Абсолютно феноменальне явище в радянській (і світовій) літературі – роман Іллі Ільфа та Євгена Петрова «12 стільців». По-перше, як сталося, що текст, в якому так висміяли тодішню владу, міг з’явитися на світ? По-друге: він став продуктом казкового перевтілення «літературних негрів» в геніальних письменників. Валентин Катаєв, відомий радянський автор, вирішив наслідувати непоодинокі історичні приклади «літературного кріпацтва». Даєш комусь схему роману, вони пишуть, а ти потім усе це оформляєш в закінчений твір і видаєш під своїм ім’ям. На роль «кріпаків-чорноробів» Катаєв вибрав журналістів газети «Гудок» – брата Євгена (відомий під псевдонімом «Євген Петров») та Ієхієля-Лейбу Файнзильберга («Ілля Ільф»). Ті охоче взялися до роботи. І почали преносити «на полотно» персонажів зі свого оточення. І полтавський дядько братів Євген Петрович Ганько в книзі перетворюється на Іпполита Вороб’янінова. Сам Валентин Катаєв літературно «воскресає» в інженері Брунсі. Остапу Бендеру, списаному з відомого персонажа тих часів Осипа Шора, відводилася роль статиста. Цікаво, що прізвище «Бендер» автори «запозичили» в господаря мясозаготівельного магазину «М’ясоторгівля Бендера», про якого одесити завжди відгукувалися як про неперевершеного шахрая. Очевидно, вирішальну роль зіграла магія імені («Як ви яхту назвете, так вона і попливе!»). І Остап Бендер не погодився на «епізод», а став головним героєм твору. Та ще й яким! Сам же Осип (Остап) Беньямінович Шор (1899–1978), що народився в Нікополі, більшу частину життя прожив в Одесі, а помер у Москві (виявляється, не тільки поети народжуються в провінції, а помирають у Парижі!). Був відомим шахраєм та... інспектором карного розшуку. Через його руки пройшло стільки афер, що не увічнити цей легендарний образ було б злочином перед людством. Коли Катаєв ознайомився з текстом, зрозумів, що перед ним – повністю самостійний твір. Він лише попросив, щоб книгу присвятили йому...

Роман «Дванадцять стільців» виходить 1928 року й відразу стає популярним. Літній радянський службовець (колишній «предводитель дворянства», – і ні на щабель не нижче!) Іпполит Вороб’янінов разом з молодим пройдисвітом Остапом Бендером шукають діаманти, заховані під обшивкою одного з дванадцяти стільців. На кожному кроці їх чекають пригоди на неосяжних просторах радянської Росії, яка ось вже кілька років намагається жити «по-новому». Кожен з головних героїв хоче від «спільного підприємства» свого. Вороб’янінов – повернути колишнє безтурботне життя, сповнене звичних насолод. Бендер – отримати його таким, яким воно ніколи не було, - «жирним», шикарним, яскравим. Але жовтий диявол від своїх правил не відступає. Він тільки блисне, поманить та... обдурить. Знову. Аксіома...

Іскрометна мова роману, дотепна зображальність перетворили його на постійне джерело насолоди. Знаючи кожен крок героїв, кожну крилату репліку, знову й знову береш книгу, щоб просто насолодитися високим мистецтвом довершеного слова.

...Коли роман прочитав прототип Бендера, він звернувся до авторів по «гонорар», адже ті використовували його образ! Однак Ільф і Петров відповіли, що Шор став лише основою. Решта ж в образі виліплено «з різних людей». Тоді Шор вразив своєю пропозицією. Він попросив, щоб життя його літературного «​​альтер его» продовжилося, адже закрадалися думки, що після смерті Бендера може настати і смерть прототипу. Коли ж невдовзі Шор застудився й лежав з високою температурою, подзвонили Ільф і Петров, щоб повідомити про свою згоду написати нову книгу про Остапа Бендера, прототип одужав... Гм, ось як ще виходить: якщо в співавтори береш саме життя, твір приречений на геніальність.