Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензії Євгена Барана на книги ПВД "Твердиня"
4/2011 (27)

"Вінницький край"

Євген БАРАН
(м. Київ)

ЛИЦАРІ КРУГЛОГО СТОЛУ ВИДАВНИЦТВА «ТВЕРДИНЯ»...



Петро Коробчук і К*. Авалон та інші території: Рецензії та статті (2000–2006). – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 232 с. – (Сер. «Літературний ексклюзив»); Ігор Бондар-Терещенко. Nеоліт: літературно-критичні статті. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. – 316 с.; Віктор Мельник. Рефлекси: з літературної критики 2000-х. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2009. – 176 с. – (Сер. «Літературний ексклюзив»).


Поява збірок критичних матеріялів сьогодні вже нікого не дивує. Це не початок 90-х, коли в жанрі критичної рецензії ніхто не бачив хосену. Всі тоді прагнули узагальнюючих матерілів, забуваючи, що загального без конкретики не буває. 2000-і унікальні в тому сенсі, що вони десь перенасичені рецензіями, – при тому, що багато видань розчиняється у прірві критичного мовчання, – без виходу на перспективу і стратегію літературного розвитку. І можна, звичайно, погоджуватися із закидами тієї ж Оксани Пахльовської чи Оксани Забужко, які не втомлюються твердити, що критики у нас немає.
Не буду заглиблюватися у причини таких висновків з ключовим висновком О.Пахльовської: «...сьогодні як наслідок маємо в цілому відчуження суспільства не тільки від власної культури, а й від власної історії», тому що суті це не змінює. І мій висновок дещо зміщує акценти: у нас не «немає критики», у нас і досі не потребують критики як чинника суспільно-політичного і культурно-естетичного оновлення і очищення. Як наслідок...» Далі за Пахльовською...
Одержимість окремих ентузіастів ставиться або ж під сумнів, або ж через суб’єктивізм, тенденційність та нефаховість окремих інтерпретаторів літературна критика як жанр і фактор впливу на сучасний літпроцес марґіналізується. Крім того, у нас відсутня культура читання критичних матеріялів, не кажучи про читання збірників літературно-критичних статей.
І все ж: книги літературно-критичних матерілів невеликими тиражами, але виходять у різних видавництвах: «Фоліо» і «Факт» (ряд книг Ярослава Голобородька, Костянтина Москальця, Леоніда Ушкалова, Тамари Гундорової), «Лілея-НВ» (книги Олександра Бойченка, Тимофія Гавриліва, Ростислава Чопика, Віктора Неборака), «Піраміда» (повтор видання Олександра Бойченка), «Джура» (книги Євгена Барана, Ігоря Бондаря-Терещенка), «Тіповіт» (книги Євгена Барана, Івана Андрусяка), «Волинська обласна друкарня» (книги Василя Слапчука, Нати Гранич). У тому ж Луцьку порівняно нове видавництво «Твердиня» теж практикує видання книг літературно-критичних матеріялів. Тут назву книги, про які сьогодні говоритиму: Петра Коробчука «Авалон та інші території», ІБТ «Nеоліт», Віктора Мельника «Рефлекси».
Петро Коробчук – відомий волинський поет і перекладач, майже десятиліття відробляв «літературно-критичну панщину» у різноманітних київських виданнях, надрукувавши сотні рецензій на добрі і погані, і просто ніякі книги (то вже такий ґлевкий хліб рецензента), результатом чого і стало його літературно-критичне вибране під символічною назвою «Авалон та інші території». Спочатку щодо «Авалону»: в кельтській міфології це «острів блаженних», загробний світ. За легендою, на острів Авалон після поразки фея Моргана перенесла смертельно пораненого короля Артура. Словом, Петро Коробчук подає читачеві лектуру про неіснуючу літературу чи як колись я це називав «Замах на міражі»...
У книзі зібрані його матеріли, друковані під різними псевдонімами (Павло Алепський, Орест Білецький, Андрій Вахненко, Григорій Горицвіт, Антін Грицуняк, Олекса Деревій, Денис Оселейок, Лаврін Іваш та ін.). Власне, у книзі розділи – це вибрані публікації під тим чи іншим літературним псевдо. Коробчук читав багато і різного, інформацію подавав стисло, конкретно, робив невеликі узагальнення. Відштовхуючись або від автора, або від жанру, і закінчував розмову невеликим авторським коментарем.
Перечитав цю книгу, і мені стало шкода Петра. Бо він справді читав каторжно, і це був такий собі каральний читацький конвейєр. Загальні тенденції і оцінки дають уявлення про книгу, про жанр, про автора, і майже зовсім відсутній рецензент. Хіба що тільки в загальній фаховій і об’єктивній оцінці: позитивній чи негативній. Крім того, в ряді своїх рецензій Коробчук вдається до стилізацій під того чи іншого автора, здебільшого із сатиричною метою. З того оґрому матеріялів я би відзначив рецензії на книги М.Кіяновської («Заєць з усмішкою Сізіфа, або «Міф» про «творення»»), С.Процюка («Операційний стіл для душі»), Василя Герасим’юка («Аристократ української поезії»), О.Ірванця («Ірванічний діалог, або Як ви ставитеся до мультиплюндизму»), Євгена Барана («Декілька приватних думок про не зовсім звичайного читача»), В.Кожелянка («Бардотьодол і К◦»), Р.Скиби («Кишеньковий формат, або дещо про практику перекладу»), В.Шкляра («Псевдобосхіана, або Жовта кров червоного кажана»), Е.Андієвської («Вродило щедро, а малий ужинок, або Та, котра ходить крізь стіни»), Ю.Винничука («Найбільший містифікатор усіх часів і народів»), П.Вольвача («Згарище з присмаком Батьківщини»), П.Сороки («Тернопільський (ехо) Лот», «Біном» Петра Сороки»), В.Слапчука («Екзистенція як стиль існування», «Непроминальний образ світу, або Одинадцята заповідь Василя з Волині»), антологію «Позадесятники-2» («Шість пасажирів помаранчевого вагона»), М.Воробйова («Смуток єднає з Богом...»), Ю.Андруховича («Абереції» Андруховича»), М.Фішбейна («Один з другого квартету»)...
Перепрошую за перелік, але Петро Коробчук – один із небагатьох інтерпретаторів сучасної української літератури чиєму естетичному смакові я вірю. І ця книга є хорошим путівником у світі літератури, яка, не дивлячись на песимістичні прогнози самого автора, все-таки існує!
Ігор Бондар-Терещенко. ІБТ. «Вічно п’яний, вічно молодий ґраф Дракула української літератури», десь така самохарактеристика одного разу зірвалася з його вуст. Тут нічого додати. ІБТ – найконтроверсійніший інтерпретатор сучасного літпроцесу. Він умудрився розізлити усі літературні покоління. Зрештою, я не впевнений, чи ІБТ не б’ється сам із собою: щоранку, щодня і щоночі. Бо така вже його суть і покликання:
бути вічною занозою в дупі сучлітпроцесу...
Його «Nеоліт» – талановита книжка. Але тільки в контексті ІБТ. Правда ІБТ завжди викривлена. Але це та правда, яка виїдає ІБТ і, мов Фенікс, відроджує його Жовч...
Я читав книгу ІБТ, як захопливий детектив, де Автор виконує роль слідчого і вбивці водночас. Чи можна довіряти оцінкам ІБТ? Так. Але тільки тоді, коли він спить (Дракула спить?!) Чи це порожня книга? Се одне із найдостовірніших свідчень венеричної хвороби сучасного літпроцесу. Це записки інфікованого літературою... Це як поезія в прозі. Почитайте його статті, і Ви плакатимете від радости, що він у нас таки
є – цей дивакувато-відразливий ІБТ, сей ґеніяльний самоїд.
Я не виокремлюю жодних матеріялів цієї книги – вона однаково сильна в своєму божевільному бажанні відкусити власного хвоста... Сього Нарциса доби новітньої української руїни ми ще оголосимо Святим українського естетичного небуття...
Нарешті, Віктор Мельник. Поет, прозаїк, журналіст, рецензент. У його перекладі вийшов «Арістос» Джона Фаулза, а нещодавно Віктор видав дві книги «декамеронівських» кримінальних сюжетів «Тридцять кримінальних історій» (2007), «П’ятдесят кримінальних історій» (2008). За цими книгами можна знімати кіносеріал. Думаю, до автора ще звернуться (можливо, росіяни мене почують?!)
«Рефлекси» – це вже друга книга поточної критики у Віктора Мельника. Перша мала назву «Віддзеркалення» (2006) і якось непомітно пройшла повз читачів через марґінальність видавництва і невеличкий тираж. Нова книга є свідченням майже десятилітньої роботи Віктора Мельника як уважного читача сучасного літературного простору. Так само, як і Петро Коробчук, Віктор є читачем уважним, прискіпливим, об’єктивним і фаховим. У своїй основі се газетні статті, звідси лаконізм, чіткість і конкретність узагальнень та висновків. Книга поділена на 4 розділи, в кожному з яких вирізняються підрозділи («Про...»). Так у Першому розділі вирізняються матеріли «Про Володимира Прилипка», «Про Тараса Федюка», «Про Валентину Сторожук», «Про Оксану Шалак» (це ті автори, яким В.Мельник присвятив два і більше матеріяли). Відповідно, у ІІ і ІІІ розділі вирізняються ще такі блоки матерілів: «Про Юрія Андруховича», «Про Прокопа Колісника», «Про Степана Процюка», «Про Євгенію Кононенко», «Про Геннадія Шкляра», «Про Павла Куща», «Пам’яті Соломії Павличко», «Про Євгена Барана». Явним фаворитом тут виступає Степан Процюк, якому присвячено 5 матеріялів («Від осяянь Кафки залежні», «Анатомія України», «Коли закінчуються рекреації», «Присмерк «імперії деградації»», «Якщо людина людині – лялька»). Найменш обов’язковий розділ – ІV, де зібрані рецензії на марґінальні видання. Але тут спрацював принцип авторської повноти, і закидати щось В.Мельникові немає потреби.
Віктор Мельник – рецензент серйозний і сумлінний. Се теж один із авторів, який має довершений естетичний смак і чуття. Ця книга для гурмана, перечитуєш, мов мандруєш світом ідеальним, і все ж існуючим. Світом прекрасним і живим.У Віктора чітка арґументація, логічний виклад із вдалою ілюстративною базою, влучна, дотепна оцінка. І загальна симпатія до світу Літератури, що робить книгу «Рефлексів» Віктора Мельника однією із найсвітліших книг про сучасний український літературний процес...
Я зупинився на цих трьох книгах, в яких висвітлюються тенденції, долі, книги українського культурного ландшафту межі тисячоліть з виходом на нову хронологічну пряму. Се різні автори і різні літературні долі. Але об’єднує їх, попри деякий мій оціночний епатаж, примхлива пані Література. Сей величний острів Авалон. Ся невідома Територія (Nеоліт, Віддзеркалення/Рефлекси), яка жива своїми законами і своїм, тільки
їй характерним буттям... Вічним і безкомпромісним.

// Вінницький край. – 2011. – 4 (27). – С. 140–142.
// http://www.vinkray.org.ua/1_magarhiv_27/injorn27.html


Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (11.06.2012)
Переглядів: 683 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]