Англійський письменник і критик детективної літератури Вільям Сомерсет Моем якось зауважив: «Не виключено, що настане час, коли історики літератури, розмірковуючи про твори, створені англійською мовою в 20 столітті, лише побіжно зупиняться на творах серйозних письменників, а всю увагу зосередять на великій та різноманітній продукції детективістів. І тоді їм насамперед доведеться відповісти, чим пояснюється нечувана популярність цього жанру».

Спробуємо це зробити й ми.

Скільки існує детектив, стільки й цікавить людину його феномен. Одні до детективу ставляться зневажливо, вважають його несерйозною літературою, «чтивом» («та чи й література це?!!»). Інші захоплено співають дифірамби. І правда : детектив – це окремий материк в літературі. Це – вміла й досконала гра, «гра в наукове дослідження». Гра читача й автора, де автор перебуває у вигідній позиції, тому що він у цій грі веде. Однак читачеві це байдуже. Він охоче приймає запропоновані правила і з задоволенням дає себе втягнути в неймовірний вир напруги, інтриг і цікавості. Ця гра дуже близька до казки. Як і в казці, читач бачить, що сили добра (до яких він зараховує й себе), – перемагають. А це відчуття – відчуття досягнення мети, перемоги – одне з найсолодших для людини. Читач виступає повноправним учасником дійства. Автор дає йому ті ж факти (реальні чи вигадані), що й детективові. І тепер вони вдвох можуть скласти логічний ланцюжок, щоб указати на вбивцю. Але так було б занадто просто. Тому читачеві часто підкидаються факти, які вигідні автору і дають читачеві шанс спробувати самому відгадати таємницю, випередити героя-детектива. Проте потім читач розуміє, що його пустили хибним слідом, тому що все – насправді інакше. І пекінеса баронеси отруїла не покоївка, а дочка.

 Цікавий факт: 1979 р. у Франції була зроблена спроба вбивства саме так, як це описано в книзі А. Крісті «Вбивство у клубні вівторки».

 О. Вуліс, захищаючи детектив від нападок недоброзичливців, наполягає на одному: добрий детектив неможливо написати, не маючи таланту, натхнення і не переживаючи мук Слова. Справедливе у зв’язку з цим і твердження Н. Берковського: «Вдивляючись у детектив, переконуємося – нападки на «ницість» його пора відкинути. Якщо у мас є до детективу охота – це дуже непогано: отже, маси можна захопити добрими смаками. Детектив – чудова школа допитливості й логіки, – він дає найблагороднішу радість – радість «м’язового відчуття пізнання». Якісний детективний твір демонструє необмежені можливості неупередженого логічного мислення, що розв’язує складну проблему. З цією думкою М. Волькенштейна важко не погодитися. Отже, один із секретів детективу – це те, що він приносить інтелектуальне задоволення. Точний у своїх оцінках щодо цього аргентинський прозаїк, поет і публіцист Хорхе Луїс Борхес: творці детективів зазвичай ставлять перед собою завдання пояснити не нез’ясовне, але заплутане. Основа справжнього детективу, його неперевершений шарм, те, за що ми його безмежно любимо, – це загадка, яку головний геной розгадує наприкінці твору. Цю тезу легко перевірити : якщо сказати читачеві, хто вбивця, він може залишити читання. «Детективний роман, – стверджує В. Брюсов, – це вища форма загадки». Тут вона доведена практично до абсолюту. Майстер жанру й блискучий стиліст Б. Акунін вважає, що модель детективу містить щось глибоко заспокійливе. Адже кожен знає: у фіналі роману неймовірна таємниця обов’язково буде разкрита. У житті цього часто не відбувається. Те, що пропонує читачеві автор детективу, – не просто загадка. Це складне завдання, розв’язок якого має вразити читача (природно – без апеляції до надприродного; це – заборонений прийом). На це запрограмована вся логіка сюжету, що зазвичай складається, як стверджує В. Гандельсман, з чотирьох компонентів: 1) постановка проблеми (скоєно вбивство або таємниче зникнення), 2) поява даних, необхідних для її розв’яання (детектив починає збирати докази); 3) розгадка таємниці (виявлення істини, тобто завершення розслідування та оприлюднення детективом висновків); 4) логічне обгрунтування висновків (пояснення, яким шляхом сищик прийшов до розгадки).

 Цікавий факт: 1966 р. в місті Делфзейл (Голландія) поставили пам’ятник Жюлю Мегре. А у Франції навіть видали книгу, в якій зібрані рецепти улюблених страв мосьє комісара.

Говорячи про детектив, слід пам’ятати, що не кожен роман (або фільм), де з’являється пістолет або вчиняється злочин – детектив. Хоча без злочину детектив неможливий. Наявність злочину – одна з виразних його рис. Визнаний маестро жанру Х. Кобен пропонує: «Назвіть мені 5 великих книг, які прожили понад 100 років і в яких не було б описано злочин. Чи не назвете»?

Модними детективні твори стають на рубежі ХІХ–ХХ століть. Тридцяті ж роки стають періодом розквіту детективного жанру, досягнення ним не відомих до того висот. Секрет популярності детектива розкриває автор, що ховається під псевдонімом Деш: «... детектив з його традиційною структурою, спрямованою до фіналу, де стверджувалося право і справедливість, давав читачам відчуття Втраченого раю. Мандрівний лицар в багатьох подобах ставав тим стрижнем, за який під час хитавиці можна було втриматися і вистояти».

Детективами захоплюються всі – від королев до сантехніків. Їх зачитують до дірок. Ними діляться, як водою, коли долають пустелю. Ними насолоджуються в хвилини бажаного дозвілля. «Вечір з детективом – це прекрасно. Тут і побут, тут і світське життя...» – захоплюється Ана Ахматова.

Одну з особливостей детективу підмітив Д. Клугер. Він стверджує : «...детектив завжди опинявся не в фаворі у влади тоталітарних держав. У нацистській Німеччині та фашистської Італії жанр був під фактичною забороною. Те ж саме відбувалося і в СРСР – можна назвати багато творів, що відносяться до жанру «поліцейського» («міліцейського» ) роману, тобто, роману виробничого, або до «шпигунських» романів, але те, що ми називаємо «класичним детективом», у радянській літературі практично відсутнє....Перш за все, при соціалізмі неможливе існування самого інституту приватних детективів. Але навіть якби ми спробували уявити собі героя неформального (журналіста, вченого і т. д.), то і це виявилося б неможливим: герой – одинак, що захищає обивателів в умовах тоталітарного режиму, несе по суті антидержавний заряд».

Тому можемо стверджувати про відсутність серйозної детективної школи в українській літературі радянського періоду. Прикладом «радянського українського детективіста» може слугувати Володимир Кашин, перу якого належить цикл творів «Справедливість – моє ремесло », головним героєм яких виступає Дмитро Коваль – учасник Другої світової війни, що працює в карному розшуку Києва, а потім – і в Міністерстві внутрішніх справ.

Зараз відбувається становлення української «детективної школи» (А. Кокотюха, В. Тарасов, О. Волков, В. Васильченко, А. Сєрова, Н. Тисовська, В. Мельник та ін ). Здається, що цей процес тільки набирає обертів. Можливо, цьому сприятиме заснування видавництвом «Навчальна книга – Богдан» серії «Український детектив» (2009 ), а також започаткування (починаючи з цього року) премії від Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль», що присуджується за кращий авантюрно-пригодницький детектив в рамках широковідомої «Коронації слова».

 Цікавий факт: першим великим детективом у світовій літературі критики вважають героя китайських детективних історій легендарного китайського суддю Ді, справжнє ім’я якого Ті Жен-чи ( 630–700 рр. н. е.).

«Днем народження» детективного жанру дослідники вважають дату публікації оповідання Едгара По «Убивство на вулиці Морг». Сталося це 20 квітня 1841 р. Читач уперше знайомиться з детективом-любителем Огюстом Дюпеном – молодим французьким аристократом з потужними аналітичними здібностями. Його пригоди продовжилися і в інших оповіданнях автора – «Таємниця Марі Роже » (1843 ) і « Украдений лист» (1844). «По був першим, – зазначає О. Анциферова, – хто поєднав у своїй творчості таємниче і його інтелектуальний аналіз». Однак ніхто не поспішав підхоплювати прапор нового жанру. І в грудневому номері журналу «Блеквудс Единбург мегезін» (1890 р.) оглядач зазначив: «Ураховуючи, як невимовно важко виношувати свіжі ідеї... можна бути впевненим, що вся ця сенсація незабаром затихне». Поганим пророком виявився він...

Об’єднавши розповіді одним героєм, По зробив дуже важливий крок. Пізніше цей прийом стануть використовувати досить широко. І це виправдано. Улюблений герой продовжує здійснювати свої все нові й нові подвиги. І читач прагне поринути з головою в його нові та захоплюючі пригоди. Тільки давай, авторе, не лінуйся! Сищик відіграє важливу роль в детективі, сюжетотворчу. Недарма «детективом» називають і жанр (літературний і кінематографічний ), і головного героя (англ. detective – «агент розшуку», від лат. Detectio – «розкриття»). Герой-детектив – відважний лицар, який силою свого неабиякого розуму знаходить відгадку до заплутаної загадки. Він перемагає зло, захищає правду і відновлює справедливість.

Олександр Геніс відкриває завісу таємничості, що вкриває секрет детектива. Він – не в гостроті сюжету (хоч саме так часто й думають). Захопливий сюжет – це лише потрібна, але не достатня умова. Істинний секрет захований в образі головного героя. Його позиції зміцнилися у творах французького письменника Еміля Габоріо. Пригодницьку архітектоніку своїх романів він узяв у Едгара По, Ежена Сю, Олександра Дюма, Поля Феваля. Творчість Габоріо багато в чому виявилася визначальною для європейської літератури. З’являючись в останню хвилину, коли напруженість сягала апогею, його «шляхетний лицар-детектив» сприймався буржуазним соціумом як герой-рятівник. Саме такого героя вимагав час.

Створену Габоріо традицію продовжили романи Коллінза та Уоллеса, детективні новели Стівенсона, а всесвітньо відомий Конан Дойль фактично повністю «виріс» з «творчої майстерні» Габоріо. Шерлок Холмс же увібрав усе те найкраще, яким наділив свій тип детектива Габоріо. Ну і, звичайно, пішов уперед. Холмс – практично ідеал детектива: непоганий боксер, має навички рукопашного бою, чудово володіє револьвером і холодною зброєю (отже, фізично розвинений, може перемогти противника не лише силою думки), наділений знаннями в хімії та криміналістиці (отже, «шурупає» в особливостях предметного світу), демонструє знання психології (може «прораховувати» суперника, програмувати його дії), знає всі види шифрів (таємна інформація повз не прошмигне), грає на скрипці, любить вокальну музику (розвинений естетично), майстер перевтілення (отже, блискучий актор). Розкриваючи злочин, Холмс чітко дотримується наукових методів. Особливе значення надає логіці, уважності, дедукції. Найчастіше діє як одинак, хоча іноді йому й допомагають Уотсон і Скотленд-Ярд. Втілює і експерта, й аналітика, і криміналіста, і «опера». Якщо підсумувати все це – виходить добрий чарівник, білий маг, посвячений.

 Цікавий факт: Жорж Сименон мав звання почесного інспектора паризької поліції. Агату Крісті англійська королева посвятила в лицарі.

 Супердетективу протистоїть суперзлочинець. Хитрий, розумний, сильний. Саме такий суперник потрібен герою. Він відтіняє позитив детектива. Тим ціннішою і феєричнішою буде перемога над ним. Тим цікавіше роман. Втілення абсолютного зла, ідеальний і невловимий лиходій – ось яким має бути той, хто з іншого боку барикад. Виходить, що у кожного Шерлока Холмса повинен бути свій професор Моріарті. І він такий! Великий Детектив не може говорити про нього без захоплення: «Він – Наполеон злочинного світу, Уотсоне. Він – організатор половини всіх злодійств і майже всіх нерозкритих злочинів у нашому місті. Це геній, філософ, це людина, яка вміє мислити абстрактно. У нього першокласний розум. Він сидить нерухомо, немов павук у центрі своєї павутини, але у цієї павутини тисячі ниток, і він вловлює вібрацію кожної з них. Сам він діє рідко. Він тільки складає план. Але його агенти численні й чудово організовані. Якщо кому-небудь знадобиться викрасти документ, пограбувати будинок, прибрати з дороги людину, – варто тільки довести це до відома професора, і злочин буде підготовлено, а потім і вчинено. Агент може бути впійманий. У таких випадках завжди знаходяться гроші, щоб взяти його на поруки або запросити захисника. Але головний керівник, той, хто послав цього агента, ніколи не попадеться: він поза підозрою. Така організація, Уотсоне, існування якої я встановив шляхом логічних умовиводів, і всю свою енергію я віддав на те, щоб виявити її і зламати». Чим не портрет злостивого чорного мага ? Але наш герой все одно перемагає будь-якого суперлиходія. І ми захоплюємося цією могутньою силою. І по-іншому бути ніяк не може! Отже, супергерой і суперлиходій – два полюси детективу. Розвиток сюжету відбувається саме між ними. Один загадує загадки, а інший – розгадує…

Серед складових успішного детективу можна назвати емоційну напруженість, що пронизує сюжет, витонченість авторського стилю, його гумористичність, цікаві яскраві характери, що закарбовуються в пам’ять. Та все ж на перший план виходить Його Величність Інтелектуальний Інтерес. І звичайно ж – рівень пропонованої читачеві Загадки...

І після всього сказаного як ви думаєте: детектив – це чтиво, нижчий щабель у розвитку мистецтва чи ж довершений механізм для «виробництва» задоволення? Прочитайте кілька якісних романів (серед знайомих, певен, знайдуться ті, хто це вже зробив; вони підкажуть правильний вибір). І ви знайдете відповідь. Для себе. І цього, гадаю, буде достатньо. Ну, а щоб рука впевненіше стискала штурвал у подорожі океаном «детективної втіхи», послухаємо мудре, яке виростає з глибокого розуміння людської психології, пророцтво адвоката й письменника Л. Клінгера: «...люди будуть продовжувати читати книги про детективів, про розкриття злочинів з тієї простої причини, що нас тішить надія: усім життєвим проблемам можна знайти раціональне пояснення... »

Пошукаємо?