Із циклу «Бутафорська Україна»

• • •

Я щасливий жити у такій країні,

де пісні та мова – тільки солов’їні,

де на кожнім кроці – по вербі й калині,

де козацька слава – шаровари сині…

Слава бутафорській Україні!..

• • •

Це святе і просте, як хліб-сіль, апріорі:

Україна фореве! Тризуб – у фаворі!..

Синьо-жовтий погруз (чи погряз?) в триколорі.

В української пісні російський акцент.

Екс/центричні обидва – прем’єр, президент.

І потвора – симпатик чи й родич  потворі.

Бо ж наразі такий історичний момент.

Й до майбутнього віхи безглузді й суворі:

Еківоки зусюд непристойно-прозорі.

Все несправжнє, чуже, знівельоване вщент.

Ні копійка не важить, ні гріш, тільки цент.

Що ж не вкрадено – має державний патент.

• • •

Якби встав тепер Тарас над Дніпро й Карпати,

То сконав би водночáс – що там і казати:

У могилу б знов звели вже не каземати –

Слуги розбрату й хули – нинішні пілати.

Не чужинці-вороги – рідні супостати –

Українці дорогі – ті ще експонати.

На оновленій землі – і сини, і мати,

І великі, і малі – сущі горлохвати,

Поголовно без царя (суть – дегенерати),

Розхапавши Кобзаря на скупі цитати,

Замість того, щоб коли взяти й почитати,

Наче прапор, понесли од хати до хати…

Отакі ми з вами є – ні взяти ні дати!..

Втім, я так скажу:

Хоч нас гудять дяді,

Все у нас – ажур.

Все – у шоколаді.

Найдорожчий край.

Найщиріші люди.

Важко жити – хай!..

Якось воно буде.

• • •

Слава рідній Україні –

краю парадоксів!

Незнищенній прісно й нині,

незбагненній досі.

За без’ядерну державу

вип’єм рюмку віскі.

Бутафорську маєм славу,

дерев’яне військо.

Але скаржитися годі –

срамота навзаєм,

як казав один добродій:

маєм те, що маєм.

Що депресій, що репресій –

вже й самі не раді.

І конфесій в нас, як сесій

у Верховній Раді.

Вірні вірі нощно й денно,

як вождям чи хунті.

Кожен другий – оглашенний

на моральнім ґрунті.

Свято вірим канонічній

церкві і в прикмету,

що церквú анахронічні

скоро кануть в Лету.

Порятують щиру віру

лиш сліпі адепти,

хоч проблема в тім допіру,

в кого буде лепта.

Ми не просто патріоти,

ми – сини народу.

Україну любим доти,

доки ймем вигόду.

Всі – огульно автентичні

во крові та плоті

й, наче змії, двоязичні

у тризубім роті.

Стильно пити оковиту,

уплітати сало,

а нарідно говорити –

моветон! – заклало.

На горілку кажем віскі

чи ще гірше – водка!

Хай смакує українська,

та чужа – солодка.

За такої-ось притики,

будемо відверті,

нам дволико-без’язиким

жити аж до смерті.

Шанси тут украй сумнівні,

наче на пожежу,

знову зводимо, наївні,

вавилонську вежу.

Нарікаємо на біди,

хоч на себе треба…

П’ять мільйонів – інваліди –

то державна треба.         

Не країна – богадільня,

не народ – каліки,

всі геть-чисто богомільні,

старці й недоріки.

Хтось із того має вжиток,

хтось – неврози-сльози,

а проте потрібно жити,

попри всі прогнози.

То політика велика

всіх верховних босів:

дерти з люду гори лика,

доки стануть босі.

Те мистецтво не збагнути

на землі цій грішній,

як незнаний смак отрути

чи як сніг торішній.

Тож, даруйте нам наразі:

що змогли – те втяли,

а за більш зручних оказій

додамо, як мало.

Може, де і недоладні

трапились мотиви,

ми ж бо настрої провладні

виклали поштиво.

Гетьте, хто там коло мийки,

нумо з нами в коло!

Витребеньки-коломийки

не співають кволо.

Хай лунають ці співанки

людям на потіху!

Витинаймо їх до ранку,

скільки стане сміху!

Хай мелодія завзята

(гомінка чи тиха)

принесе побільше свята

і нітрохи лиха!

// Мартинюк Микола. Світ за Брайлем : пое­зії [текст] / М. І. Мартинюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 128 с.