Головна » 2014 » Серпень » 12 » В’ячеслав Васильченко про... «ГРАМОТНІСТЬ»
16:10
В’ячеслав Васильченко про... «ГРАМОТНІСТЬ»

«Яка людина, така в неї й мова»,

або Звідки береться грамотність

Жодного дня в нашому житті не буває без мови. Вона звучить в нас i поза нами, вона нас вихваляє й ображає, лікує й нищить. Вона – той надійний i досконалий ланцюг, що єднає нашу свідомість із довколишнім світом. Вона – той мікроскоп, що вивчає навколишній світ, досліджує й дає потрібні для нашого повнокровного спілкування назви всьому, що нас оточує. Вона – це той вправний пензель, що витворює мистецькі шедеври від анекдоту чи пісні до шедеврального роману чи закону державного. Вона – та неосяжна скарбниця історії народної, криниця, що живить поступ цивілізації i той ґрунт, на якому постає безсмертна національна культура.

Вивчення мови кожним наступним поколінням будь-якого народу завжди було, є і буде актуальним, оскільки вона – основа життя.

Знання мови завжди високо цінувалося в усі часи і всіма народами. Воно завжди однозначно характеризувало людину. «Заговори, щоб я тебе побачив», – пропонує свій експрес-тест Сократ. Універсальність цього тесту ніколи не буде порушена ні часом, ні національною чи суспільною належністю людини, бо саме через ставлення до своєї мови, до рівня володіння нею дуже легко з’ясувати, наскільки освічена чи ерудована людина, наскільки культурна та працьовита. Згадуючи працьовитість, маємо на думці передовсім той факт, що всі люди народжуються без знання мови і лише з часом вони оволодівають нею. Чим вищий рівень володіння, тим більше людина доклала праці. І якщо про когось кажуть, що він «трьох слів докупи не зв’яже», будьте певні: для інших про цю людину вже усе зрозуміло. Отже, вміння грамотно викласти свої думки – одна з найперших вимог нинішнього суспільства до сучасної людини, особливо, якщо вона прагне займати не останні місця в державній чи політичній структурі, та й не тільки в них. «Для суспільства взагалі основна мета вивчення мови полягає в тому, щоб навчити кожного члена суспільства втілювати будь-яку соціально важливу інформацію у відповідну мовну форму»[1].

Що ж означає – «грамотно викласти свої думки»? Людська думка найточніше може бути представлена лише через мову. Отже, мова – це універсальний інструмент передачі інформації. Тому: щоб тебе якомога краще розуміли, потрібно добре володіти інструментом спілкування – мовою: слово у реченні повинне стояти на своєму місці, у потрібній формі (граматичні норми), вживатися з властивим йому значенням (лексичні норми), бути правильно написаним (орфографічні норми) чи вимовленим (орфоепічні норми). Отже, грамотне мовлення – передовсім це унормоване мовлення, що пов’язане зі знанням найрізноманітніших мовних норм та навичками їх практичного використання.

Мова – це яскрава ознака нації. Вона – виразник її душі, підмурівок її існування. «Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з ХVІІІ століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова – і припинив існування один із слов’янських народів (полабські слов’яни жили між Одрою і Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій території, решту було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ»[2].

Мова – це й один з найголовніших засобів згуртування нації, один з її творців. «Набуття українською мовою статусу державної значно посилює її функцію консолідації українців – етнічної й політичної нації, піднесення її до рівня сучасних цивілізованих державних народів. Вона повинна стати повновартісною мовою нації і держави, тобто мовою, яку матимуть потребу вивчати не лише свої громадяни, а й представники різних країн і народів. Ставши офіційною мовою держави, українська мова стала водночас потужним знаряддям українського націо- і державотворення»[3].

Мова творить культуру нації, через неї – культуру особистості і саму особистість, а створивши, оберігає їх. «Відомо, що в перебігу історії, та особливо за останню чверть віку, наблизились і уніфікувались всі народи, а не лише народи-брати, уніфікувались в побуті, мисленні, в діяльності. Науковий прогрес нівелює всі відмінності, які забезпечували народам етнокультурну самість. Та незважаючи на всі ці «технізації» й «уніфікації», кожен народ зостається сам собою – доти, доки зберігаються етнічний тип, мова, мікроклімат, географія, кухня й усе, що живить національні склади буття. Відповідно, в кожного народу витворюється свій образ всесвіту (Космосу і Логосу), свої світоуявлення та світотлумачення. Цей образ, зрозуміла річ, витворюється через мову, бо мова – це світобачення. Мова, так, саме вона стає оптикою заломлення світу. Через неї і нею створюється свій інваріант буття, який бачиться кожним народом в особливій проекції, як спільне небо, спільний час та спільні ідеали. Мова, як відомо, річ не матеріальна, але постійно матеріалізована. Мова – це живе функціонування народного духу, а не одних мертвих знаків»[4].

Увага до одержання знань про мову зароджується ще в античну добу. Так, римський учений Марк Теренцій Варрон у дев’ятитомній енциклопедії «Дисципліни» називає «сім вільних мистецтв»: граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію (цей перелік вважається першим систематичним викладом різних галузей знань).

Освітня політика Київської Русі-України орієнтувалася на класичні традиції античності, включаючи до списку навчальних дисциплін такі: основи письма, читання, арифметики; музику, спів, поетику, риторику, іноземні мови.

ХVІ–ХVІІ ст. позначаються створенням ряду нових навчальних закладів, серед яких Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київський колегіум, Києво-Могилянська академія. У їхній роботі поєднувались національні традиції, вітчизняний та передовий європейський педагогічний досвід. А відома граматика Мелетія Смотрицького (1618-1619 рр.) була ще й у ХVІІІ ст. для російського вченого Михайла Ломоносова «вратами ученості».

Мандрівники, які побували в Україні ХVІІ ст., свідчили дивуючись, що «тут усі, навіть жінки та діти, вміють читати і писати».

Проте після Переяславської угоди (1654 р.) починається колонізація України, а в галузі культури та освіти – найрізноманітніші обмеження та заборони української книжки, українського слова, українського духу. Очевидно, у такий спосіб російські «самодержці» хотіли дорівнятися до освіченої України, але не піднятися до її рівня, а опустити її до свого (більша частина тодішньої боярської думи була неписьменною, по церквах освіченості оголошувалась анафема; та й серед придворного оточення Катерини Другої неписьменних вистачало).

Про результати такої «регресивної асиміляції» болісно говорить Тарас Шевченко у своєму листі до брата Микити, коли той не виконав Шевченкового прохання писати до нього «по-нашому»: «Я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським».

Зрозуміло, що ні Валуєвський циркуляр (1863 р.), ні Емський указ (1876 р.), ні інші заборони імперською владою українського слова, ні розстріли української інтелігенції, ні вилучення «націоналістичної» літери з українського алфавіту і таких же слів з українських словників і творів красного письменства, що перетворювало нашу мову на бліду, невиразну копію російської, звичайно ж, не пішли їй на користь. Однак вона, намаганнями мільйонів закоханих-залюблених у неї, українців і неукраїнців, вижила і зараз, розправивши крила, «о власній силі йде» (І.Франко).

Сьогодні українська мова як комунікативна система має усі потрібні засоби, щоб забезпечувати спілкування в усіх сферах суспільного життя. Звісно, існують певні проблеми з уніфікацією чи стандартизацією певних терміносистем, словниковою базою т. ін., але хіба інші мови таких проблем не мають? До того ж, в Україні робота в потрібних напрямах уже активно здійснюється. Розмови про нерозвиненість, недолугість української мови – це завжди задоволення певних політичних потреб або звичайнісіньке невігластво, що нічого спільного з реальністю не має. І якщо хтось не знає мови чи погано нею володіє, то це ще не означає, що ця мова погана.

Мова – об’єктивна, володіння нею – суб’єктивне. Не можна не погодитися з науково виваженою справедливістю слів академіка Арнольда Грищенка: «Українська мова повністю може забезпечувати комунікативні потреби сучасного суспільства і за своїми виражальними можливостями (номінативними, формально-граматичними і стилістично-експресивними) не поступається перед жодною іншою слов’янською мовою, до яких фальсифікацій не вдавалося б давні й сьогочасні автори шовіністичної орієнтації, називаючи її діалектом то російської, то польської мови, і в такий спосіб позбавляючи її місця на карті лінгвістичної Славії»[5]. Воістину, правий був поет: «Мов поганих не існує в світі, Є лише погані язики» (А.Бортняк). Таким чином, поганою є не мова, поганим є знання мови. Але то – не біда. Мову можна і треба вчити. Проблеми мовної грамотності є не тільки в Україні. Так, у на перший погляд «безпроблемній» у мовному плані Росії фахівці стурбовані низьким рівнем мовної підготовки сучасної молоді. «Про це красномовно свідчать конкурсні іспити на юридичні факультети університетів та інших вузів юридичного профілю країни. З 600-700 вступників на юридичний факультет Казанського університету від 200 до 250 осіб щорічно одержують незадовільну оцінку за твір чи переказ. Кожний третій абітурієнт недостатньо володіє навичками писемного мовлення. Близько третини таких письмових робіт оцінюються «задовільно», відмінні оцінки – рідкість»[6].

Відомий російський педагог і філософ В. Розанов, глибоко розуміючи загальноосвітній ефект від вивчення науки про мову, стверджував, що вона – це «невмируще знаряддя загострення власне розумових обдарувань людини, яке може бути відкинуте невіглаством, але нічим не може бути замінене».[7] Мова кожної нової людини "росте" разом з нею. З кожним днем мова все глибше входить у маленьку людину і все далі веде її у наш цiкавий, незбагненний i безмежний свiт, відкриває його для неї. У передмовi до своєї книжки «Таємницi слова»[8] Євгенiя Чак, звертаючись до своїх читачiв-учнiв, так розкриває роль мови у процесi становлення нового землянина: "Згадай, про те, коли тобі було три-чотири роки, тебе найбільше цікавило, що і як зветься:

– Що це за дерево?

– Як зветься цей кущ?

– Що таке місто (якщо ти живеш у селі), і що таке село (якщо ти живеш у місті)?

Так збагачувався твій словник. Коли тобі доводилося сказати «я їсу» замість «я їм» або «на рукі» замість «на руці», тебе одразу ж поправляли. Так формувалася твоя граматика, спільна із загальнонародною мовою. І ось із батьками, знайомими, товаришами ти говориш як рівноправний член суспільства: ти розумієш і тебе розуміють. Та на цьому оволодіння мовою не закінчується. Скажімо, ти ніколи не бачив моря, гір, пустелі, джунглів, айсбергів, крокодилів і т. ін. Але коли тебе спитати, що таке крокодил, ти без запинки відповіси: це така величезна зубата ящірка, яка може проковтнути навіть людину. Це знання тобі принесла мова. Вона дала тобі слово і пояснила, що воно означає. Той, хто пояснював, можливо, й сам ніколи не бачив крокодила, але знає про нього від інших. Більшість слів, наявних у мові, втілюють не індивідуальний, а колективний досвід, який часто переростає національні межі, відбиваючи знання всього людства.

І ось ти в школі. Скільки нового пізнаєш за роки навчання! І все, що стає твоїм знанням, виражене в слові. Приказка «вік живи – вік учись» поширюється й на мову: її пізнання не закінчуються ніколи.

Та мова – не тільки знаряддя пізнання. Для інших людей ти сам є джерелом знань. Але чи завжди ти вмієш легко, вправно й гарно розповісти про те, що знаєш? Коли так, то ти не тільки пасивно, а й активно володієш мовою. Щоб досягти цього, треба всебічно вивчати мову. Спробуй читати словник і побачиш, що багато слів ти чув раніше, але пояснити їх значення не в силі. Можна, звичайно, на це махнути рукою: «Ет, колись довідаюсь»! Але краще, коли ти відразу ж запитаєш або прочитаєш, який зміст вкладений у це слово. Іноді дорослі тебе поправляють: слід казати не партер, а партер, не ходе, а ходить, не конешно, а звичайно, не з’їсиш, а з’їси і таке інше. І від цього можна відмахнутися: чи не все одно? Певно ж, ні. У мові є слова і форми загальнонародні, літературні, а є й діалектні, просторічні, жаргонні, й інші – нелітературні. Твоя мова – свідчення твоєї розвиненості, культури. Адже літературна мова – це загальнонародне надбання, відшліфоване найкращими знавцями й майстрами слова.

Отже, мова – твій друг, порадник і виразник твоєї особистості, твого «я».

А звідки береться мовна грамотність? Це явище не одного дня, не одного тижня, не одного місяця і навіть не одного року. Грамотність – це результат постійної праці людини над собою. Мало вивчити чи визубрити правило й навіть уміти його застосовувати на практиці. Треба:

  1. читати: художню літературу, звертаючи при нагоді увагу на мовлення письменників (людей, які дуже добре володіють мистецтвом слова – писаного й мовленого), довідкову літературу, розширюючи межі своїх знань (грамотна людина, як правило, ерудована, обізнана, розвинена, освічена);
  2. спілкуватись: з людьми, мовлення яких є зразковим, з людьми, мудрішими і досвідченішими за тебе, що, без сумніву, піде тобі на користь з усіх поглядів;
  3. виконувати поради Максима Рильського («Не бійтесь заглядати у словник: то пишний яр, а не сумне провалля») та Поля Сопера («…належить порекомендувати, щоб кожний студент, що серйозно займається, мав власного стандартного довідника з граматики, частіше в нього зазирав і, не гаючи часу, навчався уникати помилок у творенні речень, застосуванні ідіом і т. ін.»).

Усім відомий вислів Козьми Пруткова «Хочеш бути щасливим – будь ним». Перефразувавши його, можемо сказати: «Хочеш бути грамотним – будь ним». Наша порада має більше шансів на успіх, адже «бути щасливим» – визначення для кожного індивідуальне; для «бути грамотним» – визначення однакове для всіх: це – вміти правильно, логічно, вмотивовано відповідно до мовних норм усно і письмово викладати свої думки.

Оволодіння літературною мовою, її численними різноманітними нормами – процес тривалий і складний. Він вимагає напруження сил, активізації пошукової і творчої мисленнєвої діяльності, постійного навчання – одне слово, потребує постійної роботи над собою. Тим ціннішим і приємнішим буде її результат. Проте правильне (унормоване) мовлення (писемне й усне), як уже згадувалось, – це лише частина роботи. Без належного інтелектуального рівня, загальної культури й освіченості саме нормативне мовлення не забезпечить потрібного результату.

Безграмотна людина (байдуже, якою мовою вона говорить) однаково негативно сприйматиметься скрізь, тому що слово "безграмотність" виступає синонімом до слів "ледачість", "байдужість", "неуважність", "неосвіченість". Своєю безграмотністю така людина ображає і себе, і людей, що її оточують. Принцип «заговори, щоб я тебе побачив» тут спрацьовує на всі сто: ніхто не захоче бачити поряд із собою (чи то на роботі, чи в особистому житті) таку байдужу, безхарактерну людину. Усе стане видним і зрозумілим обов’язково. І якщо не зразу, то (що набагато гірше й трагічніше) пізніше. Тому краще не експериментувати. Тут багато простору для роздумів. Тож чи варто ставити під загрозу і свою майбутню кар’єру, й своє особисте життя?

Для доброго володіння словом, мовою треба знати її секрети, тонкощі, нюанси. Писемне та усне мовлення людини дуже тісно пов’язані між собою. Проте з усіх поглядів писемне мовлення є «відповідальнішим»: «Що написано пером, того не виволочиш і волом». Писемна помилка, недоречність, неточність, незграбність – живучіші, видиміші. Отже, шліфувати, удосконалювати, відточувати треба насамперед писемне мовлення. Цілком слушно. «А як же усне мовлення? – теж цілком слушно запитаєш ти. – Його не треба удосконалювати, відшліфовувати, відточувати?» «Звісно, треба,» – буде відповідь. Але не поспішаймо, усе по черзі. Зануримось на зовсім трохи у дослідження зв’язку усного та писемного мовлення. Коли ти створюєш писемний текст, то спочатку народжуєш його у своєму мозку, адже процесу мовлення передує процес мислення, потім формуєш, формулюєш думку, і, надаючи їй словесного оформлення, промовляєш її про себе: процесу написання передує процес внутрішнього говоріння. Зрозуміло, правильно добираючи потрібні слова, їх форми, обираючи мовні засоби для створення писемного тексту, ми попередньо створюємо його у своїй уяві, працюючи над своїм усним мовленням автоматично. Залишається лише додати тих вправ, що стосуються звукового оформлення нашого усного (внутрішнього) мовлення, і з ним буде все гаразд («Письмові вправи шліфують мову, а вправи у промовах пожвавлюють письмовий стиль»(Квінтиліан). Зв’язок усного та писемного мовлення – це якраз той випадок, коли, погнавшись за одним зайцем, ловиш двох. Уміння добре говорити й писати, тобто добре володіти мовленням, – це справжнє мистецтво. Недаремно саме так («Мистецтво говорити»[9]) назвав свою книгу відомий чеський письменник і соціолог Їржі Томан. У ній він зазначає: «Чим же можна пояснити те, що одні змалку можуть підтримувати добрі стосунки з іншими людьми і тим самим «вписуються» в суспільну групу (сім’ю, колектив у школі, на підприємстві тощо), а іншим це не вдається? Чи, може, тут ідеться про природжені здібності, які в одних є, а в інших їх нема? Безперечно, у деяких людей такі здібності є від народження. Однак я переконаний, що ці риси можна виробити в собі шляхом виховання або самовиховання. І однією з важливих передумов їх розвитку є вміння добре говорити».

Але не треба думати, що для набуття доброго мовлення треба лише знати мовні норми. Ось як про це говорить І. Томан: «Для того щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість. Успіхів у праці та стосунках з людьми ви досягнете лише тоді, коли постійно працюватимете над собою. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з розширенням політичного, культурного та професійного кругозору. Ви не зможете виявити себе в малому чи великому колективі, якщо повторюватимете лише те, що чули від інших. Людина, що вміє правильно й гарно говорити, легко встановлює стосунки зі своїми близькими людьми довкола себе, знаходить собі справжніх друзів, товаришів, супутника в житті… Завдяки цьому вона дістає задоволення від життя. Адже самотні люди щасливими не бувають».

Скільки разів доводилося чути «я ж не філолог», коли мова заходила про грамотність, грамотний виклад думок (як усний, так і писемний). Яке примітивне мислення. Тобто: правильно говорити й писати мусять виключно філологи, смачно готувати – кухарі, розбиратися в законах – юристи, вправно водити авто – пілоти «формули-один». Філолог – це людина, яка про мову знає більше, ніж решта. Але мовою користуються всі. А отже – і грамотно говорити (й писати) теж мають усі. Хто хоче, звісно. Для цього, правда, треба трошки напнутися й попрацювати над собою. І, до речі, не кожен дипломований філолог – грамотна людина, як і не кожен грамотний має диплом філолога. У вустах деяких людей філологи майже стають їхніми кревними ворогами, бо ж кажуть, що існує така річ, як грамотність (не плутати з граматикою). Яка протиставляється недолугості у мововикористанні.

Грамотна людина – це та, яка поважає свою мову, хоче її зберегти, розвинути й передати дітям, які зроблять те саме й передадуть її дітям своїм. Питання грамотності й поваги до мови і – насамперед – до себе (бо кожна людина – мовна особистість) – не треба залишати на понеділок. Варто починати вже сьогодні. У соціуму нашого ще немає глибокого розуміння цього. Бо ж «яка разниця», як казати. Он по «тілівізору» ж теж так кажуть. Та й показують там «наші» серіали (про рашинських мєнтів, прокурорів, морських дияволів), а по радіо звучить «наші» «владімірскій централ» і «рюмка водкі на сталє». А «камсамольская правда» пише про «наших» футболістів, які не змогли вийти з групи на чемпіонаті світу у Бразилії (2014). Зуміймо провести між нашим і тим, що нас знищує, «мур Коломойського»...

Для того, щоб грамотно говорити й писати потрібно попрацювати над собою. «Грамотним не народився, а навчився», – каже наша народна мудрість. І це абсолютно справедливо. Справді: грамотними не народжуються. Ними стають. Стають у результаті цілеспрямованої, наполегливої та систематичної роботи.

 

[1] Русский язык и культура речи. – М.: Гардарики. – 2001. – С. 24.

[2] Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К., 1999. – С. 8.

[3] Ґрещук В. Мова як засіб національної консолідації // Українська мова в освіті. – С. 108.

[4] Мовчан П. Мова явище космічне. – К., 1994. – С. 116.

[5] Грищенко А.. Проблеми викладання української мови як фахової дисципліни у вищій школі. – Українська мова в освіті. –  С. 61.

[6] Губаєва Т.В., Малков В.П. Словесность в юриспруденции как учебная дисциплина // Государство и право. – 1996. –  № 12. – С.108.

[7] Розанов В.В. Сумерки просвещения. – М., 1989. – С. 244.

[8] Євгенія Чак. Таємниці слова. – К., 1991.– С. 3.

[9] Іржі Томан. Мистецтво говорити. – К., 1986. – С. 23.

В’ячеслав Васильченко 

Переглядів: 4455 | Додав: Dyrektor | Рейтинг: 5.0/10
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]