Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на антологію малої прози "Сила малого"
20.02.2009

Олександр Стусенко (м. Київ)  

Від малого – до великого



Сила малого : антологія сучасної малої проз
и
/ кер. проекту Ю. Гаврилова. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2008. – 172 с
.

На світ народилася ще одна антологія. Сталася ця приємна подія в Луцьку, в поліграфічно-видавничому домі «Твердиня». І стала черговим приводом побалакати про сучасну малу прозу взагалі й про антології зокрема.

Антологія мені, грішному, бачиться як претензія на всеохопність, своєрідний зріз, даруйте за пафос, епохи чи принаймні її значної частини. Натомість буває так, що антологія являє собою братську могилу тих, хто проплатив свою в ній публікацію, а то й просто збірник улюблених творів того чи того літературознавчого дядька, причому на такій (по суті, авторській) «антології» ставиться поважний гриф (наприклад, Інституту літератури Академії Наук), і те видання, іґноруючи цілі школи й течії літератури, подається ледь не як канон. Розумні люди в таких випадках неодмінно зазначають, що укладають антологію авторську, або ж називають подібні проекти так, як Василь Ґабор, – «Приватна колекція».

Щодо антології «Сила малого», то це така ж не-антологія, як і багато подібних видань. Це радше альманах чи збірник найкращих творів, поданих на конкурс короткого оповідання «Сила малого», зініційований і проведений всеукраїнським часописом «Сім’я і дім». Адже зрізом саме цього конкурсу (а модно казати – проекту) став цей збірник/альманах. Із півтисячі творів, поданих на конкурс, у книжку потрапили тільки сто. Зате яких!.. Для буквоїдів (сиріч літерофагів) подаю статистику:

 Гран-прі – Олексій Шевченко («Русали дністрові»)

 І премія – Лариса Денисенко («Вітка, заміж, я і Бог»)

 ІІ премія – Вікторія Стах («І не старіти…»)

 ІІІ премія – Лариса Омельченко («Ім’я»)

Заохочувальні премії – Тарас Антипович, Юрій Камаєв, Андрій Кокотюха, Тарас Плащевський, Вікторія Стах, Ольга Хвостова.

Приз читацьких симпатій – Віталій Сероклинов («Наші»).

Решту дев’яносто гідних учасників було нагороджено публікацією в одній книжці з поважними лавреатами.

Тепер відповідаю на давно наболіле питання: а судді хто? Організатори й натхненники конкурсу щиро подякували таким «журійним» людям: Михайлові Бриниху, Юці Гавриловій, Віталію Жежері, Олександрі Коваль, Іванові Корсаку, Оксані Куцик, Костянтинові Родику, Василеві Шкляру. Особлива подяка була луцькому міському голові Богданові Шибі.

Конкурс передбачав змагання в жанрі короткого оповідання, однак те, що маємо на виході (ретельно профільтроване членами журі), суттєво розширило жанрові рамки. Бо в збірнику бачимо (а модно казати – подибуємо) не тільки короткі оповідання, а й новели, шкіци, замальовки, бувальщини, соціально-побутові оповідки… Весь цей матеріал можна умовно (дуже умовно, як узагалі все і всюди) поділити на дві групи: реалістичну та сюрреалістичну. Є тут твори у формі монологів, у тому числі внутрішніх, та філософських роздумів; є парадоксальні, покликані здивувати читача несподіваною кінцівкою, та виписані за всіма правилами логіки, з чітким і послідовним дотриманням причиново-наслідкових зв’язків; є цілком реальні історії з життя із цілком реальними й відомими людству особами та речі цілковито абсурдистські – з особами, ясна річ, людству не відомими…

Конкурс «Сила малого», а відтак і однойменний збірник, об’єднав як тих, хто тільки розписує свої кулькові пера перед виходом на широкі літературні ареали, так і вже оперених літераторів, як-от А.Кокотюха, В.Трубай, Й.Струцюк, Вікторія Стах чи Лариса Денисенко. Причому – й тут, певно, слід скласти шану тим, хто «журив» цей конкурс, – імена «іменитих» відігравали, вочевидь, другорядну роль у присудженні премій. Відзначено було твори справді вартісні, але, як завжди, той, хто мав узяти гран-прі, узяв лише приз читацьких симпатій. У зв’язку з цим виникає питання: хто, крім журі, мав доступ до рукописів і ще до з’яви збірника був тим читацьким загалом, який міг у тій чи іншій формі виявити свої симпатії? Принаймні, про це в передмові Івана Корсака, шеф-редактора газети «Сім’я і дім» і за сумісництвом члена журі, нічого не сказано. Втім, про смаки не сперечаються, а те, що визначення найкращих із найкращих у літературному конкурсі – справа особистих смаків окремих людей, – давно вже не секрет. Хоча, зіставивши за кількома загальновизнаними в таких випадках критеріями твори володаря гран-прі та лауреата заохочувальної премії, побачимо перевагу на користь «симпатика». Не гран-прійованого.

«Русали дністрові» Олексія Шевченка – це доволі буденна розповідь про кількох хлопців, які, заливаючись бухлом, пливли собі Дністром, куди він тік, а тоді під час зливи прибилися до берега, де познайомилися з кількома місцевими рибалками. Останні – гостинні – поцікавились у гостей, як же це вони «дев’ять днів на воді – і без баб». Відтак було вирішено рятувати мандрівників за допомогою місцевої повітрулі Гальки. Проте Гальки в селі не виявилося – поїхала в місто. Закінчився похід у село теплим затишним генделиком, де люди, які провели «дев’ять днів на човні – під сонцем і дощем, на тушонці й гречці, на горілці і грибах» нарешті примостили свої дупи на справжні стільці та за справжніми столами «запивали морозиво теплим "Микулинецьким”». Щастя для мандрівників «виглядало» саме так. Тобто мало саме такий вигляд. Що це, як не звичайна (ще одна, чергова пацаняча утопія – адже обійшлося без бійки й запевне венеричної Гальки)? Якщо членів журі підкупили останні слова персонажів на вічну тему «в чому щастя», то… Раджу ще раз уважно перечитати новелу Віталія Сероклинова «Наші» – приз читацьких симпатій. (До речі, ви помітили, що на жодному конкурсі не існує приза читацьких антипатій? Цікаво було б улаштувати такий собі «конкурс навпаки» – давати місця не за найкращі твори, а за найгірші. Зі збереженям пафосного ритуалу та відповідних премій. Які не видавалися б авторам, а навпаки – вираховувались би з їхньої кишені. Ото б подивитися, скільки охочих відхопити Шевченківську премію лишилось би у списках, якби такий «антиконкурс» був незмінною її передумовою!).

Даруйте за утопію. Я мав сказати про новелу читацького симпатика Віталія Сероклинова. Невелика біда, що цей твір було написано російською (переклала О.Нікітіна). Новела «Наші» являє собою діалог доньки з батьком. Донька запитує, чи вірить тато в янголів. На що тато відповідає ухильно, й таким чином розкручується – стисло, самими ремарками – майже все, ще таке коротке, доньчине життя. Тато нібито вірить більше в людей, ніж у янголів, бо ж саме люди здатні допомогти, встигнути, докласти надлюдської сили, коли це необхідно. «От де цей янгол був, коли ти пальчики між вхідними дверима і косяком засунула, вийняти не могла, а дверима навіть ворухнути не можна було – роздавилися б пальчики?!» І це тільки один із батькових аргументів. Янгол, із яким дівчинка розмовляє вже після того, як тато її залишив саму – спатуні, зізнається: і там він не встиг, і там проґавив… Бо ж і янголи, як виявляється, не всесильні. От тільки… «Усі батьки – з наших», – так каже янгол. І коли дівчинка засинає, гмикає в кутку: «Не вірить він»… А насправді тато дівчинки вірив. «Просто боявся сполохати». Хай пробачать мені й поважні члени журі, й володар гран-прі, й виписані ним п’яні пацики, але за рівнем гуманізму, глибиною, здавалось би, побутової філософії та дотриманням однієї з умов конкурсу – «коротко і страшно» – новела «Наші» заслуговує на значно вищу оцінку.

Я умисно навів діаметрально протилежні (за відзнаками) твори, не чіпаючи решти. Як і не згадуючи про те, що Вікторію Стах відзначили двічі – другою та заохочувальною премією. Рецензувати такі велелюдні збірники – річ узагалі дуже складна. Хто з представлених у цій книжці людей залишиться в літературі, покаже час. Хай хоч як банально це звучить. Як показує досвід поколінь, зі ста покликаних лишається тільки двоє-троє обраних.

А щодо якості самого збірника (модно казати – добре оформленого й ошатного видання), то густота і розмір шрифта, майже цілковита відсутність полів (книжка просто не «дихає») і цупкість склеювання (двох ретельних прочитань ця книжка явно не витримає) – достатні підстави казати, що таке добре й потрібне починання, як конкурс «Сила малого», потребує в подальшому значно більших капіталовкладень.


//
http://litakcent.com/2009/02/20/vid-maloho-–-do-velykoho/
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (20.02.2013)
Переглядів: 559 | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]