XI

Ще на Землі розрахували максимальний термін, відведений для спільного перебування екіпажу у житлових приміщеннях «Дедала». Цей термін обмежувався запасами кисню та їжі, передбаченими для цього.
І цей термін неухильно наближався, а до серйозних дослід­жень навіть не приступали. Правда, біологи на чолі з Барні Рутковскі буквально захопили два з чотирьох спускових апарати і практично не покидали планету. До них приєдналися три геологи, і на кораблі залишилися лише технічна секція і два астрономи, котрим атмосфера Валгалли заважала у спостереженнях. «Дедал» став тимчасовим прихистком і трьом пришельцям з минулого. Поки Шарлотта Пройс відновлювалася від хвороби, що висмоктала її сили, обидва офіцери не покидали електрон­ної бібліотеки і з жадібністю спраглих вбирали інформацію. Найбільше їх цікавили події від жовтня 1943 року до закінчення війни. Більш емоційний Отто Шульц закинув це заняття, дізнавшись про долю засуджених на Нюрнберзькому процесі, а Генріх фон Зейдліц простежив долю Вернера фон Брауна до початку сімдесятих років.
Нарешті настав той момент, коли командир корабля Піт Куто оголосив загальний збір. Яким же було його здивування, коли в оголошений час серед присутніх в командирській рубці він не побачив біологів! Жодного! І це у той час, коли вперше серед екіпажу з’явилася Шарлотта Пройс! Зараз усі «пришельці» – Генріх, Отто і Шарлотта, вже в однакових біокомбінезонах – скромно сиділи у відведених їм кріслах і не менш скромно мовчали. Зате були відсутні Барні Рутковскі, Джесіка Лушер та Ірен Ярлославцева.
Піт Куто невдоволено скривився і зупинився поглядом на Крістіансен.
– Кріс! Де вони? – запитав він. – Ви ж разом були на планеті!
– Вони сказали, що підійдуть пізніше, – повідомила океанолог. – Барні говорив мені, що вони там щось знайшли чи чогось не знайшли. Я так і не зрозуміла.
– Сподіваюся, це варте того, щоб запізнитися, – невдоволено мовив Піт Куто. – Що ж, почнемо без наших біологів. Я зібрав вас тому, що ресурси життєзабезпечення, так скрупульозно обчислені й відібрані на Землі, невблаганно закінчуються. Ще якихось дві-три декади – і нам просто не буде чим дихати. Тому далі зволікати з остаточною висадкою екіпажу на планету не можна. Але кінцеве рішення щодо цього питання я хочу вирішити з усіма членами екіпажу, в тому числі і біологами. Тому, з вашого дозволу, я перенесу це питання на той момент, коли наша трійця вирішить з’явитися. А зараз я попрошу Агнесу коротко повідомити про стан здоров’я екіпажу перед приземленням.
Агнеса Кларк підвелася.
– Якщо коротко, то в мене немає жодних пересторог проти цього, – сказала вона.
– А Шарлотта Пройс? – поцікавився Куто.
– І Шарлотта Пройс, – підтвердила лікар. – Поглиблена діагностика, якою я піддала трьох нових членів екіпажу, підтвердила, що вони здорові. Звичайно, я виявила в них деякі відхилення від нормального стану організму.
– Чим вони викликані?
– На мою думку, двома причинами. По-перше, десять днів перебування екіпажу «Орла Рейху» на чужій планеті, вживання в їжу незвичних людському організмові продуктів, їхня одноманітність, безумовно, не могло не вплинути на стан організму.
– А по-друге?
– Тут причина є більш глобальною. Наші друзі ще декаду тому жили всередині позаминулого століття з усіма хворобами, пробачте, антисанітарією і тому подібним У наших з вами тілах просто немає тих бактерій і мікроорганізмів, навіть корисних, які мають вони. За 240 років ми їх успішно знищили, замінивши іншими.
– Це добре чи погано? – поцікавився Артур Шліттер.
– Важко відповісти, – зізналася Кларк. – Єдине можу стверджувати, що їхній порятунок під час перебування на планетія пов’язую саме з цим.
– Це добре, – вставив Гамільтон.
– А Шарлотта? – запитав Куто, подивившись на дівчину.
Та зашарілася від цього.
– Як гадаєш, її отруєння не матиме наслідків?
– Я не займаюся гаданням. Не можу стверджувати, що отруєння рослиною не проявиться в майбутньому, але на цей момент усі функції організму Шарлотти Пройс відновлені до первісного стану. Ще одне. Піте! Наші біологи (ті, котрих немає!) виявили три види рослин, подібних до тієї, якою вкололася Шарлотта. Протиотруту я виготовила.
– Дякую, Агні! Тепер, щоб закінчити цю тему, хочу повідомити вас про дослідження, здійснені мною і Мегнадом в електронній пам’яті нашого комп’ютера. Мегнаде, з твого дозволу.
Мегнад Саха лише підняв руки, мовляв, нехай вже.
– Отож. Почну із самого початку. У 1943 році, коли війна тривала вже чотири роки, всім стало зрозуміло, що Гітлер її програє. Напевне, єдиною людиною, яка вірила у протилежне, був сам Гітлер. Принаймні він намагався відтягнути її кінець якомога далі. Саме тим я пояснюю той відчайдушний крок, на який зважився Гітлер восени 1943 року. Він попросив ракетобудівника Вернера фон Брауна сконструювати такий літак, який здатен запвдати удару по Нью-Йорку. Так був сконструйований «Орел Рейху» з ракетою на борту. 28 жовтня він стартував у напрямі на Америку. Наші нові друзі мимоволі стали першими космонавтами Землі. Літак облетів планету і над Філадельфією випустив ракету. Ми з Мегнадом підрахували ймовірність того, що сталося наступної миті. Вийшло один на чотири мільярди. А те, що відбулося потім, взагалі нульова ймовірність. Саме цього дня, в ту саму секунду у гавані міста Філадельфія на борту військового корабля великий вчений Ейнштейн перевіряв свою теорію єдиного поля. Тоді експеримент не вдався, і довго не могли визначити причину невдачі. Тепер, після знайомства з безпосередніми учасниками цих подій, можна сміливо стверджувати, що експеримент таки вдався. Для чистоти досліду над містом заборонили польоти усіх літаків. І саме в цей момент «Орел Рейху» випускає ракету. Щось пішло не так, ракетоплан притягнув до себе всю енергію і неймовірним чином вмить перемістився на чотири світлових роки і на чверть тисячоліття вперед. Оскільки випущена ракета перебувала ближче до землі, аніж сам ракетоплан, відповідно, їх порозкидало на різні відстані і часи. Сам «Орел Рейху» з екіпажем опинився на відкритій лише через двісті сімдесят років планеті Толімана Б, а ракета… Ракета знищила перший ступінь нашого зорельота, відклавши принаймні на сорок років наше повернення додому. Майоре, я правильно все розповів?
Генріх фон Зейдліц кивнув головою.
– За винятком одного, капітане, – сказав він. – Ви говорили, що фюрер попросив фон Брауна сконструювати ракетоплан. Фюрер ніколи нікого не просив. Він лише наказував.
– Ну, це не суттєво! Важливо те, що творіння Вернера фон Брауна поставило під загрозу експедицію, котра своїм існуванням великою мірою завдячує тому-таки фон Брауну. Ось така іронія долі!
– Ми виконували свій обов’язок перед Рейхом і фюрером, – сказав Генріх фон Зейдліц.
– Майоре! Вас ніхто ні в чому не звинувачує, – підійшов до нього Піт Куто. – Я розумію, що ви відчуваєте вину перед нами, але це даремно, повірте! Вирушивши в цю експедицію, кожен з нас змирився з думкою, що може не повернутися. На нас чатували десятки, якщо не сотні небезпек. На жаль, біда прийшла звідти, звідки її зовсім не чекали. Але ми живі – і це головне! Я хочу, щоб ви вичавили із себе це відчуття вини, яке вас гризе зсередини. Ми всі – єдина команда «Дедала» і тому маємо триматися разом. Принаймні найближчі сорок років нам не сховатися один від одного.
Піт Куто повернувся на своє місце і продовжив:
– Поговоримо про ці сорок років. Ми повинні думати про перспективу. Звичайно, найголовніше для нас – вижити на абсолютно чужій планеті, але не варто забувати, що наше поселення повинно стати відправною точкою її подальшої колонізації. Крім того, не виключено, що тут народяться діти.
– Це точно! – подав голос Гнат Погребняк, і всі, неначе за командою, подивилися на Гамільтона і Крістіансен.
– А судячи з відрізку часу, то і внуки, – вставив Трюмпер.
– Тоді не знаю, який корабель Земля змушена буде відправити за нами, – озвався Мерфі Браун.
– Не всі доживуть, – охолодив загальний запал Артур Шліттер. – Не всі захочуть летіти на Землю. Невідомо взагалі, як сприйме рідна планета, отримавши звістку про наше становище.
– Висловилися? – запитав Піт Куто. – А тепер подумаємо, як нам облаштувати наше життя там, внизу. На жаль, ніхто з нас не знає, як будувати будинки. А треба! Не жити ж півстоліття в печерах!
Тут на превелике здивування присутніх, як відмінниця на уроці, підняла руку Шарлотта Пройс.
– Дозвольте? – попросила вона і почервоніла.
– Так, авжеж! – заохотив її капітан корабля.
– Якщо серед вас немає спеціаліста з будівництва, то я можу допомогти.
– Ви знайомі з будівельною справою? – здивувався Генріх фон Зейдліц.
– До служби в структурі СС я два роки провчилася у Берлінській вищій технічній школі, – повідомила Шарлотта.
Почувши таке, Генріх по-новому подивився на свою су­путницю.
– Тобто ви знаєте, як побудувати будинок? – допитувався Куто.
– Не тільки будинок. Планування поселення, комунікації…
– А матеріал? – не вгавав Генріх. – Не думаю, що на планеті найближчим чином з’явиться цементний завод.
– А він і не потрібен, – відповіла Пройс. – На Валгаллі я бачила надзвичайно тверду і неймовірно легку деревину.
– Це та, що не горить? – поцікавився Отто Шульц.
– Саме вона. Чудовий будівельний матеріал.
– Чудово! – вигукнув Піт Куто. – Шарлотто, ви самі навантажили себе роботою. Справитесь?
– Якщо мені допоможуть…
– Ну, це я можу обіцяти напевне! Тепер найголовніше: де ми розташуємо наше поселення? Є два варіанти: на маленькому, але достатньо вивченому модулем материку чи на су­сідньому гігантському суходолі.
– Ні в якому разі!

 Повний текст науково-фантастичного роману Петра Лущика «Орел проти кентавра» читайте у паперовій версії.