому напрямку: Даю вам слово честі, Порошенко про це навіть не знав (http://www.telekritika.ua/media-corp/lyudi/2010-10-26/56915). Вживаючи у тексті таку фразему, автор, з одного боку, вносить маніфестовану фраземою семантику, а з іншого, – актуалізує у свідомості реципієнта відсилання до обряду присяги. У результаті чого формується відповідний конотаційний фон висловлювання: Лавринович б’є себе в груди: Їй Богу, жоден червоний прапор не розгортався (http://www.gart.org.ua/?page=news&element_id=32770).

Таким чином, аналізовані одиниці засвідчують факт мотиваційних зв’язків між обрядовою дійсністю і фразеосистемою української мови. Фразеологізми цього типу як планом вираження, так і планом змісту транслюють способи здійснення відповідних обрядодій і їхню загальну семантику – запевнення у правдивості сказаного. Такі одиниці найчастіше вживаються у текстах розмовного і художнього стилів. Однак є для них місце і в публіцистичному стилі, де вони виступають засобами творення відповідного конотаційного фону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Байбурин А. К., Топорков А. Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. – Л. : Наука. ЛО, 1990. – 168 с.
2. Васильченко В. Обрядовомотиваційні зв’язки українських етнофразем (на матеріалі поховальних фразеологізмів) // Українська мова. – 2009. – № 2. – С. 70–85.
3. Гаєвська Т. І. Звичай як процес улагодження (урядування, обрядування) громадського життя // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв : наук. журнал. – К. : Міленіум, 2012. – № 4 – С. 165–168.
4. Доценко О. Л. Комунікативний ритуал у судовому процесі Психолінгвістика: науковий журнал / Гол. ред. О. М. Холод. – 2008. – Том. 1 (1). – С. 128 – 138. – Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Psyholing/2008_1/statti/08dolrsp.pdf
5. Етимологічний словник укр. мови: В 7 т. – К.: Наук. думка, 1983 – 1989. – Т. 4: Н – П / [уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.]. – 2003. – 656 с.
6. Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К.: Наук. думка, 1983 – 1989. – Т. 2: Д – Копці / [уклад.: Н. С. Родзевич та ін.]. – 1985. – 572 с.
7. Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
8. Мечковская Н. Б. Язык и религия : лекции по философии и истории религий. – М., 1998. – 352 с. – Режим доступу: http://www.helpforlinguist.narod.ru/MechkovskayaNB/txt00.htm
9. Никифоров М. В. Присяга (клятва) как правовое явление / М. В. Никифоров // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. Серия: Право. – 2001. – № 1 – С. 260–265.
10. Писаренко Ю. Г. “Лоно традиции” (размышляя над образом-понятием) // Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць / Ред.: Я. В. Шрамко. – Вип. 13. – Кривий Ріг, 2012. – С. 72–84.
11. Пономарьов А. Українська етнографія. – К. : Либідь, 1994. – 318 с.
12. Словник фразеологізмів української мови / відповідальний ред. Винник В. О. – К.: Наукова думка, 2003. – 788 с.
13. Фразеологічний словник української мови / [уклад. В. Білоноженко та ін.]. – К.: Наукова думка, 1993. – 980 с.
14. Фразеологія перекладів Миколи Лукаша: Словник-довідник / [уклад. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк]. – К.: Довіра, 2002. – 735 с.
15. Цуркан М. І. Присяга судді як невід’ємний структурний елемент його правового статусу // Вісник Вищої ради юстиції. – 2010. – № 3. – С. 18–27.