Частина друга

Поштовхом до роботи, спрямованої на досягнення успіху, завжди виступає суто психічне явище. Бажання, заховане у слові ХОЧУ, матеріалізуючись, втілюючись у реальному результаті, породжує у людини найважливіший фактор успіху – впевненість у собі, усвідомлення своєї сили, яке можна назвати словом МОЖУ. «Хочу» і «можу» – це два полюси успішності.

Коли людина ставить перед собою мету, неухильно йде до неї і досягає її, – тоді приходить щастя (хоча усі розуміють велику відносність цього поняття). Реалізація людиною своїх бажань і можливостей – ось задоволення життям. Заберіть у людини можливість самореалізуватися, запевніть її, що у майбутньому вона не зможе здійснити своїх мрій і прагнень – і така людина загине. Найперше – як особистість, як творча індивідуальність. І байдуже, у якому напрямку ця людина збиралась реалізувати свої творчі здібності. Найтрагічніше для неї – це неможливість самореалізації. Звідси починається загибель особистості.   

Таким чином, для успіху в самоудосконаленні, у розвитку своїх здібностей, в оволодінні певними уміннями потрібні праця і характер. Праця – для уміння, а характер – для праці: характер > праця > уміння > результат.

Як бачимо, у наведеному ланцюзі взаємозумовлених чинників, які приведуть до результату, відправною точкою є характер. Характер – це сила волі, це рушій будь-якого успіху. Без незламного характеру на успіх розраховувати важко.

Великий баскетболіст з НБА Джеррі Вест говорив: «Ви не можете зробити в житті надто багато, якщо будете працювати тільки в ті дні, коли почуватиметеся добре». Отже, характер – це досконалий та надійний інструмент успіху. Характер і праця повинні стати релігією людини, яка прагне досягти успіху в житті.

У книзі Джона Максвела «21 неспростовний закон лідерства» зазначається: «Існує давнє прислів’я: «Чемпіони не стають чемпіонами на рингу – їх просто визнають там». Це правильно. Якщо ви хочете побачити, як хтось працює над собгю, щоб стати чемпіоном, – подивіться на його щоденну рутину. Колишній чемпіон у важкій категорії Джо Фрейджер говорив: «Ви можете зобразити схему боротьби чи план життя. Але коли починається дія, ви опускаєтеся до своїх рефлексів. Тут і видно вашу працю протягом шляху. Якщо ви обдурювали на своїй дорозі в темноті ранку, зараз це буде видно при ясному світлі».

Або пригадаємо, як Демосфен робив із себе оратора, рівного якому не було у Стародавній Греції: «Він рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало його вдатися до ораторського мистецтва.

Починав Демосфен з того, що обладнав собі в підземеллі приміщення для вправ. Він проводив там по два, а то й по три місяці. Спочатку він голив собі половину голови, аби було соромно показатися людям на очі, навіть, якщо б дуже захотілося.

Після будь-якої зустрічі, ділових переговорів він спускався у свою кімнату і там відтворював увесь хід розмови. Придумував усілякі виправлення і способи іншого висловлення того, що сказав сам або хтось інший.

Свої фізичні вади Демосфен намагався усунути різними вправами. Нечітку, шепеляву вимову виправляв, вкладаючи в рот камінці і виголошуючи уривки з творів. Так він тренував свої артикуляційні органи. Голос зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи, підіймаючись на гору, виголошував вірші або якісь речення, не переводячи подиху.

Вдома він виконував вправи, стоячи перед великим дзеркалом. Демосфен вважав, що оратор, який поважає слухачів, повинен обов’язково готуватись до виступу, думати про вплив своєї промови на аудиторію».

Адвокат – у суді, вчитель – на уроці, парламентар – у сесійній залі, президент – перед народом, співробітник ДПС – із порушником, журналіст – з аудиторією… Цей ряд можна продовжувати до нескінченості, але об’єднує всі ці ситуації те, що в усіх випадках йдеться про спілкування між людьми. Що ж це таке? Спілкування (або комунікація – від латинського communicatio, communico – роблю спільним, зв’язуюсь, спілкуюсь) – це обмін інформацією, думками. Кожна думка зароджується, формується та оформляється у глибинах нашої свідомості. Увесь цей час вона відома лише тому, хто її створює. Щоб зробити її надбанням іншої людини, нам потрібно звертатись до єдиного інструмента, який дає змогу нам це зробити, – до мови. Лише вона, реалізуючись в одному із своїх різновидів – усному чи писемному, – «під нашим керівництвом», матеріалізує продукцію мислення – створює усне чи писемне мовлення. Мовою, як і будь-яким іншим інструментом, треба володіти досконало. До того ж, цей специфічний інструмент являє собою складну систему різних одиниць та їх зв’язків, без розуміння і знання суті яких, закономірностей, що діють у межах цієї системи, годі й думати, що людина зможе подати свою думку іншим такою, якою вона хоче, щоб її побачили. Ситуація типу «я усе розумію, а сказати не можу», на жаль, сьогодні, у ХХІ столітті, ще досить поширена. І проблема тут не в мові (до того ж, складнощі щодо грамотного мовлення є не тільки в Україні), мова – не погана. Вона виникла давно, століттями удосконалювалася і зараз ми її справедливо вважаємо довершеним інструментом спілкування. Поганим є наше значення мови. Та, на щастя, це проблема, яку можна (і треба) розв’язати. Але найприємніше те, що це нам під силу. Потрібне лише бажання та реалізація цього бажання. Коли людина оволодіває секретами спілкування, вона стає сильнішою, впевненішою у своїх силах. Людина змінюється, і світ, що довкола та в ній самій, теж зазнає змін на краще. Ось який щодо цього приклад наводить у своїй книзі « Як розвинути впевненість у собі і досягти впливу на людей шляхом публічних виступів» Дейл Карнегі: «Багато років назад один пан – назвемо його містер Д. В. Гент – вступив на мої курси ораторського мистецтва у Філадельфії. Незабаром після початку занять він запросив мене поснідати з ним у клубі промисловців. Це був чоловік середніх років, який завжди вів активний спосіб життя: він очолював власну фірму, брав найдіяльнішу участь у справах громади, був значним громадським діячем. Того дня, коли ми снідали, він нахилився до мене і сказав:

– Мене часто просили виступити на різноманітних зборах, але в мене зроду цього не виходило. Я настільки розгублювався, з голови все вилітало, тому я завжди уникав подібних заходів. Але тепер мене вибрали головою наглядацької ради коледжу. Я повинен головувати на її засіданнях і просто змушений щось говорити. Як ви гадаєте, я зможу навчитися виступати, це в моєму-то віці?

– Ви хочете знати мою думку? – відгукнувся я. – Це не питання моєї думки. Я впевнений, що ви зможете і обов’язково цьому навчитеся, якщо практикуватимете і будете дотримуватись усіх порад і рекомендацій.

Він був би радий мені повірити, але така перспектива здавалась йому занадто безхмарною.

– Боюсь, ви говорите це тільки з міркувань тактовності, – сказав він. – Ви просто намагайтесь мене підбадьорити.

Коли він закінчив навчання, ми на якийсь час втратили зв’язок, а пізніше знову зустрілись і поснідали в клубі промисловців. Ми сиділи в тому ж куточку, за тим же столиком, що й першого разу. Я нагадав йому про нашу недавню розмову і запитав, чи справді мої прогнози надто оптимістичні. У відповідь він дістав з кишені маленького записничка у червоній оправі і показав мені розклад своїх майбутніх виступів.

– Саме усвідомлення того. Що я можу виступати, і насолода, яке я при цьому одержую, і розуміння своєї корисності суспільству – все це дає мені величезне задоволення».

Коли людина відчуває впевненість від того, що вона грамотно говорить і пише, на краще змінюється самооцінка й оцінка ззовні. А це виступає однією з передумов формування успішної особистості, якою хоче бути кожен. «Піклуйтесь про своє мовлення: від нього залежить ваше майбутнє,» – радить Шекспір.

Кожна мова має свої закони, які, щоб не порушувати, треба знати. А знати можна лише те, що вивчиш. А навчання – це постійна і часто непроста робота. Але не треба драматизувати ситуацію. Процес навчання стає насолодою, коли є бажання і є результати. Результати завжди будуть, адже: «Людський розум чого б собі не наказав, того й досягне»(Публілій Сір).

Залишається лише мати бажання. Та іншого не дано. Людина ХХІ століття повинна розуміти, що за час надворі.

Звернемось ще раз до Карнегі: «Здобути впевненість у собі, сміливість і вміння ясно мислити під час публічних виступів разів у десять простіше, ніж це уявляє більшість людей. Це не дар, яким доля нагороджує деяких виключних особистостей. Це схоже на уміння грати в гольф. Розвинути свої потенційні можливості при достатньому бажанні може будь-яка людина».

Отже, не гаймо часу. Дослухаємось до мудрої поради успішної людини, ім’я якої відоме всьому світові. Зробімо крок до впевненості у своїх силах, до успішної самореалізації, і я певен: прийде час, коли ви подякуєте цим скромним порадам і тому щасливому випадку, що звів вас із потрібними книгами й людьми, які допомогли вам стати тим, ким ви хотіли!