Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на українське видання поезії Марека Вавжинського «На марґінесах»

10.02.2016

Василь Слапчук (м. Луцьк)

Ощадливість слів і повнота поезії




Вавжинський Марек. На марґінесах : поезії / Марек Вавжинський ; пер. з пол. Віктора Мельника. – Луцьк : ПДВ «Твердиня», 2015. – 72 с.

Формат цієї поетичної збірки такий, що вона з легкістю поміщається в нагрудній кишені моєї сорочки. Очевидно, це не випадково. Анотація чесно застерігає: Марек Вавжинський – мінімаліст. Особисто мене цей термін дещо бентежить. Про що власне йдеться: про слова, про зміст, про поезію?.. Коли мовиться про гроші – зрозуміло: прожитковий мінімум. Це зле. На мінімум не протягнеш. Приходять на думку й позитивні асоціації: міні-спідниця. Чим коротша спідниця, тим більше ніг вона відкриває... Легко можу уявити собі видавця-мінімаліста, котрий прагне зекономити на папері. На чому ухитряється зекономити поет-мінімаліст – для мене таємниця, покрита мороком.

Я давно підозрював, що анотації пишуться для того, щоб збити читача з пантелику. У моє непорозуміння із дефініціями додає інтриги інформація, що пан Марек не просто мінімаліст, а «один із найпомітніших сучасних польських мінімалістів». Здається мені, у цьому твердженні закладений якийсь парадокс. Помітний у сенсі здрібнення (наймінімалістичніший із мінімалістів) чи зростання (не настільки мінімаліст, щоб загубитися серед інших мінімалістів)? Залишаю питання відкритим, оскільки анотація надає мені більш розширену характеристику творчості поета: «Поезії Марека Вавжинського, за проникливим спостереженням критика Анджея Сокоровського, “це не філософські трактати, радше констатація очевидних фактів, проте констатація особиста, з ноткою ліричної задуми”», – котра остаточно дезорієнтує мене і я мушу визнати, що заблудився у цих трьох анотаційних соснах. І це в місці, де сподівався знайти карту, компас... Або й GPS-навігатора.

Якби я писав рецензію на анотацію цієї збірки, то ще мусив би дещо зауважити (не знаю, чи й у три сторінки вклався б), а так лише скажу: люди, не читайте анотацій. Не читайте, навіть якщо вони написані самими авторами книг. До цієї ж пан Марек Вавжинський явно стосунку не має. Принаймні його поезія цілковито відкидає подібне припущення.

                     треба пильнувати

                     перегорнеш сторінку

                     а там вже хтось інший

Пильність ніколи не завадить. Наразі ж обійшлося. Я перегорнув сторінку, а там – не хтось інший, а таки пан Марек Вавжинський. Що ж до поетового застереження, то воно свідчить: він відає про підступність письма і знається на пастках, які підстерігають читача на сторінках книг. Тут ми знаходимо і губимо себе. Несподіванка зустрітися з іншим собою може стати пізнавальною, проте здибанка з іншим, котрий настільки інший, що аж чужий, – здатна пробудити страх.

                     картопля з осінніх запасів

                     поросла лісом блідих паростків

                     діти виходять з темного льоху

                     з лялькою схожою на смерть

Так, треба пильнувати. Особливо ж коли йдеться про темний льох нашої свідомості. (У тартари підсвідомості лізти не будемо). Навіть така поживна річ, як картопля, може нагнати страху. Чим ближче до весни, тим густіший і вищий ліс паростків. Звичайних їдоків картоплі тільки картопля й пов’язує з буттям. Чи це буття окремої особи, буття роду чи буття людства. У цих чотирьох рядках уміщаються «Сто років самотності» Габрієля Гарсії Маркеса.

Сам же автор, здається, вільний від містичного страху перед буттям, що містить у собі знаки своєї протилежності. Розум поета просвітлений знанням. Одкровенням. Закон переміщення у фізичному та духовному світах – один:

                     зі світлом

                     до печери

                     з печери

                     до світла

Хтось багатослівніший розгорнув би ці рядки до обсягу філософського трактату. Поет же шукає квінтесенцію. Осягає суть. Поет, який грішить філософією (теоретизуванням) – шарлатан. Якщо поета вабить філософія, то лише як практика. Поет не пояснює світ, він його виповідає, створює кожен раз заново.

                     при свічці

                     в кіоску з кренделями

                     хлопчик робить уроки

Народження поета так само складно пояснити, як і народження світу.

Де було світло перед тим, як хлопчик запалив свічку? Куди воно дівається після того, як хлопчик її гасить?

У філософа запитувати чи в поета?

Якщо ви потребуєте не відповіді, а світла, – пильнуйте за хлопчиком, його свічка ніколи не гасне, бо урокам нема кінця. Якщо вам здається, що цього світла замало, аби відшукати істину, заспокойтеся і займіться уроками, робіть те, що вам належить; за цим світлом істина сама знайде вас.

Язичок вогню. Пелюстка світла.

Цього достатньо, щоб окреслити світ. Світ поета. Світ хилиткої стабільності. У ньому існують речі незмінні, наприклад, «константи»:

                     стара зала

                     в кутку дзеркало

                     відкрите вікно

                     в дзеркалі дерево

Трапляються речі непевні, не окреслені чітко:

                     може то гніздо сови

                     може кілька сплетених гілок

Ця непевність не розтривожує, не гнітить, а тільки пробуджує уяву, лишає місце для таїни. Щось трапляється зрідка – тому й дивне:

                     пополуночі

                     на хіднику

                     стрічаю мурашок

А щось дивує своєю регулярністю:

                     переліт птахів

                     хтось безперервно повторює

                     цю сцену

Завжди є ще хтось – співавтор, співтворець... Хтось, хто не дозволяє поетові сповзти на діл буденності, вберігає, щоб очі не заволокло полудою узвичаєності. Хтось, хто запалив вогонь, засвітив світло. Хтось, із ким Марекові Вавжинському вдалося порозумітися.

Зайве відзначати, що поезії Марека Вавжинського за формою нагадують японські хайку і танка. Поет навіть присвятив країні, у якій зародилися ці жанри, віршика, він так і називається «японія»:

                     кладка

                     світло місяця

                     тіні перехожих відбиті в воді

Проте дорікати авторові за наслідування було б несправедливо. Навіть Микола Вінграновський, котрий не визнавав верлібр і на японців не озирався, написав із десяток таких коротульок. Якщо ж в українській літературі шукати автора з подібною поетикою, то на гадку приходить Микола Воробйов, котрий зібрав свої коротенькі вірші у товсту книгу із назвою «Слуга півонії» і отримав за неї Національну премію ім. Тараса Шевченка.

Насамкінець підсумую: Марек Вавжинський, можливо й ощадливий у слові, однак поезія його цілком повнодостатня. Лапідарність підкреслює її вишуканість і філігранність. Ісус застерігав від велемовності у молитві, мовляв, тільки погани думають, що за багатослів’ям своїм будуть почуті. Поезія, як і молитва – не у нагромадженні слів... Коли вона є, то у повноті:

                     на кінчиках пальців

                     на кінчиках грудей

                     на кінчиках губ

До речі, мало не забув. До українського читача ці маленькі шедеври високої поезії доніс письменник Віктор Мельник. Останнім часом він багато займається перекладами. Тлумачить з англійської, німецької, шведської, данської, латиської, грузинської, болгарської, хорватської, чеської, білоруської, російської і, про що свідчить збірка «На марґінесах», з польської. Коротше кажучи, Віктор Мельник – поліглот-трудоголік, а Марек Вавжинський – прекрасний поет «максималіст», котрий обходиться мінімальною кількістю слів.

Лютий 2016 р.

Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (10.02.2016)
Переглядів: 492 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]