Іван Корсак (м. Луцьк)

«Спасибі за кожну вершину»



Вербич Віктор. З літопису осяяння : поезії / В. О. Вербич. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 80 с.

Побачила світ тринадцята книжка поезій Віктора Вербича. Того самого, що народився тринадцятого числа буйнозеленого травня, того самого Віктора Олексійовича, що в студентські літа полюбляв, аби йому на іспитах випав білет номер тринадцять (і таки випадав!), і ще, і ще тринадцять...
Щасливе число і щаслива книжка!
«З літопису осяяння» – назвав її автор. І справді, збірка немов осяяна місячним світлом, лагідним і некрикливим, таким ностальгійно щемким, який тільки буває у юні літа, коли йдеш на перше побачення. Розлилося те світло по всіх чотирьох розділах: «У відсвіті Карпат», що з-під пера народився на Закарпатті, «Світ світла», своєрідне поетичне відлуння баченого і пережитого в час перебування у Швеції, «Зі світів», отака собі мандрівка в обшири білоруської, польської і російської поезії, та «У прихистку чекань і спогадів», створене в найріднішому селі Грибовиця та в Луцьку.
 Кожну поважну книжку, «З літопису осяяння» зокрема, неможливо відірвати від контексту часу, його хвилювань, надій і змарнованих можливостей. І все ж у збірці Віктора Вербича, попри не такий вже великий обсяг, знайшлося місце для тем, які для будь-якого покоління залишаються вічними.
В ілюмінаторі –
Усміхнення небесне,
Що струменить 

Обличчями століть.
В одному з них
Колись
І ти воскреснеш,
Додому повертаючи
З землі.
Віктор Вербич для своїх поетичних книжок веде окреме «літочислення», а для есеїв – окреме. Зрештою, то право автора. Для читача ж, що знайомий з його творчістю не епізодично, поезію та есеїстку, як і тематику вічного та злободенного, здебільшого «розірвати» немислимо. Бо навіть якби автор заховався під найвигадливішим псевдонімом, то б його однаково «розшифрували», бо такі роботи міг написати лише Поет. Маю на увазі «На поклик давньої весни Лесі Українки» про композитора рідкісного таланту Мирослава Стефанишина, «Нащадок графа, Шевченкового визволителя» про Юрія Велігурського. «На батьківщині батька «Волині» – Бориса Харчука, «Герой Польщі, друг російських царів, український патріот» – Тадея Чацького, а ще про митрополита Антонія І, Григорія Рафальського і Габріелу Запольську, Аллу Опейду і перекладача Корану Михайла Якубовича, волинського Томаса Мора Володимира Островського і Віктора Лазарука…
Не певен, що книжку «З літопису осяяння» можна прочитати за один ковток, швидше ласувати доведеться окремими строфами, окремими образами та рядками.
В циклові «Верецький перевал», де природа й історія Закарпаття \та й України!\ творять нероздільний сплав, раптовим сплеском постає драматизм і біль вже наших днів:
У віртуалі
Чоловіки сховались.
У церкві вдови
Повклякали праворуч:
Завтра – до Італії.
Важко сказати, чого більше буває – письменницької, поетичної майстерності, чи надзвичайно тонкого відчуття життя, коли кількома словами вдається передати незреалізовану, за водою пущену долю або щемливий ліризм: «Життя відбув, як повинність військову», «Коли повернешся, то побачиш мої слова, порозкидувані по хаті»...
«Тяжко переходити
З воза на крила»... –
йдеться в одній з поезій. Те справедливе міркування, звісно, не стосується творчості самого Віктора Вербича, бо всі, хто знайомі з його літературним ужинком, переконані: від віршів найперших і по сьогодні виходило з-під пера автора все з крилами дужими, хіба з часом ті крила ставали тільки жилавішими та в розмахові масштабнішими. І попереду в поета, письменника і журналіста ще не одна вершина, чимось суголосна з його однойменним віршем та діалогом з долею творчою:
Говерла. Ельбрус, Еверест...
Спасибі за кожну вершину, 
За шлях,
За любов
І за хрест,
Який
Ще мене
Не покинув.
 
// Літературна Україна. – 2013. – № 33 (5512). – 29 серп. – С. 5.