| Головна » Статті » Рецензії » Рецензії |
Рецензія на поетичну книгу Віктора Вербича "Інею видиво світанкове"
| Ігор Павлюк (м. Київ–Львів–Луцьк) Віктор Вербич: У космосі несучасного поета
Вербич Віктор. Інею видиво світанкове : вибрані вірші,
прозопоетичні візії / В. О. Вербич. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2007. – 224 с.
// http://www.simya.com.ua/articles/47/6703/ Красивий, аристократично-козацького вигляду чоловік
із душею дитини і генетично поетичним прізвищем Вербич – мій друг-побратим. Він
підписує мені власні книжки «Братові Ігорю», тому казати про нього «на люде»
дуже важко. Але сказати треба. У сучассі. Бо саме «малесенька шопта» таких, як
Віктор Вербич, репрезентуватиме нас перед нащадками. «Зустрів із вами третє тисячоліття. Та не мій уже час» Нині є нагода побути біля явно недооціненого вітчизняною критикою і всеукраїнським поетичним олімпом (це, на жаль, історично закономірно...) Вікторового багаття ще й тому, що вийшло друком «Інею видиво світанкове: Вибрані вірші, прозопоетичні візії. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 224 с.» – одинадцята його книга, в якій (читаємо в анотації) «вдячність Творцеві за дар власної стежини та свято спілкування з тисячами людей, чиї серця променіли і пломеніють любов’ю, намагання художнім словом осягнути прожите, переконання у нетлінності вічних істин, погляд на світ очима скромного мандрівника, перша віха долі якого датована 13 травня високосного 1956 року в селі Грибовиця, що на Волині». Живе цей життєлюб тяжко і світло. Заробляє на «святий хлібець» пером журналіста у пресі, яка комерціалізується настільки, що національному романтикові, інтелігенту-ідеалістові з вродженою шляхетною душею, для якої Богом є честь і святе побратимство, – місця дедалі менше, менше, менше... Зважаючи на цілісність натури Віктора Вербича, його «зовнішня» та «внутрішня» біографії – одна світла (не без доброго гумору) легенда чаркаря і ловеласа, вчителя і громадського діяча, журналіста і науковця, чиновника і поета, сина, друга, коханого, батька, діда. Він – робітник Іваничівського заводу будматеріалів, студент філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки, вчитель української літератури Луківської середньої школи на Волині, голова Установчих зборів Турійської організації Народного руху України за перебудову, журналіст кількох провідних періодичних видань у Луцьку, чиновник (витримав лише кілька місяців) Волинської обласної держадміністрації, знову журналіст, автор п’єси «Голоп’єдестальний період», літературних портретів «Письменники Великої Волині», книги есеїв та діалогів «Під куполом спільного неба». Скільки разів його грабували і били на нічних вулицях! Скільки разів до печінки діставали і дістають начальники, брати по духу і брати по крові, ще починаючи із часу, коли він наївним школярем написав гнівного листа тодішньому секретарю ЦК КП України Володимирові Щербицькому. Скільки людей поважають і люблять Віктора Вербича таким, яким він є, – рідкісним, вродливим, чутливим. А скільки адресного добра зробив людям, скільки добрих слів написав про письменників різних часів і народів, а надто про нас – його побратимів по перу! Віктор Олексійович інтимний, ліричний, ніжний, а в перехідний час – публічно-цинічний, епічний, ножовий. Звідси й дисгармонія внутрішнього та зовнішнього світів із дивовижною цілісністю Вербича-людини і Вербича-митця, який щиро, без надриву, заявляє: «Зустрів із вами третє тисячоліття. Та не мій уже час». Реальнішого аристократа духу, ніж Віктор Вербич, гордого і чистого, я, об’їздивши півсвіту, не зустрів, – доброго, дитинно беззахисного, романтично світлого і десь там, у глибинах гармонії, зболеного і втомленого цією нестерпною радістю буття. Хоча він ніколи не жаліється – але... «Гріх, благословенний Богом» У Вибраному гріють око присвяти – Йосипові Струцюку, Нілі, Миколі Кумановському, Марії Тарасюк, Людмилі Стасюк, Ігореві Павлюку, «Пам’яті Олександра Рисака» та багатьом іншим. Це зайвий раз свідчить про відкриту епістолярність, не книжність поезії автора, органічного естета-цінителя музики і муз, музики муз, та (ніколи і ніде!) не моралізатора. Про форму віршів Віктора Вербича, як і про його жанровий вибір (верлібри, класичний вірш дещо візуально ламаної форми, «прозопоетичні візії»), зараз вести мову немудро: як кожен справжній поет-інтуїтивіст, він навряд чи задумується над ними, концентруючи божественний білий біль між Цим і Тим світами, асфальтом і травою, сльозою і кровію, коханням і дружбою, Вітчизною і державою, життям і смертю. Віктор Вербич – несучасний поет. Адже поезія зараз взагалі мало кому потрібна, а поети й поготів. Так, несучасні море, зорі, вітер, волинський озерно-лісовий ландшафт, поняття волі і долі, зради і вірності. Сучасні – політики, банкіри, комп’ютерні віруси, жовті газети і модні віршороби. Не потрібно захищати справжню поезію. Вона з часом сама себе захистить – і від нав’язливої любові, і від байдужості, і від «дружньої» ненависті. З українських поетів Віктор Вербич найближчий мені до Євгена Плужника. Бо, як і в плужниківському «Галілеї», найбільше потребую у вербичівській поезії рядків, які просто люблять, художньо фіксують життєвий безмір, а не стараються змінити його, поезію без ідеологій та акцентів, адже мистецтво – самостійний космос. *** Телефоную учора до свого давнього друга Віктора Вербича, який нещодавно поїхав (виїхав?.. – не люблю лізти в душу) із Луцька до батьків, у своє дитинство, до себе, до нас... – Що робиш, – запитую, – Вікторе? – Кошу траву... І мені затишно, просто, світло. Як і має бути біля справжньої Поезії, яка, звичайно, несучасна, бо вічна. Так і треба жити... І ніч така – мов світиться планета. Колише небо сяюча ріка. В траві п’ятикопієчна монета Чи місяця уповні дублікат. І жевріючі вогники календул, І деревій з-під снігу острівків, І горобини бісер гріє небо, І в дзеркалі води пливуть зірки. На тому березі – віків сторожа Чи привиди у диханні ялин. Вдивляється в гілля краплина кожна Очима, що серед зими цвіли. Звичне шарварку Вбивче акторство. Рятівне Замикання в собі. Всезагальне Осіннє убозтво. Захололих небес Голубінь. З-за фасаду Щоденної прози – Драма трагікомічна – Життя. Пахне втомлений вітер Морозом. Два листочки На південь летять. ПОСТЧОРНОБИЛЬСЬКЕ РІЗДВО Сніг сяйний, пахучий. Ні слідів і ні доріг. Пронизало душі Світло Вифлеємської зорі. Мертве місто-фатум. Час навік застиг. Почали колядувати Цвинтарні хрести. | |
| Переглядів: 1172 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |