Головна » Статті » Веселий ярмарок » Веселий ярмарок

Літературні бувальщини із книги М. Мартинюка "Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка"

Володимир Самійленко в бувальщинах та анекдотах


Рідна мова і немова

Одного разу по перечитанні прихильної оцінки мови когось із письменників, спитався я в автора рецензії, найбільшого представника «juste milieu» нашої літературної мови – поета і фільольоґа Володимира Самійленка:
– Ви так прихильно окреслили мову автора, алеж у «Книгарі» другий рецензент її просто висміяв зі своєї рецензенської високости?
– Бачите, – сказав на це Сивенький, – мені здається, що між нами є та ріжни­ця, що в нього на першому місці є його власна особа, а в мене – слово.
Не – «слова» сказав Самійленко, а – «слово».

* * *
Пригадую розмову В. Самійленка про силу підводного каміння для мови пуриста-письменника. Вкінці запитався я його:
– А чи ви самі в «Україні!» не зробили, борони Боже, якого-небудь прогріху?
– Зробив, – сказав поет із сумом, – зробив!
І вказав на свою книжку поезій, що лежала на столі:
– Там я вжив слова – «жизнь!»…
«Жизнь» можна трактувати, як слово російське, а можна як окреслення із славяньска чогось сильнішого, глибшого, авторитативнішого від буденного, розміреного «життя».

 

 

Липа Ю. Бій за українську літературу. –
Варшава, 1935. – С. 91, 98.


Вечірньо-опівнічні посиденьки у письменника

…Здибались … у  Грінченка.  Просиділи цілий вечір до пізна, разом пішли. Грінченко жив тоді (Чернігів, 1895 р. – М. М.) в  «Березках» (частина міста) майже на виїзді. Коли дійшли до Самійленкового помешкання, було вже зовсім пізно. Прощаюсь.
«Хм… хіба не зайдете?»
«Та пізно-ж!?» кажу нерішуче.
«То що, що пізно? Я ще буду чай варити, на гітарі грати, горілку пити»…
Зайшов і я. За цими розвагами просидів до світанку… (зазначу, що зловживання горілкою не було: щось чарка-дві за ніч; до пиятиків і аматорів випити Самійленко не належав).

 

 

Могилянський М. В. Самійленко в 90-х рр. (Із спогадів)… –
Х.; К., 1926. – С. 248–250.


Нестандартні ситуації на службі і в житті

…Наставали часи земських зборів… (Чернігів, 1895 р. – М. М.) Збори починались о 12, о 1-ій вдень, ранком працювали комісії. Збирається в Управі ревізійна комісія, що ревізує діяльність всіх відділів… На черзі редак­ція «Земского Сборника», а секретаря (фактично – редактора) в Управі нема. Посилають по Самійленка кур’єра. Той застає В. І-ча ще в ліжку. Стукає в двері, стукає довго… Нарешті чує голос:
«Хто там?»
«Володимире Івановичу! Швидче йдіть до Управи: комісія якась на вас чекає»…
«Скажи, зараз».
Починає вставати, але поспішати органічно не вміє, поволі порається коло вмивальника, варить чай… Через півгодини – кур’єр удруге стукає:
«Володимире Івановичу! швидче!»
«Скажи, зараз»…
І знов таки темп збирання до Управи не прискорюється. Бувало, що кур’єр прибігав і втретє, бувало, що до Управи В. І. прибував уже тоді, коли комісія, не дочекавшись на нього розходилася…

* * *
Секретарська праця не дуже обтяжувала Самійленка: «Земский Сборник» виходив не що-місяця, а раз на два, на три, а то й на чотирі місяці, лише книжка пухла, а на обгортці писалося: «Май – Август»… Редакційним портфелем була величезна шахва, що дістала назву «безодня»… Жужмом там лежали статті, матеріяли, книжки, брошури, журнали, що надсилалися «в обмін». Не одному авторові власноручно доводилося розшукувати в тій «безодні» свою статтю… Але загубитись ніщо не могло, бо все заадресоване до редакції, нікуди, крім як до «безодні», потрапити не могло. Що-ж до «поетичного непорядку», то було його в тій «безодні» не більше, ніж у власних паперах та книжках вдома…

 

 

Могилянський М. В. Самійленко в 90-х рр. (Із спогадів)… –
Х.; К., 1926. – С. 248–250, 250–251.


* * *
В Тарнові організувався гурток молодих письменників під назвою «Сонцесвіт»…  Під кінець 1921 р. … «Сонцесвіт» став готуватися до святкування ювілею В. С.…
…Настав день ювілею. У великій салі готелю «Брістоль» зібралася майже вся тарнівська еміґрація. Саля була прикрашена, а на стіні в рушниках великий портрет В. С., що намалював арт.-маляр І. Щербиченко.
Свято мало розпочатися, здається, о семій год. вечера, а вже й осьма – не розпочинається, бо немає ювілята. Посилаємо до нього на помешканнє, ждемо і знову немає. Здається аж о пів на девяту прийшов В. С., він, власне, хотів прийти на закінченнє, але не так сталося, бо свято ще не розпочиналося.
При появі В. С. всі встали і привитали його шумливими оплесками. В. С. був ніби принаряжений, причесаний, в чистенькому комірчику, хоча все в тому ж дуже заношеному піджачку. Почалося свято.

 

 

Обідний М. Спогади про Володимира Самійленка //
ЛНВ. – 1926. – Кн. ІІ. – С. 136.

Іскорки гумору

Виникла думка, щоб Самійленкові влаштували авторський вечір у Львові і цим допомогти йому матеріально. Розраховували, що публіку найбільше притягне сам автор своїм виступом, а він захищався перед таким вечором.
– А що, на вашу думку, – питають його, – найкраще було б прочитати на такому вечорі?
– «Тарасову ніч».
– Невже ж ви теж написали «Тарасову ніч»?
– А Шевченка вам мало?

* * *
Володимир Самійленко, опинившись в еміграції у Львові, шукав видавця на свій переклад комедії Бомарше «Одруження Фігаро». Один з письменників, до якого він звернувся за порадою, не знаючи, що йому порадити, питається:
– А чому ви вибрали саме «Фігаро»?
– Шедевр.
– А чому вам не перекласти б ще кілька речей, наприклад, усього Мольєра?
– Бачите, – відповідає Самійленко, – коли я вже з одним перекладом ход­жу даремно чотири роки, з цілим Мольєром я мусив би ходити принаймні сорок років.

* * *
Йде суперечка про те, що таке талант і як його пізнати. Самійленко не бере участі в розмові.
– А що ви, Володимире Івановичу, коли вперше усвідомили, що у вас поетич­ний талант?
– Зовсім просто. Коли мені надрукували те, що я написав.
– А не траплялось вам, що на вас находили сумніви щодо вашого таланту?
– Находили: тоді, коли мені друкували все, що я писав.

* * *
Два приятелі – Карманський і Пачовський – аж ніяк не можуть погодитись щодо того, коли треба читати видатних письменників. Карманський каже, що коли він захопився поезіями Леопарді або Кардуччі, то зараз у нього виникає бажання їх наслідувати.
– А я, – каже Пачовський, – коли хочу писати, забуваю про все, що читав, і не читаю нічого.
Вони обирають за суддю Самійленка:
– А ваша думка, Володимире Івановичу?
Поет відповідає зовсім добросердо:
– Мені здається, що ліпше читати добрі книжки, ніж писати погані.

* * *
– О, як у вас багато нових французьких книжок! Непогано було б почитати… Я, знаєте, в останній час терплю від безсоння, – каже Самійленко.
– І що ж, французькі романи помагають?
– Ні, не помагають, але я бодай маю виправдання, чому цілу ніч читаю…

* * *
– Володимире Івановичу, – кажуть Самійленкові, – ви могли б, нарешті, купити собі нову парасолю. Погляньте, яка ваша дірява!
– А коли в ній не буде дірок, як я знатиму, що дощ ущух?

 

 

Рудницький М. Письменники зблизька. –
Львів, 1959. – Кн. 2. – С. 173–175.


* * *
Під час розмови Вол. Дорошенко в жартівливому тоні зауважив В. С., що він мало пише. На се В. С. одповів: «Я люблю більше читати».

 

 

Обідний М. Спогади про Володимира Самійленка //
ЛНВ. – 1926. – Кн. ІІ. – С. 140.


// Мартинюк М. І. Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка : монографія / М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2009. – С. 182–185.

 

Категорія: Веселий ярмарок | Додав: Dyrektor (11.06.2012)
Переглядів: 1901 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]