Ретроспекція:

Казкове потойбіччя

(у найкращому розумінні)

Львівський форум – це фантастична подія. Нескінченне й невичерпне скупчення класних людей. Ну й книжок (звичайно!). Але скупчення цікаве й приємне. Енергетичне. Енергодайне. Енергообмінне. Тут стаєш стократ видющішим. Бачиш, що ні книгу, ні автора, ні читача ще не задавили. Хоч і намагаються з усіх сил. І з усіх боків. І сіра буденність (дощ, довго чекаєш маршрутки, не дуже приємний вечірній аромат – львів’яни знають, про що я) як не пнулася, замрячити піднесеність не змогла. Тому й повіз до Києва чудовий настрій (і добрий гумор), диплом «Коронації» і авторські примірники «Дворушників». У торбі – книжки з автографами Лиса, Мартинюка, Коробчука, Мілошевського...

А ще – тут відбувалося найголовніше для людини, що пише книжки. Спілкування з читачами. Це те, що дає крила для нових задумів і втілень. Вони (читачі) різні. Вони цікаві. Вони замислені. Вони недовірливі. Але – приємні. І – на мить – рідні. Поки чекають (і, можливо, намагаються вгадати – чи й ні), що ти там нашкрябаєш на книжці. А чи стануть рідними на вічність? Тут уже – terra incognita. Робиш усе, щоб стали. Але не тому, що намагаєшся причарувати, а тому, що прагнеш зробити те, що намислив, що хочеться зробити, таким, щоби подобалося тобі. І тоді – за відомою з університетської лави елементарною логікою – «якщо я людина і мені це подобається, то якщо ти людина, тобі теж сподобається». Але – звісно ж, це жарт. Абстрактні формули у житті діють не завжди. А часто – й завжди не діють. Тому: чи сподобається те, що ти робиш, решті людства, лишається тільки вгадувати. І – мріяти. Що й твої думки, і сяке-таке вміння про щось сказати – потрібні. І коли з’являється книга, твої чари втрачають силу. На ту мить ти зробив усе, що хотів і міг. А далі – …

Решта людства сама тобі скаже потім. Або делікатно промовчить. Що, в принципі, те ж саме.

Книжка написана (це про новий роман). Книжка видана. Навіть «Коронація» помітила. Тепер – слово читачеві. Уважно слухатиму. Хоча не обіцяю, що «почую кожного». Це вже обіцяли. А для мене плагіат – річ недозволенна…

В’ячеслав Васильченко