Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на книгу Миколи Сидорчука «Структура крові»

07.06.2020

Ігор Фарина (м. Шумськ)


Спектральний аналіз небайдужого серця

Сидорчук Микола. Структура крові : поезія / М. В. Сидорчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2016. – 116 с.
 

1. Споминальне

Отримав цю книгу й поринув спогадами у літа студентської юності, коли траплялося бувати на засіданнях літстудії «Франкова кузня». Там восени подаленілого у часовимірі 1975-ого і познайомився з Миколою Сидорчуком – першокурсником філфаку Львівського університету (автор цих рядків тоді ж почав студіювати на журфаці). Пізніше ми зустрічалися не тільки там, а й у гуртожитку, де він мешкав.

На жаль, пам’ять і плин літ не зберегли миттєвостей того спілкування. Прикро, звісно. Але що вже вдієш? Лише загальне враження залишилося. Непросто буде йому у цьому білосвіті. Та не тому, що в молодості усі ми такі. Просто не суміщалися вони з ранимістю серця, яку він старанно приховував.

…Опісля навчання наші дороги розбіглися. І, можливо, я не згадав би про нього, якби не інтерв’ю в одній із поважних газет. Микола Сидорчук «не виплив», яко цікавий письменник. За допомогою особистих контактів налагодив зв’язок із ним. І невдовзі в мою оселю прилинули книги «День народження дня» і «Структура крові», котрі підтвердили неординарність поезомислення. Й водномить викликали… роздратування.

Ні, через літеросплетення у них. Так вийшло, що перед цим перечитував опус однієї критикеси, в якому авторка нарікала, що сучасна українська поезія погрузла у силаботонічному вираженні і не вчиться у світової верлібристики. (Чесно кажучи, вийшла дивність якась. Цю позицію поділяю. Але завжди ратую за переплетіння чужого і національного контекстів. Обурила відсутність цього у писанині). І книги Миколи Сидорчука зруйнували вежу роздратування. Білими секстинами і верлібровими монодіалогами. Вирішив, що неодмінно напишу про останні. Але спочатку все-таки ще раз поговорю про

2. Дратівливе

Ратувачка за поширення чужого, безумовно, має рацію, говорячи, що поступ української верлібристики обірвав сталінський терор. Права вона і тоді, коли стверджує, що сучасники ще по-справжньому не збагнули творчості Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Емми Андієвської в цьому віршопросторі… (Додамо сюди імена Василя Голобородька, Василя Рубана, Бориса Гуменюка, Тадея Карабовича, Василя Махна).

Але є один істотний нюанс. Не всі справжні поети готові безоглядно ступити в іншу стихію. Пані традиція заважає. От і метаються вони між двома берегами, не наважуючись вступити в одну воду. Це, зосібна, стосується доробків Олександра Астаф’єва, Василя Кухти, Віктора Палинського…

Та не дорікав би їм за відсутність однозначного вибору. Згадаймо хоча б, що саме таким шляхом розвивалася поетична творчість поляка Ярослава Івашкевича, чеха Мирослава Флоріана. Коли вчитатися у їхні верліброві тести, то й неозброєним оком уздрієш присутність національного. Іншою справою є те, що вітчизняні поціновувачі красного письменства ще мало знають про це, а «запопадливі літературознавці» через свою закоханість у глобалістичну гарячку не спішать розкривати їм очі на це.

Але давайте говорити не про такий драстичний момент, а про дальший розвиток літератури, який, слава Богу, незрозумілий підспівачам космополітичного мислення. І «Структура крові» тут може бути вагомим аргументом. Адже Микола Сидорчук вдало пересадив «дерево верлібристики» у національний ґрунт. Про це, зокрема, промовисто каже

3. Виражальне

Видно, що ці верліброві монодіалоги належать перу вихідця із села. Адже мислення цього прошарку людей істотно різниться від урбаністичного. Насамперед присутністю у віршах прикмет навколишності – рослин і дерев, звірів і птахів, зірок і небесних світил. Щось подібне знаходжу й у свого візаві. «Гірко тобі, полине, живеться». «Засвічуй панікадила свої, каштане». «А що, псе, поговоримо по-людськи про життя наше собаче?» «І чого тобі, соловейку, не спиться щоночі?». «Зоре моя вечірняя, поговори зі мною Шевченком сьогодні». «От ми і зустрілися з тобою, сонце».

Погодьмося, що певна кольористика у контексті цих цитат присутня. Але у книзі знаходимо і прямі екстраполяції «барвистості». «Білосніжні яхти хмаринок». «По-чорному на тебе гарують». «Карма туману сивого». «Зі своєї зеленої цивілізації». «У якусь синьооку річку»…

Вражає і те, що автор вміло використовує взірці фразеологізмів. «Біля розбитого корита». «Дуба врізала». «Камені за пазухою носять»… Бувають також випадки, коли віршар в одному творі використовує аж кілька таких цікавинок: «велика риба», «битися, як риба об лід», «ні риба, ні м’ясо», «мовчати, як риба», «як риба у воді». Дозволю собі висловити припущення: саме добре знання простонародного мовлення спонукає до органічної поезогри протилежностей: «ох і при здоров’ї ти нині, хворобо, і здоров’ям тим аж пашиш».

Та не тільки акценти на цих чарівностях промовляють про виражальність. Помітне місце належить також метафорам, порівнянням, епітетам. Приміром, не можу не згадати про такі метафоричні зблиски, як «моє серце світильником спалахує», «літери крові на руці проступають», «пусти мене, казко, до себе переночувати». Зацікавлюють й епітети: «ікона хати», «очі вікон», «комп’ютер довкілля», «поверхня суму». Та й порівняння (вони є різними) верлібрист не забуває використовувати: «і це ми, наче яблука», «ти – матеріалізована свідомість всесвіту», «сама – як гніздо ластівки»…

Окремо слід мовити про слововияви верлібриста, які характеризуються неологізмами, рідковживаностями: «рослинолюди», «людорослини», «прочорноблена», «чутець», «бочкомедові». Нерідко поет уміло творить дієслова з іменників: «синичкуєш», «радариш», «визерніла»…

Про вдалу виражальність говорить і поліграфічне оформлення книги. Нехай і не маємо твердої обкладинки, але наявну зі смаком зроблено. Кольоровий мінімалізм в сучасному інтер’єрі мене приваблює. Як і сам факт того, що автор відмовився від саморедагування, хоч сам міг би це зробити, маючи добру філологічну підготовку. Адже вдумливий редактор (в цій ролі виступив такий оригінальний поет, як Петро Коробчук) може побачити авторів «ляп» і усунути його навіть незначним, але точним втручанням у текст. (Тут чомусь згадалася одна історія. Цензура застійних часів перешкоджала друкові однієї з новел Григора Тютюнника. Але невдовзі вона таки з’явилася. Добрий редактор змінив лише одне слово, від чого написане нітрішечки не програло).

І на тлі цієї виражальності зрозумілішим стає

4. Тематичне

Як відомо, поезію поділяють на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під такий поділ підпадають і верлібри Миколи Сидорчука.

Отже, зерниночки громадянської лірики проростають у віршах «Чи не важко тобі, калино», «І що ж ти, пані історіє». В останньому, зокрема, верлібрист обігрує відому фразу Володимира Винниченка про історію з бромом і народну поговірку про двох українців і трьох гетьманів.

Є свої нюансики й у філософській ліриці. Досить часто поштовхом до філософствування стають спомини. Це, зокрема, є характерним для віршів «Стоїш ти, хато», «Соняшнику, соняше»… Тут, либонь, мушу згадати про бачення сьогочасся крізь призму проминулого (вірш «Прибіжу до тебе, школо»). Про філософський склад мислення автора свідчить також богошукальницькі мотиви (вірш «Ідуть до тебе, церкво, усі») чи звернення до теми творчості (вірш «І полетів би ти, коню»). Правда, в останньому маємо поєднання «мук творчості» з проблемами навколосвіття, що додає творові особливого шарму.

Непростість побутує у книзі, коли звертаюся до пейзажної лірики. Імпонує те, що верлібрист органічно і точно поєднує реальність та ірреальність. Ще зворушує та обставина, що автор, як до одухотворених предметів звертається до озера, вітру, лугу, каменя, хати… (Дехто скаже, що в цьому нічого надзвичайного немає, бо, мовляв, звернення є і в інших поетів, та… хіба оте вряди-годи годне замінити постійність?).

Різнорідність «вселена» й у любовну лірику. На одному полюсі сприймання маємо вглиблення в інтимні почування (вірш «І чого тобі, соловейку»). А на другому – оспівування любові до матері (вірш «Отче наш, хлібе насущний»). Хоча останнє ще можна назвати відгалуженням громадянської лірики.

Умовність тематичного поділу? Безумовно! Та не тільки тут вона є. Скажімо, вірші з культурологічними акцентами слід відносити б до творів, які оспівують жагу творчості. Але водномить вони – тексти з помежів’я тематичності та виражальності. І таких прикладів існує чимало. Тому й кажу, що це говорить про напрям руху сучасної української поезії в її

5. Завтрашнє

Відштовхнуся тут від одного моменту. Коли перечитував книгу, то лише раз наткнувся на вузькогеографічне поняття «…червонокрівцеві слова захоплення лексиконом твоїм волинським, виносить, вихлюпує!».

І це спонукало до роздумувань. Звісно, не було б біди, якби «географія» промовляла частіше. Хіба література програє від того, що Олександр Гордон постійно опоетизовує Львів? Чи, може, не вражають сільські мотиви Михайла Дяченка або урбаністика Станіслава Бондаренка? Але, як на мене, то чарівність притаманна і контекстовій волинськості, що й маємо в цьому випадкові.

Ще одне дуже важливе питання. Свого часу Богдан-Ігор Антонич (лемко за походженням) чудові вірші писав літературною мовою, хоч відсвіти ріднизни в них були. Подібне маємо нині. Волинські мотиви іноді знаходимо у віршах Ігоря Павлюка. Гуцульські архетипи «ночують» у текстах Василя Герасим’юка. А нерідко вузькогеографічність проявляється на лексичному рівні. Приміром, в доробкові Романа Вархола (ще одного вихованця «Франкової кузні») є твори, які написані лемківським діалектом. А Василь Шкурган пише поезії гуцульською говіркою. Свого часу Василь Кузан надіслав мені збірку лірики у русинському виконанні.

Зачеплю ще два моменти. Наприклад, уже згадуваний Роман Вархол уявою поринає у добу княжого минулого чи козаччини. Штучне звуження творчого ареалу – не завада, якщо за ним стоїть вглиблення у тему. Щодо Миколи Сидорчука, то маємо не простість. Зримого однотем’я у нього немає. Але воно існує десь на підсвідомому рівні і нікуди від цього не подінемося. Та й формовираження, образно мовлячи, бере за барки. Микола Боровко «промовляє» ронделями, а Василь Рябий (теж з «Франкової кузні») – сонетами. А «Структура крові» показала, що Микола Сидорчук віддався верлібру.

Якщо оцінювати «Структуру крові» з літературно-критичної «дзвіниці», то, безумовно, не маю права не сказати про таке. Вже перший вірш книги асоціативно посилає до поезії Богдана-Ігоря Антонича. Можна у віршах знайти натяки на Михайла Коцюбинського, Ніко Піросмані. Загалом це тішить, адже тільки незнайко може дорікати за культурологічні акценти. По-перше, доречна залітературеність говорить про вбирання у себе досвіду геніальних попередників.

Інша справа, що не всі тексти позитивно сприймаються. Мені здається, що мав рацію письменник Ігор Ольшевський (автор передмови до дебютної книги Миколи Сидорчука), коли писав про невдалі образи чи невмотивованості. Мій візаві поволі позбувається «проблем зростання». Але, як не прикро, вони ще є. Мені, приміром, не імпонує зайва пафосність і загальники у вірші «То ж з якого ґрунту зросла ти, пісне». Нічого нового й цікавого для себе не знайшов у тексті «Кожне моє звертання до Тебе, Господи». (Розумію, звісно, що ця моя абищиця не може претендувати на істину в останній інстанції. Радше це – особистісна констатація факту. І тільки).

Яким буде його дальший творчий шлях? Впевнений, що він і сам однозначно не скаже. Бо шукає. Тематично і формотворчо. Очікуватимемо на пізнання нового.

P. S.

Повернуся до того, з чого почав. Себто до зустрічей у літа студентські. Тоді не раз думалося, що цей юнак (всі ми були колись молодими!) здивує світ своїми віршами.

Так, зрештою, і сталося. «Структура крові» – свідчення творчої несподіванки. Віриться, що не забаряться й інші.

 

// https://pilipyurik.com/ukrainskie-literatory/853-faryna-ihor-literaturna-krytyka-rozdil-2
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2020)
Переглядів: 85 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]