Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з детективного роману В’ячеслава Васильченка "Притулок для прудкого біса"

 

 

Васильченко В’ячеслав. Притулок для прудкого біса : детективний роман / В. М. Васильченко. – Луцьк : ПВД «Твердиня­», 2013. – 292 с.

 

 

 

Спеціальна відзнака

за ексклюзивний роман

Міжнародного літературного конкурсу романів,

кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей

«КОРОНАЦІЯ СЛОВА» – 2013

 

 

Присвячується поетам і міліціонерам.
А ще... зеленому чаю «Greenfield»…


Пролог-1

Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспішали інші, снуючи вигадливими маршрутами. Засніженими дорогами обережно рухався транспорт. Великі насурмонені хмари нависали над містом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов після попереднього. І стане попереднім для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився...

 

Звичайна поштова скринька… Вона нічим не відрізнялася від тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цій синій металевій коробці Незнайомець хоче просвердлити дірку. Очима. Навіщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагається виграти? Або вкинув не той конверт і вперто міркує, як дістати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправді все значно простіше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І піти. Проте не поспішав. Невидиме, але могутнє гальмо не дозволяло зрушити з місця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навіть непередбачуване. Але Незнайомець вірив: усе чітко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотів зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.

 

«Ну що ж, уперед, – нарешті сказав собі. – Сьогодні почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в іншому світі, частина – ще тут. Але це нічого не змінює. Наша гра мусить відбутися. І вона обов’язково відбудеться. За будь-якої погоди. Всупереч усьому. Так мусить бути. Тому що не мусить по-іншому. По-іншому вже було…»

 

Незнайомець поволі підійшов до скриньки. Звільнив щілину. Штовхнув конверт. Той приречено зник, опинившись серед таких же. Стандартних послань зі стандартними фразами про здоров’я й справи. Але «справи» й «здоров’я» цього листа не схожі на інші. Абсолютно не схожі...

 

Пролог-2

 

Інший Незнайомець сьогодні збирався прожити ще один день. Упевнений, що це в нього вийде. Варіантів не допускав. Просто – так звик. Життя давно склалося. Відчувати це приємно. Як і розуміти, що став у своїй долі вершителем. Практично богом. Тому що все вийшло так, як мріялося. Усе! Навіть більше! Як же це чудово! Жити, як хочеш. Керувати своїм життям. А часто – долею інших. Іноді – долею цілого натовпу, що його якийсь очкастий розумник колись обізвав «народом». Це п’янило. Це заворожувало. Це захоплювало й приносило невимовне задоволення. Так, саме невимовне! І чхати на інших. Чужі проблеми тому й чужі, що вони – не твої. Ну а якщо вони не твої, то яким боком тут ти? У кожного – своя дорога. Своя доля. Своя життєва програма. Кожний одержує те, що заслужив. Богові – Боже, а кесарю – теж своє...

 

Сьогодні, як, втім, і завжди, усе йтиме за планом. Так він звик. І значить – так буде завжди. В усякому разі – дуже довго. Це стало законом. Своєрідним життєвим абсолютом. Тому він гордився собою. І мав на це право. Адже сам створив цей бажаний шедевр – своє прекрасне життя. Життя, наповнене нескінченною свободою. Свободою від усіляких несвобод...

 

Інший Незнайомець вийшов з палацу в Кончі-Заспі (інакше цей будинок і не назвеш; і це теж частина гордості за успіх, за практично божественну силу). Відразу поряд, ніби знявши шапки-невидимки, з’явилися два бувалих охоронці. Провели до чорного «Мерседеса». Броньованого (безпека і статус!). Допомогли сісти. Один умостився за кермо. Інший – на переднє сидіння. «Мерседес», плавно похитуючись, почав розганятися у бік Києва. Слідом рушила чорна «Тойота-Камрі». Завжди висла «з тилу». Начебто важкий бомбардувальник з цінним вантажем і літак прикриття, ці два великих автомобілі понесли Іншого Незнайомця назустріч сьогоднішнім турботам. І неодмінно всіляким приємностям. Понесли туди, де все мусить відбуватися...

 

Кортеж-караван під’їжджав до перехрестя на Столичному шосе. Погляд на годинник: потрібно поспішати. Стояти на світлофорі не планував. Підняв руку й клацнув пальцями. Що це означало, водій знав чудово. Він не зменшив швидкість, щоб зупинитися, як того вимагали правила, а різко натиснув на педаль. Потужне авто, швидко додаючи, проскочило перехрестя, хоч над ним уже спалахнуло заборонне око автоматичного регулювальника. Але він лише кисло посміхнувся. Давно звик не дивуватися нахабності людей, що населяють пузаті «Мерседеси» та «Лексуси».

 

Інший Незнайомець знав, що наказ виконають саме так. Тому відчув легеньку окриленість: черговий день знову починається за його правилами. Не писаними, але непорушними. У цьому бачив вибраність свого існування, чітке вище призначення...

 

Усе це, безумовно, заслужене. Заслужене усім життям. Життям сильного. Тому все й здавалося, і було справедливим. Тільки сильні стають переможцями. А переможцям, як відомо, дістається все. Авторитет, життєва розкіш і найкращі жінки. Це – аксіома. Мусить бути саме так. Тільки так. І нехай найкращі жінки народжують від сильних нових сильних. Щоб це погане людство не виздихало, щоденно нишпорячи в пошуках шансу прожити ще один нікому не потрібний день. Щоб воно й далі коптило своєю патологічною безпорадністю це чудесне піднебесся. І продовжувало нити, захлинаючись від безвиході через саме ТАКЕ облаштування світу, не розуміючи всієї його безмежної справедливості. «Боротьба протилежностей...» Сильних вона виносить на вершини, недосяжні для слабких. Ця формула завжди спрацьовує без збоїв. І так буде вічно.

***
 

– Бачиш, вельмишановний Богдане Івановичу, – почав Семенчук, і Лисиця зрозумів, що одержить складне й відповідальне «партійне» завдання. Саме їх доручали після «вельмишановний Богдане Івановичу». Цікаво, що цього разу? – Я у складі делегації наших коханих Міністерства й Академії наук терміново вилітаю до Бразилії. Де багато диких мавп. Є ідея допомогти нашій тамтешній діаспорі в організації кафедри україністики в Університеті Сан-Паулу. А це, як тобі відомо, – найпрестижніший бразильський виш. І потужний науковий центр, до всього. Так що сам розумієш – річ серйозна. Державної ваги. А тут зовсім недоречно хвилин з п’ятнадцять тому подзвонив давній мій товариш (ще в армії разом служили, потім в університеті, на різних, щоправда, факультетах, ну і так далі. Знаєш, як це буває).

 

Богдан кивнув: звісно! І продовжив уважно слухати.

 

– Це зрозуміло, зрозуміло, – продовжив далі шеф. – Як в усіх. Отож. Почалися в нього якісь там неприємності. А він – дядько шанований. Серйозний. – Директор кинув на стіл свіжий номер «Економічного дайджесту». З обкладинки, сяючи банальним людським щастям, глянув усміхнений фейс типового представника радянської номенклатури. А нині, швидше за все, – заправила серйозним і прибутковим бізнесом. Упевненості в собі й завтрашньому дні в цього бізнес-бога вистачило б на цілу групу студентів-ледарів, що приречено трясуться перед аудиторними дверима, за якими не одну вже годину триває засідання профессорсько-викладацької інквізиції. – Бізнесмен великий, великий. Це зараз, як бачиш, справа хлібна. Кандидат економічних наук, до того ж. Кандидатство останнім часом стало модним серед багатих людей. Та ти, напевно, чув про нього: Никонов Андрій Григорович, концерн «Ніка-Компані». Алкогольна імперія. Раніше в депутатах найвищих бував. Ім’я відоме. Але не це головне... Ось. Лист він там якийсь одержав. З погрозами. Що та як там, я не знаю, але зачепило людину, видно, добряче. Міцненько. Дзвонив: хвилюється, голос тремтить, хоч і цілу службу охорони має. У міліцію там, ще куди треба, він, звичайно, звернувся. Але ж ти знаєш наших людей, нашу систему. Навіть за великі гроші не часто поспішають та ворушаться. Їм хоч мільйон дай, а працюватимуть однаково – на двадцятку. Ментальність «совкова» не витравлена... Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронців багато знайомих є. То, може, підтрудиш ноги, навідаєшся до друзів-товаришів, щоб гарненько над цим попотіли. Людині треба допомогти. Допомогти.

 

Раптом шеф ожив і вже енергійніше продовжив:

 

– Та ти й сам у детективній шкурі недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслінгом зайнятися… Ай, молодці. Наробили галасу у Франції[1]. Читав. Читав. Як мсьє Робер? Пише, дзвонить?

 

– Рідко. Усе зайнятий. Як і я.

 

– Як і ти... Там теж люди за роботою світу білого не бачать... Ох-ох-ох: життя... Життя... Ну та добре. Ось візитка Андрія Григоровича. На Солом’янці у нього одна із квартир. Десь у новобудовах. Прописаний він там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою... А я додому поїхав: Ніна борщу наварила з пампушками. Поласую своїм, домашнім. Невідомо, як там, у цій їхній Бразилії, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все відрядження, на жаль, не наїмся, та все одно... Все одно. Тебе не запрошую: тобі службу служити потрібно. Консультуй та екзаменуй.

 

– У відрядження надовго? – поцікавився, встаючи, Богдан.

 

– На два тижні. Ну… Бувай.

 

Шеф першим простягнув досить міцну руку, армреслінг з якою ведмедеві, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вік круглого відмінника: зовсім недавно йому «стукнуло» п’ятдесят п’ять.

 

Побажавши вдалої поїздки, рушив до себе.

 

«Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом’янського райуправління міліції, – міркував дорогою. – Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчикові Долі, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тішити. Бо вже місяць минув, як бачилися востаннє. А замісяць так і не подзвонив. Завантаженість як відмазка не приймається. Її завжди по саму зав’язку. Друзів же товаришів у людини не так і багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатність навічно йти за горизонт. І повертатися тільки в снах і спогадах... Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людині осягнути все-таки не під силу?..»

 

На півдорозі згадав, що на кафедрі не працює телефон. Тричі плюнувши через ліве плече, повернувся до приймальні. Попросив дозволу. Знову червоніючи, Оля не заперечила.

 

Набрав номер начальника Солом’янської міліції.

 

– Кодаковський слухає, – офіційно пролунало в слухавці після довгого зумерного очікування.

 

А шо йому лишається робити? – копіюючи «корінних одеських мешканців», поцікавився Богдан.

 

– Не інакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ... – жартівливо почав у глибинах телефонних комунікацій зраділий Кодаковський. – Дзвінок увічливості чи щось потрібно?

 

– Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусі Ванги уроків не брав? – відпарирував у тон другові Богдан.

 

– Якби вона пропрацювала з моє в нашій міліції, стала б більш популярною, ніж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить... Що хотів? – Зрозуміло. На тривалу бесіду полковник не налаштований.

 

– Переговорити б, – змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепіт.

 

– Не бачу перешкод. Крім часу й простору, – бадьоро сказав офіцер, немов доповідав міністрові.

 

– Тоді за півгодинки виїжджаю, – накреслив майбутнє Богдан.

 

– Добре. Чекатиму.

 

Лисиця подякував червонощокій Олі й рушив до свого кабінету. Закінчити деякі справи. І збиратися на рандеву. З Кодаковським. Ділове. Дружнє. Усього потрошку.

***

– Там усе дуже непросто, – напівшепотом сказав «остриптизений» полковник. Він чи боявся, що кабінет прослуховують, чи вирішив заощадити сили, щоб їх побільше залишилося для «свята». – Там усе – повний абсурд... е-е-е, кросворд. Ну, не в тому сенсі, що ця справа – кросворд. Багато злочинів ми справді розгадуємо, як кросворди. Тут інше... Давай ще по грамульці. – Швидко налив. Мабуть, вирішивши, що перерва між попередньою й наступною непристойно затяглася.

– То що ж у цій справі «іншого»? – жуючи бутерброда, запитав Богдан і подумав, що коньяку в непристосований до спиртного організм затекло вже чималенько.

– Та, власне, й справи поки ніякої немає. – Ставши помітно веселішим, Трев, однак, не здавався «під шофе». – Ну, прийшов твій Никонов із заявою, нібито йому погрожують. І приніс... приніс...

Уже ніяк не конспіруючись, він рушив до заповітного сейфа. Зараз нагадував актора, що почув довгоочікувану команду «Стоп! Знято!» і позбавився обтяжливої маски чужого обличчя, чужого імені й чужої долі. Відчинивши верхні дверцята, витяг ще поки «худу» картонну папку, дістав з неї лист А 4, що раніше складали вчетверо, й простягнув Лисиці:

– ... ось це.

Богдан обережно й несміливо взяв, обдивився очима бувалого опера, намагаючись із першого погляду визначити, у чому ж там річ.

На аркуші чорніли надруковані на принтері великими буквами всього два речення: «Я ТЕБЕ ЗНИЩУ» (вище) і «СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТІ». Ще нижче справді накреслено кросворд.

– Поштою надіслали, у звичайному конверті, – почав коментувати Трев і дістав з папки ще й конверт. Адреса одержувача теж надрукована принтером. – Учора твій Андрій Григорович із цим усім і заявився. Блідий такий, переляканий, немов щойно втратив усі незліченні багатства. Або опинився за крок від могили. Принаймні, привид інфаркту в кабінет увійшов за ним слідом. Моторошне видовище.

Богдан відірвався від «послання» й поцікавився:

– На розіграш не схоже?

Трев скорчив гримасу сумніву й знову відповів питанням на питання:

– А хто ж його знає? Знаскоку так нічого певного й не скажеш. Розробку тільки почали. Але якби це був розіграш, то чого так лякатися? А то сам не свій... Найбільше, звичайно, підходить версія про конкурентську тяганину. Та й фраза «я тебе знищу» теж начебто туди хилить.

– Підтримую, – зважено погодився Богдан. – Коли мова заходить про бізнес-фігури такого калібру, у дев’яти з десяти випадків мотиви ростуть з професійної сфери. Але й один випадок, що лишається, з рахунків скидати ніяк не можна. Все може бути…

***

Повісив одяг і, сівши навпроти Никонова, вручив візитку.

– Спасибі, – відреагував бізнесмен і простягнув свою. Лисиця згадав, що від шефа вже одержав таку ж, але розкривати «таємницю» не став.

– Пан професор нам допомагатиме як консультант з філологічних питань, – прояснив Кодаковський.

– Дуже доречно, – ожив і щиро зрадів Никонов. – Чув про вас від Олега Анатолійовича багато щирих слів. Ви – розумний, ініціативний та досвідчений науковець і педагог. До того ж, недавно у Франції розкрили гучний серійний злочин, пов’язаний зі стародавнім ритуалом, за яким там убили кількох людей. Ці нові вміння, гадаю, нам теж стануть у пригоді.

– Ти розкрив серію вбивств?!! – Трев, напевно, здивувався б набагато менше, якби довідався, що від завтра міліція в Україні ліквідується. Чи, скажімо, що його призначили міністром внутрішніх справ США. Або (це ще більш неймовірно), що його теща з’їжджає з їхньої трикімнатної квартири назавжди. Причому – в невідомому напрямку.

– Не розкрив, а просто крутився біля, – сконфужено уточнив ошелешений Богдан. – Насправді всю роботу виконав лейтенант французької поліції Фаб’єн Люка. Ми ж із моїм другом Антуаном швидше заважали, плутаючись під ногами й потрапляючи в безглузді ситуації. – Насамперед згадав незаконне «проникнення» до номера Годлевського. Ну і – закономірні (хоч і короткі) «відвідини» камери однієї з поліцейських дільниць.

– Диму без вогню не буває, – нарешті розродився більш-менш осмисленою фразою Кодаковський. – Знаючи твою скромність, ризикну припустити, що твоя частка – левова... Виявляється, ти в нас і швець, і жнець, і на дуду грець? Тільки таланти вміло приховуєш. А ми взяли та й розкусили. Ну, тепер тримайся: завантажимо під зав’язку.

– Справді, – радо підтримав Трева Никонов, – допоможіть нам, Богдане Івановичу. Я знаю, що ви трохи в курсі моєї проблеми...

– Загалом.

– Гадаю, що ні в мене, ні в пана полковника від вас немає й не буде ніяких таємниць. Більше того, я забезпечу для вас режим найбільшого сприяння. Про фінансовий бік можете навіть не думати. Де-де, а в цій благодатній сфері я, слава Богу, як риба у воді. Тому – ніяких обмежень. Головне – результат. Я дуже хочу, щоб цей епістолярій якомога швидше закінчився. Причому – вдало... Знайдіть цього «кросвордиста», і я відшукаю спосіб, як його заспокоїти...

***

– Добре. – На обличчі Никонова заграло несміливе хвилювання. – Позавчора серед моєї численної кореспонденції опинився дивний лист. Адресовано його як слід, а от зворотна адреса – вигадана. Ми перевірили. Такої вулиці у Києві нема. А в конверті – стандартний лист паперу. А 4. Євгене Миколайовичу, покажіть, щоб я не розповідав на пальцях.

Трев витяг з папки «перше» послання й передав Никонову. Той на мить зупинився на ньому очима, а потім передав Лисиці.

– Ось що там було.

У Богданових руках опинився знайомий уже кросворд та аркуші з загрозливим «Я ТЕБЕ ЗНИЩУ» і пропозицією «СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТІ».

– Так таки так, – протарабанив Богдан, – це явно не поздоровлення зі святом Валентина.

Никонов з докором подивився на Лисицю, але нічого не сказав.

– А вороги у вас є? – намацував звичне для таких випадків Кодаковський.

– Ну, не без цього, – почав обтічно Никонов. – Точніше сказати, є, звичайно, люди, що, м’яко кажучи, не симпатизують мені. Але ворогами я б їх не назвав. Так, дрібні недоброзичливці. Заздрять, може, навіть, чорною заздрістю, бажання всякі негарні мають але, думаю, далі цього піти не насміляться. Та й час зараз уже не той. Не жахливі дев’яності.

– Я б не поспішав з такими необачними висновками, – застеріг Никонова полковник. – Людська психіка – бездонно-безмежна. І – часто непередбачувана. Для вчених роботи ще ой як багато. Тому треба враховувати абсолютно все й усіх. Іноді непомітна людина, таке собі боже телятко, раптово перетворюється на кровожерливого монстра. Чорти підшукують для себе, як відомо, часто тихі болота. Так що бажано мати детальну інформацію.

– Ви як професіонал, звичайно ж, мислите правильно, – відразу погодився Никонов, – але я справді про своє оточення й партнерів нічого поганого сказати не можу. Милі приємні люди. Підлеглі – чудові виконавці. Партнери – чесні й надійні. Друзі та знайомі – вірні й доброзичливі. Навіть і припустити нема чого.

Богданові здалося, що остання фраза сказана ніби з жалем. Він мимоволі кинув оком на бізнесмена, після чого узявся викладати своє:

– І, незважаючи на це, хтось збирається вас знищити, якщо вірити присланій обіцянці. До того ж, він не ховається, не вичікує зручного випадку, а навпаки – сміливо й відкрито заявляє про це. Чи, може, це й справді всього лише розіграш? Хоча на безневинну витівку він щось не дуже тягне. Якби хотіли просто пожартувати, думаю, зробили б це м’якіше. Як ви гадаєте, Андрію Григоровичу? – пильно подивився на Никонова.

– Згоден, – мовив той. – Коли тобі обіцяють «я тебе знищу», про жарти й розіграші зовсім не думаєш. Відразу починаєш турбуватися про безпеку родини, свою, бізнесу... Я з вашого дозволу запалю.

Хвилювання Никонова саме вийшло з «підпілля». Дістав сигару, і за кілька секунд її аромат уже стрімко розносився усім простором кабінету.

Зробивши чергову затяжку, продовжив:

– Хоча, знаєте… Коли тобі погрожують саме так, десь глибоко в душі, не знаходячи ні причин, ні реальних свідчень погрози, починаєш потоху забувати про неї. Таке відбулося й із мною. До сьогодні. І от – знову...

Цього разу Трев не став чекати. Одразу ж витяг з папки ще одного листа. Конверт як дві краплі води схожий на отриманого позавчора.

– Листи відправлені з різних місць: перший – зі 154-го відділення, другий – зі 108-го, – подаючи Лисиці розірваний конверт, чітко відрапортував Трев. – Зворотна адреса та ж сама. Наш «любитель кросвордів» «працює» з розумним розрахунком. Серйозний чювак.

Лисиця взяв послання. Конверт не цікавив, а от те, що в ньому… Акуратно розгорнув листа й почав читати: «Отже, панове присяжні засідателі, ми починаємо нашу цікаву гру. Вона не складна. Треба лише розгадати наш кросворд. До кожної графи приходитиме вірш, – така своєрідна кенотафія, – образна вказівка на певну людину з вашого, шановний пане Никонов, оточення. Якщо ви не вгадуєте, хто це, така людина зникає безвісти найближчим часом. Таким чином, життя й долі кількох людей опиняться цілковито у ваших руках. Уже відчуваєте себе богом? Вершителем людських доль? Чи це відчуття для вас не нове? Отож... Що ж, пробуйте. Може, пощастить. Ну, а ми стартуємо. Номер один по вертикалі – перший претендент на зникнення. Або – порятунок. Усе залежить від вас. Отже – увага:

Розплата все ж махне крилом,
Хоч ти завжди йшов напролом.
І ось прийшов. І іншим став,
Бо доля цмокнула в вуста.

І вже забув крізь років дим,
Як був ти зовсім молодим…
Та в водах Лети, як не жаль,
Не тоне пам’яті скрижаль.

А там записано: в людей
Ти вирвав серце із грудей,
І розтоптав, мов первоцвіт,
Навіки зав’язавши світ…

Та Око бачило з небес,
У кому біс прудкий воскрес...

Думайте. Шукайте. Може, зумієте мене випередити. Хоча… Бажаю успіху. Р. S. За все доводиться платити».

[1] Див.: Васильченко В’ячеслав. «Гаудеамус» у виконанні смерті, або Vivant, professores». – Роман. – Рівне: Волинські обереги, 2009. – 264 с.

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст детективного роману В’ячеслава Васильченка "Притулок для прудкого біса" замовляйте і читайте у паперовій версії. Щиро – ПВД "Твердиня".
 
 

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (18.06.2013)
Переглядів: 1189 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/7
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]