* * *

У кожній бібліотеці є ключові дати розвитку. Наприклад, коли збудували нове приміщення. Або ж передали цінний фонд, чи ввели електронний каталог. У нашій такою знаменною датою є день, коли величезний стелаж упав на Андріяну Пилипівну. Втім за мірками Андріяни Пилипівни він був не таким уже й величезним.

Було це в сховищі, після ситного обіду. Хтось зі співробітників свого часу приніс стареньку мікрохвильовку, і якогось дня не встиг з дому підготувати обід, іти в їдальню було шкода, тож укинув до сумки кілька картоплин. Запечена картопля – смакота іще та, тож картопляна лихоманка невдовзі охопила весь відділ. У чергу до мікрохвильовки ставали іще за годину до початку обіду. Це, звісно, дуже дошкуляло робочому процесу, однак заборонити їсти картоплю підлеглим ніяк не міг – у колективному договорі про це нічогісінько не згадується. До того ж, досить часто вони пригощали і мене – з салом і часником. Після таких пригощань, як кажуть, цілуватися з ректором уже не будеш.

І ось одного суботнього ранку Андріяна Пилипівна прокинулася і подумала, що чому б це не забезпечити себе на майбутнє обідами. Щоб щодня не товктися у метро з пакетиком картоплі, а насправді-то ще й дуже великим пакетом, бібліотекарка з тридцятирічним стажем запрягла чоловіка, і він завіз запорожцем у бібліотеку аж цілий мішок картоплі.

Мішок занесли до сховища, але приткнути ніде не могли. Куди не постав – загороджував прохід до літератури. І якщо переступити його ще могли наймолодші й найспритніші, то щоразу переставляти через нього драбину ніхто не хотів.

– Слухайте, – раптом геніальна думка прийшла у молоду голову Орисі, – А давайте ваш мішок закинемо на верхню полицю. Ми ж там під саму стелю скирдуємо літературу на списання, і оце саме на днях оформили великий шматок, що над «К» лежав. То давайте в ту прогалину запхнемо мішка, закладемо книжками, і ніхто й не бачитиме. Так що ніякий жук не згризе.

Андріяна Пилипівна почухала потилицю під перукою і задумалася. Усіх жуків, що точать її картоплю, вона знала поіменно, навіть кожного порцію знала. Це їй не страшно. А от мужика б, який того мішка випер на самісінький верх – їм би зараз не завадило. А як подумати, то й мужики в бібліотеці не водяться. До директора з таким проханням не підійдеш.

– Може, Василя попросимо? – не чекала, доки спитають, Орися.

– Ні, – скрушно хитнула головою старша колега, – Ми у вісімдесятих його ледве зняли з драбини. Усім відділом знімали. Довелося ніжки підпиляти. Не йому – драбині. Коли падав – увесь відділ ловив. Дорожче вийде.

– Ну тоді Коровін, – засміялася Орися. З недавніх пір ходили чутки, що їхній колега став боятися дівчат, мовляв, переслідують його кремезні смугляві хлопці і за кожен лівий погляд на дівчину б’ють нещадно. Хоча ця плітка була більше схожа на вигадку, адже кілька разів співробітники бачили, як він самостійно вдарявся головою об кулак перехожих, що ні в якому разі не мали на меті його вдарити.

– Теж ні, він мішок не подужає.

– Ну що ж, – раптом Орися згадала, як два роки тому зустрічалася із фізиком-ядерником, – доведеться або катапультувати мішок нагору, або ж створити механізм, подібний до ліфта.

Андріяна Пилипівна зиркнула на молодшу колегу з недовірою, але все ж змовчала. Колись вона отак не вірила, що замовлення вони отримуватимуть через електронний каталог, а тепер це їхня гірка реальність.

– Ліфт надійніший буде, – ввімкнула фальшиву компетентність власниця картопляного багатства.

І робота закипіла. Спочатку Орися сплела із ненадійних мотузок, якими у бібліотеці, зазвичай, зв’язують стоси списаної літератури, досить пристойний канат. Потім вибила дно із бляшанки з-під маринованих персиків. Бляшанку настромила на руків’я швабри, а саму швабру розмістила кінцями на верхніх полицях двох стелажів – так, щоб якраз середина припадала на прохід.

– Ну ось, – гордо посміхнулася бібліотекарка-умілі-рученята, – тепер через цю бляшанку ми перекинемо канат, з одного боку прикріпимо мішок, а з іншого будемо тягнути. Таким чином ми подолаємо опір дерева, адже канат не буде тертися об швабру!

Андріяна Пилипівна ні разу не зустрічалася із фізиками, усе життя була одружена зі своїм першим коханням – таксистом Льошею, тож засумніватися могла, а видати це – ні.

– Єдина маленька незручність – швабра ніяк не закріплена. Але оскільки картоплю усе одно хтось має зустріти нагорі, то, думаю, ідеальне рішення, щоб ви сиділи на верхній полиці стелажа і стримували власною вагою швабру.

– А підіймати хто ж буде? – уже геть розгубилася картоплеїдка.

– А ми з Лесею і будемо, завдяки дуже зручному механізмові вага не матиме значення і ми легко впораємося.

Вага мішка картоплі й справді могла не зіграти ніякого значення в долі бібліотеки. Чого не скажеш про вагу Андріяни Пилипівни.

Оформити довелося як нещасний випадок на виробництві. І хоч відділ по охороні праці наполегливо переконував цього не робити, все ж ми не могли зізнатися в тому, як усе відбулося насправді.

Андріяна Пилипівна важко сіла на швабру на краю одного зі стелажів. Сидіти було незручно, адже зусібіч підпирали стоси книг, та й круглий держак постійно вертівся. Коли канат уже перекинули через руків’я швабри і навіть трішки посмикали в різні боки, щоб перевірити ковзкість бляшанки, стара бібліотекарка запідозрила, що якось воно не до ладу, що на іншому стелажі швабра не закріплена ніяк, тобто ніким. Однак вкотре не довіряти Орисі, у якої одним із колишніх хлопців виявився фізик, було незручно. Той факт, що зустрічалася з ним усього два тижні, і то вже після того, як його відрахували з фізмату, дівчина у бібліотеці стійко утримала від чужих вух.

Отже, мішок міцно прив’язаний. Дівчата дихають в один такт, Андріяна Пилипівна в очікуванні. Перші злагоджені рухи не віщують нічого лихого: картопля й справді піднялася над рівнем підлоги на кілька сантиметрів. Доки саморобний канат іще ковзав по бляшанці – ілюзія вдалого завершення операції не полишала колектив, однак якоїсь миті мотузка зіскочила і почала тертися об руків’я.

– Ей, дівчата! – вигукнула Андріяна Пилипівна, – Швабра зараз вискочить із-під мене!

Однак дівчата нічого не чули й натхненно тягнули, не збиваючи ритму, завдяки чому мішок вдало піднявся уже майже на півтора метри. Та ось палиця з одного боку зсунулася і майже зіскочила з краю.

– Да!-вай! Да!-вай! – невтомно керувала процесом Орися.

– Тікайте! Зараз мішок впаде!!! – не стримуючи голосу зарепетувала Андріяна Пилипівна, і практично зробила в цю мить усе можливе, щоб мішок упав якомога ефектніше.

Коли Леся рвонула втікати, виявилося, що Орися завбачливо намотала кінцівку мотузки собі на руку, і її миттєво потягнуло вперед, поближче до епіцентру падіння якщо не самого мішка з картоплею, то вже точно його власниці.

Цієї миті до архіву зайшов худющий малий Діма, якого серед чоловіків і не дорахувалися співробітниці. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, він схопив Орисю і чимдуж поволік до виходу. Однак не сталося так, як гадала Андріяна Пилипівна – інший кінець швабри, на якому вона не сиділа, все ж не сповз із полиці, а зачепився за стоси макулатури, і врешті виявилося, що обидва кінці міцно вперлися в купу книг. Таким чином Орися з Дімою спричинили достатню доцентрову силу, щоб руків’я швабри їхало по верхній полиці, мов газонокоса по пеньках, і збривала усе зайве на підлогу. Зайвого виявилося аж наскільки багато, що пил піднявся страшенний, і в напівпідвальному приміщенні архіву зовсім померкло. Андріяна Пилипівна втомилася чекати, коли ж їй підставлять драбину, опустила ногу на нижню полицю стелажа, і саме цієї миті щось дерев’яне тріснуло під ступнею, і за шльопанцем, що легко полетів донизу, полетіла і його власниця.

Виробнича травма – записано в акті. Опісля цього комісія зробила перевірку і дійшла згоди, що наші стелажі й справді потребують якісного оновлення, і задля уникнення подальших скандалів того ж року виділили гроші й закупили новесенькі – мрія мого життя – мобільні стелажі. Зручні у користуванні, до того ж непогано оптимізують площу. Втім, якщо вчасно позбуватися макулатури, то й раніше вистачало б місця.

Картоплю й мікрохвильовку на час перевірки перенесли до мого кабінету, та так і забули. Втім, як можна згадувати про те, від чого через тиждень і сліду не лишилося.

* * *

Інколи мені здається, що бібліотека – це рятувальна служба. Можливо, специфічний статус можна було б закріпити юридично, якби ж ми могли назвати, від чого рятуємо. Одного разу читачка додзвонилася в бібліографічний відділ і поцікавилася, що робити у випадках, коли через унітаз до квартири пробралася змія. Звісно, вона була вдячна, коли їй підказали номер телефону еменесників, але все ж розчарування не приховала – до останнього вірила, що бібліотекарі процитують кілька прикладів із класичних праць.

Іншого разу нам довелося збрехати дружині поважного професора, що він і справді просиджує усі вечори в рідкісному фонді, який не можна копіювати, а відтак робота лише у стінах бібліотеки. Брехня була мінімальна – професор і справді виходив з приміщення останнім. Правда, цікавився він не стародруками, а сідницями бібліотекарки, яка виконувала йому замовлення. Втім факт лишається фактом – шлюб нам таки удалося врятувати.

Але як не крути, найчастіше порятунку потребують аспіранти-докторанти, які виходять на захист, і викладачі, які збирають документи для отримання вченого звання доцента. У всіх одна і та ж проблема – «Я не пам’ятаю, у яких виданнях опублікував свої статті». І добре іще, коли це аспірант, який активно публікувався останні три роки, його напрацювання можна нагуглити, або ж відкопати в електронних каталогах інших бібліотек. Зовсім скрутно, коли це майбутній доцент, який публікувався іще в дев’яностих.

– Тобто назву видання ви усе-таки не пам’ятаєте? – сумно перепитала Анастасія. Як лікар, який робить непрямий масаж серця іще десять хвилин опісля виявлення усіх ознак смерті, бібліотекарка по інерції продовжувала задавати купу дотичних питань.

– Ні! Уже близько двадцяти років минуло! – прояснив ситуацію читач, як ніби наші працівники поняття зеленого не мають, у якому ганебному стані перебувала бібліотека в ті роки. Може його стаття навіть була розписана і в кількох місцях в тематичному каталозі відображена, однак віднайти її тепер, в електронні часи – не реально. Гугль уперто мовчав.

– Ну може ви хоча б назву своєї статті пригадаєте… – іще сумніше заявила Анастасія.

– Оце вже точно не зможу! У мене від тієї статті лишилася лише остання сторінка скопійована, але в ті часи збірники наукових праць робили наскільки кустарним способом, що натяку на колонтитули іще не було. Так що єдина надія на вас.

У бібліотекарки в голові ввімкнулася лампочка. Так, звісно! Надія лише на неї. І як же вона може її не виправдати.

– Залиште цей ксерокс, останню сторінку, і я до завтра знайду вашу статтю, – упевнено сказала Анастасія, і непомітно вдарила кулаком об колінну чашечку – воно, неслухняне, завжди її в таких ситуаціях підводило: наскільки голосно починало труситися, що стукіт об дно столу важко було приховати.

Може, його хтось цитував в теперішні роки? І Анастасія кожну фразу з останньої сторінки вкидала в пошуковий рядок і намагалася віднайти посилання. Однак ніхто нізащо не хотів цитувати саме ці слова. Що ж, визнати свій програш інколи необхідно, але дівчина вирішила не здаватися.

– Тільки не кажи, що знову з кимось заклала парі, що віднайдеш неіснуюче джерело? – штурхнула в спину дівчину колега з бібліографічного відділу. Анастасія прокинулася і вжахнулася – на її обличчі закарбувалися кутики каталожних карток, на яких вона мала необережність заснути. Інколи дуже шкідливо опісля завершення своєї зміни блудити по чужих відділах.

– Зовсім ні, хочу допомогти викладачеві отримати статус доцента, – позіхнула бібліотекарка з читального залу, – Такий милий чоловік, що аж важко відмовити. Козляка невмивана! Як так можна – зберегти лише останню сторінку статті?!!

Справи кепські, – подумала Жанна Вікторівна, але про всяк випадок простягнула руку за цим аркушем.

– Він не інформативний, тоді люди іще у ворді верстали, навіть колонтитули виставити не вміли, – похнюплено зауважила Анастасія.

– Зараз теж більшість збірників у ворді роблять, що сказати, спихають цю роботу на лаборанток.

– Скоти!

– І ти цим скотам хочеш допомогти стати доцентами?

Анастасія на мить задумалася.

– Ні, – закивала несхвально, – цей милий чоловік хоч і козляка, але на таке нездатний.

Жанна Вікторівна обдмухала себе аркушем, і вже хотіла було покласти на стіл.

– Ну й статті у наших збірниках часом друкують, – засміялася мов ненароком, – ти подивись, яка назва у наступного автора: «Права жінок на політичне самовизначення в екстремістських організаціях»!

– Добре, що це не літературознавство, інакше стаття звучала б: «Символіка політичного насилля: свобода жінки як гендерна проблема в екстремістському наративі», – засміялася Анастасія.

– Та ну, – Жанна Вікторівна раптом згадала золоту молодість на філологічному, – тоді наратив був не такий популярний. Думаю, що дискурс сюди більше підійде.

І обидві різко засміялися. Тільки авторка жарту гучніше, а Анастасія стриманіше – їй і досі дошкуляло те, що статті для майбутнього доцента не знайшла. А пообіцяла. А він же у неї вірить.

Не одначе, як мужик написав цю статтю про жінок в екстремістських організаціях. Жінки таку дурницю писати не будуть. Шкода, що на цій сторінці помістилися лише назва й анотація, а то Анастасія неодмінно прочитала б наукову розвідку. Якщо там і справді щось є від науки. Треба буде якось знайти цю статтю і почитати на другій зміні, хоч настрій підійметься. А чому б її зараз не знайти, доки я в бібліографічному відділі…

– О Господи! – раптом вигукнула Анастасія.

Відвідувачі різко оглянулися, але, впізнавши в порушникові спокою бібліотекарку, вдали, що нічого не чули.

– Я ж не спробувала пробити по каталогу й загуглити цю статтю! Який же я дурбецелко! – і дівчина кинулася на пошуки. Усі можливі способи були вичерпані, проте цю статтю вона так ніде і не знайшла.

– Інші статті цього автора пробиваються, і навіть дисертацію з авторефератом можна у нас в бібліотеці знайти, – сумно підтвердила занепадницькі настрої колеги Жанна Вікторівна, – А саме цієї – як ніби не існувала! Може цей збірник зачарований, або підпав під цензуру?

– У дев’яностих – не смішіть! – і раптом Анастасію осяяло, – то автореферат у нас у бібліотеці є?

– Ну так, є, але що це тобі дасть?

– Усе!!! Він дасть мені усе, що я шукаю! – і за мить Анастасія уже відхекувалася біля дверей дисертаційного сховища.

Катерина Павлівна наскільки звикла до особливих методів роботи своєї колеги з читального залу, що не розпитуючи пішла у сховище й винесла автореферат. Двох хвилин виявилося достатньо, щоб Анастасія на останніх сторінках віднайшла список опублікованих джерел автора за темою дисертації, а серед них і уславлену статтю про права жінок.

– Ух!!! – на радощах видала і самій незрозумілий звук, – Актуальні проблеми міжнародних відносин, 1993-й рік, випуск 8, частина третя!

– Вітаю, – Катерина Павлівна закрила автореферат і мовчки віднесла на полицю. За сімнадцять секунд її робочий день завершувався.

Тепер Анастасія могла спокійно видихнути.

– Ось! – наступного ранку простягнула збірник із його статтею милому читачеві, що так невтішно збирає документи для отримання вченого звання доцента.

– Дякую, – без зайвого ентузіазму промовив той і поклав на видачу посвідчення.

Однак дівчина не збиралася так легко відпускати мить слави.

– Ви тільки уявіть! Я знайшла цей збірник завдяки тому, що на останній сторінці була вказана стаття якогось там Борейчика! Я взяла автореферат Борейчика, у списку його праць знайшла цю назву, і… там тарарам! Перед вами збірник із вашою статтею!

Милого читача не надто потішила ця історія, швидше навела на певні роздуми.

– А й справді, у моєму авторефераті ця стаття теж повинна згадуватися у списку, – лише й промовив перед тим, як зачинити двері.

Інколи дуже навіть добре, коли у бібліотекаря атрофована здатність ображатися на читача. Але це надто велика рідкість, щоб бути нормою.

– Ось моє прізвище і назва моєї дисертації, – без добрий день і будь ласка звернувся до Вероніки аспірант на стадії підготовки до захисту, – Підшукайте мої статті і список конференцій, у яких я брав участь, я через два дні забіжу.

– Ми такого не робимо, – аж застигла бібліотекарка, – Статті можете пошукати через електронний каталог, або звернутися до бібліографічного відділу, а щодо назв конференцій вам краще погортати сторінки університетів, де вони проходили. За періодичними виданнями потім звертайтеся до нас.

– Слухай, мала, моєму науковому керівникові на днях усе знайшли, так що запрягайся і виконуй свої обов’язки, якщо не хочеш ревіти у кабінеті директора.

– Звісно, не хочу! – жалібно сьорбнула носом Вероніка і аж скривилась – за спиною аспіранта виросла колежанка, яка щойно прийшла на другу зміну.

– Ви лише на бланках розпишіться, – втрутилася Анастасія, – А ми потім самі їх заповнимо. – І тільки-но нахабний читач схилився над видачею, дівчина ненароком торкнулася його кишені.

Не встигли грюкнути двері, як бібліотекарка набрала номер вахти:

– Хлопець у чорній шкірянці, білих кросівках і темно-синіх джинсах поцупив мій телефон на видачі! І погрожував моїй колезі, – поглянула на здивовану Вероніку і додала: – Погрожував спіймати після другої зміни, думаю, його наміри очевидні!

Коли охоронці притягнули аспіранта із синцями під очима до мене в кабінет, він плакав немов дитина. Однак проти доказу не попреш – у його кишені знайшли телефон Анастасії. Втім він навіть не встиг цього усвідомити, хлопця більше злякало те, що двоє здорованів завалили його посеред холу бібліотеки і почали дубасити.

– Анастасіє, твій телефон відібрали, – я особисто потелефонував бібліотекарці, щоб повідомити приємну новину, – Будемо викликати міліцію? Відвідувач ні в чому не зізнається.

– От козляка!!! – емоційно відповіла Анастасія. – Ні, достатньо закрити йому абонемент у бібліотеці.

З людиною, яку щойно пограбували, однак вона проявила великодушність до свого кривдника, ніяк не посперечаєшся.

* * *

Кожен іноземець для нашої бібліотеки – це знахідка. Користі з них, звісно, ніякої, але для реєстраційної картотеки різноманіття, та й розширення географії відвідувачів – однозначно позитивна складова.

Однак завжди вони приїжджають неочікувано.

– Доброго дня! Можна замовити статті?

– Не статті, а журнали, у яких опубліковані ці статті, – виправляє Вероніка. – У вас цікавий акцент, ви звідкись приїхали?

– Так, із Софії! – гордо відповідає новоспечений читач.

– Ого, круто! Це ж у вас там підземна річка в парку тече? Туристичний сезон уже відкрився?

І доки читач думає, про яку річку йшла мова, Вероніка швидко виправляється.

– Ой, вибачте, я переплутала! То Софіївка! Ваше місто, напевно, у Кіровоградській області!

Намагання здаватися готовими до приїзду іноземців здебільшого лише підкреслює повну неготовність.

– О, ви так цікаво пшекаєте! Випадково не поляки? – зачудовано дивиться на Агнєшку й Тадека Наташа з наукового читального залу.

– Так, ми студенти з Польщі! – радісно вигукує Агнєшка, – приїхали по обміну на кілька місяців. Навчаємося на україністиці в Кракові!

– Чудово! А я саме польську вивчаю! – і дівчина виймає з найближчої шухляди самовчитель польської 60-х років.

– Пше-пше-пше-пше, – десь приблизно так і зрозуміла наступну фразу зачудованих читачів бібліотекарка.

– Пшепрашам, друзі, але я дійшла лише до літери «Л» у алфавіті. Здається, їх там у вас дві, поки що не розберусь.

– Вибачте, – повернулися до української читачі, – ми запитували, чи не підкажете якусь літературу на тему «Натуроморфний метафоричний компонент у складі анатомічних термінів»?

Про те, чи змогла Наташа підказати щось по цій темі, яку так самісінько не зрозуміла українською, як і польською, ми тут згадувати не будемо. Надто обтяжливі подробиці бібліотечного спілкування. Лише додам: зустріч з україномовними іноземцями ні в яке порівняння не йде із тими ситуаціями, коли до нас приїжджають іноземці не підковані. Про те, як Вероніка напружила весь методичний відділ в купі з бібліографічним, щоб хоч хтось розшифрував прохання американського пенсіонера-туриста, ходять легенди. Може б ця історія швидко забулася, якби не виявилося, що він запитував, де в приміщенні туалет.

– Отже, вам потрібна література по економіці агропромислового комплексу? Цукрова галузь? – і Анастасія задоволено пішла у фонд. Що казати, насправді такі походи зазвичай не увінчуються успіхами, адже в періодиці без попереднього шастання по каталогу лисий дідько ногу зламає. Однак бібліотекарка призвичаїлася і вдало адаптувалася до ситуації: за першим же стелажем прилаштувала планшет з доступом до інтернету, де відразу ж починала копирсатися в електронному каталозі. І хоча було б правильно читачів відіслати в каталог, Анастасія надавала перевагу отримувати зачудовані погляди й щирі подяки за свою неймовірну бібліотечну спритність. За мить вона повернулася з купою журналів із закладками. Біля видачі її чекало не троє, а вже десятеро дуже схожих, немов брати, аспірантів. «Що ж їх так ріднить? В чому заковика? – подумала бібліотекарка, і раптом її мозок осяяла несподівана думка: – Вузький розріз очей!».

– Погляньте лишень, які чудові статті я вам знайшла! «Ефективність цукрового виробництва: економіка й управління», «Розвиток цукрової промисловості в Україні: початок 90-х»… Журнал «Економіка АПК» можете весь перегорнути – там має бути багато на вашу тему!

– Спасіба, – відповіли без ентузіазму читачі, і всією когортою подалися в читальний зал. Журнали із собою прихопили, однак далі вивчення обкладинок не зайшли.

– Ви ж мені посвідчення аспірантські залиште! – навздогін окликнула Анастасія. – Хоча б один на всіх!

Лише один дивакуватий читач оглянувся і перепитав:

– Ета что? Удаставєрєніє?

– Воно! – ображено відповіла Анастасія: і як можна бути такими нетямущими?

І в той момент, коли на стіл упало до десятка аспірантських, у читальному залі роздався дзеленькіт робочого телефону.

– Анастасіє, – захекавшись, промовила співробітниця бібліографічного відділу, – Затримай у себе делегацію іще трішечки. За кілька хвилин їхній міністр з нашим ректором прийдуть у бібліотеку на екскурсію, тому нам потрібно створити ілюзію, що ми їм дуже допомогли.

– Кому їм? – серце провалилося в шлунок, а звідти попрямувало традиційним шляхом через дванадцятипалу кишку до виходу. – Яка іще в біса делегація?!

Але на тому боці уже, напевно, зустрічали ректора, бо миттю покинули слухавку.

– Ану, друзі, швидко зізнавайтеся, звідки приїхали? – люб’язно наполягла Анастасія, і лише тепер помітила, що її читачі анічогісінько не розуміють українською, – Ой, вибачте! Ви аткуда?

– Із республікі Казахстан, – радісно відгукнулися аспіранти.

Анастасія мовчки заглянула в найближче посвідчення. Ну звісно! Чому було б раніше цього не зробити! Кращі представники університету з Караганди!

– Алло, Настю? Відбій! Ректор із міністром не прийдуть! Можеш потроху випихати цих казахів зі свого читального залу! – продзвеніла в слухавку співробітниця бібліографічного відділу. – Чому не відповідаєш, агов? Що ти там робиш? Ти де?

– Іщу інфармацію а сахарной прамишлєннасті, – через кілька секунд стримування гніву відповіла Анастасія. – Де-де – в Карагандє!

 Повний текст пригодницької повісті Марини Єщенко «Бібліотекарки не виходять заміж» читайте у паперовій версії.