| Головна » Статті » Рецензії » Рецензії |
Рецензія на книгу Нори Ікстени «Молоко матері»
22.01.2021 Саня Малаш (с. Гоголів на Київщині)
Ікстена Нора. Молоко матері : роман / Нора Ікстена ; пер. з латиської Ліни Мельник. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 188 с.
Дякую Миколі Мартинюку та перекладачці Ліні Мельник за цю неймовірно майстерну й жорстоку книжку українською мовою.
Радянський плавильний казан боляче катував Латвію, топтав її національну гідність, хоча зовні все виглядало так парадно і пристойно. Ці вірші про російсько-латвійську дружбу, ці лінійки-суботники...але й застромлення брудних лапищ до чужої сім'ї, пожирання, за прикладом оскаженілого хом'ячка, власних дітей... Однак мушу сказати, що найбільшу симпатію в мене як читачки викликали саме покірливі жертви совєцької м'ясорубки. Це вони рятували немовля, сховавши у валізі. Вони заміняли осиротілій дитині при живій матері обох батьків. Вони дбали про здоров'я онуки, її освіту. Полюбилася старосвітська релігійна росіянка, молода неприкаяна латвійка, яку сільська лікарка просто під час прийому смачно бодішеймила. Полюбився вчитель, який, мов линвоходець, ішов до головної мети — наповнити дитячі душі тим, на що багате його серце. Головні героїні — 1944 і 1969 року народження — викликали радше антипатію, ніж співчуття. Мати, яка вважає, що їй усі все винні — країна винна свободу, коханець — контрацепцію, батьки — обслуговування побутове, донька — обслуговування емоційне (і побутове теж), а незнайомі люди — відповідності її уявленням про те, як вони мають поводитися. Єдиний нормальний людяний вчинок — натовкти пику "герою", який бив її подругу. Решта — видоювання сил з ближнього свого, щоб використати їх на пацієнток. Недарма мати не поспішає додому до малої доньки — хай, мовляв, сама там якось крутиться, шукає собі поживу матеріальну й духовну, я он узагалі її не просила народжуватися. Робінгудиха по-латвійськи: забрати ресурс у багатих і роздати бідним. А найбільше вразило навіть не чванливе: "І навіщо люди в такий час плодяться, придурки чи що?", — а те, як вона схаменулася від тріску білого пальта по всіх швах: "Їдрі його навиворіт, я згадала, в мене теж є вдома личинка, то яке я маю право когось судити". (Цитати приблизні!) Не сподобалася й донька. Хоч і розумію, що вона теж жертва, але наприкінці роману хочеться їй відрізати язик, бо занадто вона тріпло. І вже ж не маленька, життя бачила, а поводиться так, наче її щойно з дитсадочка запхали до восьмого класу й вона не втямить, що відбувається. А чого варта її заява, що не царське діло руками працювати! Так, звісно, жінці в 50 після психлікарні доречніше просто залежати від доньки, яка, мов сонце ясне, то з'являється, то щеза, й ненавидіти її, бо ненавидіти — це єдине, що ця тітка вміє добре робити. Чи випадково з латвійського дискурсу виключено чоловіків, чи це якась політично-феміністична гіпербола, однак нормальних мужчин тут один-два та й нема. Один з ПТСР та алкоголізмом (а був, без іронії, святим!), про іншого знаємо лише, що він влучно стрілив спермою в одну з головних героїнь і назавжди випилявся з сюжету, третій — педофіл, що намагається народити з себе грізного хранителя радянської моралі, четвертий узагалі тінь... Хіба що вищезгаданий вчитель і ще чоловік-невидимка — дідусь героїні, який, навіть маючи в 70 з гаком років хворобу серця, спішить одужати, щоб не завдавати клопоту дружині й онуці. І, підсумовуючи, скажу, що Нора Ікстена — геніальна авторка. Тому що весь цей світ мало написати — його ще треба морально витримати. Господь і той не витримав — узяв і потопив усе людство, а письменниця цього не робить. Бо все-таки вона оптимістка, і світ її приречений на виживання. // https://www.facebook.com/photo/?fbid=10158957143697184&set=a.10153161522322184
| |
| Переглядів: 394 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |