Поліграфічно-видавничий дім «Твердиня»

В’ячеслав Васильченко про... про таємниці рідної мови «2»

Dyrektor — Fri, 18 Mar 2016 19:39:11 GMT

ОБРЯДОВІ ФРАЗЕОЛОГІЗМИ (ТИП "ОБРЯД-СЛОВО") В УКРАЇНСЬКИХ МАС-МЕДІА

У дослідницькій парадигмі етнолінгвістики особливе місце відводиться народній фразеології, вивчення якої потребує активізації, оскільки вона є засобом відображення в мові національної специфіки, носієм елементів, що у значній різноманітності і повноті характеризують етнічну картину світу [2, с. 52]. Народні фразеологізми часто виступають носіями «незафіксованої історії» етносу (Х. Касарес). Виразну групу фразем утворюють одиниці, прототипи яких функціонували в обрядовій стихії як формули вербальної магії. Обрядова комунікація найчастіше поєднувала компоненти вербальні й невербальні. Виникнення багатьох вербальних формул, що часто супроводжують певні народні ритуали, ґрунтується на великій вірі у магічність слова і вислову [11, с. 6]. Адже для первісної людини, як зазначає М. Возняк, “кожне слово було живим проблиском думки, почування, висловом того враження, котре викликали предмети та явища” [2, с. 52]. Словесний (вербальний) текст був невіддільною структурною одиницею в обряді – архаїчному синкретичногому дійстві, вербальна магія в багатьох аспектах поєднувалася з дієвою (предметною) [6, с. 284]. Структура обряду організовується як своєрідна вербально-предметно-акціональна тріада (хоч інколи вона редукується до словесно-акціональної діади). Таким чином, вербальний обряд являє собою “мову-дію”, що супроводжується реквізитами (предметами) [7, с. 9-10]. Уся прагматика вербальних обрядів зосереджувалася у відповідних сакральних текстах. Тексти вербальної магії мають визначену структурну організацію, яка детермінується прагматикою обрядової відправи, свою поетичну орнаментику. Проте, як зазначає А. Темченко, “якими б майстерними не були форми передачі думки, вони не мають самостійного художнього завдання, а підпорядковуються загальній ідеї виголошення тексту” [8, с. 11-12]. Мова в обрядах вербальної магії виступає найголовнішим інструментом. За її допомогою відбувається структурування соціального простору у потрібному для виконавця обряду вигляді. Він може перетворити його на безпечну територію (для себе (апотропеї) чи для когось (благопобажання), або ж наділити його атрибутами ворожості й загрозливості (для когось (магічні волюнтативи) чи для себе (клятва – при умові порушення даного слова).

Значна частина вербальних магічних формул (далі – ОФ) закріпилася у ролі фразем сучасної літературної мови.

Серед багатого інструментарію вербальної магії наявні обрядові побажання. Прагматична природа відповідних фольклорних текстів, що стали базою для побажань аналізованих фразем, втілюється в жанровій функціональній моделі – “словами викликати потрібні дії, нав’язати комусь (іншим людям, істотам, природі) свою волю” [4, с. 10-11]. Цю ж прагматику “успадкували” і фраземи-побажання. Належність прототипів до форм оказіонального фольклору детермінувала специфіку семантики ОФ, утворених на їхній основі. ОФ до одиниць експресивних, глибоко занурених у народну культуру. Їхня формально-семантична організація демонструє багаторівневий характер. Будучи результатом архаїчного осмислення навколишнього світу і репрезентованими через етап обрядового дискурсу, такі одиниці втілюють архетипні смисли, несуть первісні вірування, закодовані у закам’янілих формулах, що згодом трансформувались у фраземи.

У медійних текстах аналізовані ОФ можуть використовуватися по-різному: як у заголовку, так і безпосередньо в самому тексті. Виявлений матеріал засвідчує часте використання ОФ у структурі заголовків: Боже храни Інститут журналістики! Як зіркові випускники святкували ювілей альма-матер (http://fakty.ictv.ua/ua/index/read-news/id/1449488); "Регіональне" нахабство. Боже, нас борони з ним звикнутись! (http://www.pravda.com.ua/columns/2013/02/25/6984270/); Бог у поміч тобі, лікарю! Родинa Єсаулових (http://www.vechirka.uafor.net/society/medicine/2306153503.php); Лавринович б’є себе в груди: Їй Богу, жоден червоний прапор не розгортався (http://www.gart.org.ua/?lang=ua&page_id=2&news_type=1&element_id=32770).

Водночас заголовок може складатися лише із ОФ: Боже мій, Боже (http://gazeta.ua/articles/zhezhera/_bozhe-mij-bozhe/403398); Хай допомагає нам Бог! (http://lvivexpres.com/main/2012/01/05/704); "Господь з Тобою" (http://www.dds.edu.ua/ua/articles/2/duhovna-svitlytsa/homilies/marian-homilies/1008-god-with-you.html). Залежно від авторських інтенцій та сама одиниця може виступати у заголовку і як самостійна, і як складник ширшої структури: У добрий час! (http://zhgazeta.at.ua/news/u_dobrij_chas/2012-06-15-51) // У добрий час, на щедрий урожай! (http://zp-pravda.info/index.php?option=com_content&view=article&id=4766:2012-04-12-16-06-56&catid=34:2009-04-14-10-24-35&Itemid=63). Також ОФ можуть виступати назвами рубрик: Нехай Бог боронить! (http://archive.wz.lviv.ua/articles/31505).

Вживаючись безпосередньо в тексті, ОФ часто несуть оцінку сказаного: Люди тішились, коли Марійка завагітніла. Бо таку біду вони пережили – нехай Бог боронить (http://www.0352.com.ua/article/281587). Поряд з цим ОФ використовуються для передачі особливостей мовлення персонажів (для їх мовної характеристики): Бісова тварюко, вчора не наїлася? А щоб тебе трясця взяла! А щоб тобі роги повикручувало! А щоб тобі... (http://www.tviybiznes.com/main/prnews/178993).

Специфіка стилістичної маркованості таких одиниць детермінована характером прототипу. Благопобажання конотовані позитивно, а прокльони негативно: Многая літа, Святійший Владико! Патріарху Філарету – многая літа! (http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/47971caf22d2a/); Ні пуху, ні пера! (http://www.hunt-fish.com.ua/article.htm?ident=7660490ee86861b) // А я й собi «по-городському» зацвенькав. Лихий попутав, бий його коцюба! (http://www.umoloda.kiev.ua/print/84/45/72456/). Цей факт відображає структурну організацію функціонально-семантичного поля оцінки в публіцистичних текстах [5].

Відповідно до загальних тенденцій, ОФ можуть зазнавати трансформації. Виявлено випадки, коли ця операція здійснюється у звичайний спосіб (зміни відбуваються у плані вираження): Головне – щоб не відсох язик (http://www.umoloda.kiev.ua/number/84/113/2415/) // пор.: щоб (бодай) язик відсох (усох) кому, щоб (бодай) язики повідсихали (ФСУМ, с. 976). Водночас трансформація може відбуватися і без такої зміни, коли семантично актуалізується буквальний зміст плану вираження одиниці: Щоб я так жив. Працівники «ЄРЦ» мають пільги на квартплату (http://pravda.if.ua/news-35762.html) // пор.: щоб я так жив! – “Ужито для запевнення в чому-небудь, підтвердження чогось” (Фр.Лук., с. 461).

У текстах мас-медіа використовуються також прокльони, що словниками не зафіксовані як фраземи: А щоб тебе качка копнула! (http://archive.wz.lviv.ua/articles/89548). Особливою алюзійністю наділені своєрідні прокльони радянського часу: Щоб ти жив на одну зарплату: прокльони і прокляття як різновид усної народної творчості (http://www.chasipodii.net/article/10430/).

Функціонують в текстах мас-медіа і фраземи, план вираження яких являє собою опис вербального магічного обряду: І з почуттям глибокого внутрішнього задоволення посилати до бісової матері продажну українську міліцію, оскільки Інтерпол не застосовує санкцій до осіб, яких переслідують на батьківщині з політичних мотивів (http://www.wz.lviv.ua/ukraine/121506).

Таким чином, серед мовних засобів, що функціонують у медійних текстах, наявні фраземи, прототипами для яких стали формули вербальної магії. Вербальний обряд являє собою “мову-дію” (тобто магічна сила – згідно з архаїчними віруваннями – такого обряду зосереджується у певній вербальній формулі). ОФ в мас-медійних текстах найчастіше використовуються в заголовках. Часто вони несуть оцінку сказаного і виступають засобами мовної характеристики персонажів. Вектор конотації (позитивна чи негативна) детермінується характером прототипу ОФ. Аналізовані одиниці підлягають дії прийому трансформації.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Возняк М. С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид. – Вид. 2-ге, перероб. Кн. 1. – Львів: Світ, 1992. – 696 с.
Кононенко В. Етнологічні засади вивчення української мови // Українська мова в освіті. – Івано-Франківськ : Плай», 2000. – С. 43-56.
Марченко Г. В. Обрядові побажання: структура і семантика тексту : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.07 “Фольклористика” [Електронний ресурс] / Г.В. Марченко. – К., 2003. – 19 с. – Режим доступу : http://librar.org.ua/sections_load.php?s=philology&id=2251&start=1

Онищенко І. В. Категорія оцінки та засоби її вираження в публіцистичних та інформаційних текстах : авт
Васильченко В. Відображення українськими фраземами шлюбнообрядової архетипної опозиції “згода/відмова” // Лінгвістика: Збірник наукових праць. – Луганськ, ДЗ “ЛНУ імені Тараса Шевченка”. – 2008. – № 2 (14) – С. 73-82.
ореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” [Електронний ресурс] / І. В. Онищенко. – Д., 2004. – 20 с. – Режим доступу : http://disser.com.ua/contents/3968.html

Петренко О. Р. Найголовніші особливості мови українських колядок як сакральних текстів / О. Р. Петренко // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. –. Серия «Филология. Социальные коммуникации». – 2011. – Т. 24 (63). – № 1. – Ч. 1. – С. 284–288.
Соляр О. А. Українські народні замовляння: питання походження і поетики : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.07 “Фольклористика” [Електронний ресурс] / О. А. Соляр. – Л., 2005. – 16 с. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/ard/2005/05soappp.zip
Темченко А. І. Українські лікувальні замовляння: вербально-акціональні універсалії, символіка та семантика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.05 “Етнологія” [Електронний ресурс] / А. І. Темченко. – К., 2003. – 17 с. – Режим доступу : http://disser.com.ua/contents/6452.html
Ужченко В. Д. Східноукраїнська фразеологія: Монографія. – Луганськ: Альма-матер, 2003. – 262 с.
Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М. 25 / Упоряд., приміт. та вступна ст. М. М. Пазяка. – К.: Либідь, 1993. – 768 с.
Філіпчук М. В. Етносимволіка мовних одиниць в українському обрядовому дискурсі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / М. В. Філіпчук. – К., 2007. – 20 с.
Фразеологічний словник української мови: У 2 кн. – К., Наук. думка, 1993. – 980 с.

Чубинський П. Мудрість віків: українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського: У 2 кн. – К.: Мистецтво, 1995. – Кн. 2. – 224 с.

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... про таємниці рідної мови «1»

Dyrektor — Thu, 04 Feb 2016 16:32:17 GMT

СЛІДИ ОБРЯДУ ПРИСЯГИ У ФРАЗЕОЛОГІЗМАХ

Обрядова сфера українців демонструє виразні зв’язки з фразеологією. Фразеологізми, відображаючи стихію етнічної духовної культури, формують “сакральну народну фразеологію” (М. Толстой) [2, с. 70]. У фразеосистемі української мови поряд з рештою наявні також і уламки вербального плану обряду присяги. Присяга (клятва) у всьому світі поширена як ритуал, спрямований на засвідчення і підтвердження вірності, покори чи відданості яким-небудь зобов’язанням [9, с. 260]. За її допомогою також запевнюють у правдивості сказаного, у вірності в коханні тощо. Вона часто підкріплюється згадуванням чогось дорогого, священного для того, хто обіцяє. Присяга – відоме з архаїчних часів самозакляття, у процесі якого людина в урочистій атмосфері і при свідках сама накликає на себе нещастя, якщо не виконає обіцянки. “Об’єктами” присяги виступали життя, мати, Бог, усе святе, кров, здоров’я, діти, честь, добре ім’я [7, с. 483]. Історично присяга ґрунтується на страху перед “невидимою силою, руйнівна дія якої може навалитися на особу, що присягнула, у разі порушення вірності присязі” [15, с. 18]. Етимологічно слово присяга (псл. *prisęga) похідне від дієслова *prisęgti (присягти), що означає ”доторкнутися до предмета, яким присягали“ [5, с. 579]. Отже, первісно суть присяги полягала в доторку (цей рух виступав знаком близькості, причетності, вірності) до певного предмета (обрядового символу), наділеного в семіотичній системі соціуму сакральною важливістю (земля, священний камінь чи зображення, жертовне вогнище, зброя тощо [8].

Синонімом до слова “присяга” є лексема клятва. Той, хто порушує клятву, називається “клятвопорушник”. В етимологічному плані слово “клятва” споріднене зі словами клясти ”проклинати; лаятися“, клястися ”присягатися“ [6, с. 470]. Наведена етимологія відсилає до ідеї прокльону як покарання за клятвопорушення. Це пов’язує обряд клятви з обрядом виголошення прокляття.

Існує ще й такий різновид присяги, як божба – присягання ім’ям Бога, а також іншого божества з метою ствердження правдивості своїх слів; це менш урочиста обрядова дія порівняно з клятвою. Божба передбачає накликання на себе лиха як кару, якщо сказане виявиться неправдивим [7, с. 47]. Вона являла собою найпоширеніший спосіб судового розгляду. Існували такі її види: словесна божба, божба з використанням хреста, зняття і цілування ікони [3, с. 165].

Обряд присяги, на думку дослідників, сягає первісних часів. Ю. Писаренко одну з присяг (так звана “присяга з дерном на голові”) узагалі пропонує кваліфікувати як “універсальну модель обряду переходу”, що водночас, як вважає дослідник, ідеально транслює сенс самого поняття “традиція”. Російський селянин, щоб довести належність суперечливої ділянки сіножаті, клав собі на голову шматок дерну і присягався (інколи обходячи при цьому межу), що коли ділянка, довкола якої сперечаються, йому не належить, його покарає ”мати-сира земля“. Початково, ймовірно, така присяга виступала клятвою загалом, у процесі якої демонструвалася належність того, хто клянеться, до «роду-землі» шляхом тимчасового поховання (і відповідно – смерті) під дерном. Сценарій відтворював повернення до лона роду-матері землі і повторне народження [10, с. 79].

Ритуальність судового дискурсу започатковано ще в язичницькі часи, а в середньовіччі вона досягла апогею. У другій половині ХVІ – ХVІІІ ст. кожен учасник судового процесу складав присягу, клянучись ім’ям Бога у присутності осіб духовного сану перед Святим Хрестом і Євангелієм [4].

Обряд присяги включав: а) сторони, що клялися; б) свідків (це люди, боги, якими клялися); в) сакральний предмет (хрест, Євангеліє); г) порядок обрядодій і ґ) текст (вербальну формулу) [3, с. 166]. Відправлявся він у священному місці (могила предка, церква тощо). Присягаючи, у церкві цілували хреста і Євангеліє, урочисто прикликали як свідка Бога. Актом цілування хреста (як і подібних святинь) богато народів стверджували клятву, присягу [1, с. 57]. Цей обряд мав назву хресне цілування. “Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів його порушити якимись неправедними діями” [11, с. 262-263].

У мотиваційних зв’язках з обрядом присяги перебуває група фразеологізмів. Ці зв’язки зафіксовані як на рівні форми, так і на рівні змісту. Частина таких одиниць описує обряд, різні його варіанти (складники): давати / дати слово честі [13, с. 211], давати / дати обітницю [13, с. 209], давати хреста [13, с. 215], положити зарік [12, с. 538]. Форма деяких одиниць засвідчує, що присягання відбувалося за участю частин тіла: давати / дати голову (рідше руку) [на відруб (відсік і т. ін.) [12, с. 177-178], ручатися (ручитися) головою [12, с. 626], присягаю на божі вії [14, с. 52].

Виявлено групу одиниць, форма яких відображає факт залучення до обряду імені Бога. Бог тут виступає силою, якій присягають, якою клянуться, яку закликають у свідки: присягаю перед Богом святим [14, с. 28], їй же Богу (бо… ) [святому!] [14, с. 26], їй же богу, їй же богу моєму, їй же ти богу [13, с. 42], Богом [живим] божуся! [14, с. 23-24], Бог мені свідок [13, с. 38].

Ряд фразем, у складі яких наявний компонент Бог, за структурою являють собою проклін (зловісне побажання). Зазвичай така вербальна магічна формула спрямовувалась на того, хто присягає (здійснювалося самозакляття). Озвучувалося лихе побажання собі, якщо сказане – неправда. План вираження таких одиниць містить опис того, що відбудеться у разі кривоприсяги: хай (нехай) мене Бог (Господь) поб’є (уб’є, покарає) [13, с. 40], убий (побий) мене Бог – [13, с. 909]. Присяг-самозаклять серед наявного матеріалу найбільше. Вони мають різнорідну тематику. Зокрема, це побажання:

1) смерті (щоб я вмер! [14, с. 484]), але частіше – найрізноманітніших хвороб. Причому назви хвороб згадуються доволі рідко: щоб мені трясця [13, с. 902], хай трясця мене б’є! [14, с. 471]. Найчастіше така фразема містить інформацію про одержання шкоди здоров’ю: щоб мені язик відсох (усох) [13, с. 976], щоб мене скрутило [13, с. 821], щоб мені печінку роздуло [13, с. 749], щоб очі повилазили [12, с. 479];

2) лиха від нечистої сили: враг візьми мою душу! [14, с. 59], нехай мене враг візьме! [14, с. 59], враг мене (мою душу) візьми [13, с. 150];

3) відсутності добра чи позбавлення спасіння: бодай (щоб) мені добра не було! [13, с. 63], бодай я довіку щастя не мав [14, с. 531];

4) бути проклятим: щоб я був проклятий (проклят) [13, с. 974];

5) опинитися на тому світі: щоб мені [крізь землю] провалитися [13, с. 704], щоб [крізь землю] провалитися [13, с. 572];

6) узагальненого лиха: бодай (хай) мені те та се [14, с. 533];

7) невдачі: щоб я (ти) [так] з носом був [13, с. 974], щоб я так жив! [14, с. 461], щоб я [так] жив (на світі був) [13, с. 974];

8) лиха від неба та небесних стихій: хай мене скарає небо [14, с. 266], грім би мене вдарив (побив) [13, с. 197], хай мене грім поб’є (уб’є, вдарить, приб’є і т. ін.) [12, с. 170; 13, с. 198];

9) лиха від хреста як магічної сили: хай (нехай) мене [святий] хрест поб’є [13, с. 935], побий (убий) мене [святий] хрест, [13, с. 935], хрест мене вбий! [14, с. 503].

Використання такого типу фрезологізмів – це стихія художнього стилю: – От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий... – Брешеш, гаде! – закричали партизани й почали його бити. – Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! – він почав їсти землю, обливаючись сльозами (http://www.ukrcenter.com); Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу! (http://bookz.ru/authors/ne4ui-levic_kii-i/kaidashe/page-9-kaidashe.html). Однак наявний матеріал засвідчує випадки використання таких одиниць і в текстах ЗМІ. Потрапляючи сюди, фраземи-клятви вносять елементи архаїчності: Але при чому тут Ірина Фаріон? Даю руку на відруб, що вона під жоден із цих критеріїв не підпадає (http://blogs.pravda.com.ua/authors/tiahnybok/528c69493363a/page_10/).

Проте зв’язок з обрядом присяги усе ж залишається. Його репрезентує як форма фразеологізму, так і його семантика, оскільки аналізовані одиниці демонструють метотнімічний тип вторинного семіосизу, коли фразеологізація вільного словосполучення, що є частиною вербального коду обряду, відбувається у семантично близькому напрямку: Даю вам слово честі, Порошенко про це навіть не знав (http://www.telekritika.ua/media-corp/lyudi/2010-10-26/56915). Вживаючи у тексті таку фразему, автор, з одного боку, вносить маніфестовану фраземою семантику, а з іншого, – актуалізує у свідомості реципієнта відсилання до обряду присяги. У результаті чого формується відповідний конотаційний фон висловлювання: Лавринович б’є себе в груди: Їй Богу, жоден червоний прапор не розгортався (http://www.gart.org.ua/?page=news&element_id=32770).

Таким чином, аналізовані одиниці засвідчують факт мотиваційних зв’язків між обрядовою дійсністю і фразеосистемою української мови. Фразеологізми цього типу як планом вираження, так і планом змісту транслюють способи здійснення відповідних обрядодій і їхню загальну семантику – запевнення у правдивості сказаного. Такі одиниці найчастіше вживаються у текстах розмовного і художнього стилів. Однак є для них місце і в публіцистичному стилі, де вони виступають засобами творення відповідного конотаційного фону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Байбурин А. К., Топорков А. Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. – Л. : Наука. ЛО, 1990. – 168 с.
Васильченко В. Обрядовомотиваційні зв’язки українських етнофразем (на матеріалі поховальних фразеологізмів) // Українська мова. – 2009. – № 2. – С. 70–85.
Гаєвська Т. І. Звичай як процес улагодження (урядування, обрядування) громадського життя // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв : наук. журнал. – К. : Міленіум, 2012. – № 4 – С. 165–168.
Доценко О. Л. Комунікативний ритуал у судовому процесі Психолінгвістика: науковий журнал / Гол. ред. О. М. Холод. – 2008. – Том. 1 (1). – С. 128 – 138. – Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Psyholing/2008_1/statti/08dolrsp.pdf
Етимологічний словник укр. мови: В 7 т. – К.: Наук. думка, 1983 – 1989. – Т. 4: Н – П / [уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.]. – 2003. – 656 с.
Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К.: Наук. думка, 1983 – 1989. – Т. 2: Д – Копці / [уклад.: Н. С. Родзевич та ін.]. – 1985. – 572 с.
Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
Мечковская Н. Б. Язык и религия : лекции по философии и истории религий. – М., 1998. – 352 с. – Режим доступу: http://www.helpforlinguist.narod.ru/MechkovskayaNB/txt00.htm
Никифоров М. В. Присяга (клятва) как правовое явление / М. В. Никифоров // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. Серия: Право. – 2001. – № 1 – С. 260–265.
Писаренко Ю. Г. “Лоно традиции” (размышляя над образом-понятием) // Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць / Ред.: Я. В. Шрамко. – Вип. 13. – Кривий Ріг, 2012. – С. 72–84.
Пономарьов А. Українська етнографія. – К. : Либідь, 1994. – 318 с.
Словник фразеологізмів української мови / відповідальний ред. Винник В. О. – К.: Наукова думка, 2003. – 788 с.
Фразеологічний словник української мови / [уклад. В. Білоноженко та ін.]. – К.: Наукова думка, 1993. – 980 с.
Фразеологія перекладів Миколи Лукаша: Словник-довідник / [уклад. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк]. – К.: Довіра, 2002. – 735 с.
Цуркан М. І. Присяга судді як невід’ємний структурний елемент його правового статусу // Вісник Вищої ради юстиції. – 2010. – № 3. – С. 18–27.

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... нелітературне

Dyrektor — Mon, 05 Oct 2015 06:20:32 GMT

ІНОМАРКИ ЗА РУБЛІ ЧИ «ВІТЧОМАРКИ» ЗА ГРИВНІ?

(трохи нелітературного)

У нашому лексиконі є слово «совок». Погане воно чи ні – важко сказати. Але, гадаю, небагато знайдеться людей, хто хотів би, щоб його ним називали. Бо ж воно має негативне значення. Ним називають людей, що не можуть мислити сучасними катерогіями. Їхня свідомість застрягла у часах радянської імперії. Про це свідчить не тільки їхня поведінка, ідеали, мрії, а й словник. До нього входить таке чудове слово як «іномарка». Автор, будучи свідком зміни епох, не з чуток знає, що «іномарками» в союзі («совку») називали якісні автомобілі іноземного виробництва (іноземна марка) на противагу недосконалим і допотопним радянським возам на колесах («Запорожець», «Москвич», «Нива», «Жигулі», «Лада», «Волга»). І тоді це слово разом з його лексичним значенням було чудово зрозумілим усім. А що таке «лексичне значення»? Лексичне значення має кожне повнозначне слово. Мовознавці під «лексичним значенням» розуміють «співвіднесеність слова з предметами, явищами, предметами, процесами, відношеннями, закономірностями реальної дійсності та поняттями про них. Слово називає предмет – це його лексичне значення» (https://www.phoenicis.com.ua/predmeti-zno/ukrajinska-mova/praktichnij-dovidnik/item/02-leksichne-znachennya.html). Наприклад, лексичним значенням слова «автомобіль» є «Самохідна машина з двигуном внутрішнього згоряння для перевезення пасажирів і вантажів по безрейкових дорогах. Пробіг автомобіль, і синя хмарка диму За ним розвіялась (Максим Рильський, I, 1946, 155); – У нас щороку збільшується кількість тракторів, автомобілів, аеропланів, – захоплено говорила вона(Олесь Донченко, II, 1956, 20). (Словник української мови: в 11 томах. – Том 1, 1970. – Стор. 13.).

А що нам скаже про лексичне значення слова «іномарка» сучасний словник? Тлумачний словник української мови (2006 р., 992 с., за ред. В. С. Калашника) – такого слова там немає. У джерелі «Великий тлумачний словник сучасної української мови. (ред. В. Т. Бусел) – Київ, Ірпінь. – Перун, 2005» сторінок удвічі більше – 1728, – але бажаного слова немає й там.

Інтернет-джерела теж не виручають: «іномарка» (розм.) «Про автомобіль». (http://slovopedia.org.ua/35/53382/95811.html). Зате більш-менш притомне тлумачення можна знайти у російських джерелах: ИНОМА́РКА, -и, ж. (разг.). «Легковой автомобиль зарубежного производства» (http://www.classes.ru/all-russian/russian-dictionary-Ozhegov-term-10875.htm).

Ура!

Так можна було б сказати, якби не… Якби не одна пікантна проблема. Таке тлумачення знову ж таки відбиває рівень мислення «совка». Отже, «іномарка» – це авто «не наше», «чуже». Чудово. Приміряємо цю матрицю на сучасність, бо ж наші шановні ЗМІ рясніють заголовками на кшталт: «У дворі будинку по вулиці Зоологічній спалили 4 іномарки», «На Закарпатті іномарка злетіла з моста в 8 метрову яму», «У Вінницькій обл. іномарка зіткнулася з автобусом», «На Вінниччині іномарка збила скутер», «ДТП в Києві: Чоловік загинув під колесами іномарки»… Які ж автомобілі випускаються в Україні? Такий перелік дасть змогу відділити зерна від полови. Себто перерахувавши «вітчомарки» (вітчизняні марки, авто, зроблені в Україні), можна сміливо називати чудовим словом «іномарка» (іноземна марка, авто, зроблене за межами України) машини, що не входить до цього переліку.

Отже…

У 2007 р. наш рідненький ЗАЗ (Запорізький автозавод) виготовляв «Славуту», LANOS, SENS, OPEL, CHEVROLET, ВАЗ. Тоді ж Луцький автомобільний завод випускав ВАЗ, KIA HYUNDAI (http://ukrexport.gov.ua/ukr/prom/ukr/29.html).

Підприємство АТ «АК «БОГДАН МОТОРС» за ліцензіями «на своїх потужностях виробляє автомобілі LADA десятого сімейства, Hyundai Tucson, Elantra XD та Accent. Нещодавно Корпорація розпочала виробництво автомобіля pick-up власної розробки на базі LADA 2110. Конструкція фургону розроблена з урахуванням можливості встановлення газобалонного обладнання. Наразі тривають тестування та сертифікація автомобіля і готується друга версія pick-up – бортова тентова модифікація із рамною конструкцією» (http://bogdan.ua/production.html).

У різні часи заводом ПрАТ «Єврокар» (офіційним виробником автомобілів марок VW Group в Україні, що входить до групи компаній «Атолл Холдинг») випущено такі моделі: Škoda Octavia, Škoda Fabia, Škoda Superb, SEAT León, SEAT Altea, SEAT Toledo. У 2013 р. тут розпочато виробництво двох нових моделей: Škoda Rapid (березень) та Škoda Octavia А7 третього покоління (червень) (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%80).

Сьогодні ж на ЗАЗі випускаються такі «вітчомарки» VIDA, ЗАЗ Forza, ЗАЗ Lanos, ЗАЗ Sens.

Зовсім заплутує ситуацію заголовок «Корпорація "Богдан" налагодить випуск китайських легкових авто» (http://dt.ua/ECONOMICS/korporaciya-bogdan-nalagodit-vipusk-kitayskih-legkovih-avto-122635_.html). І вони теж стануть «вітчомарками»…

Про те, що у нас є автопром, свідчить матеріал від 07/06/2013: «Україна за результатами перших трьох місяців поточного року знизила обсяги виробництва легкових автомобілів на 63% (світовий антирекорд цього року) до 6´434 одиниць, продемонструвавши таким чином 37 результат у світовому рейтингу (http://ua.comments.ua/money/203453-kozhen-chetvertiy-avtomobil-u-sviti.html).

Таким чином, кожен автомобіль, що не входить до наведеного переліку «вітчомарок», сміливо називаємо «іномарка». Скажімо, російська «Волга» це, звичайно ж, іномарка, а, наприклад, Škoda Octavia, Škoda Fabia, Škoda Superb, SEAT León, SEAT Altea, SEAT Toledo – ні.

«Маразм», – скажете ви. І я погоджуся.

І який вихід? Викинути це слово на смітник історії. Воно не відповідає сучасній, як кажуть розумні люди, «картині світу». І – лексичній системі. Це – словесний мотлох, брухт. Значно кращою йому заміною буде «престижне авто», «престижний автомобіль» (а не «престижна іномарка»). А у згаданих медійних заголовках слід зробити такі виправлення: «У дворі будинку по вулиці Зоологічній спалили 4 легкові авто(мобілі) = легковики», «На Закарпатті лекове авто (легковик) злетів з моста в 8 метрову яму», «У Вінницькій обл. лековий автомобіль зіткнувся з автобусом», «На Вінниччині лекове авто збило скутер», «ДТП в Києві: Чоловік загинув під колесами легковика». І тоді ніхто нікого не буде плутати. Бо поняття «іномарка» не має чіткого логічного окреслення.

P.S. Називати автомобіль «іномарка» може така ж недалека й обмежена людина, яка українську національну валюту гривню іменує «рублем».

В’ячеслав Васильченко, письменник-детективіст

В’ячеслав Васильченко про... риторику «2»

Dyrektor — Sat, 19 Sep 2015 12:14:18 GMT

СЕКРЕТИ ПІДГОТОВКИ І ПРОГОЛОШЕННЯ

ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

(Частина друга)

композиція публічного виступу:

а) поняття композиції

Успішність публічного виступу залежить від багатьох факторів. Одним з найважливіших серед них є композиція (лат. compositio – складання, створення ). “В теорії ораторського мистецтва під композицією промови розуміють побудову виступу, співвідношення його окремих частин і відношення кожної частини до всього виступу як єдиного цілого” (Введенская, Павлова – С. 301). Синонімами до слова композиція виступають багатозначні загальновживані, як і саме слово композиція, терміни побудова та структура. Характер композиції виступу залежить від авторського задуму, теми, мети, змісту промови.

б) основа композиції

Здійснення якихось заходів підпорядковується певній послідовності узгоджених дій, операцій, тобто програмі, плану. У Словнику іншомовних слів про слово “план” говориться таке: “План (від лат. planum – рівне місце, площина) – 1) Заздалегідь визначений порядок, послідовність здійснення якої-небудь програми, виконання роботи, проведення заходів... 2) Порядок викладу якого-небудь матеріалу (доповіді, п’єси)” (С. 653). Уміло складений план – це запорука успішної промови. План – ніби лоція для корабля, який, ідучи зазначеним у ній фарватером, ніколи не сяде на мілину та обмине інші небезпечні місця. Дотримання плану дає змогу уникнути композиційних недоліків, охопити всю тему, послідовно її розкрити.

Плани бувають різними. Тип і характер, призначення і структура плану визначаються етапом підготовки промови, її темою, метою, обсягом. Цілеспрямованість підготовки до виступу допоможе забезпечити попередній план. Попередній план майбутньої промови створюється після вибору теми. У процесі підготовчої роботи попередній план може зазнавати змін. Робочий план – це наступний етап організації матеріалу майбутньої промови. Він створюється тоді, коли обдумана тема, підібрана і вивчена література, зібрано фактичний матеріал. Робочий план складають найосновніші питання, теми, розташовані у потрібній послідовності для найкращого розкриття теми. Тут зазначаються формулювання окремих положень, наводяться приклади, певні інформаційні штрихи для того чи іншого питання (чи підпитання), які можуть мати форму як закінчених, так і незакінчених речень, а також словосполучень чи навіть окремих слів, функціональним призначенням яких є найоптимальніша організація тексту промови, якомога ширша інформаційна оформленість (насиченість), а все це підпорядковується розкриттю теми.

Як попередній, так і робочий плани мають спільну спрямованість: вони спрямовані на оратора. Інше призначення і спрямованість має основний план. Його завдання – полегшити слухачам процес сприйняття промови. Призначений основний план більшою мірою на слухачів. Складається він з питань, які будуть розкриватися у процесі виступу. Оголошується основний план після повідомлення теми. Проте не для всіх видів промов потрібне оголошення плану. Воно доцільне тоді, коли слухачі роблять записи і план допомагає стежити за викладом інформації, тобто при читанні лекцій, наукових доповідях чи повідомленнях та ін. Коли ж виголошується мітингові, агітаційні, військові чи вітальні промови, озвучення плану звичайно зайве.

З погляду структури плани поділяють на прості і складні. До складу простого плану звичайно входять кілька пунктів (питань), які виступають назвами окремих смислових частин тексту промови. У складному плані, який структурно являє собою єдність вступу, основної частини і висновків, пункти поділяються на підпункти. До плану висуваються такі основні вимоги: він повинен бути логічно узгодженим, організованим з дотриманням принципу послідовності.

складові частини композиції

Найбільш поширеною структурою публічного виступу є тричленна, що сформувалась ще в античності. Такий виступ складається зі вступу, основної частини і висновку. Усі вони мають свої особливості, які треба враховувати, готуючись до виступу. Так, для вступу чи висновку характерний так званий “закон краю”, що базується на принципі запам’ятовування першого і останнього. Тому вступу і висновку надають значної ваги.

У вступі формулюють мету виступу, наголошують на актуальності теми, наводять історію питання, що розглядається. Одним словом, вступ готує аудиторію до сприйняття теми. Промовці з великим досвідом виступів перед слухачами радять починати промову з афоризму, цікавого прикладу, приказки, прислів’я, цитати або гумористичного зауваження чи звертання. Ефективним засобом початку розмови з аудиторією є запитання до неї. Головне, щоб прийом, використаний у вступі, привернув увагу слухачів, розбудив їх, налаштував на продуктивне сприйняття.

Не менш важливою є і висновкова частина. Дуже часто враження про виступ формується саме його заключною частиною. На думку А.Ф.Коні, закінчення промови повинне заокруглити її, тобто воно мусить бути пов’язане зі вступом. Керуючись “законом краю”, промовцю для більшої ефективності бажано ще раз навести основну думку, підбити підсумки, наголосити на основних положеннях виступу. Особливу увагу слід звернути на останні слова промови, завданням яких повинно стати посилення ефекту від виступу.

Працюючи над композицією промови, слід пам’ятати, що до оригінального вступу і ефектного закінчення пасує лише вдало організована і виголошена основна частина виступу. Лише такий варіант забезпечить успіх промові. Тобто успішна промова мусить являти собою гармонійне поєднання усіх її структурних частин.

В основній частині пояснюються висунуті положення, доводиться їх істинність, наводяться аргументи і факти. Вдала організація основної частини залежить від дотримання головного принципу композиції промови – логічної послідовності та стрункості викладу матеріалу. Не варто забувати і про принцип економії, який полягає у досягненні оратором поставленої мети найбільш раціональним способом – шляхом мінімальної витрати зусиль, часу та мовленнєвих засобів при високому їх ККД. Таким чином, “завдання оратора – вміло розташувати всі ці компоненти, щоб своїм виступом здійснити бажаний вплив на аудиторію” (Введенская, Павлова – С. 310).

оратор і аудиторія:

а) налагодження контакту з аудиторією

Промовець і аудиторія – це партнери. Для досягнення оптимального результату у діях партнерів потрібен гармонійний контакт, тобто взаєморозуміння, усвідомлення спільності завдань. Контакт досягається при встановленні спільності мисленнєвої діяльності оратора і аудиторії. Таку спільну мисленнєву діяльність учені називають інтелектуальним співпереживанням.

Поряд з ним для налагодження контакту з аудиторією потрібне також і емоційне співпереживання, під яким розуміють схожість почуттів, оратора і аудиторії.

Таким чином, для виникнення контакту під час публічного виступу необхідно, щоб і оратор, і його слухачі мали спільні думки (думали про те ж саме) і схожі почуття. “Головні показники взаєморозуміння між промовцем і слухачами – позитивна реакція на його слова, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їх поза, зосереджений погляд, схвальні вигуки, кивання головою на знак згоди, посмішки, сміх, оплески), “робоча” тиша в залі” (Введенская, Павлова – С. 318).

Поряд з ґрунтовною підготовкою за важливістю ролі в успішності промови в налагодженні контакту з аудиторією варто поставити особистість оратора;

б) особистість оратора

Наведемо деякі найосновніші поради, які допоможуть оратору досягти максимального ефекту своєї промови:

на розмову до аудиторією треба виходити після відпочинку, бадьорим, упевненим у своїх силах;
велике значення має захопленість оратора темою своєї промови, його емоційність, енергія, переконаність;
значну увагу треба приділяти зовнішньому вигляду, адже акуратно одягнена, доглянута людина має набагато більше шансів бути прихильно сприйнятою слухачами, аніж та, що не турбується про свою зовнішність; бездоганний вигляд людини свідчить про її вимогливість до себе і повагу до аудиторії; це дає право сподіватися взаємної поваги і довіри;
дружнє ставлення до аудиторії теж викликає у неї довіру та симпатії до оратора; незамінним помічником тут буде щира посмішка;
для вдалої промови потрібна атмосфера невимушеної бесіди;
слід намагатися уникати всього, що може відвернути увагу від аудиторії від основної роботи слухачів – приймати інформацію. намагатись контролювати кожний свій рух; пам’ятаймо пораду Карнегі: “Будь-який рух, який не посилює позитивне враження про вас, погіршує його”;
оратор повинен триматись упевнено і спокійно;
варто стежити за своїми жестами, які повинні бути природними і доповнювати промову, а не суперечити і шкодити їй;
потрібно враховувати особливості слухацької аудиторії (її однорідність, кількісний склад, вік, уподобання, настрій) ;
оратор – це провідник аудиторії, яка надає йому право відігравати найголовнішу роль, і він повинен виправдати цю довіру.

НАЙГОЛОВНІША ПОРАДА

І насамкінець запам’ятай: будь оптимістом, ніколи не здавайся на милість життєвим негараздам, яких так багато буває у кожній людській долі, радій кожній великій і маленькій перемозі (серед іншого – і правильно сказаному чи написаному слову, вдало виконаній тій чи іншій вправі у нашому посібнику). Це позитивно відобразиться на твоєму здоров’ї, яке буде таким необхідним на довгій життєвій дорозі для успішності і щастя. У невеликій замітці “Як помолодшати на 10 років” газета “Здоровенькі були” поряд з іншими секретами радить: “І чи не найголовніше – обов’язково треба бути оптимістом. Американські вчені вивчили щоденники черниць, які вони вели з молодості. З’ясувалося, що ті, у кого в записах зустрічалися слова “щастя”, “радість”, живуть довше у середньому на 10 років! Отже, радійте з кожного приводу і самі шукайте привід для радості”.

Віриться, що мудра людина знайде і створить для себе багато підстав для радості, для непохитного життєвого оптимізму і зможе самореалізуватися, що є найбільшим щастям для творчої особистості.

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... риторику «1»

Dyrektor — Sat, 19 Sep 2015 12:10:40 GMT

СЕКРЕТИ ПІДГОТОВКИ І ПРОГОЛОШЕННЯ

ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

(Частина перша)

Кожний публічний виступ – це якісний продукт, виготовлений за найкращими і найуспішнішими технологіями, це результат колосальної роботи: тривалої, наполегливої, постійної, цілеспрямованої, відповідним чином організованої. Інакше кажучи, це – результат справжньої підготовки. На думку Карнегі, “справжня підготовка полягає в тому, щоб понишпорити в собі, підібрати і скомпонувати власні ідеї, виносити і випестити власні переконання.” Тему виступу потрібно обдумувати під час відпочинку, “виношувати її і вдень, і вночі. Обговорюйте її з друзями. Зробіть її темою розмови. Ставте собі найрізноманітніші запитання, пов’язані з нею. Записуйте на папірцях усі думки і приклади, що з’являються у вашій голові і постійно відшукуйте нові” (245). Одним словом, успішна підготовка промови гарантується творчою одержимістю.

невпевненість перед виступом

Деякі оратори перед виступом дуже хвилюються. Серед причин так званої “ораторської лихоманки” вчені називають такі:

надмірне занурення у свої переживання (у цьому випадку варто більше думати про зміст промови, процес її проголошення і досягнення максимального ефекту у роботі з аудиторією);
недооцінка своїх можливостей (для цього випадку виходом буде примусити себе повірити, що виступ дуже добре підготовлений та корисний і важливий для аудиторії );
відсутність досвіду виступів (ця проблема усувається постійними вправами: потрібно намагатися говорити перед людьми при першій-ліпшій нагоді: у сімейному колі, на службових нарадах, брати участь у дискусіях);
згадка про невдалий виступ (тут треба пам’ятати, що невдалі виступи бувають у всіх, навіть найвідоміших і найталановитіших ораторів, а тому треба реагувати на невдачу спокійно, зробити належні висновки з помилок і в майбутньому їх уникати).

Отже, як видно, для подолання “ораторської лихоманки” потрібне психологічне налаштування на промову, уміння керувати своїм настроєм, почуттями, внутрішнім станом.

Недостатня підготовленість промовця до виступу теж може негативно впливати на психологічну врівноваженість. Впевненість оратору дає глибоке знання того, про що він говорить. Чим довший і ґрунтовніший підготовчий етап, тим упевненіше тримається оратор на трибуні, тим більше йому вірить аудиторія.

типи та етапи підготовки до виступу

Підготовку до виступів дослідники поділяють на щоденну підготовку до виступів і підготовку до конкретного виступу.

Щоденна підготовка до виступів включає багато складників. Серед них:

самоосвіта. Під самоосвітою розуміють процес накопичення знань з різних галузей людської діяльності;
створення архіву. Власний архів людина, якій часто доводиться виступати публічно, створює з газетних та журнальних вирізок, найрізноманітніших виписок з інших джерел. Серед виписок – цитати, афоризми, прислів’я та ін.;
оволодіння технікою мовлення. Сюди сходить робота над удосконаленням голосового оформлення виступу: правильне дихання, чітка дикція, дотримання орфоепічних норм;
підвищення культури мовлення. Мовленнєва культура починається з побутового мовлення. Якщо людина, розмовляючи на побутовому рівні, робить помилки, вона обов’язково їх зробить і під час виступу перед аудиторією;
критичний аналіз виступів. Слухаючи чужі виступи, варто відмічати їх негативні і позитивні моменти. Позитивні брати на озброєння, а негативних – уникати;
оволодіння методикою публічного виступу. Для оволодіння цією методикою потрібно знайомитися з літературою відповідного напрямку, тобто працями з культури мовлення та ораторського мистецтва.

Підготовка до конкретного виступу залежить від багатьох ознак майбутньої промови: роду і жанру красномовства, теми і мети виступу, характеру аудиторії. Проте в теорії мистецтва публічного виступу напрацьовано загальні методичні настанови підготовки до промови.

Першим етапом у підготовці до виголошення промови є визначення її теми. Важливо, щоб тема була цікавою або корисною для слухачів. Також при виборі теми потрібно враховувати свої знання щодо неї.

Далі йде формування назви теми. Бажано, щоб вона була чітка, коротка і зрозуміла. Важливо, щоб у назві теми було відображено її зміст, щоб вона зацікавлювала слухачів, адже вдало сформульована назва теми готує аудиторію до сприйняття майбутньої промови, відповідним чином налаштовуючи слухачів.

Готуючи промову, оратор повинен визначити мету свого виступу, оскільки у процесі виступу він повинен її досягти, інакше ККД такої промови буде невисокий, а значить: уся підготовча робота не принесе потрібного результату.

Мету промови варто формувати не тільки для себе, а й для слухачів. Цей методичний хід призведе до більш високих результатів і ефекту від промови.

Підбір матеріалів – це наступний етап у підготовці публічного виступу. Джерелами, з яких можна брати цікаві факти, ідеї, вислови, ілюстрації до свого виступу, такі:

офіційні документи;
наукова, науково-популярна, довідкова, художня література;
періодичні видання;
результати соціологічних опитувань;
радіо- і телепередачі;
власні знання, досвід, бесіди з іншими людьми;
спостереження і роздуми.

Змістовність виступу досягається використанням кількох джерел. Велике значення має так званий “місцевий матеріал” – факти і проблеми, що охоплюють інтереси аудиторії або того регіону чи колективу, про який ідеться. Використання такого матеріалу робить виступ більш цікавим для слухачів.

Далі йде відпрацювання навичок відбору літератури. Уміння відбирати потрібну літературу прискорює підготовчий процес. Воно з’являється, на думку вчених, після виконання таких дій:

Пригадування літератури, що була прочитана раніше, з теми промови.
Перегляд власної бібліотеки.
Перегляд бібліотечних каталогів.
Перегляд останніх номерів газет і журналів.
Перегляд бібліографічних видань.
Перегляд довідників.

Вивчення відібраної літератури. На цьому етапі промовець повинен вивчити відібрані джерела, тобто прочитати потрібні розділи, зробити відповідні виписки, систематизувати опрацьований матеріал.

Важливим етапом у підготовці до публічного виступу є осмислення прочитаного, розуміння одержаної інформації, поєднання з раніше набутими знаннями для систематизації матеріалу його аналізу і відповідних висновків.

У процесі підготовки до виступу слід робити записи прочитаного. Найпоширеніший і найпростіший спосіб цієї роботи – це виписки. На окремих картках (бажано, одного розміру) лише з одного боку ( інший залишаємо чистим для різних додаткових записів, своєрідне “поле”) виписується інформація щодо теми виступу із повною її паспортизацією, тобто записом прізвища та ініціалів автора, назвою книги, місцем і роком видання, номером сторінки.

Формування своєї позиції – ще один етап підготовки до виступу. Свою позицію оратор формує під час опрацювання матеріалу з теми, коли у нього з’являються нові ідеї, оцінки, порівняння, висновки.

види підготовки

“Створення письмового тексту промови – за чи проти?” Суперечка про те, писати текст промови чи ні, виникла ще у сиву давнину. Ідея написання тексту промови мала і своїх прихильників, і своїх опонентів. Сучасні вчені вважають, що написання тексту промови хоч і нелегка, але потрібна і корисна справа, оскільки написаний текст:

а) можна перевіряти та редагувати;

б) швидше запам’ятовується і довше тримається в пам’яті;

в) через свою матеріальну оформленість дає змогу оратору бути впевненішим у собі через уникнення стилістичних та логічних невправностей.

Після підготовки тексту промови необхідно оволодіти його матеріалами.

Звісно, написаний і відшліфований текст можна прочитати на трибуні від початку до кінця, однак цей варіант виключає живий контакт з аудиторією.

Написаний текст можна завчити і потім виголосити. Цей варіант виправданий тоді, коли текст невеликий. Одначе великі за обсягом тексти виступів завчити зовсім непросто.

Досвідчені оратори рекомендують виступати, спираючись на текст. Для цього створений текст виступу осмислюють, аналізують проблему, яка висвітлюється у виступі, розбивають текст на смислові частини, обмірковують зв’язки між ними, кілька разів читають текст, виголошують його, відтворюють у пам’яті план та зміст виступу. Сам же письмовий текст необхідно відповідним чином оформити: позначити основні думки, пронумерувати питання, графічно виділити необхідні місця: назви, цитати ілюстрації та ін.

(УВАГА! Письмовий текст виступу повинен бути правильно технічно оформленим:

останнє речення кожної сторінки не повинне переноситися на наступну;
числову інформацію (особливо, коли числівники використовуються не у початковій формі) передавати тільки словами;
у складних з погляду наголошення словах ставити наголоси;
виставляти також і логічні наголоси;
намагатися уникати найрізноманітніших скорочень (графічних та абревіатур).

Коротко кажучи, письмовий текст виступу треба робити якомога оптимальнішим для візуального звернення до нього.)

Після того як оратор навчиться виступати публічно, не піддаючись у викладі своїх думок зовнішнім факторам, які можуть збити його з думки, промовець може у своїй підготовці користуватися докладним конспектом. У ньому виступ зафіксований не дослівно, а зазначені лише ключові моменти виступу: вступ і кінцівка (або декілька фраз з них), прізвища, числова інформація, основні формулювання,

Наступний рівень досконалості – це план. У ньому відсутні смислові фрагменти, а пункти виступають певними орієнтирами смислових блоків майбутнього виступу.

Ну і, звичайно, найвищим пілотажем є виступ без будь-яких записів.

Бувають ситуації, коли виникає необхідність виступити експромтом, тобто створити промову в момент її виголошення. Уміння виступати експромтом – це теж вищий пілотаж, адже часу для підготовки в такій ситуації немає. Тоді у пригоді стають знання, які має промовець. Він їх повинен мобільно видобути з глибин свідомості і майстерно використати у своїй промові. Інакше виступ перетвориться на відбування черги і на слухачів не вплине. Для виступу експромтом потрібна велика підготовча робота, яку ми раніше назвали підготовкою до виступу взагалі, протиставляючи її підготовці до конкретної промови.

(Далі буде)

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... недолугості укртелебачення

Dyrektor — Thu, 20 Aug 2015 18:18:50 GMT

«Па чьом опіум для народа»,

або Про тридцять ТЕЛЕсрібляників

Я телебачення не дивлюся. Слухаю. Коли займаюся чимось, що не вимагає особливого розумового напруження. Одного разу під час таких «вправ» на мене напало прозріння. Я зрозумів, що ховається за абревіатурою «СТБ». Випадково опинившись на цьому каналі (-зації*). «Сепарське Телепневе Базікання». Там Г. Решетник розповідав про пісатільніцу Ю. Шилову. Такий дорогий ефірний час вони можуть витрачати на розповіді про «наших» пісатільніц. А хто-небудь читав її романи???? Мені за другим фахом (автор детективних текстів) довелося. Ну шо сказать... Лейтмотив кожного роману (ну, тих двох, що я прочитав, – «смайл») з подвійними заголовками (фірмовий стиль пісатільніци) – «раздвінуть ножкі». У нас немає Лиса, Шкляра, Кокотюхи, Матіос, Роздобудько, Вдовиченко???? Чи наші – це тільки росіяни???? І – головне – так вчасно й доречно. І – ну ду-у-уже актуально.

…А ви знали, що Ігоря Білозора побили тоді (у результаті чого не стало цього талановитого композитора), коли компанія його друзів разом з ним виконувала в кав’ярні «Цісарська кава» одну з найліричніших його пісень – «Перший сніг»? А чи знали ви, що Андрій Хливнюк брав участь у дубляжі фільму «13 район: Ультиматум»? А чи відомо вам, що у Віктора Бронюка двоє дітей: дівчинка й хлопчик, а самого фронтмена гурту «ТіК» у вересні 2012 року посвятили в козаки, а також тричі визнавали найкращим гравцем інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?»? А чи чули ви, що українська дівоча музична група Mirami (Мірамі) зняла відео на пісню «Summer Dreams» разом з виконавцем мега-хіта «Coco Jamboo» LayZee, що свого часу працював у гурті «Mr. President»? Чи казав вам хто-небудь, що легендарного Довгоносика («В степах України») та Сірка («За двома зайцями») Миколу Яковченка за рівнем таланту порівнювали зі світовими коміками Чарлі Чапліним, Фернанделем і Жаном Габеном? А може, ви чули, що Борислав Брондуков за першою освітою був будівельником і працював виконробом на будівництві, потім – на київському «Арсеналі», там він брав участь у виставах аматорського театру. Саме тоді його й помітили і запропонували вступити до Театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого? Ні? Ніхто не казав? І не скажуть. Бо «наші» «рідні» та «суперпатріотичні» канали забиті тим, що розповідають, як комплексував нещасний Андрєй Ґубін через свій маленький зріст, як Михайлові Галустяну набридло бути коміком і він хоче зіграти Гамлета, як Григорій Лепс лікувався від алкоголізму, а Марат Башаров побив свою стоп’ятнадцяту дружину так, що й носа їй поламав і тепер шукає стошістнадцяту? Хто всі ці люди? Чому до них така пильна увага нашого любого ТБ, де хвилина ефіру коштує захмарних грошей? Навіщо вони нам?? На російському телебаченні можна побачити передачі про гурт «ТНМК»? Чи може там крутили душевні розповіді про «Таліту Кум» чи Юрка Нечистяка, який від Юрка Юрченка дійшов до «Юркеша»? А українці щодень мають споживати цю лабуду… Багато людей уже забули, що таке ТБ. І правильно зробили. Але немало ще й досі продовжує спалювати своє життя, проживаючи його в «ящику», одягаючи на себе чужу долю, якою їх щедро частують не заморські, а свої, домашні, телеокупанти. В своїй хаті – чужа правда?..

«Соупаденіє? Не думау»…

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... міжмовні проблеми в умовах українсько-російського білінгвізму

Dyrektor — Wed, 15 Apr 2015 06:22:35 GMT

Проблема міжмовної омонімії та міжмовної паронімії

в умовах українсько-російського білінгвізму

Використання мов білінгвами повинне відбуватися у межах норм кожної мови, адже справедливо твердити, що закони і норми однієї мови – це не закони і норми іншої, хай навіть і близькоспорідненої мови. Хоча це поки що залишається для України ілюзією. Найчастіше буває так, що мовці не дотримуються норм, кроять їх на власний розсуд, творячи мовні покручі. Особливо це стосується норм лексичних.

Однією з ділянок, де відбувається спотворення норм, є міжмовна омонімія та міжмовна паронімія. Питання це поки що мало досліджене, оскільки більшою мірою лежить у площині прикладної лінгвістики. Та й самі ці явища дуже часто сплутують.

Пропонована стаття присвячена проблемі існування у переважно двомовному українському комунікативному просторі явищ міжмовної омонімії та паронімії як на офіційному рівні використання мови, так і на рівні ідіолекту. Процеси комунікації в умовах білінгвізму вимагають до себе особливої уваги, оскільки нерозмежування, підміна деяких елементів окремих мов, якими є українська і російська мови, призводить до зниження рівня мовної культури носіїв цих мов, чим дуже стурбована сучасна лінгвістична наука.

Явище омонімії у «середньостатистичного мовця» асоціюється зі словом коса (КОСА¹, -и, ж. Сплетене волосся. КОСА², -и, ж. Сільськогосподарське знаряддя для зрізування трави або збіжжя. КОСА³, -и, ж. Довга вузька обмілина в річці, морі, яка йде від берега; плоский, низький мис) [4, 166-167]. Ця ілюстрація стала класичною для нашої середньої школи. Отже, розуміння того, що у лексичному складі нашої мови є слова, які однаково пишуться і звучать (або лише однаково пишуться, чи лише однаково звучать), але називають абсолютно різні поняття, асоціативно не пов’язані між собою, наш мовець виносить зі школи. Врешті, знання про таке явище, яким є внутрішньомовна омонімія, входить до обов’язкового переліку понять, якими повинна оперувати сучасна освічена людина.

Значно меншій кількості людей відомо, що таке міжмовна омонімія. Однак явище міжмовної омонімії (далі – МО) сьогодні в умовах українсько-російського білінгвізму стає все актуальнішим. Раніше, коли українська мова не була державною і на офіційному рівні в Радянській Україні користувалися російською мовою чи на великі свята – її блідою (перекладено-скалькованою) українською копією, форматованою відповідними органами, проблема міжмовної омонімії перебувала на рівні «укр. луна (відлуння) – рос. луна (місяць)» та цікавила лише мовознавців. Тепер же, коли українська мова повинна зайняти належні їй і відповідно до історичної справедливості, і згідно з її закріпленим на законодавчому рівні статусом офіційного засобу спілкування в Українській Державі позиції, проблеми автентичності українського мовлення виглядають все більше назрілими. Неабияке місце тут займають питання міжмовної омонімії.

Міжмовні омоніми (від гр. homos «однаковий» і onyma «ім’я») – це слова кількох (здебільшого, двох) мов, що збігаються за формою, але абсолютно відрізняють значеннями: укр. трус (обшук) – рос. трус (боягуз), укр. шар (верства якоїсь речовини між іншими речовинами) – рос. шар (куля), укр. булка (хліб з білого пшеничного борошна) – болг. булка (молода, наречена), укр. диван (рід великих меблів для лежання і сидіння ) – польськ. dywan (килим), укр. черствий (який став твердим, несвіжим (про хліб)) – чеськ. čerstvý (свіжий) та ін.

Нехтування явищем МО, тобто покладанням лише на форму слова без урахування його значення в конкретній мові, якою здійснюється спілкування, призводить до спотворення інформації і дуже часто заводить автора такого «шедевра» у смішне становище. Так, у деяких російських поетів «пошла луна лесом» («пішла луна гаєм» (Т.Шевченко) та «по розам звенел трамвай» («на розі дзвенів трамвай» (В.Сосюра) [5; 201-202]. Як бачимо, міжмовні омоніми недаремно називають «фальшивими друзями перекладачів».

У романі Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева» про одного з персонажів написано [6; 43]: Живіт у нього зовсім не такий хоча б уже тому, що він регулярно займається греблею. Тим часом словник про слово гребля говорить таке: ‘Споруда, що перегороджує річку або потічок для створення водосховищ, одержання енергії тощо’ [4; 72]. Звісно, якщо персонаж ходить на річку гатити греблю, то живіт у нього буде привабливої спортивної форми. Однак значно швидше він таким стане, коли почати займатися веслуванням – видом спорту, у якому веслують на човні. Саме про це хотів сказати автор, але не зміг. А от інші – змогли: У бухті відбувається змагання з плавання та веслування (М.Трублаїні); Серед села лиснів широкий ставок, чорніла довга гребля (І.Нечуй-Левицький).

Насправді тут йдеться про елементарну лексико-семантичну безграмотність – незнання лексичних значень слів. Такі факти красномовно підтверджують аксіоматичне твердження про те, що норми і закономірності однієї мови (навіть і близькоспорідненої) не діють в іншій мові.

Особливої ваги явище МО набирає в офіційно-діловому стилі, де точність, відповідність висловленого задуманому разом з нормативністю (дотриманням мовних норм літературної мови) виступають одними з найголовніших вимог до ділового мовлення. Нехтування цими вимогами зводить нанівець суть комунікативної дії: написане чи сказане неадекватно відображає думку мовця, дезінформуючи тим самим адресата мовлення. Порівняємо співвідношення:

укр. свійська качка

–

рос. штормовая качка

рос. домашняя утка

–

укр. штормова хитавиця

укр. брак коштів

–

рос. вступить в брак

рос. отсутствие средств

–

укр. узяти шлюб

укр. облік учасників

–

рос. внешний облик

рос. учет учасников

–

укр. зовнішній вигляд

укр. шар ґрунту

–

рос. воздушный шар

рос. слой грунта

–

укр. повітряна куля

укр. давня фамілія

–

рос. фамилия мужа

рос. старинный род

–

укр. прізвище чоловіка

Призводити до помилок у сучасному мовленні може також і міжмовна паронімія. Як відомо, внутрішньомовна паронімія (гр. para «біля, поряд» та onyma «ім’я») – це лексичне явище, що ґрунтується на схожості форми спільнокореневих та неспоріднених слів, які відрізняються значеннями:

Абонемент // абонент

Абонемент, а, ч.. 1. Документ на користування (за плату чи безплатно) бібліотекою, телефоном, басейном, побутовими послугами, місцем у театрі (на стадіоні), а також саме право на це.

2. Відділ у бібліотеці, що видає читачам літературу для користування вдома.

Абонент, а, ч. Особа чи організація, що користується абонементом [7; 14];

Адрес // адреса

Адрес, а, ч.. Письмове, переважно ювілейне привітання, звернене до особи, установи.

Адреса, и, ж. Місце проживання чи перебування особи або місце знаходження установи, а також напис на конверті, бандеролі тощо [7; 16];

Адресант // адресат

Адресант, а, ч. Той, хто посилає кому-небудь лист, телеграму і т. ін.; відправник.

Адресат, а, ч. Той, кому адресується, посилається лист, телеграма тощо; той, хто одержує інформацію [7; 17];

Виборний // виборчий

Виборний, а, е. Який визначається, обирається голосуванням на якусь посаду або для виконання певних обов’язків.

Виборчий, а, е. Який стосується виборів, їх організації та проведення [7; 28].

Сьогодні внутрішньомовна паронімія завдає багато клопоту не досить грамотним мовцям у різних функціональних стилях: У останні роки вагомі зміни сталися у мережі та континентах (треба контингентах) навчальних закладів з українською мовою навчання (пор.: Континент – ‘материк – великий масив суші , оточений з усіх боків або майже з усіх боків морями та океанами’ // Контингент – ‘сукупність людей, що становлять якусь однорідність з соціального, професійного чи іншого погляду’ [7; 104]). Їй «допомагає» ще й міжмовна паронімія (далі – МП) – лексичне явище, яке презентують схожі за формою слова різних мов, що відрізняються значеннями: укр. магазин (крамниця) – англ. magazine (журнал), укр. геніальний (винятково талановитий) – англ. genial (добрий, сердечний, веселий), укр. комплекція (будова тіла, статура) – англ. complexion (колір обличчя), укр. артист (актор, музикант, співак) – англ. artist (художник), укр. академік (член академії наук) – нім. Akademiker (людина з вищою освітою). Знову, як і тоді, коли, йшлося про МО, в основі лексичного явища (МП) лежить близькозвучна форма слів-паронімів різних мов:

укр. мешкати за адресою

–

рос. мешкать с ответом

рос. проживать по адресу

–

укр. тягти з відповіддю

укр. закаляти чоботи

–

рос. закалять характер

рос. запачкать сапоги

–

укр. гартувати характер

укр. заказати нащадкам

–

рос. заказать портрет

рос. запретить потомкам

–

укр. замовити портрет

укр. наказати підлеглому

–

рос. строго наказать

рос. приказать подчиненному

–

укр. суворо покарати

У відношення МП можуть вступати:

Багатозначні слова одним з кількох своїх значень:

укр. мілкі річки

–

рос. мелкие деньги

рос. мелкие реки

–

укр. дрібні гроші

укр. наукові положення

–

рос. сложное положение

рос. научные положения

–

укр. складне становище

2) Повнозначні слова зі службовими:

укр. здійснювати скрізь

–

рос. сквозь годы

рос. осуществлять всюду

–

укр. крізь роки

укр. як би це зробити

–

рос. как бы неосознанно

рос. как бы это сделать

–

укр. начебто несвідомо

3) Службові слова:

укр. працював у Києві

–

рос. быть у власти

рос. работал в Киеве

–

укр. бути при владі

Отже, поширеність у мовленні помилок, пов’язаних з явищами міжмовної омонімії та міжмовної паронімії, сприяє руйнівним процесам у лексиконі, негативно впливає на формування сучасного нормативного мовлення. Для запобігання цьому треба прагнути, щоб співіснування двох мов відбувалось на паритетних засадах: вони мають функціонувати як самодостатні відокремлені системи. Їх використання повинне здійснюватися у межах узусу[1] кожної з них, без підміни норм однієї нормами іншої. Тоді це буде справжня двомовність.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кияк Т. Конституційна та реальна багатомовність у сучасному суспільстві. – Українська мова в освіті. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції «Українська мова в освіті». – Івано-Франківськ. – 2000. – С. 109 – 120.

2. Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М., 1976.

3. Ґрещук В. Мова як засіб національної консолідації // Українська мова в освіті. – С. 97 –108.

4. Тлумачний словник-мінімум української мови. – К., 1999.

5. Кочерган М.П.Вступ до мовознавства. – К., 2000.

6. Пономарів О.Д. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К., 1999.

7. Словник паронімів української мови. – К., 1986.

8. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К., 1992.

9. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів/ За ред. С.Я. Єрмоленко. – К., 2001.

10. Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992.

[1] Узус (лат. usus – «користування, вживання, звичай») – у мовознавстві – прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів – слів, фразеологізмів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... культуру мови

Dyrektor — Wed, 08 Apr 2015 06:34:39 GMT

Тавтологія і плеоназм: зі знаком «плюс» чи знаком «мінус»?

Різні стилі мовлення – це різні функціональні підсистеми мови. Поряд із відмінними сферами застосування та призначенням, вони відрізняються ще й використанням мовних засобів. Те, що є нормативним і потрібним у межах одного стилю, може бути небажаним чи навіть ненормативним у іншому.

Такі мовні явища, як тавтологія і плеоназм, існують в текстах і художнього, і в ділового мовлення. Проте їхні функції та місце у цих двох типах текстів – різні.

І. У сучасній філологій поняття, що позначаються термінами тавтологія і плеоназм, ще недостатньо розмежовані. Порівняємо:

1) у літературознавстві:

“Плеоназм (грецьк. pleonasmos – “надмірність, надлишок”) – стилістична фігура, де повторюються однорідні слова та звороти, подеколи немовби зайві за змістом, але необхідні за вимогами художньої композиції”, наприклад:”Поле килиїмське хвалить-вихваляє” [2, 551].

“Тавтологія (грецьк. tautos – те саме і logos – слово) – спеціальне або непередбачене повторення тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів”, наприклад: “Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю” (І.Франко)”[2, 670-671].

2) у мовознавстві (стилістиці):

“П л е о н а з м (гр. pleonasmos “надмірність”) являє собою подвоєння близькозначних лексичних одиниць: тишком-нишком, ждати-чекати, люба-мила, братик-голубчик, цілющий-живущий” [3, 239].

“Т а в т о л о г і я (гр. tautos “те саме”, logos “слово”) – поєднання однокореневих слів для посилення експресивних відтінків позначуваних ними понять. Здебільшого це словосполучення фразеологічного типу тьма-тьменна, з діда-прадіда, з давніх-давен... Віру бусурманськую, Клясти-проклинати, гей! (нар. дума )” [3, 240].

3) у лексикографічній практиці:

а) лінгвістична термінологія:

“ТАВТОЛОГИЯ англ. tautology, фр. tautologie, нім. Tautologie, ісп. tautologia. Неоправданная избыточность выражения; ср. плеоназм. Русск. прост. самый наилучший, более красивее” [4, 467].

“ПЛЕОНАЗМ (периссология) англ. pleonasm, фр. pleonasme, нім. Pleonasmus, Abundanz, ісп. pleonasmo. 1. Избыточность выражения как постоянное свойство языковой единицы.

2. Фигура речи, состоящая в накоплении синонимических вырапжений; ср. климакс, стилистическая избыточность. Руск. Надо докончить, завершить, выполнить начатую работу” [4, 325].

б) тлумачний словник іншомовних слів:

“ПЛЕОНАЗМ (гр.) – у стилістиці – сполучення близьких за значенням слів, з яких одне або кілька логічно зайві” [1, 335].

“ТАВТОЛОГІЯ (гр.) – повторне позначення вже названого поняття іншим словом або виразом без додаткового уточнення його змісту; використовується як стилістичний засіб” [1, 418].

Ігор Качуровський вважає, що плеоназм – “це загальна назва кількох стилістичних фігур, чи граматичних явищ, котрі можуть мати функцію фігури” [5, 82]. Взагалі, на думку мовознавця, плеонастичними треба вважати усі фігури повторів. Тавтологію (“повторення того самого”) він розглядає як різновид плеоназму. Наводячи цитату з Чехова (“...утоплый труп мертвого человека”), І.Качуровський наголошує на художньо-зображальній функції тавтології. У таких же випадках, як сьогоднішній день, справжні факти реальної дійсності, маємо справу зі стилістичними вадами мовлення.

Тавтологією вважає Алла Коваль випадки вживання у межах одного словосполучення зайвих слів (прейскурант цін (прейскурант – “довідник цін”), називаючи їх “нещасливими подружніми парами”[6, 249-252].

Як видно з поданих прикладів, у поглядах на плеоназм і тавтологію серед філологів немає одностайності, відбувається сплутування через відсутність чіткого розмежування цих явищ. Так, тотожні за принципом організації та функцією у тексті одиниці хвалить-вихваляє і клясти-проклинати автори наведених визначень вважають зразками різних художніх засобів.

Спробуємо розібратись на конкретних прикладах.

ІІ. Плеоназм і тавтологія використовуються у фольклорі, художній літературі, публіцистиці для зосередження уваги на сказаному, увиразнення потрібного елемента тексту, посилення його емоційності, а також для ритмічної організації віршованого мовлення.

Використовується тавтологія і при творенні фразеологізмів, коли повторюються ті самі компоненти у видозміненій формі: ридма ридати, криком кричати, нудом нудитися, шумом шуміти, сиднем сидіти, плавом пливти гадку гадати, жарти жартувати, свиня свинею,

А постоли так гупають об кін,

Аж сходять з місця гори декоровані,-

Вся сцена ходить ходором навкіл –

Крутий танок вирує, як у повені (Іван Гнатюк).

Багато випадків тавтології та плеоназму знаходимо в українській усній народній творчості:

Що двоє та брати кінних,

А третій піший-пішаниця,

Що як він чужий-чужениця,

За кінними біжить-підбігає... (народна дума “Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі”),

А женці жнуть да розжинаються,

Да на чорну хмару не оглядаються... (історична пісня “У неділю рано-пораненьку”);

Тогді козаки собі добре дбали,

Сім штук гармат собі арештували,

Ясу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли... (народна дума “Самійло Кішка”),

Дивуються ляхи, вражії сини,

Що ті козаки вживають,

Вживають вони щуку-рибаху

Ще й соломаху з водою (історична пісня “Не дивуйтеся, добрії люди”).

Під впливом фольклорних творів тавтологічні та плеонастичні вислови з’явились і в художній літературі:

а) як стилізації під фольклор:

Зійшлися два українці

Та й співають в три голоси,

Ой та дружно,

Ой та тужно!

А за ким вони так плакали-квилили?..

А Дунай воду ніс тихо-тихенько.

А чисті роси спадали на укіс дрібно-дрібненько.

А дівчата в тузі

калинами в лузі

чи тополями в полі

милих виглядали, дожидали...

А я ж його присплю-приголублю

У водиці тепленькій (Галина Гордасевич).

Василечку-Василю, не сідай за стіл,

де братовбивство у чоло цілує! (Ірина Калинець),

Обливається серце кров’ю.

Люди-людоньки! (Іван Світличний)

б) як оригінальні одиниці:

Хтось невидимий ізбудив

Світ Калинцевих візій-див...

Скажуть homo, двоногі брати,

Дуром-кайфом блаженні,–

А ідіть ви під три чорти! (Іван Світличний)

і бранці і ланці

і вовкулаки і сибіряки

і сніговії-хуртовини (Тарас Мельничук)

А вже на острови новим війнуло жахом:

Злетів-зірвавсь вогонь багряноперим птахом (Ігор Качуровський)

хто – з вантажною машиною,

хто – з міхом-лантушиною (Микола Сарма-Соколовський)

І нема на світі рівні

комаровій комарівні...

Ні вікна, ані зорі, –

комарюють комарі (Ліна Костенко)

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий – несу чужий тягар (Євген Маланюк)

Особливістю і тавтології, і плеоназму є те, що при їх виникненні відбувається дублювання назви поняття, повідомлення про яке уже відбулося. Різняться вони лише способом цього дублювання. При тавтології, яка, як відомо, етимологічно означає “те саме слово”, художній образ твориться використанням того самого слова, що може повторно вживатись уже з граматичними чи словотвірними видозмінами форми:\

І духу-продиху нема

од жалібниць, од мар (Василь Стус),

йдуть печеніги

в Печеніжин (Тарас Мельничук)

Самі собі будуєм тюрми,

Самі в них потім живемо,

Самі себе стережемо (Іван Світличний).

В етимології слова плеоназм закладене значення “надлишковість”, яка для створення стилістичної фігури реалізується у застосуванні іншого слова, що є іншою назвою того самого предмета думки:

Страховидла!

Дикі монстри –

Остогидло!

Осточортіло!

Не боюсь випробовувань, іспитів, мук,

Я – заложник свободи-волі (Іван Світличний)

Без роду й імені, як тінь,

Нікчемно згине, зникне, щезне? (Іван Гнатюк)

Отже, у художньому мовленні:

тавтологія – це стилістична фігура, в основі якої лежить повторення тих самих чи спільнокореневих слів;
плеоназм – це стилістична фігура, що виникає у результаті поєднання різних назв того самого поняття, тобто синонімів.

ІІІ. В українському діловому (та й не тільки в діловому) мовленні, на жаль ще досить часто трапляються випадки помилок, які можна в цілому назвати зайвослів’ям. Йдеться про таке поєднання слів коли одне з них виявляються зайвим для називання певного фрагмента доколишньої дійсності, оскільки інше слово вміщує у своєму значенні усю необхідну для повідомлення інформацію. Здебільшого такі одиниці являють собою словосполучення.

Як відомо, словосполучення (поряд зі словом) – одиниця номінації[1] (називання) об’єктів і явищ довколишньої дійсності (усього, що нас оточує), але особливістю номінативності словосполучення є те, що воно конкретизує значення об’єкта називання, роблячи повідомлення конкретнішим, порівняно зі словом, яке виступає назвою ряду однорідних предметів: стіл – дерев’яний стіл, письмовий стіл, комп’ютерний стіл, робочий стіл, кухонний стіл, учительський стіл та ін. За допомогою словосполучення, утворення якого як одиниці номінації пов’язане з потребами точнішого відображення думки у процесі спілкування, здійснюється внутрішній поділ об’єктів на види у межах ряду об’єктів одного роду, узагальнене поняття про який і представлено у слові – його назві.

У діловому мовленні плеонастичні конструкції здебільшого виникають тоді, коли до них входять слова іншомовного походження. У таких випадках мовці, не знаючи точних значень іншомовних слів, вводять їх у словосполучення з власне українськими чи запозиченими словами, лексичні значення яких є більш відомими.

Для прикладу візьмемо хоча б таке словосполучення, як вільна вакансія. З формально-граматичному погляду це словосполучення відповідає усім нормам української мови. Поглянемо на його значеннєвий план. Слово вакансія (воно в аналізованому словосполученні є головним – стрижнем номінації) походить з латинської мови і означає “вільна посада у штаті установи чи місце у навчальному закладі”[1]. Слово вільний – багатозначне, і в аналізованому словосполученні воно виступає зі значенням “”не зайнятий”. Тоді вільна вакансія означає “ не зайнята вільна посада чи місце”. Бачимо, що слова вільний та не зайнятий – тотожні за значенням, і значить одне з них в аналізованому словосполученні вільна вакансія – зайве, а саме словосполучення – неправильне з погляду слововжитку. Це – випадок зайвослів’я. Коли йдеться про “незайняте місце чи посаду” треба говорити або вакансія, або вільне місце (посада): Приймальна комісія оголосила кількість вільних місць (вакансій) на держбюджетну форму навчання, На кафедрі з’явилась вакансія (вільне місце, вільна посада); можна ще – вакантна посада:

Поспішайте писати,

щоб і влад, і впопад.

Є вакантні посади:

поет-автомат (Ліна Костенко).

Проте трапляються випадки плеоназму і тоді, коли використовується власне українська лексика: взаємопов’язані між собою явища (або пов’язані між собою явища, або взаємопов’язані явища), здійснюється взаємна допомога один одному (або здійснюється допомога один одному, або здійснюється взаємна допомога).

Для уникнення плеонастичних вад у діловому мовленні потрібно добре знати лексичне значення слів, що вживаєш. З цією метою пропонуємо

СЛОВНИЧОК ПЛЕОНАСТИЧНИХ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ :

колега по роботі (КОЛЕГА (лат. collega) – товариш за фахом, місцем праці, навчанням у вищій школі і т.ін..; однокашник, співучень, співробітник, співпрацівник) [правильно: або товариш за фахом (за місцем роботи), або колега];

передовий авангард (АВАНГАРД (фр. avant-garde – букв. передова охорона) – 1. Війська, що йдуть попереду головних сил. 2. перен. Найпередовіша і найсвідоміша частина певної суспільної групи, класу; еліта) [правильно: або передовий загін, або авангард];

біла блондинка (БЛОНДИНКА (нім. blond – білявий) – жінка з білим волоссям) [правильно: або білявка, або блондинка];

народний фольклор (ФОЛЬКЛОР (англ. folk-lore, букв. – народна мудрість; народне знання) – усна народна творчість) [правильно: або усна народна творчість, або фольклор];

пам’ятний меморіал (меморіальний пам’ятник) (МЕМОРІАЛ (від лат. memorialis – пам’ятний) – Архітектурно-скульптурний комплекс, що увічнює пам’ять про видатні події або людей) [правильно: або пам’ятна споруда (комплекс), або меморіал];

внутрішній інтер’єр (ІНТЕР’ЄР (фр.) – 1. Архітектурно і художньо оздоблена внутрішня частина будинку, приміщення. 2. Картина, малюнок і т. ін., на яких зображено внутрішню частину якогось приміщення) [правильно: або внутрішня частина, або інтер’єр];

хронологічний період (ПЕРІОД (гр.) – 1. Проміжок часу, обмежений певними датами, подіями і т. ін. // Час, коли відбувається певна подія, триває дія, розгортається чиясь діяльність); ХРОНО... (від гр. χρόνος – час) – частина складних слів, що відповідає поняттю “час”) [правильно: або проміжок часу, або період];

дебютувати уперше (ДЕБЮТУВАТИ (виступати вперше) від ДЕБЮТ (фр.) – 1. Перший виступ актора. 2. Перший виступ у певній галузі, сфері, на якомусь поприщі) [правильно: або дебютувати, або виступати вперше];

демобілізуватися з армії (ДЕМОБІЛІЗАЦІЯ (гр.) – звільнення військовослужбовців з армії) [правильно: або демобілізація, або звільнення з армії];

ностальгія за батьківщиною (НОСТАЛЬГІЯ (гр.) – болісна туга за батьківщиною) [правильно: або туга за батьківщиною, або ностальгія];

прейскурант цін (ПРЕЙСКУРАНТ (нім.) – довідник цін на різні види і сорти товарів або на певні послуги) [правильно: або прейскурант, або довідник цін];

головний лейтмотив (ЛЕЙТМОТИВ (нім.) – 1. Основний мотив, який повторюється в музичному творі. 2. перен. Основна думка, що проходить через твір або наукову працю і підкреслює головну ідею) [правильно: або головний мотив, або лейтмотив];

адреса місця проживання (АДРЕСА (фр.) – Місце проживання особи чи місце перебування установи) [правильно: або місце проживання (перебування, розташування), або адреса];

моя автобіографія (АВТОБІОГРАФІЯ (гр.) – опис свого життя; життєпис) [правильно: або моя біографія (мій життєпис, опис мого житття), або автобіографія (Виняток: коли йдеться про автобіографію як назву ділового папера)];

експонат виставки (ЕКСПОНАТ (лат.) – предмет, продукція, що їх показують на виставці, виставляють у музеї) [правильно: або експонати, або предмети, представлені на виставці (у музеї)];

старий ветеран (ВЕТЕРАН (лат.) – 1. Солдат, звільнений з армії за віком у Стародавньому Римі. 2. Учасник минулої війни. 3. перен. Людина, яка довго пропрацювала у певній сфері діяльності) [правильно: або ветеран, або старий солдат (працівник)];

місцевий абориген (АБОРИГЕН (лат.) – Тубілець, давній автохтонний (корінний) мешканець певної країни (місцевості)) [правильно: або місцевий мешканець, або абориген];

свій автопортрет (АВТОПОРТРЕТ (гр.) – портрет художника, скульптора, виконаний ним самим) [правильно: або свій портрет, або автопортрет];

дублювати двічі (ДУБЛЮВАТИ (повторювати); ДУБЛЯЖ (фр.) – Подвоєння чогось, дворазова тотожна дія) [правильно: або дублювати, або повторювати];

дивний парадокс (ПАРАДОКС (гр.) – Думка, судження, що різко розходиться із звичайним, загальноприйнятим і суперечить (іноді тільки на перший погляд) тверезому глуздові; різка невідповідність, несумісність, розбіжність, нелогічність) [правильно: або парадокс, або дивна думка];

прогрес уперед (ПРОГРЕС (лат.) – розвиток по висхідній лінії, удосконалення в цьому процесі, перехід від нижчого до вищого, від простого до більш склданого. // Розвиток чогось у бік поліплення, будь-яка позитивна зміна) [правильно: або прогрес, або рух уперед];

перспектива на майбутнє (ПЕРСПЕКТИВА (фр.) – Можливості кого-небудь у майбутньому; сприятливі умови для майбутньої діяльності когось або наступного розвитку чогось) [правильно: або перспектива, або плани на майбутнє];

окремі епізодичні (явища) (ЕПІЗОДИЧНИЙ (гр.) – випадковий, неперіодичний, окремий, не пов’язаний з цілим) [правильно: або окремий, або епізодичний];

найважливіші характерні (риси) (від ХАРАКТЕР (гр. χαρακτηρ – ознака, риса, особливість)) [правильно: або характерні, або найважливіші];

дитячий лікар-педіатр (ПЕДІАТРІЯ (від гр. παιδός – дитина) – наука про дитячі хвороби; галузь медицини, яка вивчає особливості дитячого організму і розробляє питання запобігання дитячим хворобам та лікування їх) [правильно: або дитячий лікар, або педіатр];

у січні місяці (СІЧЕНЬ – назва першого (з дванадцяти) місяців календарного року) [правильно: або у січні, або першого місяця];

реалізувати в життя (РЕАЛІЗУВАТИ (фр. réaliser, від лат. realis – суттєвий, дійсний) – здійснити намічений план, програму, проект) [правильно: досить вже самого слова реалізувати, адже куди ще можна здійснити що-небудь];

о двадцятій годині вечора (вислів “ДВАДЦЯТА ГОДИНА” однозначно сигналізує про вечірній час) [правильно: або о двадцятій годині, або о восьмій годині вечора];

найбільш кращий (поєднання засобів творення двох різновидів форм (простого (синтетичного) та складеного (аналітичного) ступенів порівняння якісних прикметників) [правильно: або найбільш гарний, або кращий].

Таким чином, можна констатувати, що вживання плеонастичних і тавтологічних конструкцій цілком умотивоване і потрібне там, де перед текстом стоїть образотворча мета, проте сприймається як відверта вада тексту тоді, коли на першому плані перебуває логіко-предметна інформація (зайвослів’я – порушення лексико-семантичних норм). Усе залежить від функціонального завдання, яке виконує текст.

ЛІТЕРАТУРА

1.СЛІПУШКО О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. Правопис. Граматика. – К., 1999 – С. 86.

2. Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997.

3. ПОНОМАРІВ О. Д.. Стилістика сучасної української мови. – К., 1992.

4. АХМАНОВА О. С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966.

5. КАЧУРОВСЬКИЙ І. Основи аналізи мовних форм (стилістика). Фігури і тропи. – Мюнхен-Київ, 1995.

6. КОВАЛЬ А. П. Ділове спілкування. – К., 1992.

7. Словник іншомовних слів. – К., 1985.

8. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / за ред. С. Я. Єрмоленко. – К., 2001.

9. Тлумачний словник-мінімум української мови. – К., 1999.

[1] Однак не всі словосполучення наділені властивістю номінації, пор. скошена трава (називає єдине, хоч і розчленоване поняття) і косити траву (номінативної функції не виконує)).

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... мистецтво спілкування (продовження)

Dyrektor — Mon, 30 Mar 2015 17:55:06 GMT

Коли спілкування стає мистецтвом

Частина друга

Поштовхом до роботи, спрямованої на досягнення успіху, завжди виступає суто психічне явище. Бажання, заховане у слові ХОЧУ, матеріалізуючись, втілюючись у реальному результаті, породжує у людини найважливіший фактор успіху – впевненість у собі, усвідомлення своєї сили, яке можна назвати словом МОЖУ. «Хочу» і «можу» – це два полюси успішності.

Коли людина ставить перед собою мету, неухильно йде до неї і досягає її, – тоді приходить щастя (хоча усі розуміють велику відносність цього поняття). Реалізація людиною своїх бажань і можливостей – ось задоволення життям. Заберіть у людини можливість самореалізуватися, запевніть її, що у майбутньому вона не зможе здійснити своїх мрій і прагнень – і така людина загине. Найперше – як особистість, як творча індивідуальність. І байдуже, у якому напрямку ця людина збиралась реалізувати свої творчі здібності. Найтрагічніше для неї – це неможливість самореалізації. Звідси починається загибель особистості.

Таким чином, для успіху в самоудосконаленні, у розвитку своїх здібностей, в оволодінні певними уміннями потрібні праця і характер. Праця – для уміння, а характер – для праці: характер > праця > уміння > результат.

Як бачимо, у наведеному ланцюзі взаємозумовлених чинників, які приведуть до результату, відправною точкою є характер. Характер – це сила волі, це рушій будь-якого успіху. Без незламного характеру на успіх розраховувати важко.

Великий баскетболіст з НБА Джеррі Вест говорив: «Ви не можете зробити в житті надто багато, якщо будете працювати тільки в ті дні, коли почуватиметеся добре». Отже, характер – це досконалий та надійний інструмент успіху. Характер і праця повинні стати релігією людини, яка прагне досягти успіху в житті.

У книзі Джона Максвела «21 неспростовний закон лідерства» зазначається: «Існує давнє прислів’я: «Чемпіони не стають чемпіонами на рингу – їх просто визнають там». Це правильно. Якщо ви хочете побачити, як хтось працює над собгю, щоб стати чемпіоном, – подивіться на його щоденну рутину. Колишній чемпіон у важкій категорії Джо Фрейджер говорив: «Ви можете зобразити схему боротьби чи план життя. Але коли починається дія, ви опускаєтеся до своїх рефлексів. Тут і видно вашу працю протягом шляху. Якщо ви обдурювали на своїй дорозі в темноті ранку, зараз це буде видно при ясному світлі».

Або пригадаємо, як Демосфен робив із себе оратора, рівного якому не було у Стародавній Греції: «Він рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало його вдатися до ораторського мистецтва.

Починав Демосфен з того, що обладнав собі в підземеллі приміщення для вправ. Він проводив там по два, а то й по три місяці. Спочатку він голив собі половину голови, аби було соромно показатися людям на очі, навіть, якщо б дуже захотілося.

Після будь-якої зустрічі, ділових переговорів він спускався у свою кімнату і там відтворював увесь хід розмови. Придумував усілякі виправлення і способи іншого висловлення того, що сказав сам або хтось інший.

Свої фізичні вади Демосфен намагався усунути різними вправами. Нечітку, шепеляву вимову виправляв, вкладаючи в рот камінці і виголошуючи уривки з творів. Так він тренував свої артикуляційні органи. Голос зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи, підіймаючись на гору, виголошував вірші або якісь речення, не переводячи подиху.

Вдома він виконував вправи, стоячи перед великим дзеркалом. Демосфен вважав, що оратор, який поважає слухачів, повинен обов’язково готуватись до виступу, думати про вплив своєї промови на аудиторію».

Адвокат – у суді, вчитель – на уроці, парламентар – у сесійній залі, президент – перед народом, співробітник ДПС – із порушником, журналіст – з аудиторією… Цей ряд можна продовжувати до нескінченості, але об’єднує всі ці ситуації те, що в усіх випадках йдеться про спілкування між людьми. Що ж це таке? Спілкування (або комунікація – від латинського communicatio, communico – роблю спільним, зв’язуюсь, спілкуюсь) – це обмін інформацією, думками. Кожна думка зароджується, формується та оформляється у глибинах нашої свідомості. Увесь цей час вона відома лише тому, хто її створює. Щоб зробити її надбанням іншої людини, нам потрібно звертатись до єдиного інструмента, який дає змогу нам це зробити, – до мови. Лише вона, реалізуючись в одному із своїх різновидів – усному чи писемному, – «під нашим керівництвом», матеріалізує продукцію мислення – створює усне чи писемне мовлення. Мовою, як і будь-яким іншим інструментом, треба володіти досконало. До того ж, цей специфічний інструмент являє собою складну систему різних одиниць та їх зв’язків, без розуміння і знання суті яких, закономірностей, що діють у межах цієї системи, годі й думати, що людина зможе подати свою думку іншим такою, якою вона хоче, щоб її побачили. Ситуація типу «я усе розумію, а сказати не можу», на жаль, сьогодні, у ХХІ столітті, ще досить поширена. І проблема тут не в мові (до того ж, складнощі щодо грамотного мовлення є не тільки в Україні), мова – не погана. Вона виникла давно, століттями удосконалювалася і зараз ми її справедливо вважаємо довершеним інструментом спілкування. Поганим є наше значення мови. Та, на щастя, це проблема, яку можна (і треба) розв’язати. Але найприємніше те, що це нам під силу. Потрібне лише бажання та реалізація цього бажання. Коли людина оволодіває секретами спілкування, вона стає сильнішою, впевненішою у своїх силах. Людина змінюється, і світ, що довкола та в ній самій, теж зазнає змін на краще. Ось який щодо цього приклад наводить у своїй книзі « Як розвинути впевненість у собі і досягти впливу на людей шляхом публічних виступів» Дейл Карнегі: «Багато років назад один пан – назвемо його містер Д. В. Гент – вступив на мої курси ораторського мистецтва у Філадельфії. Незабаром після початку занять він запросив мене поснідати з ним у клубі промисловців. Це був чоловік середніх років, який завжди вів активний спосіб життя: він очолював власну фірму, брав найдіяльнішу участь у справах громади, був значним громадським діячем. Того дня, коли ми снідали, він нахилився до мене і сказав:

– Мене часто просили виступити на різноманітних зборах, але в мене зроду цього не виходило. Я настільки розгублювався, з голови все вилітало, тому я завжди уникав подібних заходів. Але тепер мене вибрали головою наглядацької ради коледжу. Я повинен головувати на її засіданнях і просто змушений щось говорити. Як ви гадаєте, я зможу навчитися виступати, це в моєму-то віці?

– Ви хочете знати мою думку? – відгукнувся я. – Це не питання моєї думки. Я впевнений, що ви зможете і обов’язково цьому навчитеся, якщо практикуватимете і будете дотримуватись усіх порад і рекомендацій.

Він був би радий мені повірити, але така перспектива здавалась йому занадто безхмарною.

– Боюсь, ви говорите це тільки з міркувань тактовності, – сказав він. – Ви просто намагайтесь мене підбадьорити.

Коли він закінчив навчання, ми на якийсь час втратили зв’язок, а пізніше знову зустрілись і поснідали в клубі промисловців. Ми сиділи в тому ж куточку, за тим же столиком, що й першого разу. Я нагадав йому про нашу недавню розмову і запитав, чи справді мої прогнози надто оптимістичні. У відповідь він дістав з кишені маленького записничка у червоній оправі і показав мені розклад своїх майбутніх виступів.

– Саме усвідомлення того. Що я можу виступати, і насолода, яке я при цьому одержую, і розуміння своєї корисності суспільству – все це дає мені величезне задоволення».

Коли людина відчуває впевненість від того, що вона грамотно говорить і пише, на краще змінюється самооцінка й оцінка ззовні. А це виступає однією з передумов формування успішної особистості, якою хоче бути кожен. «Піклуйтесь про своє мовлення: від нього залежить ваше майбутнє,» – радить Шекспір.

Кожна мова має свої закони, які, щоб не порушувати, треба знати. А знати можна лише те, що вивчиш. А навчання – це постійна і часто непроста робота. Але не треба драматизувати ситуацію. Процес навчання стає насолодою, коли є бажання і є результати. Результати завжди будуть, адже: «Людський розум чого б собі не наказав, того й досягне»(Публілій Сір).

Залишається лише мати бажання. Та іншого не дано. Людина ХХІ століття повинна розуміти, що за час надворі.

Звернемось ще раз до Карнегі: «Здобути впевненість у собі, сміливість і вміння ясно мислити під час публічних виступів разів у десять простіше, ніж це уявляє більшість людей. Це не дар, яким доля нагороджує деяких виключних особистостей. Це схоже на уміння грати в гольф. Розвинути свої потенційні можливості при достатньому бажанні може будь-яка людина».

Отже, не гаймо часу. Дослухаємось до мудрої поради успішної людини, ім’я якої відоме всьому світові. Зробімо крок до впевненості у своїх силах, до успішної самореалізації, і я певен: прийде час, коли ви подякуєте цим скромним порадам і тому щасливому випадку, що звів вас із потрібними книгами й людьми, які допомогли вам стати тим, ким ви хотіли!

В’ячеслав Васильченко

В’ячеслав Васильченко про... мистецтво спілкування

Dyrektor — Sun, 01 Mar 2015 19:59:19 GMT

Коли спілкування стає мистецтвом

Частина перша

Мовлення – це один з найосновніших видів людської діяльності, де людина реалізується як індивідуальність: без мовлення не минає жодного дня в її житті. Немає практично жодної галузі професійної реалізації, де б людина не користувалася мовленням і де б уміння добре говорити відігравало незначну роль. Більше того, є ряд професійно спрямованих напрямів, де уміння добре говорити виступає необхідним складником професійної підготовленості та відповідності, де воно має бути доведеним до рівня мистецтва.

У своїй книзі «Основи публічного мовлення» Поль Сопер говорить: «Мовлення є дещо більше – це повинен зрозуміти кожен, хто вивчає його, – ніж механічно вимовлюваний ряд звуків, який виражає побіжні спостереження й настрої, що займають у певну хвилину того, хто говорить. Мовлення – це людина в цілому. Кожне висловлювання і фактично, й у свідомості того, що сприймає його, являє собою миттєве розкриття всього досвіду і характеру, намірів і почуттів людини.

…Мовлення – основний важіль людського мислення. Без здатності організувати думку за допомогою слова людина не могла б міркувати і розвиватися в організовану соціальну істоту. Мовлення – невід’ємна частина характеру. Воно найширшим способом визначає особистість. Воно в наші дні більше, ніж коли-небудь раніше, являє собою головний засіб, за допомогою якого люди живуть разом і співпрацюють у місцевих, національних і навіть міжнародних масштабах. Для світу перед будь-якою загрозою слово буде тим засобом, яким люди досягнуть перемоги, якщо воно візьме гору».

Результати мисленнєвої діяльності людини матеріалізуються завдяки мові. Мова – це той унікальний та універсальний інструмент, за допомогою якого людина «показує» свою думку, робить її надбанням колективу. Як член колективу людина прагне бути якомога зрозумілішою у мовленні, адже від того, як вона зможе порозумітися зі своїм оточенням, залежить її успіх чи неуспіх: зможе вона реалізуватися у житті чи ні.

Для цього мало досконало оволодіти рідною мовою: засвоїти її лексикон та вивчити граматику. Потрібно навчитися говорити переконливо, цікаво, тактовно, обирати манеру спілкуватися залежно від ситуації, одне слово – зробити уміння говорити М И С Т Е Ц Т В О М.

Людина і мова – невіддільні. Людське суспільство створило мову, розвиває й оберігає її, а мова зробила людину людиною (Homo sapiens), взяла участь у створенні і суспільства, і держави. Не можна пізнати людину, не пізнавши її мову. Відомий вислів Сенеки «Яка людина, така й мова» – це результат осмислення мудрецем тої ролі і того значення, яке має мова у формуванні та функціонуванні людської особистості; це універсальна формула аналізу рівня розвитку мислення людини, її інтелектуальних можливостей; це тест на працелюбність, оскільки оволодіння мистецтвом висловлення думок – мистецтвом спілкування – це величезна, постійна та цілеспрямована праця. Адже мова – це складний і досконалий інструмент, оволодіння яким, як і будь-яким іншим інструментом, вимагає наполегливості. Спробуй з першого разу сісти в автомобіль і поїхати. Вийде це в тебе погано не тільки на забитій машинами вулиці великого міста, але й посеред поля. Проте після багатьох вправ з володіння мистецтвом керувати автомобілем у тебе з’являються навички, уміння та впевненість. До них з часом додається досвід – і тоді вже не страшно проїхати Хрещатиком. Так і з мовою. Якщо ходити довкола автомобіля й боятися навіть сісти в нього, то мрія твоя назавжди залишиться нездійсненою, тобто – нездійсненною. Якщо вправи постійно відкладати «на потім», варто попрощатися і з думкою про вдале закінчення школи, і про вступ до вищої школи (університету, інституту, академії), і з успішною кар’єрою. Неграмотна, неосвічена, некультурна людина не потрібна ХХІ століттю. Тому краще брати кермо долі до своїх рук. І не забувати мудру пораду Аппія Клавдія: «Кожен – сам коваль своєї долі».

Бути грамотною людиною означає не тільки добре знати правила орфографії та пунктуації, хоча це – основа основ; бути грамотною людиною – це насамперед вільно володіти рідною мовою. Однак сьогодення до грамотності людини ставить усе нові й нові вимоги. Крім вільного володіння рідною мовою (вміння точно передати свою думку з використанням норм літературної мови), на порядок денний виходить проблема виступу перед аудиторією, стратегії й тактики спілкування (досягнення поставленої мети комунікативними засобами). Тут у пригоді стає поряд з мовою як навчальною дисципліною також і неориторика (нова риторика), що почала бурхливо відроджуватися і розвиватися останніми роками. Риторика – наука про найдоцільніші засоби, методи і прийоми у спілкуванні.

Термін риторика (грецьк. ritorike – «ораторське мистецтво») вчені вживають в античному та сучасному розумінні. Щодо античності: риторика – це красномовство, теорія красномовства, наука про ораторське мистецтво. Щодо сучасності: риторика – прикладна лінгвістична наука, що вивчає закономірності мовлення і ставить перед собою завдання навчити людину легко і вправно володіти мовою.

Термін «риторика» об’єднує поняття красномовство («уміння «красно мовити» – говорити добре, «гарно», точно, переконливо»), майстерність публічного виступу («більш високий рівень володіння публічним мовленням») та ораторське мистецтво («найвищий рівень володіння мовленням – мистецтво підготовки та виголошення публічної промови для впливу на аудиторію засобами живого слова»).

Про позитивний вплив занять риторикою на вироблення у людині впевненості у своїх силах, усвідомлення ролі грамотності, у житті і долі людини знаходимо свідчення у книзі Л. Введенської та Л. Павлової «Ділова риторика»:

«Курс занять з риторики дав мені багато корисної таі потрібної інформації. Я навчилась правильно висловлювати свої думки й оволоділа навичками правильної літературної мови. Особливо цікавими мені видались розділи про ораторське мистецтво, про композиційну побудову промови та про прийоми привертання уваги аудиторії. Я переконалась, що всі ці заняття знадобляться мені не тільки у професійній діяльності, а й у щоденному житті» (Студентка Г. (с. 7);
«Раніше я боялася виступати перед публікою, я боялась складати щось не так, зробити щось не те. Але, ознайомившись з таким предметом, як риторика, я вирішила позбутися цих комплексів. І в мене тепер виходить. Моє мовлення стало значно правильнішим і вільним. Навіть життя уявляється іншим. З багатьма я тепер знаходжу спільну мову, стала більш комунікабельною» (Студентка Ф.) (с. 8);
«Вперше почувши про риторику, я й не підозрювала, що цей предмет приховує в собі так багато цікавої інформації. Заняття з риторики розширили мій світогляд. Збагатили значною кількістю нових слів, понять. Здавалося б, елементарні речі – наголос, вимова, інтонація. А яке велике значення це має? Освічена людина повинна уміти говорити правильно, переконливо й виразно (виділення наше – В. В.). Виступи моїх однокурсників ставали дедалі вдалішими, вони здобували досвід у спілкуванні. Тести допомогли краще розібратися в деяких питаннях, перевірити себе, зробити самооцінку. Ділові ігри розвивали мислення, допомагали досягти розв’язання проблеми, прийти до спільної згоди» (Студентка С. ) (с. 9).

У наведених свідченнях йдеться про заняття риторикою, проте абсолютно зрозумілим є той факт, що немає жодного вдалого виступу без його грамотного мовного оформлення. Порушення літературних норм під час будь-якого виступу чи бесіди викликає певну захисну реакцію у слухачів: «Що ти нам можеш повідомити, чому навчити, коли ти навіть не вмієш грамотно висловлювати свої думки?». А це автоматично породжує недовіру до промовця, знижує ефективність спілкування. Поль Сопер глибоко зрозумів цю істину, а тому стверджує: «Більшість слухачів, і навіть ті з них, що самі роблять граматичні огріхи, скористаються нагодою відзначити найбільш очевидні помилки у мові оратора. До того ж, вас ніколи не залишить почуття невпевненості, поки не будете твердо знати, що ваше мовлення граматично правильне. Тільки повна впевненість щодо цього дасть можливість при виголошенні промови зосередитися не на словах, а на її змісті».

Наведені приклади позитивних перетворень у сприйнятті себе серед інших людей після оволодіння певними риторичними навичками уміщують простий та універсальний механізм успіху у досягненні потрібного результату. Це – бажання помножені на постійну й наполегливу працю. Тег Шорт стверджує: «Секрет успіху лежить у заняттях, що складають наш щоденний режим».

Усім відомий крилатий вислів Цицерона «Поетами народжуються, ораторами стають». У цьому вислові відображене розуміння великим римським політиком і оратором того факту, що талант дається людині Богом при народженні, а майстерність з’являється як результат постійної праці та навчання. Однак і талант потребує розвитку та вдосконалення.

Досягнення у будь-якій галузі – завжди результат постійної та наполегливої праці. Для успіхів тут потрібні певні здібності. Здібності – «це ті особливості психіки людини, від яких залежить успішне, творче виконання якої-небудь діяльності» (В лабиринтах психологии личности. – Харків, Прапор. 1997. – с. 369). Причому вони повинні відповідати саме тій галузі. Так, для успіхів у спорті потрібні зовсім інші здібності, ніж у малюванні чи фізиці. Можливі, щоправда випадки, коли людина досягає визначних успіхів одразу в кількох галузях. Згадаємо хоча б давньогрецького математика й філософа Піфагора, що ставав, за сучасним визначенням, олімпійським чемпіоном. Звичайно, з того часу витекло дуже багато води, але незмінним залишився основний принцип цих досягнень – велика робота над собою.

Кожен успіх – це результат колосальної роботи. У книзі М. Порубова «Риторика» знаходимо щодо цього справедливе твердження: «Нема досконалості там, де природі не допомагає праця» (с. 27). Навіть найгеніальніші здібності людини не є цілковито Божим подарунком, оскільки вони не можуть розвиватися самі по собі разом із фізичним розвитком людини. «Навіть якщо людина має природний талант, їй потрібно готуватися й тренуватися, щоб стати успішною, «– стверджує Джон Максвел, відомий спеціаліст у галузі лідерства. Тільки за наявності сприятливих суспільних умов, найголовнішою з яких справедливо вважають цілеспрямовану і вперту ПРАЦЮ, здібності людини зможуть досягти високого рівня розвитку. Результат буде тим більшим, чим більшою буде зацікавленість людини у своїй діяльності (праці). Д. Менделєєв писав: «Немає без явно посиленої працелюбності ні талантів, ні геніїв». Отже, талант – це здібності, помножені на працю. І навпаки: без труда нема плода.

(Далі буде)

В’ячеслав Васильченко