04.12.2012

Юлія Починок (м. Львів)

Кордони душі

Христов Димитр. Крізь кордони : поезія / упорядкув., пер. з болгар. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 64 с. – (Сучасна балканська поезія).

// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/12/04/134045.html

Інтимна тональність збірки яскраво демонструє відчуття-переживання ліричного героя, який перебуває на помежів’ї як внутрішнього, так і зовнішнього світу. Ця збірка – оголена вена акорду, де зникають усі маски, вони розчиняються у сповідальній елегійно-пристрасній симфонії:

Побач мене –

Вві сні, покірний,

лину

до тебе – крізь кордони

невблаганні.

Кордон як часо-просторовий вимір постає перед читачем своєрідним кодом-ключем до прочитання чи не кожного тексту, який міститься у цій збірці. Кожен одразу ж в уяві будує асоціативний ряд формування почуттів на відстані.

Метафорика відчуттів яскраво увиразнена у рядках: «ми на дно безсоромно лягли,/ ніжно пестили власні тіні», «а внизу – серед попелу й пилу/ ще волало твоє волосся». Авторська сентенція «не мають душі одягу...» власне й підкреслює думку про уникнення всіляких масок, про ті величні простори світові, де «удвох вони летітимуть».

Символічне порівняння найвищого почуття людини із струнами гітари – немов фатальний крок в нікуди: «струни торкаюсь, і мені здається/ струна курком для вистрілу – у темінь». Оксюморонне поєднання в цьому контексті невипадкове, бо й Любов вельми дуальна: «від радості заплаче в ніжній пісні,/ сміятиметься весело від болю».

Цікавий прийом паралелізму застосовує автор у вірші «Романс», в такий спосіб вибудовує градаційний почуттєвий ряд: «розсипаються зорі привітами,/ тільки місяць не вийде ніяк», і разом з тим «спиняється вітер, неначе/ свою тугу лишає в траві», і «по драбині квапливо і в’юнко/ підіймається пломінь свічі», «і поранена ніжність опісля/ закружляє, забувши про страх». І як підсумок зринають слова: «Бризне кров на зорі, буде місяць/ у циганки палати в очах!». Знову ж таки акцентування на тому, що справжню Любов народжують страждання.

Автор торкається й біблійної тематики у вірші «Едем»: «Вплітає ніч сузір’я в соне віття./ Засліплені серця перебирають/ плоди гріховні із біблійних мітів». Зринає яскравий алюзійний рядок до притчі про Адама і Єву: «Гуляє пара грішників по раю,/ та скоро Бог покличе їх до пекла».

Ліричний герой акцентує увагу на тому, що справжній безлад куди кращий за штучно створений порядок: « «Порядок» перетворює мій вірш/ на сад із пагіллям, відтятим передчасно – / до осені холодного приходу». Найстрашніше, коли «круглий стіл/ накрито/ фальшивою любов’ю» і нічого не можливо змінити, коли, виявляється, жити – не йти спіраллю, а кружляти колом... бо «світ – це спіраль,/ хоч і здається/ колом...». Коли можна прорахувати кожен крок – життя стає нецікавим та пісним:

Все набуло порядку. Час і простір

ми з точністю розкреслили до крапки,

що можемо спокійно відгадати,

коли і як прийде остання мить.

Автор схильний до того, що у справжніх почуттів легких стежин не буває, «адже кожен із нас повинен/ пройти свій шлях/ до іншого». Все ж автор схильний до того, що на дорозі долі ніхто ніколи не загине, «хіба що – від надмірної пристрасті/ або ж – від нерозділеної ніжності».

Важливо завжди залишати місце для себе: «не вростай у мене/ будь собою», «не перетворюй гніздо/ на в’язницю». Ніколи не дозволяти душі заспокоюватися, інакше життя стане подібним до муки: «Якщо ж до нас підкрадеться/ страх спокою/ почнемо усе спочатку/ від потопу й зачаття», бо «Свобода – це ще одне ім’я для Любові!».

Сьогодні я, мабуть, вперше нічого не сказала про форму. Хоча направду тексти Димитра Христова є по-новаторськи експериментальними. Чому змовчала? Очевидно тому, що Любов для мене не має форми, вона прекрасна і в катренах та терцетах із вибірки «Уламки», і у вільних віршах із циклу «Римський театр»...