Анжела Димчева

Сезони душі


 

Збірка віршів Анжели Димчевої «Сезони душі» (2009) – одна з найяскравіших книг у болгарській поезії двотисячних років.

Авторка чутливо вслухається в інтонації сьогодення, пильно вдивляється в довколишню дійсність, їй болить занепад людських ідеалів, комерціалізація та профанація національної героїки в епоху глобалізації. Картини створеного Димчевою художнього світу балансують на грані реалістичності та сюрреалістичної фантасмагорії, але завжди зберігають виразний філософський підтекст.

Окремі поезії із «Сезонів душі» друкувалися в українському перекладі в періодиці.

Художник Катерина Шиворонкова

Серія «Сучасна балканська поезія»

Заснована 2011 року

ISBN 978-617-517-184-4

ISBN 978-617-517-090-8 (серія)

 

Поезії Анжели Димчевої – ангельські ризи для цього світу

Коли поет священнодіє – над своєю душею, не над білим аркушем, – він, по суті, не пише. Він шиє ангельські ризи, в які одягає цей чутливий до холоду і завжди добрий світ. Кажу «поет», а не черговий претендент на світову славу, які останніми роками самовпевнено поселились на безладі полиць теперішньої нашої поезії. Навперекір усім загрозам світового апокаліпсису поет шиє ті ризи для ангелів, упевнений, що на світі потрібні любов і творення, а не розруха і ненависть, ангельське прощення і єднання, а не пафос ворожості.

Поезія болгарської поетеси Анжели Димчевої ратує якраз за такий чистий і позитивний людський світ, де «мистецтво – це плач перед зльотом», як сказала сама авторка в одному з віршів. Видіння бажаних світів, однак, не приносить заколисуючої монотонності вірша, він не нагадує білої непорочної павутини. Часто її пое­зія вловлює здригання серця від потворного, від негативного – як протилежної естетичної категорії. І тоді лірична героїня спиняється на самому краєчку прірви, звідки бачить, що:

…не є входом до пекла й гріха,

по якому все зітхають ангели…

         («Голі ролі», 2010 р.)

Анжела Димчева – поет-відкривач Добра і Світла. І ніжний воїн, що став на захист цих двох останніх, остаточно ще не опущених донизу висот людини. Тому і в її поезії, як в дивній світловій мозаїці уві сні, «господарюють» голоси зі Вчора й Завтра, носяться сюрреаліс­тичні шепоти божевільних мудреців, котрі віщують бурі й порятунок цього світу. Чуємо або тільки бачимо на місячній поверхні її віршів – сліди Орфея та Еврідіки, Монтеня і Фукуями, Прометея і Сізіфа, Вівальді й Сальвадора Далі… І, зависши над картами їхніх світів, Анжела Димчева прочитує культурні шари втрачених або забутих планет… Хоч би тому, що поетеса не цікавиться категоріями Часу і Місця. Вона наполегливо карабкається на вершини вічної людської душі, краде в неї геніальні сновидіння, перетворюючи їх на талановиту, провокативну, то – вишукану, а то й – загрозливу поезію, народжену від зіткнення «Морок – Світло». Тут пригадується одне зізнання Далі: «Я лиш тільки геніальний зломщик і крадій сновидінь…» Він малював украдені сновидіння. Вона їх вимовляє віршем. Вимовляє вільно й розкуто. Густим словесним вираженням. Подекуди – з витонченим іронічним контекстом. Іноді – півшепотом Вічної жінки, закоханої в міраж самої Любові:

Не засинай без мене, коханий…

Не гаси в собі мої губи.

Не повертай у минуле магію,

навіть як нить золоту загубиш…

         («Єретична молитва», 2012 р.)

Поетеса підіймається крутосхилами слова. Часто – з пораненою душею і здертими долонями. Її вірші креслять одну майже видиму вертикаль, долаючи гравітацію та страх висоти. Світ її поезії відкритий – у ньому вміщується майже цілий Всесвіт. Якийсь магічний, надземний погляд владарює в ньому. І якби він не був населений вербами, мурашками, сплетеними березами, смаглявими квітами, повітрям, пісками, кущами і зміїними шкірами.., ми сказали б, що ці вірші написані на небі й підвладні отому неназваному таїнству, яке робить з уже відомого світу – поезію. І в тому таїнстві, витво­реному Анжелою Димчевою, нема розмежувальної лінії між Життям і Смертю. Є тільки територія Безсмертної людської душі… Хоч Джек Керуак і твердить: «Поезія  – більше смерть, ніж життя. З кожним віршем умираєш, – каже він, – накачаний смертоносними наркотиками з таблетки Життя».

…і знову брестиме плоть

крізь світло і морок,

воду й повітря,

о, благословенна мудрість

вищої природи.

         («Мідас», 1991 р.)

Персональний мікрокосм поетеси Анжели Димчевої – однієї з найактивніших і найталановитіших членкинь Слов’янської академії – є також вікном, прочиненим до великого Всесвіту. І що цікаво – іззовні в нього проникають не тільки космогонічні ідеї та образи «нерозгородженого» світу, а й протуберанці сповідальності від авторки, «Вселюбов», як назвав її Достоєвський, що запліднює новим смислом та енергією кожний доторк, кожний вірш, покликаний перетворитись на білі ризи для ще одного ангела тут, на землі…

Елка Няголова,

президент Слов’янської

літературної та мистецької

академії,

м. Варна