Четверта книга члена Національної спілки письменників України та Російської спілки письменників, лауреата літературної премії ім. В. Поліщука (Україна), номінанта національної літературної премії «Поет року»  2015 та 2016 рр. (Росія) складається з двох рівновеликих частин — оригінальних поетичних текстів та поетичних перекладів з української, англійської та білоруської мов.

Про поетичну творчість Павла Кричевського висловлюються різноманітні думки. Його вірші називають «структурною архаїкою», метафізичною, філософською і навіть езотеричною лірикою, рядками  із зникаючим сенсом. Але читачі та рецензенти погоджуються, що, виходячи за фізичні кордони простору та часу у пошуку чистої суті, поза майстерною  в’яззю слів, автор  прагне залишитися читабельним та зрозумілим.

У поетичних перекладах представлені як поети минулого, так і сучасники, близькі перекладачу за метафізичними прагненнями.

Автор выражает искреннюю признательность

Сергею Кононенко за подготовку рукописи к печати

РОЛЬ ПОЕТА І СЕНС ТВОРЧОСТІ

Жанр передмови – особливий жанр. Гадаю, його можна увібгати у церемоніальну формулу, за допомогою якої відрекомендовують незнайомців: «Прошу любити й жалувати». Академік Іван Дзюба згадує в мемуарах, як писав передмову до котроїсь із книг Миколи Вінграновського і мав необережність висловити критичне зауваження стосовно деяких аспектів поетики цього геніального митця, на що він резонно зауважив: «Недоліки у всіх є, але навіщо про них писати у передмові?» Літературний критик змушений був визнати поетову рацію. Отож, зважаючи на вище сказане, я не збираюся вишукувати у поезії Павла Кричевського ґанджів. Якщо вони є, то нехай ними займуться рецензенти.

Книжка Павла Кричевського «Рядки і смисли» складається із двох майже рівновеликих розділів: перший – оригінальні вірші; другий – переклади. Перекладів я не чіпатиму, скажу тільки, що перекладає поет із трьох мов: української, білоруської й англійської. У коло його перекладацьких зацікавлень потрапляють, як класики, так і сучасні автори. Не заморочуючи читача компаративістськими зіставленнями першоджерел та інтерпретаційних тлумачень, додам, що Кричевський із тих перекладачів, які кожного разу прагнуть приміряти чужу шкуру, щоб преобразившись, наблизити переклад до оригіналу, а не накидають іншомовним поетам власну личину, уподібнивши усіх їх до себе й зрівнявши між собою.

Поки я читав і перечитував оригінальні тексти Павла Кричевського, виринули з моєї пам’яті рядки Анни Ахматової: «Когда б вы знали, из какого сора, / Растут стихи, не ведая стыда, / Как желтый одуванчик у забора, / Как лопухи и лебеда». Однак Ахматова пригадалася мені аж ніяк не у зв’язку з творчістю Кричевського, радше усупереч. Мене не вабить слава Тамари Катаєвої, котра запевняє, що (Анти)-Ахматова не спроможна була відрізнити лопуха від лободи. У словах знаменитої поетеси є беззаперечна правда. Підтвердженням якої є, наприклад, прояви сучасного образотворчого мистецтва, коли митці замість фарб використовують кров, сперму, сичу, фекалії тощо. Напевно, що й вірші можна творити із буквального сміття: пластикових пляшок, консервних бляшанок і навіть, даруйте, із використаних презервативів, які валяються під вікнами студентських гуртожитків. Це правда. Але тільки один її бік.

Воістину, кожен виражає себе, як хоче і як вміє. Судячи з віршів Павла Кричевського, він заклопотаний не проблемою самовираження, а питанням самопізнання. У цьому сенсі та зв’язку доречніше було б згадати не Ахматову, а Блаватську, з її «Таємною доктриною». Як на мене, поезія Кричевського має езотеричне підґрунтя. Ось основні концепти його творів: життя, смерть, час, слово, сон, яв. «Для кожної речі бути мертвою, значить, що колись вона була живою», – писала Блаватська. А тепер звернімося до творчості Павла Кричевського: «Палач верит, что если казнить поэта, / то умрёт, не родившись, / как минимум, одно стихотворение, / а если казнить всех поэтов, / то их нерожденные стихи / заполнят собой всю смерть, / и смерть станет мягкой как жизнь. / Палач касается / суши веры и океана веры. / Поэт, пишущий о палаче стихотворение, /верит в то, что оно настигнет миг казни, / и этот миг заполнит собой всю жизнь, / и жизнь станет твердой как смерть. / Поэт касается / дна веры и неба веры». Поетові йдеться про дотик до істини. «Якщо спостерігати себе правильно, ми багато дізнаємося про своє буття і своє існування», – стверджував Гурджиєв.

Навряд чи поет Павло Кричевський є свідомим послідовником окультних учень Блаватської або Гурджиєва. Проте з певністю можна сказати, що він не є поетом-співцем, а поетом-дослідником або й поетом-упорядником світу. Саме так, дослідником і упорядником себе і світу. Певен, Кричевському близька позиція, висловлена О. Блоком майже століття тому: «Поет – син гармонії; і йому дана певна роль у світовій культурі. Три справи покладено на нього: по-перше – звільнити звуки з рідної безпочаткової стихії, в якій вони перебувають; по-друге – привести ці звуки в гармонію, дати їм форму; по-третє – внести цю гармонію в зовнішній світ». Відтоді світ у своєму цивілізаційно-апокаліпсичному поступу просунувся надзвичайно далеко, роль і місце поета у світовій культурі кардинально змінилася. Тепер поет – лише рудимент тієї класичної культури, яку ми вивчаємо як частину історії людства, однак уже майже не знаходимо зв’язку між нею і сьогоденням. Поет у нинішньому світі – звичайний невдаха, нікому незнаний і не потрібний, як і мать його – гармонія.

Але достатньо пригадати євангельське «голос волаючого у пустелі», щоб збагнути: нічого нового у цьому світі не відбувається. Бути поетом, це бути не для багатьох. І навіть із тих небагатьох, переважна більшість тільки пробігає очима по рядках, не вловлюючи смислу. Попри цю похмуру картину і роль поета, і сенс творчості лишаються незмінними.

А. Бєлий, вірний друг-ворог О. Блока, у статті «Смисл мистецтва» писав: «Всяка естетика є ще й трансцендентальна естетика в кантівському сенсі, цебто вона має відношення до простору і часу; вчення про розташування загальних умов можливості естетичної форми є вчення про розташування в просторі і часі. Далі: в ускладненні форм ми визначаємо так званий зміст; зміст, з цієї точки зору, що виводиться з форми. Сенс, цебто остання мета будь-якої творчості, може з’явитися тут допоміжним засобом, висвітлюючи формальні умови естетики тим чи іншим релігійним світлом».

Побоююся, аби я своїми ретроцитатами мимоволі не дезорієнтував читачів, начебто поет пише із озиранням на архаїку. Аж ніяк. Поезія Павла Кричевського цілком сучасна, однак це не вірші для естрадного читання чи записування до альбомів. Формально ці твори можна віднести до філософської лірики. Проте для себе я, на чому некоректно наполягаю, за внутрішнім їхнім смислом (радше, смислами) визначив їх як езотеричні.

Поезія – це сукупність знаків, яка одночасно може бути і сукупністю запитань, і сукупністю відповідей. Залежно від того, хто як пише, і хто як відчитує. Як на мене, у книжці Павла Кричевського ви знайдете рядки, від зіткнення зі смислом яких у вашій свідомості відбудеться спалах. Наче ви з істиною сфотографувалися.

«Що є істина?» – сказав Понтій Пилат.

Усі пам’ятають, чим ця історія закінчилася.

Будьмо уважні.

Василь СЛАПЧУК