Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Степана Процюка «Бийся головою до стіни»
11.06.2013 

Ігор Котик (м. Київ)
 
Дві повісті, фінал один

 

Процюк Степан. Бийся головою до стіни : психологічна проза / С. В. Процюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 200 с.

Дві повісті – одна про позашлюбні інтимні стосунки, інша про стосунки між сином та батьком на тлі смерті останнього – і один фінал. Фінал у нас усіх той самий, але тут у Процюка дещо інше. «Гілочка і Муркотастик»  та «Бийся головою до стіни» не є співмірні, перша з повістей поступається другій не тільки за обсягом, а й за якісними характеристиками (судячи з назви книжки, автор і сам цього свідомий). У передостанніх розділах першої частини повісті «Бийся головою до стіни», можна сказати, коротко викладено ту саму історію, що розгортається в «Гілочці і Муркотастику».

Спершу коротко про останню (у книжці вона перша). Ірині (Гілочці) – 25, Костеві (Муркотастикові) – 43, у кожного є своя сім’я й потомство, та оскільки живуть вони окремо від наречених, то легко підпадають під вплив Амура і, як наслідок, стають коханцями. Історію їхніх стосунків Процюк подає досить схематично: від оптимістичної віри в те, що їхнє кохання ніколи не зов’яне, до взаємних підозр та обвинувачень, а потім і до суїцидальних намірів. Доволі типовий шлях, коли пристрасть поєднується зі зрадою. Характеристики Ірини й Костя схематичні також – персонажі одновимірні, представлені лише в тій частині, що стосується їхніх взаємин. Процюк не намагається провадити реалістичний дискурс, майже половина сцен повісті – це сни. В яких саме розділах описується сни, можна візуально визначити за звичайним кеглем, яким їх надруковано. Ось ці розділи: 2, 4, 8, 10, 12, 14, 16, 19, 21, 23, 25, 28, 30, 33, 35, 37. Сни, як і твір загалом, витримано в рамках психоаналітичного методу. Також відчувається перегук із трактатом Ролана Барта «Фрагменти мови закоханого», в якому викладено особливості психології та поведінки закоханих.

Якщо в «Гілочці і Муркотастику» сюжет позначено поступовим загостренням конфліктної ситуації, що складається між персонажами, то в «Бийся головою до стіни» — все навпаки: пік протистояння між сином і батьком уже на перших сторінках твору. Батько головного героя Іван Кирилко пиячив, бив дружину, сина й інших родичів, був нервусом, настрій його неможливо було передбачити бодай на кілька секунд, був заздрісним, зверхнім і поверховим. Синові Свиридові в дитячі роки він здавався триголовим Цербером, вогнедишним драконом, який на деякий час набуває батькової подоби, а в підлітковому віці син уже бажав батькові смерті. З такою характеристикою, здавалося б, які ще можуть бути нюанси? Але портрет Івана Кирилка не такий простий, як портрети персонажів попередньої повісті. Поступово Свирид бере до уваги певні факти з батькової біографії й тим самим пояснює для себе (а водночас і для читача) причини батькової неврівноваженості й агресії. Тут і сімейні обставини (нестача батьківської опіки; рання смерть батькової матері; драматичні моменти в стосунках із нею), і політичні репресії (ув’язнення за ідеологічні «злочини»; систематичний тиск КГБ упродовж подальшого життя). Особливо, звичайно, та друга причина – через неї батько все своє свідоме життя жив у страху й не міг досягнути гармонії з собою. Свідомість Івана Кирилка настільки відчувала пресинг ідеологічної машинерії (навіть коли безпосередньої загрози не було), що він фактично провадив постійну боротьбу з самим собою. «…Одна частина душі боїться і дає правильні відповіді…, друга – зневажає першу», – мовиться у творі. І ще: «Можливо, у батькові боролися декілька особистостей».

Степан Процюк присвячує достатньо місця в повісті порівняльній характеристиці психології Івана та Свирида, показує, як позначився батьків характер на характері сина. (Це, очевидно, є однією з сильних сторін повісті.) Батько намагався жити розумом, підпорядковував власне я суспільному ми, тому зрештою «був чудовим втіленням «камітєтскава» тоталітаризму, тільки з іншим кольором». Репресованому стихійному я з його ірраціональними переживаннями вдавалося реваншувати в сімейній обстановці, нерідко з допомогою алкоголю. Як бачимо, у повісті не виправдовується батька, але показано, як син наближається до його зрозуміння. У Свиридовій свідомості образ батька міниться образами Сфінкса, Фенікса та Цербера, у кількох розділах (фактично, вставних – без них можна би було обійтися) Процюк подав фантасмагоричні ґротескні картини, в яких батько стійко асоціюється синові з фюрером. Саме батькова непередбачувана поведінка, за словами автора повісті, призвела до того, що Свирид ніколи не зміг позбутися недовіри до людей.

Між іншим, загадкове ім’я Свирид, котре, як сказано в тексті, батько придумав «на честь одного національного героя», ймовірно, теж є результатом батькової непередбачуваності і його внутрішньої роздвоєності. Жодного національного героя з таким іменем я не знаю, а все, що приходить на пам’ять, – це Свирид Петрович Голохвостий. Процюків Свирид не надто подібний до цього славного персонажа, зате вчинок Івана Кирилка заслуговує на увагу. Десь у глибині душі батько мріяв, щоб його син був героєм (може, новим Степаном Бандерою? – припущення навіяне іменем автора), але, водночас, він хотів, щоб син був таким, як усі, а тому можна припустити, що ім’я Свирид стало метафорою народництва, що діє по-голохвастівськи.

Як вже було сказано в першому реченні, обидві повісті в цій книжці мають приблизно той самий фінал: переродження головного героя. Кость («Гілочка і Муркотастик») перероджується під впливом суїцидальних намірів, Свирид («Бийся головою до стіни») – під впливом смерті батька. Такі розв’язки видаються дидактичними і штучними, особливо коли супроводжуються авторським мовленням з однозначними оцінними характеристиками: «Жінка з отруйною харизмою кликала до постелі. Але він уже знав, що її постіль – це руйнація. Жінка справно виконувала місію цариці Кіркеї <…> Послідовниця цариці Кіркеї обіцяла лише розтлін <…> У її царстві панував культ геніталій і садо-мазохістична обрядовість». В інших випадках такі моралізаторські (д)ефекти авторові вдалося частково зменшити за допомогою мовлення персонажів: лікаря-філософа в другій повісті та Того, хто замикає душі, в першій. Одна річ, коли говорить автор (як-ось у наведеній цитаті), а інша, коли мораль звучить з уст персонажа: «Ніхто не може стати іншим без найважчої правди, яку він мусить винести на своїх плечах» (пряма мова лікаря). Мораль повістей Процюка: людина формується у випробуваннях і стражданнях, переродження – це зцілення від ілюзій. З прикінцевої вже цитованої сцени повісті «Бийся головою до стіни», де йдеться про постіль і розтлін, можна зробити висновок, що Свирид Кирилко морально зміцнів, спокуси над ним влади не мають і взагалі нічого йому не загрожує. Проте мені чомусь видається переконливішою сцена з середини повісті «Гілочка і Муркотастик» (розділ 19), в якій подано два протилежні погляди на те, чи звільнився від ілюзій Кость. Кость вважає, що звільнився – принаймні так йому сниться. Натомість Той, що замикає душі, (вважайте, ще одне ім’я Всевишнього) каже йому, що то тільки чергова ілюзія. І навіть якщо ви повірите Костеві або справедливо скажете, що Свирид – не Кость і не варто сплутувати двох персонажів, то я ризикну запитати: а хто є тим Іншим, що наприкінці книжки проростає зі Свиридового тіла – чи не «душа новонародженого хлопчика Іванка»? І ще раз зішлюся на «Гілочку і Муркотастика», в фіналі якої (див. розділ 37) головних героїв теж уже немає, але вони продовжують жити в інших. Реінкарнація? Не конче. Просто більшість із нас мають у собі щось від описаних персонажів.

//  http://litakcent.com/2013/06/11/dvi-povisti-final-odyn/
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (12.06.2013)
Переглядів: 813 | Рейтинг: 4.3/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]