Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на білінґву Броніслави Волкової «Vítr na kolenou/Вітер на колінах»

28.03.2020

Ігор Фарина (м. Шумськ)


Чи запрягають сни крила?

Волкова Броніслава. Vítr na kolenou/Вітер на колінах : вибр. поезії / Броніслава Волкова ; пер. з чеськ. Миколи Мартинюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 124 с.
 

Поетичні світи – вияви творчої індивідуальності. Про деякі з них дещо знаєш, і вони приваблюють своєю таємницею. Себто тим, що дуже багнеться пізнати. Й невимовно радієш, коли таке вдається, хоча усвідомлюєш, що зроблено лише наступний крок до «вторгнення» в поезотаїну. Особливо тоді, коли йдеться про доробок нині сущого віршника. Та й справи зі збагнення ужинків тих, котрі подалися у засвіти не вельми радують. І здебільшого виручають особисті зв’язки, бо сподіватися на існуюче книго розповсюдження не доводиться.

Таку картину маємо з відкриттям вітчизняної поезії. А що вже казати про версифікаторство тих, хто мешкає поза Україною? Навіть європейський материк нерідко не може конкурувати у пізнанні чужизни. Через нестачу добротни перекладів. Бо численні мовні «шедеври» відштовхують. А ще «допомагає» відсутність належної реклами, яка має неабияке значення у наш непростий час. І слава Богу, що в такій ситуації знаходяться видавці, які ризикуючи фінансово, усе ж беруться за інтерпретаційні проєкти. (Не буду говорити про політичну складову важливої справи, бо тут і так є зрозумілим. Бажаю повернутися до теми попереднього абзацу. Тобто до мандрівки у чужі поетичні світи.)

Усе це спало на думку, коли перечитував книгу віршів «Вітер на колінах» чеської поетки Броніслави Волкової у перекладі Миколи Мартинюка. Бо у друці знайшов, що виявилося спів мірним з моїм сприйманням поезотекстів. Душа розкошувала межи метафор, порівнянь та епітетів. (Звісно, кожен має свій смак, і не варто цьому дивуватися. Тому не претендую на виключність свого цитування, а згадуватиму лише про те, що найбільше сподобалося як індивідууму.)

І, зрозуміло, що в першу чергу почну з метафор. Мені, приміром, подобається, що «мандри світом спалили свою тінь» у вірші «І голе горло затнулось об поріг». А ще ж маємо такі чарівності, як «тіло молиться каменям», «плачі, що витесують горе». Метафоричність мислення поетки тісно пов’язана з епітетністю. І, можливо, саме через це «примагнічує». «Колись ліс співав ніжну пісню безсоння». Гарнота? Безсумнівно! Але більше, ніж це, тішить не одиничність явища. «Літо спливло додолу в прірву зору». «Сни запрягли свої крила». (Як на мене, то зблиск думання в останній цитаті є очевидним, і саме його намагався обіграти у найменні цього відгуку.)

Зрештою, епітети незлецьки почувають себе й тоді, коли такої сув’язі немає: «багаття моєї пристрасті», «друзі душі», «удар вічності», «борода святості». Цей ряд можуть продовжити такі вдатності, як «стіна мого тіла», «кисень слів», «кроки духу», «таїнства проблиск». До речі, останній взірець літературного тропу взято з нових творів віршарки, які ще не окнижені. І саме присутність у цих текстах дає можливість стверджувати, що це – її найвлучніша поетична зброя: «поцілунки весни», «пісня вітру», «віяння минулих снів і сподівань».

Та не тільки метафори та епітети агітують за книгу чеської поетки. Нелегкий вантаж пропагандиста звалила на себе неоднорідність порівнянь. Йдеться передусім про те, що у «Вітрі на колінах» цей вид літературного тропу існує у трьох іпостасях: поряд з неординарними висловлюваннями зі сполучниками маємо порівняння без них, а також образності, котрі поєднують елементи обох підвидів літературного тропу. «Я подорожній радості яка немов сонце сходить». «Найтихіша пісня – вівця втрачених днів». «Поцілунок – як вишня». Давайте продовжимо «нанизування» вдатностей. Тим паче, що їх вистачає у книзі. «Я мов буття вся пильністю зважніла». «Сон – реальність, що веде до іншої реальності». «Їхній подих вивільняє – як опій – але ненадовго».

Та й не маємо права забувати про бентежжя кольорових екстраполяцій: «виблискують на сірому тлі міста», «є білі хвилі часу», «мої таємничі і чорні глибини», «білий як крок у незнане»… Цю чарівність доповнюють згадки про «населення» книги, які теж створюють ефект кольоровості, хоча зримість барв у цьому випадку народжує химерна гра уяви. (Лишень нагадаю, що «мешканцями» вважають рослини і дерева, птахів і звірів, зірок і небесних світил. «…відпочиває троянда, так мені люба». «Я – яблуня, я – розквітла». «Я підстрелена лань». «…бачиш голубочка мого?» «Я спрага гейзерів і падаючих зір». «Сонце спрагло ковтало свій сон»).

Цікавим також залишається питання про те, як виглядають ці влучності на фоні поезії сучасних слов’янських версифікаторів. І можна знайти чимало спільностей з поетикою поляка Богдана Задури, словака Міхала Отченаша. Певною мірою варто балакати про україномовні вірші Тадея Карабовича з Польщі. Отже, Броніслава Волкова продовжує і по-своєму розвиває культурницькі слов’янські традиції. Марно з цим сперечатися, бо твердження відповідає дійсності. Але питання є набагато складнішим, ніж може здатися. Бо поетика чешки, зберігаючи у собі національні традиції (нікуди не подінемося від дихання ментальності), носить у собі впливи заокеанського середовища, в якому довелося жити. Дивовижний коктейль, справжність якого п’янить.

Та це не є єдиною проблемою, яку ставить перед нами перекладна книга. З усією гостротою постає питання про співмірність стилю думання авторки оригіналу і поетики інтерпретатора. Особливо тоді, коли він сам є вдатним віршарем. Тут дозволю собі одне міркування. Очевидно, мав рацію відомий вірменський поет Геворг Емін, що всі переклади носять у собі тонкощі свідомості інтерпретатора. Полягає суть у тому, що в одному випадкові індивідуалізм переспівувача є зримим, а в іншому – проявляється більше на контекстуальному рівні. Свого часу, наприклад, мені довелося порівнювати переклади віршів француза Поля Верлена, здійснені Максимом Рильським, Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Олегом Зуєвським. І совість кидалася у вічі.

Щось таке маємо тут. Переклади Миколи Мартинюка свідчать і про те, що він сам виступає у ролі неординарного поета. (Перечитую «Вітер на колінах» і подумки мандрую у «Світ за Брайлем» – так називалася книга його оригінальних поезій, яка побачила світ у 2012-му. «Сонце спалює плаху». «Снігів глагол». «Вклякли над водою громовиці». «Під покровом ночі, наче в мелодрамі, Нас вінчали трави в піднебеснім храмі». «Розхристана ніч принесла у сповитку туман А він на ранок посивів».)

У читачів цих нотаток може виникнути закономірне запитання: навіщо автор вдався до цитувань з оригінального доробку перекладача, якщо усе це не має прямого відношення до теми розмови? Можна, зрозуміло, так вважати, але таке враження є помилковим. Адже те, що вже висвітлено у попередніх абзацах, варто проєктувати і на інтерпретації віршів Броніслави Волкової.

Перекладач виступає за передачу думки кожного рядка. Але буквалізм у доброму розумінні цього поняття не означає відсутності собості. Вона є помітною у багатьох випадках. Наведу тільки один приклад. У вірші «Мій дім в ялицевому лісі» є рядок: «Я запитання – не одмова». Точніше словом «одмова» автор трактує «odpověď» оригіналу. Не беруся припускати, інтерпретатор не знає слова «відповідь», бо у творі «Сьогодні гори покрились лісами» проголошено «як обіцянка, як відповідь». Просто у контексті поезії «одмова» звучить ліпше, хоча індивідуалізм слововиражання таїть у собі певний ризик (вважаю, що трішки знаю чеську мову, бо свого часу студіював її в університеті, сам перекладав окремі вірші Антоніна Сови, Іржі Волькера, Вітезлава Незвала, Мирослава Флоріана). А от до слова «буцімто» у «Сьогодні гори покрились лісами» можна було знайти ліпшого відповідника. Чекає на синонім і «земля» з «Початку». Але не стверджував би це однозначно. Справа смаку.

…А завершу ці розмисли ще двома акцентами. Для Броніслави Волкової «Вітер на колінах» – друге  книжкове побачення з українськими читачами. 2014-го Віктор Мельник уже випустив «Неприналежність». Віриться, що знайомство з доробком цієї поетки продовжиться. Вірші чеської віршарки мають свій колір, що є дуже важливим для пізнання культури однієї з віток слов’янського древа, коли на всіх тисне уніфікаційна потуга… Та й інтерпретатора цих вельми цікавих поезій неможливо назвати дебютантом на перекладацькому полі. Тільки 2017-го він випустив «Єдину любов» болгарина Христо Черняева та «Каву з українським медом» білоруски Аксани Спринчан у своїх трактуваннях текстів. А білінгва «Вітер на колінах» лише підтвердила, що поет недарма «пірнає» у чужизну, бо дарує усім цікаві стрічі. Чекатимемо на нові, запрягаючи крила снінь?

 

// Літературна Україна. – 2020. – № 11–12 (5842–5843). – 28 берез. – С. 21.
// https://zolotapektoral.te.ua/%d1%87%d0%b8-%d0%b7%d0%b0%d0%bf%d1%80%d1%8f%d0%b3%d0%b0%d1%8e%d1%82%d1%8c-%d1%81%d0%bd%d0%b8-%d0%ba%d1%80%d0%b8%d0%bb%d0%b0/
// http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/04/09/174455.html
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (18.03.2020)
Переглядів: 93 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]