Лупайте сю скалу!

Бондар-Терещенко Ігор. Neoліт : літературно-критичні статті / І. Є. Бондар-Терещенко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2008. – 316 с.

Про Ігоря Бондаря-Терещенка (далі в тексті – для зручності – ІБТ) я чув уже давно. Злий клоун, цинік, йоханий бабай, провокаційна комп’ютерна програма… Деякі критики цього критика не обходились і без мата, але я наразі обійдуся. Часом наштовхувався на його вірші та п’єси, а ще – на літературно-критичні рефлексії, причому в таких несподіваних місцях, як підвали шпальт «Літературної України». Отож коли мені до рук потрапив збірник «найскандальніших рефлексій» ІБТ, я не минув нагоди взятися за цю текстову «глибу», аби глибше пізнати, що ж ІБТ за «чєловєчіщє», наскільки він «матьорий». То більше, що брила, видана в Луцьку подарунковим (500 примірників) накладом, має назву «Neoліт», тобто апелює до заключного періоду кам’яної доби. А всякі каменюки я люблю: і граніт науки, й Франків ізмарагд, і філософський камінь за пазухою веселуна Шопенгауера.

Одразу зазначу, що отримати насолоду від збірника рефлексій «Neoліт» (не всі тексти в ньому є статтями) зможе не всяк. Навіть за наявності диплома кандидата, а то й доктора філології. Насамперед тому, що далеко не кожен козирний літературознавець так філологічно напханий, як ІБТ. А отже, частково випадатиме з контексту, й насолоду від упізнавання мікро- та макроцитат, якими рясніють тексти ІБТ, значною мірою буде знято, а так можна й не досягти жаданого інтелектуального оргазму.

ІБТ як критик – це автор, котрий починає тобі подобатись якраз тоді, коли ти на нього залютував і вже зібрався назавжди закрити книжку. Й до цього мають бути готовими ті, хто таки відважиться взятися за долання «Neoліту».

А лютувати насамперед змушує специфічна мова харківського критика, яку я за аналогією до його збірника охрестив «neoяз». Хто не в курсі – це дика суміш правопису чинного, правопису 1928 року, русизмів, галицизмів і просто орфографічних та граматичних помилок. Причому сам же ІБТ не дотримується правил власного neoязу, якщо такі, звісно, є, бо скидається на те, що в його письмовому мовленні послідовно діє тільки принцип «я так хочу». Тобто в одному есеї бачимо слово «ґіґієна», в другому – «гігієна», а поруч із «екзеґезою» стоїть «екзегет». Узагалі ІБТ полюбляє ґ-кати, але робить це найчастіше там, де не треба, тобто не в сучасних запозиченнях із проривним «g», а в давньогрецьких словах із фарингальним «γ»: «геоґрафія», «ідеолоґія» тощо. Додайте сюди «отсю» (замість «оцю»), «евфорія» (замість «ейфорія»), «по-свій» (замість «по-своєму»), «дейкують» (замість «подейкують»), «як стає бачити» (замість «як бачимо»), «присутнить» (геніальний переклад російського «присутствует») – і це буде основа мовного коктейлю «Neoяз». Далі беремо чи не найулюбленіше слівце ІБТ «значить» (тобто «зазначає»), хоча, як неодноразово зазначав покійний поет-пісняр В.Юхимович, «значИть – знАчить отелиться»; додаємо такі словесні перчини, як «еякОляція» та «УСРСР» (розшифруйте-но назву цієї країни); зверху поливаємо такими граматично узгодженими сполуками, як «чого вартИЙ сама лише клясифікація» чи «у моїх звинуваченняМ» – і коктейль майже готовий. Хоча вживати його, кажучи словами ІБТ, «не САМЕ ЦІКАВЕ заняття». Вочевидь, баламбурити такі коктейлі цікаво самому «слобідському» критикові, котрий, як бачимо, навіть не розрізняє понять «слобода» і «Слобожанщина». Чи це просто так прийнято в його «політкоректнЫх краях»?..

Друге, що відвертає від писань ІБТ, – це постійна відрижка російської мови, яка витає в його й без того специфічних есеях. Таке враження, що деякі з них просто перекладені за допомогою комп’ютера й погано відредаговані. То й не дивно, бо ж комп’ютер спроможний сяк-так перекласти з російської навіть на адигейську, а от на neoяз… То вже мусить сам маестро, а його слобідське око, зросійщене на Слобожанщині, не завжди здатне виловити з тексту русскаго шпійона.

Ну, а третьою перешкодою для «широкого кола небайдужих читачів» збірника «Neoліт» є науковоподібні конструкції, вмонтовані в есеї ІБТ, певно, для введення реципієнта у стан зміненої свідомості. Ось якраз про неї, про свідомість: «Що ж до сфери індивідуальної свідомости, то загроза деміюрґійній унікальності спонукає індивіда до ревізії внутрішнього мітичного ляндшафту через механізми рефлексії» (стор. 208). Еге ж, фразочка? Таку ломом битимеш – то й лома зламаєш. Не кажучи вже про лоба. Видно, не дають ІБТ спокою лаври професора Штоня, наукові статті та доповіді якого вже на третій хвилині висаджують реципієнта в такий принципово інший стазис, що найвидатніші гіпнотизери планети тільки очима лупають.

Незважаючи на свої стилістичні виґереґи та мовні провали, ІБТ таки поважний інтелектуал. Таких насправді дуже мало, навіть серед академічної людності. Тому клоун радше не він, а В.Даниленко зі своїм «Лісорубом у пустелі»; натомість ІБТ тягне на повноцінного юродивого. Якщо його приймати не дозовано – окремими публікаціями, а ретроспективно – цілою книжкою, стане видно, якою великою колодою цитат він оперує, вільно тасуючи їх від есею до есею. Оперує він і автоцитатами, переносячи значні шматки тексту зі статті в статтю, творячи такі собі літературно-критичні пазли для профільної преси. Втім, якщо думка слушна й дотепно викладена – чому б її не продублювати для небайдужого і вдячного імпліцитного? Може ж, той небайдужий перестріне автора десь у затінку з арматурою, замотаною в газету… Щоб подякувати за добре слово.

ІБТ добре засвоїв урок Р.Рорті (якщо, як завжди, не прийшов до цього самотужки) про постмодерного критика, котрий має одні книжки, образи й метафори ставити в контекст інших книжок, образів та метафор. Часом цей контекст лежить на поверхні, й ІБТ його збирає, як ряску, а часом створює його сам, залучаючи шляхом випадкових асоціацій принагідні цитати й таким чином одивнюючи та комізуючи критикований об’єкт. Об’єктові це часто не подобається, виникають дискусії (від слова «кусь»), і в наступних есеях наш юродивий автор «Neoліту» й neoязу мусить уводити себе в текст у ролі трикстера, що й породжує переконання, ніби «плювати на цього добродія – як проти вітру».

Що тут скажеш… Плювати – це доля тих, хто забуває один із засадничих законів Мерфі: «Ви надто серйозно себе сприймаєте». А це вже клініка, від якої рятує критика вустами циніка. Деякі наші літератори й науковці мають бути вдячні, що є недремне око, яке не просто сканує їхні тексти, а й оприявлює тих текстів болячки, котрі маскуються від невтаємниченого читача всіма можливими способами. Інша річ, що не завжди з есею ІБТ зрозуміло, хвалить він свій об’єкт чи гудить, але що візьмеш із юродивого, який заробляє пером на жертя?

Крім усього іншого, терплячим і уважним читачам «Neoліту» впаде в око привид іще однієї проблеми, яка тягне на окремий дискурс. Свідомо чи ні, ІБТ поряд із Жаданом, Ушкаловим, Коцаревим та деякими іншими, менш відомими літераторами (їх можна знайти в «Кур’єрі Кривбасу» та в «Кальміюсі») утворює групу митців (назвемо це так), покликану зрівноважити шальки терезів, перехняблені Станіславським феноменом та його «попутниками» (одним із яких вважається знов-таки мілітарно-індустріальний Жадан, – ганьба дворушникам). Якщо галичан об’єднує романтика Австро-Угорської імперії, природа Карпат і львівське батярство, то митців зі сходу єднає флер першої столиці радянської України, індастріел, пролеткульт. І в тих, і в тих є своя традиція: в галичан – Стефаник, Антонич, Франко, якоюсь мірою Коцюбинський, у східняків – Семенко, Йогансен, Хвильовий, якоюсь мірою Любченко… Може, ці полюси нашої сучасної культури комусь просто ввижаються, проте йдеться ж не про концепцію, як у випадку з канонізацією нульових «двотисячників», а лише про привид і присмак, які, зокрема, дарує нам «Neoліт». То більше, що назви розділів книжки – цілком у дусі УРСРівського канцеляриту: «Лікнеп», «Культпросвіта», «Губком», «Общепит», «Медпункт». Випадають із цього ряду хіба що «Пубдом» (бо ж в УРСР, як і в СРСР загалом, сексу не було) та «Ґалянтерея», котра хоч і прижилася в радянській Україні, проте має не українське й не радянське походження.

Сю скалу (маю на увазі не ІБТ, а збірник його резонансних рефлексій) лупати таки варто. Аби бути в курсі найновіших літтенденцій. Аби зростати інтелектуально. Аби виробляти імунітет до жорсткої критики, тобто вбивати в собі бацилу сліпого самолюбства.