В одному з денників незабутній Петро Сорока констатував очевидне: сучасні читальники (письменники також) погано знають узбецьку літературу чи майже не обізнані з нею. Бо таки нечисленним є загін тих, хто поринає в мореокеання середньоазійського красного письменства. Але водномить варто, мабуть, ствердити ще й таке: обширом пізнання не можуть похвалитись і поціновувачі книг авторів з європейських країн.

Чому? Почасти винувата недолугість книгорозповсюдження! Але в необізнаності значною мірою маємо і «вклад» непродуманості перекладацької політики. Якщо завдяки вдатним інтерпретаціям ще дещо довідуємося про твори письмаків Франції, Німеччини, Болгарії чи Польщі, то цього, як не прикро, не скажеш про скандинавські чи прибалтійські країни. Коли, приміром, згадуємо про латвійські тексти, то, безумовно, маємо на увазі і Дмитра Чередниченка, Юрія Завгороднього, Михайла Григоріва, Євгена Салевича, які наближали нас до них. Але це – тільки крапелиночка з того, що ще треба пізнавати. І тут виникає закономірне питання: хто допомагатиме людності «пірнати» у глибини чужослова, якщо діючі тлумачі неспроможні з цим впоратись? Вже хоча б через великий обсяг роботи. Тому дуже потрібною є поява нових молодих інтерпретаторів.

Ліна Мельник з Вінниці – одна з цієї когорти. Але не подумайте, що переклад «Молока матері» Нори Ікстени – літературний дебют, бо це не відповідатиме дійсності. Позаторік «Твердиня» випустила повість латиського письменника Яниса Акуратерса в її перекладі, і тоді «Палаючий острів» став сигналом приходу молодої тлумачки.

Та не тільки через це повертаюся до факту. Бачу й іншу необхідність. В обох випадках автори віддають данину споминальності. Нагадаю, що головний герой Яниса Акуратерса, приїхавши у рідні місця, прошкує у спогади про свої шкільні роки та перше кохання. Героїня бестселера Нори Ікстени теж мандрує звивинами власної пам’яті і через непрості взаємини з матір’ю показує всі складнощі людського життя. Це мимоволі говорить про те, що через стрімкішання життєплину особистість усе більше підштовхує до подорожей у пам’ять. Непереборна тяглість, якщо врахувати, що Янис жив і творив перед Другою світовою війною, а Нора Ікстена – наша сучасниця. Але це – ще не все, бо завдяки молодій драгоманці з’явився ще й український аспект проблеми, адже саме таким бачиться доторк до споминальності. Отже, можна висновковувати і про те, що це тяжіння характерне для обох народів, хоч у цих процесах є національні особливості. (Але давайте не будем углиблюватися в них, бо більше значення має спільність.)

Але це – лише один аспектик, хоч він і є дуже важливим. «Молоко матері» – суворий виклик радянському безглуздю, яке панувало в Латвії. Зауважу, що у творі немає проклять на адресу політичного режиму, але логіка оповіді на контекстуальному рівні велить читальницькій свідомості лише це. Сприяють цьому і публіцистичні нотки твору. До речі, публіцистичність у даному випадку тіснющо переплелася з художністю, і ця сув’язь виглядає дуже органічно. Якби вона існувала окремішньо, то роман, очевидно, помітно програв би. І здається, що інтерпретаторка тонко підмітила цей нюанс, розставивши свої перекладацькі наголоси.

Ще одна родзинка цієї українізації. Доходжу висновку, що тлумачка є уважною і до доробку інших перекладачів. Хіба не свідчить про це вмонтування у будову твору рядка з вірша Йосифа Бродського у перекладі Бориса Щавурського? Чи не доповнюють це тлумачення окремих творів Ф. Ніцше і латвійських поетів? Як на мене, то «Молоко матері» показало Ліну Мельник і як гарну перекладачку з англійської. Нехай у книзі маємо лише один прозовий фрагмент, але в ньому стільки поетичності! (Якщо вже зайшла мова про такі інтепретації, то, на жаль, маємо і негатив. У романі іноді знаходимо російськомовні цитати. У більшості випадків їхнє вживання є виправданим, але чи не ліпше було б перекласти уривок поетичного твору? Звісно, це може бути лишень моєю думкою, але хіба вона не має права на існування?)

Попередній абзац по-своєму доторкається до питання про виражальність. Але є й інші моменти, які вдалося зберегти перекладачці. В першу чергу це стосується метафор, порівнянь, епітетів. Ці літературні тропи виблискують на тлі живописання словом, хоча дехто й казатиме, напевно, що відгукувач занадто багато уваги приділяє поетичностям у прозотексті. Та не сприймаю такої постановки питання. Як не крути, а оті мовні особливості – свідчення неповторності стилю окремого письменника. А заклик позбуватися їх подібний на зазивання до знеосіблення красного письменства і відкидання ролі індивідуального мислення людини у процесі охудожнення певних моментів життя. Але ж роботи (якими розумними їх не придумували б!) ніколи не передадуть емоції особистості в час створення того чи іншого тексту.

Проілюструю це на прикладі метафор. Вважаю, що андроїди ніколи не додумалися б сумістити реальність та уяву, створивши природну неординарність: «травневий вечір ніжно обіймав нас», «світло життя затоплювало подвір’я», «спочивала сонна річка», «її слова текли наді мною». Щось привабливе таки є у цих словосполуках. (Довго розмислював над цим феноменом висловлення думки, але чомусь найчастіше гадкувалося про чутливість авторки оригінального тексту і перекладачки при сприйнятті навколосвіття та його чарівності.)

Роздумування про цей дуалізм залишалися зі мною й тоді, коли мій зір натрапляв на порівняння. котрі умовно розділив на три частини. До першої відніс би літературні тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби», яких чи не найбільше є у книзі: «вуличка, ніби картинка, вирізана з іншої епохи і вклеєна в сьогодення», «стоїмо, мов скам’яніли», «вода тепла, як молоко», «дивилася на мене, як на прибульця з іншого світу». Іноді авторка обходиться без сполучників, але фрази від цього не втрачають привабливості: «брат проти брата – кривавий танок історії», «ти – моя радість», «частина книги – теж книга», «земля – обитель мовчання». Суміщення обох типів порівнянь теж трапляється: «раптом я згадала все – слово за словом, як у відвертому чорно-білому оповіданні», «всі – і викладачі, і студенти – ніби з ланцюга зірвалися», «ти – як у моєму сні».

Іноді можна помітити, що порівняня крокують укупі з епітетами. Але вони є непоодинокими і тоді, коли їх немає: «вихори тлінності», «легіон мовчунів», «щелепи мостів», «повітряна кулька життя», «лід вільнодумства». Якщо ці та інші подібні словосполуки носять на собі познаки неочікуваного поєднання, то маємо ці епітети без них: «плід гріха», «лінія життя», «біляче колесо», «потік слів». Протиставлення? Не приховуватиму, що є щось від цього. Але без негативного відсвіту. Бо він не може існувати, якщо в обох випадках чільне місце займає органічність звучання. Втішно, що саме це доречністю слововживання передає тлумачка.

Це словесне «примагнічення» характеризує і пейзажність у цьому романі. «Хмари на небі розступилися, крізь них пробився слабкий промінчик сонця, він набирався сили і залив нас золотим світлом». «Берези ще стояли у яскравій оголеній зелені, що сліпила очі». «Парк, ще повний талого снігу, стояв порожнім. По доріжках снували кругленькі міські голуби, на осонні купалися горобці». «Стежечка вела вниз крутим глинистим схилом, з якого сочилися крихітні прозорі струмочки». З цих цитувань висновковуємо, що авторка відтворює словом і найдрібніші деталі, а драгоманка майстерно передає їх нам, неначе дорогоцінну естафету на вітрищах абераційного часу.

…Перечитування українізованого бестселера, очевидно, народить й інші розмірковування. Бо у цих нотатках викладено лиш особистісний погляд на книгу, який не має наміру претендувати на всеохопність. Тому й не крапкую, а вдаюся до трикрап’я. З натяком. На продовження розмови про цю інтерпретацію та очікування нових перекладів. Латвійське наближення має тривати.