Спершу коротко про останню (у книжці вона перша). Ірині (Гілочці) – 25, Костеві (Муркотастикові) – 43, у кожного є своя сім’я й потомство, та оскільки живуть вони окремо від наречених, то легко підпадають під вплив Амура і, як наслідок, стають коханцями. Історію їхніх стосунків Процюк подає досить схематично: від оптимістичної віри в те, що їхнє кохання ніколи не зов’яне, до взаємних підозр та обвинувачень, а потім і до суїцидальних намірів. Доволі типовий шлях, коли пристрасть поєднується зі зрадою. Характеристики Ірини й Костя схематичні також – персонажі одновимірні, представлені лише в тій частині, що стосується їхніх взаємин. Процюк не намагається провадити реалістичний дискурс, майже половина сцен повісті – це сни. В яких саме розділах описується сни, можна візуально визначити за звичайним кеглем, яким їх надруковано. Ось ці розділи: 2, 4, 8, 10, 12, 14, 16, 19, 21, 23, 25, 28, 30, 33, 35, 37. Сни, як і твір загалом, витримано в рамках психоаналітичного методу. Також відчувається перегук із трактатом Ролана Барта «Фрагменти мови закоханого», в якому викладено особливості психології та поведінки закоханих.

Якщо в «Гілочці і Муркотастику» сюжет позначено поступовим загостренням конфліктної ситуації, що складається між персонажами, то в «Бийся головою до стіни» — все навпаки: пік протистояння між сином і батьком уже на перших сторінках твору. Батько головного героя Іван Кирилко пиячив, бив дружину, сина й інших родичів, був нервусом, настрій його неможливо було передбачити бодай на кілька секунд, був заздрісним, зверхнім і поверховим. Синові Свиридові в дитячі роки він здавався триголовим Цербером, вогнедишним драконом, який на деякий час набуває батькової подоби, а в підлітковому віці син уже бажав батькові смерті. З такою характеристикою, здавалося б, які ще можуть бути нюанси? Але портрет Івана Кирилка не такий простий, як портрети персонажів попередньої повісті. Поступово Свирид бере до уваги певні факти з батькової біографії й тим самим пояснює для себе (а водночас і для читача) причини батькової неврівноваженості й агресії. Тут і сімейні обставини (нестача батьківської опіки; рання смерть батькової матері; драматичні моменти в стосунках із нею), і політичні репресії (ув’язнення за ідеологічні «злочини»; систематичний тиск КГБ упродовж подальшого життя). Особливо, звичайно, та друга причина – через неї батько все своє свідоме життя жив у страху й не міг досягнути гармонії з собою. Свідомість Івана Кирилка настільки відчувала пресинг ідеологічної машинерії (навіть коли безпосередньої загрози не було), що він фактично провадив постійну боротьбу з самим собою. «…Одна частина душі боїться і дає правильні відповіді…, друга – зневажає першу», – мовиться у творі. І ще: «Можливо, у батькові боролися декілька особистостей».

Степан Процюк присвячує достатньо місця в повісті порівняльній характеристиці психології Івана та Свирида, показує, як позначився батьків характер на характері сина. (Це, очевидно, є однією з сильних сторін повісті.) Батько намагався жити розумом, підпорядковував власне я суспільному ми, тому зрештою «був чудовим втіленням «камітєтскава» тоталітаризму, тільки з іншим кольором». Репресованому стихійному я з його ірраціональними переживаннями вдавалося реваншувати в сімейній обстановці, нерідко з допомогою алкоголю. Як бачимо, у повісті не виправдовується батька, але показано, як син наближається до його зрозуміння. У Свиридовій свідомості образ батька міниться образами Сфінкса, Фенікса та Цербера, у кількох розділах (фактично, вставних – без них можна би було обійтися) Процюк подав фантасмагоричні ґротескні картини, в яких батько стійко асоціюється синові з фюрером. Саме батькова непередбачувана поведінка, за словами автора повісті, призвела до того, що Свирид ніколи не зміг позбутися недовіри до людей.

Між іншим, загадкове ім’я Свирид, котре, як сказано в тексті, батько придумав «на честь одного національного героя», ймовірно, теж є результатом батькової непередбачуваності і його внутрішньої роздвоєності. Жодного національного героя з таким іменем я не знаю, а все, що приходить на пам’ять, – це Свирид Петрович Голохвостий. Процюків Свирид не надто подібний до цього славного персонажа, зате вчинок Івана Кирилка заслуговує на увагу. Десь у глибині душі батько мріяв, щоб його син був героєм (може, новим Степаном Бандерою? – припущення навіяне іменем автора), але, водночас, він хотів, щоб син був таким, як усі, а тому можна припустити, що ім’я Свирид стало метафорою народництва, що діє по-голохвастівськи.