01.10.2010

Віктор Мельник (м. Вінниця)

Модерна сповідь язичника

Павлюк Iгор. Стратосфера : лiрика / І. З. Павлюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2010. – 228 с.

// Вінницька газета. – 2010. – № 80–81 (№ 2658–2659). – 1 жовт. – С. 17.

Ідеальна рецензія на поетичну книжку мала б складати­ся виключно з цитат, адже саме вони, а не літературо­знавчі інтерпретації найповніше показують і внутрішній світ автора, і ту ментальну стихію, географічну та часову, в якій він живе. Мистецтво критика полягало б у тому, щоб якнайточніше підбирати цитати та бути між них екскурсоводом.

Такі парадоксальні розмисли виникли при читанні збірки Ігоря Павлюка «Стратосфера» («Твердиня», 2010). Із неї хочеться цитувати багато, і робити це легко, бо рядки лаконічні, викінчені у формулюванні думки, але найголовніше – вони суголосні моєму влас­ному відчуттю сьогодення.

Поетичний світ Павлюка засві­дчує, що його рідна Волинь, по­при модерний тиск двадцять пер­шого століття, залишається запо­відною духовною територією, а в уяві поліщуків продовжують жити персонажі давніх народних віру­вань – русалки, відьми, боги язи­чницького пантеону. І зовсім не дивно, що ріка – це «сивий голос Стрибога», що коріння нагадує «розхристане волосся Перуна», що «Тут папороть цвіте. Пасуться вічні коні. Русалки голі родяться з води» (цикл «Полісся»), що на­віть у тутешньої красуні – «зміїне лице».

Ліричний герой книжки і сам є учасником цього міфопоетичного дійства, для нього природно «звати мавку сестрою», бачити «Духів предків десь у запічку» чи добродушно-іронічно мимохідь розказати про те, як вони із гномом «Ловили рибу, мавок лоско­тали» або «з бісом цмулили ром»... Відтак уже видається за­кономірним, коли ліричний герой каже про самого себе: «Поверта­юсь до дітей, до жінки – Мандрі­вний сторічний домовик».

Навіть урбаністичні пейзажі Києва, куди Павлюка привела доля, примушують його згадати «волхвів пресивих, як Сиваш».

Скажете, така собі ідилія? Аби ж то! Лесю Українку ці краї нади­хнули на «Лісову пісню», а от ни­зку віршів Ігоря Павлюка за жор­сткою правдивістю зображеного я назвав би «Лісовим реквіємом». Твори розповідають, що сталося з героями драматургічної класи­ки, як мовиться, на сучасному етапі: «Вагітні від рожевощоких зайд, Поліські мавки між хреста­ми бродять» (в іншому місці вони, «як злидні, Стоять у корчмі під дверима»). Там же з'являється і «Лукаш худий, На все готовий за ту ж півлітру».

Усе це, підсумовує поет, «Остання казка і перша правда Мертвого села», де цвинтарі вже «більші, ніж міста». Йдеться не тільки про Полісся – про всю сіль­ську Україну, де

Нема ні клубу, ні веселих свят.

Лиш чорноротий піп

фальшивим альтом

Благословляє сивих немовлят.

Місцевий люд – у глибокій апатії, тому дядьки після ста гра­мів лише зневірено «махнули ру­ками» на внутрішніх загарбників. Але зріє і відчайдушний бунтар­ський протест, у вірш приходить інший герой – хлопець «шабель­но-нарваний, Щоб Дніпро запа­лити Або втопитися у Дніпрі».

Однак, попри оживлену мі­фологічну архаїку, попри при­землену «провінційну» темати­ку (і то лише один із лейтмоти­вів – на інших ми не зупиня­лись), модерний образотворчий арсенал Павлюка здатний задо­вольнити прискіпливих знавців сучасної поезії, яких зустріне феєрверк метафор та найнеспо­діваніших порівнянь. (Його єди­ний рядок «Космос самодостат­ній – мов кіт» може вартувати десятка книжок середньостатистичного віршаря.) Поет чудо­во усвідомлює таку внутрішню суперечність і розв'язує її ве­льми елегантно, вважаючи свої твори «модерною сповіддю язи­чника».