Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Уривки з детективного роману В’ячеслава Васильченка "FакіR"
 

Васильченко В’ячеслав. FaкiR : детективний роман / В. М. Васильченко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2014. –  396 с.
 
Дипломант
Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс,
пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» 2014 року
в номінації «Романи»
 
Це четвертий роман В’ячеслава Васильченка про невгамовного професора-детектива Богдана Лисицю. Починаючи з 2012-го, автор щороку брав участь у Міжнародному літературному конкурсі романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА». І кожного року його романи не залишалися поза увагою суворого, але справедливого журі. На «Коронації-2012» роман «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» (Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 336 с.) одержав спеціальну відзнаку «Вибір видавця». 2013 року «Притулок для прудкого біса» (Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 292 с.) – спеціальну відзнаку «За ексклюзивний роман від готелю «Брістоль». І ось цього року роман «Факір» знову отримує спецвідзнаку «Вибір видавця». У чому секрет успіху? Відповісти на це питання допоможе критик Ірина КОСТЮК: «І кожного разу все, як годиться: гострий, як лезо, сюжет, напруженість до останньої крапки, що аж долоні пітніють, інтрига, від якої заціплює зуби, і ти ненаситно перегортуєш сторінку за сторінкою, щоби нарешті зрозуміти: хто винуватець цього «детективного свята»? І, звісно, куди ж без неперевершеного, гострого на розум Богдана Лисиці, який сталевою логікою, нестримним бажанням і безстрашністю кладе край злочинним діям і різного роду несправедливостям. Крім того, кожна книга дарує бонус: читач стає ще й героєм, бо таки поринає у пригоду і віддає їй усі свої здатності мислити й шукати винного» («Життя – кросворд, а ми у ньому…»)
 
Присвячується студентським рокам. Вони того варті.
А ще... зеленому чаю «Greenfield»…

25 вересня 1993 року, Афіни, 02 год. 07 хв.

– Порядок, Режисере, – втомлено видихнув Тоні, кинувши тіло на сидіння біля водія, а сумку – назад.

«Фіат» поволі рушив.

Тоні вмостився. Повернув голову ліворуч, відкривши рота, щоб сказати. І – закляк. За кермом сидів Массімо Раньєрі[1]. Йота в йоту. Гордий профіль «актора» чітко вимальовувався у світлі ліхтарів, що несміливо прокрадалось до салону. Тоні перевів дух.

– Скільки разів вас бачив, але до цих фокусів ніяк не звикну. Штукар ви на всі руки. Факір. – Містер Хейвен пашів добрим гумором. – Коли вже Папою Римським нарядитесь?

– Колись… Може… Хтозна. – Режисер відповідав, немов відпускав порції «чогось» нетерплячій черзі. «Цьому дав, цьому дав»… Але не забував і про дорогу.

– Тільки дивіться, щоб віряни рук не цілували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповідь… Погорите і оком не зморгнувши. А це міжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах із небом у клітинку. – Тоні сказане сподобалось. І рот з’єднав дугою вуха.

– Тіпун тобі на язик, – кинув Режисер, не відриваючись від дороги. – Віщун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, – обірвав. – Ну?

– Повний аншлаг, – почав поспіхом Тоні. – Гонорар – тут, – ляснув по сумці.

– Молодець, – стримано посміхнувся Режисер. – Справжній талант. Я радий, що не помилився в тобі.

– А ви що, мали сумніви? – Запитав з такою інтонацією, ніби «Массімо Раньєрі» сумнівався у силі земного тяжіння. Або одвічній криголамності бразильського футболу.

Режисер розвів руками, мовляв, «капітулюю». А потім додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось із «Коламбії Пікчерз», якщо тобі це ще цікаво.

Тоні задоволено усміхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Підганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.

Тим часом «фіат» звернув у тиху непримітну вуличку, вимощену бруківкою. Усе тут дихало вічним «позавчора». Триповерхові будинки сіріли старістю. Її не в змозі приховати навіть темна ніч.

«Фіат» обминув дві проіржавілі розвалюхи, що знайшли тут останній спочинок, трохи проїхав і спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, – почав Режисер, – час опустити завісу. Оркестр виконає останній акорд... Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут і вдень не надто людно, а вночі... О котрій там у тебе літак?

– О шостій.

– А зараз? – Режисер підсвітив годинника. – Пів на третю. Устигнеш ще й кави випити... Давай сумку…

Тоні перехилився назад і не помітив, як у Режисерових руках з’явився пістолет з глушником і тим паче – як плавно пішов гачок. Лише відчув у боці могутній поштовх і водночас – жахливий біль. За мить усе повторилось. Тоні повис на сидінні. Режисер вибрався з машини, перебіг на протилежний бік, витяг Тоні і кинув на холодне брудне каміння. Так само швидко знову сів, рвонув з місця й кинувся навтікача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на німій бруківці цієї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгічні сни. Про часи молодості. Коли все було не так.

26 вересня 1993 року, бухта біля Авгі, 15 год. 23 хв.

Від пірса угору, до пансіонату, вели зручні сходи з перилами. Ліворуч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно і – благодать. Усе це стає твоїм. Хай і не надовго. Та все одно твоїм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти – людина. І насолоди цього світу теж для тебе. Бери їх. Підставляй усі руки. Аби тільки доніс. І зробив з ними все, що захотів. Бо ти на цей час стаєш володарем себе.

Авгі – не такий і великий. Хоча й не маленький. На просторій рівнині височіє триповерхова будівля «Прерії», оточена буйною рослинністю та сітчастим парканом. На весь цей окультурений «острів в острові» спокійно поглядали монументально-незворушні гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумієш, що архітектор спланував усе майстерно. Вдало «поєднав особливості рельєфу з естетикою свого витвору». Та придивись уважніше – і виникає крамольна думка: по-іншому, навіть при надзвичайному бажанні, зробити просто неможливо.

Лисиця й Тейлор приєдналися до решти, що дисциплінованим гуртом скупчилася біля входу. Очікували портьє. Так зазначено у вимогах. Та й на повітрі це робити приємніше. І корисніше. Для здоров’я.

Зі скляних дверей з’явився елегантний, класично зодягнений чоловік.

– Дуже прошу мене вибачити, леді та джентльмени, – почав, наче хвилюючись, він, – я гадав, що ви прибудете дещо пізніше, і тому виникла невелика затримка. Ще раз – пробачте. Вважаю, цей невеличкий інцидент пройде для вас непоміченим і стане найбільшою прикрістю за час відпочинку.

Дехто усміхнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя інших залишились недоторканно-нейтральними. Їх власники, найімовірніше, усе пропустили повз вуха і мали на думці лише одне – якомога швидше переступити поріг апартаментів, які стануть на кілька тижнів їхньою тимчасовою власністю.

– А зараз, – вів далі розпорядник, – прошу до пансіонату. У холі ви одержите ключі від ваших номерів.

«Такі повинні подобатись жінкам», – подумки резюмував Богдан, дивлячись услід елегантному портьє.

 

Тим часом відпочивальники зникли за прозорими дверима. І лише дві самотні постаті й далі стояли біля валіз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в їхньому житті все склалося саме так, як бажалося, і що життя перетворилося на суцільний празький торт. І все у ньому залежало від них. Але ось і вони рушили.

Раптом – цвьох!

Дивний різкий звук, схожий на удар батога, пронизав і повітря, і спокійну розмірену тишу. Богдан відчув, що валізу начебто хитнуло в його бік. Коли ж зупинився і глянув на багаж, здивувався так, немовби угледів щось містично-жахливе. І дивуватись-таки було чого. У валізі стирчала... стріла. Перехідний вид метальної зброї від каменюки до кулі. Стріла, якою однаково майстерно володіли, щоб заподіювати смерть, і древні Богданові пращури, і кочові племена степовиків, і герої історій про індіанців.

– Чудасі-і-ія, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи.

– Нічого ж собі! Епізод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, і обидва, наче після команди, звели голови у той бік, звідки, ймовірно, ту стрілу й випущено. Але кущі зберігали спокій. І мовчання.

Лисиця витяг стрілу. На щастя наконечник заліз не надто глибоко – десь ледве більше половини. Богдан зрозумів, чому сталося саме так: стріла влучила якраз туди, де лежав пістолет. Хоч у такий спосіб жорстокий носій смерті зробив добру справу. Зараховано!

Оглянув стрілу. Якісна. «Продукт виробництва». Через усю довжину написано: «Привіт від Ункаса».

– А нею вбити – як раз плюнути, – мовив поет, що теж уважно оглянув «оригінальне привітання» від героя, якого насправді не існувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давніх часів прожила вже штук із п’ять життів. Однак стріляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стрілах теж.

– А чи не здається вам, друже, – наче й нічого не сталося, звернувся до поета Богдан, – що це мій перший, хоч і небезпечний, крок до морозива?

– Можливо... – Поет усе ще намагався хоч кого-небудь угледіти серед кущів. Та ось повернувся: – Хоча й шампанське від мене аж ніяк не віддалилось.

Ще раз оглянули стрілу. Нового та нічого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спокійно. Жодного натяку на «стрільця». Веселенький початок відпочинку…

27 вересня 1993 року, острів Авгі, 13 год. 23 хв.

Прокинувся від того, що його хтось безжалісно смикав. Розплющивши неслухняні липкі повіки, побачив розпливчасте обличчя Тейлора. Це він уперто термосив Лисицю.

«Що йому потрібно», – спалахнула перша думка, коли провалля сну залишилося позаду й під ногами відчув тверде.

– Прокиньтесь, містере Фокс, – схвильовано наполягав поет, не перестаючи смикати за одежу. – Покиньтеся нарешті. Біда. Лукаса вбито.

На Богдана наче хто вилив відро холодної води. А може – й більше. Він різко схопився й сів на ліжку. Проте зрозуміти, що сталося непоправне, до кінця ще не міг. Здавалося, що Тейлор пожартував. Хіба серед цієї морської ідилії, у цьому загубленому «едемі» може ТАКЕ статися? Безглуздя!

– Повторіть, будь ласка, – майже проснувшись остаточно, нарешті попросив поета.

Тейлор залишався жорстоким:

– Вбито містера Лукаса.

Ні. Прозвучало те ж саме. І на жарт зовсім не схоже. Але вірити цій нісенітниці все ще вперто не бажав.

– Ви впевнений? – плямкнув кліпнувши.

– На сто відсотків, – майже прогримів поет. – Лукас мертвий. Лежить у своєму номері. Зі стрілою в грудях.

– Зі стрілою? «Привіт від Ункаса»?! Мартін?!! – не всидів на місці Богдан і схопився.

– Схоже на те, – похмуро відповів поет, хитаючи головою. Пов’язувати цю смерть з бідолашним хлопцем Тейлор, як і Богдан, не хотів. Але реальність іншого не пропонувала. Довелось через силу погодитись.

– Пішли туди, – скомандував Лисиця, метнувся до валізи, дістав «Поляроїда» й рішуче вийшов з кімнати. Тейлор рушив слідом.

Керрі Лукас мешкав у двісті сьомому номері. Опинилися там за кілька моргань. У номер людей набилося! Богдан ледь протиснувся наперед. Це почало його нервувати. А до такого стану краще його не доводити.

Містер Лукас лежав на спині головою до дверей, а ногами – до відчиненого настіж вікна, стиснувши руками місце, куди увійшла стріла. Біла тканина сорочки навколо смертельної рани ввібрала кров, що утворювала буру пляму сантиметрів із десять у діаметрі. На пожмаканому обличчі закам’янів вираз пережитого болю. Ближче за всіх до нещасного стояв містер Казандзакіс, розгублений і блідий. І переляканими очима дивився на вбитого: він явно боявся небіжчиків. А може, такий стан – від розуміння катастрофи? Життя полетіло шкереберть. Хто тепер поїде в пансіонат, де сталося вбивство? Чи, можливо, все зовсім інакше? Та з’ясовувати це зараз ніхто не збирався.

– Лікаря викликали? – діловито кинув «містер Фокс».

– Гадаєте, він тут потрібен? – з докором відповів Казандзакіс.

– Лікар ніколи й ніде зайвим не буває, – твердо зауважив Богдан, хоча зробив це швидше на автоматі. – Принаймні констатував би смерть.

Упевненість, якою віяло від Лисиці, підносила його в очах присутніх до рівня патрульного полісмена. Щонайменше. Котрий тут і зараз поєднував би і слідчого, й експерта-криміналіста, і всіх решту, потрібних для формального початку розслідування. Це переконало власника «Прерії».

27 вересня 1993 року, острів Авгі, 16 год. 22 хв.

Зупинилися біля двісті тринадцятого номера. Богдан дістав ключа і, відімкнувши, пропустив поета вперед.

– Що це? – вигукнув Марк.

За кілька сантиметрів від порога лежав згорнутий учетверо папірець.

– Не зна-а-а-ю, – протяг Лисиця, уважно дивлячись на знахідку. – Ми ж разом виходили. І нічого тут не лежало. Може, це хтось бацилу яку підкинув? Чи отруту?

– Не думаю, – заперечив Тейлор, піднімаючи «об’єкт». Повертівши, видав:

Не рви листа, не дочитавши,

Зробити це ти встигнеш завше,

Послухай краще з серця ті слова,

Котрі людина добуває покохавши.

– Ви знову за свої штучки? – починав нервувати Богдан. – З такими речами треба обережно.

– Треба… І хоча засторога – штука правильна. Але…

Він обережно розгорнув. Папірець засіяно рядками рівних друкованих літер. Почав неголосно читати: «Двом детективам, що видають себе за нормальних (закреслено) звичайних людей. Шановні джентльмени! З першого ж погляду я зрозумів, хто ви насправді. Тут у мене око направлене. Але суть в іншому. Я бачу, що ви вже почали розслідування. І правильно зробили. Багато хто думає, що Лукаса спровадив на той світ син містера Казандзакіса. Ну й нехай. Так навіть краще. Але останні події говорять про інше. Це ж не нещасний випадок. Це – сплановане вбивство. Вважаю своїм обов’язком, обов’язком чесної людини, допомогти вам. І тому повідомляю: зовсім випадково я почув розмову подружжя Бріссон. Розлючений чоловік сказав: «Я вас обох уб’ю. Спочатку його, а потім – тебе». Жінка м’яко й улесливо заперечила: «Невже, Альбере, ти повірив отому підлому наклепу?» Чоловік: «Диму, моя люба, без вогню не буває. До того ж, одного разу ти вже виблагала в мене пробачення. Більше не розраховуйте. Ні ти, ні він. Досить. Терпець увірвався». Гадаю, тепер для викриття злочинця вам залишиться докласти небагато зусиль. І справедливість буде встановлено. А я тільки цього й хочу. Залишаюсь інкогніто. Доброзичливець».

Лисиця узяв «листа», оглянув з іншого боку, а потім іронічно мовив:

– Ну, що, містере «детектив»? – повернув папірець поетові. – Крига скресла?

– Та-а-ак, цікаво, – сухо відповів поет, заглиблений у роздуми.

– Я б сказав, навіть цікавіше, ніж цікаво, – мовив Богдан, сідаючи в крісло.

Тейлор теж сів і дістав сигарети:

– Я засмалю?

Лисиця повільно кивнув. Утома давалася взнаки. Опинившись у кріслі, трохи розслабився.

Поет задимів. Він теж утомився. Та відпочивати не давали думки. Бентежні. Спантеличені. Зухвалі. День тими тривогами туго набитий, мов товстий гаман грішми. Дивна смерть Лукаса, вандальні вибрики «сокирного маніяка», тепер ось це анонімне «послання»... Який там відпочинок? Про нього лиш можна помріяти. Хоч їхали сюди якраз відпочивати.

Та Богданові не сиділося. Він звівся, понишпорив у шафі й повернувся, тримаючи стрілу. Перший «Привіт від Ункаса». Поклав зброю на журнальний столик. Дістав фотографії мертвого «Дволикого», свої креслення-розрахунки, «послання» від аноніма. Після всього на стіл ліг маленький пакуночок з паперової серветки. Обережно розгорнув. Посеред білого тла синів відламок язичка блискавки «adi…» Решта букв залишилися «вдома». Коли Тейлор відірвав погляд від «об’єкта» і встромив у Лисицю, той сказав:

– Це «adi…» я знайшов на катері. Біля баків. Альбер?

– Точно! – загорівся Тейлор. – У нього на лівій кишені теніски цього шматочка немає. Він?

– Як варіант,– резюмував «містер Фокс». – Міг згубитися і коли йшли з Пірея. Тримався слабенько. От і відпав. Тому це так, маленький натяк…

Тейлор дістав з-за пазухи довгу барвисту пір’їну. І теж поклав. Але окремо.

– Колекція... – сказав багатозначно й затягнувся. – Маестро Холмс зараз би оглянув її, до фантастичного точно й повчально виправив Ватсона і, не встаючи з крісла, назвав би ім’я вбивці. Й на тому можна було б ставити крапку. Але...

29 вересня 1993 року, острів Авгі, 12 год. 46 хв.

Зупинилися. Роззирнулися. Де? Військо двійників і братів. Усі – наче з одного інкубатора. Тільки дехто їв краще. Потроху брали в кільце.

– По-моєму, ось цей, – штовхнув ногою кам’яного здорованя Богдан. Тому ж – хоч трава не рости. Можеш ще разів з десять так зробити. Реакцію матимеш бегемотячу.

– А хіба не он той? – кивнув Тейлор на «іншого кандидата».

– Та ні, – закрутив головою Лисиця. – Не може бути. Я засікав координати. Спочатку «наш», а потім – два більших. І він темніший.

– А мені здається… – став у позу поет, але потім усміхнувся: – Перевіримо обох. – І, нахилившись до «свого», почав піднімати. Камінь трохи пішов, але руки зісковзнули й «здоровань» чвакнув на місце.

– Мокрий, – пояснив невдачу «слідчий Теодоракіс» і потер руки.

– Треба вдвох, – наблизився Богдан. – Берімо!

Обхопили. Ого! А гуртом батька точно бити легше. І камені вергати теж.

Здоровань ізнехотя піддався й під силою чотирьох рук перекинувся догори дриґом. Ще одне «чвак», але гучніше.

– Тьху, – виплюнув розчарування Тейлор. Під каменем нічого не ховали. Жодного натяку. Нуль!

Богдан задоволення не виказував. Швидко рушив до «свого», щоб, не доведи Господи, не образити поета усмішкою. А зі спини «либи» не побачиш.

Ухопили Лисициного. Цей теж не легенький. Та перед дужими чоловіками не встояв. Так само гепнувся «на спину». Але й тут нічого.

Лисиця з досади свиснув. Не в хаті ж. Тут можна. І почухав потилицю.

– Оце так, – вирвалося розчароване.

Тейлор теж нічого не розумів. Прикол. Прокол. Гаплик. Усе мимо?

– Треба повернутися нагору і ще раз глянути. Не привиділося ж мені. Ви ж теж бачили? – Лисиця починав непокоїтися. Уже й до паніки недалеко.

– Бачив, – поспіхом мовив Тейлор. – Він точно щось ховав під каменем.

– Не міг же Скарпсверд повернутися й забрати чи переховати.

– Але ж під каменями не було й сліду хованки.

– Не було. Згоден. Ходімо.

Швидко піднялися нагору. Карабкались, наче на рятівну височину. Чи на ковчег. До Ноя. Хоч і «не-тварі», і «не-пара». Кілька камінців вирвалися з-під ніг і покотилися донизу. Неголосно й недовго. Але було.

Знайшли місце, де лежали, коли стежили за «рибалкою». Ага. Ось тут. Лисиця вмостився. Тейлор зробив те ж саме. Про жодні незручності не згадали. Зараз ішли до мети. А тоді думаєш лише про одне. Про мету. Думали.

– Та-а-ак, – протяг Богдан, пильно скануючи двома «радарами» простір. – «Фалькона»[2] сюди. І жодна б мішень – без шансів. Навіть серед каміння.

– Та де ж його взяти, – підтримав розмову «слідчий», не перестаючи вивчати узбережжя.

– А-а-а… точно, – ударив кулаком об землю «інспектор». – Зюйд-зюйд-вест.

– Що ви кажете? – не второпав поет.

– Кажу, лівіше треба взяти, – почав підводитися й обтрушуватися Лисиця. – Тепер уже точно.

Донизу збігли, знову збудивши кілька сонних каменів. Ті радісно стали в шеренгу старших братів. І – родунема переводу.

Лисиця летів першим. Знав, що Тейлор не відстає, але жодного разу не озирнувся. Спиною бачив, як поет робить такі ж широкі кроки, як і він. Вони вже давно «однієї крові». Близнюки. Хоч і не схожі. Зовсім.

Зупинився в потрібному «квадраті». Поет став праворуч. Дихали часто. Дивилися на камені. Рентгенили. Надія вистрибувала з рентген-апаратів. Мусять бути вони. Ці кляті об’єкти.

Стояли й дихали. Стояли й дивилися. Стояли й думали.

І – не наважувалися. Давали надії пожити. Гуманно. Але – безрезультатно. І вже час обирати. І крок має бути зробленим. Так завжди у рішучих. І мусили стати рішучими.

– Ну, й сильний цей Скарпсверд, – видихнув поет, коли камінь перевернули.

– Це точно, – чмихнув Богдан.

І обидва застигли. Є! Ось воно. Цього разу вже не помилились.

Богдан обвів поглядом довкола. Ага! Он і палиця та лежить. Узяв. Став на коліна й почав рити. Виходило не дуже. Вологий пісок, змішаний з камінцями й камінчиками, піддавався непросто. Але коли це щось могло встояти проти рішучості? Ну, і наполегливості, звісно. Отож!

Рив несамовито. Не спинявся. Хотів перетворитися на екскаватор. Але був рядовою мурахою. Дратував і ґрунт. Постійно хотів назад. І часто це вдавалося. Та ось палиця глибше не пішла. Уперлася. Воно. А глибоко ж зарито. Тепер працював обережніше. Акуратніше.

– Може підмінити? – несміливо запитав Тейлор. Такий Лисиця викликав підсвідомий страх.

– Не треба, – мовив у такт рухам Богдан. – Зараз-зараз… – Догрібав уже останнє.

Точно. Ось воно. Газетний пакунок у целофані. Невеликий. Може, «п’ятнадцять на п’ятнадцять».

Відкинув палицю. Далі – ще обережніше й руками. Обгріб. Почав повільно діставати. Наче міну. І кожен необережний рух може стати останнім. Такі відчуття. Бо що там, під целофаном і газетою? Товстий. Але не важкий. Струсив рештки ґрунту. Поклав поряд з ямою. Витер з чола піт.

– Розгорнемо? – підвів очі.

Тейлор стояв, наче зачарований. Відчувалася внутрішня напруга. Що ж там, у «факіровій торбинці»?

– Та вже ж, – не дав засумніватися він. – Не за тим стільки віднишпорили.

Лисиця підморгнув, звівся й поклав пакунок на камінь. Марк наблизився. Богдан повільно почав. Звільнив від целофану. Узявся до газети. Шведською мовою. Ага, «Göteborgs-Tidningen». Зрозуміло. Далі йшов ще один пакет. За яким – згорток із серветки. Приступив до нього.

Коли розгорнув – нервово проковтнув. Тейлор аж подався вперед. Цього очікували побачити найменше. Та все ж побачили. І очі не заплющиш же. На світ з’явилися пістолетні патрони. Чотири золотисто-коричневих блискучих «пузани». Мирні й спокійні. До пори до часу. Навіть красиві. Досконалий витвір людського генія. Який несе смерть. Коли виконує волю повелителя.

– Ну і? – Лисиця подивився на Тейлора з претензією, ніби це той їх сюди заховав.

– Ось так, – рішуче відповів поет. – А ви кажете…

– Та ні, – мовив Богдан, – поки мовчу. Сказати якраз поки й нічого.

– Чи – навпаки. Багато чого. Усе зростається? Він?

– Зростається… – важко видихнув Лисиця. – Замітає сліди. Заховав, бо остерігався обшуку. Пам’ятаєте, як не пускав до номера?

Тейлор закивав та мовив:

– І більше не стрілятиме.

Богдан подивився на приятеля.

– Точно. Патрони вже не потрібні. Пістолети закінчилися. Один на самостріл. Інший – для Альбера.

– Ні, – покрутив головою Тейлор. – Бачите, як замотав? Щоб порох сухим лишався. При нагоді – відкопає. Якби непотрібні – просто викинув би. А тут…

– Точно-точно, – одразу погодився Лисиця. – Не все зростається. Як би не розкидався пістолетами, собі точно лишив би. Нелогічно.

– Але чому тут його немає? – поцікавився поет. – Остерігався обшуку? О’кей. Тоді заховав би й пістолета. Але його нема.

– Пістолет в іншому місці, – змикитив Богдан. – «Поклав яйця до різних кошиків».

– Навряд. Коли треба, ходитиме островом і зшукуватиме? Ні. Тут щось не те.

– Те чи не те, а поговорити з ним треба.

– Треба. Хоч це й непросто. Він же колючий.

– Інші варіанти є?

У відповідь – розведені руки.

– Отож, – записався в ментори Лисиця. – Але дорогою провідаємо «Ангелоса».

– Тобто? – Поет променився наївністю.

– Ну… зганяємо ліворуч. Поглянемо на місце, про яке розповідав Ульмер.

– Точно! – загорівся Марк. – Я й забув. Ходімо. Заразом усе й перевіримо. Чи не напустив він, бува, туману?

Рушили. Треба встигнути ще й там. Ще й там їх не посіяли. І тепер ішли, щоб уродитися.

01 жовтня 1993 року, острів Авгі, 21 год. 26 хв.

…Шоу в розпалі. Плине неспішним плином. Глядачі задоволені. Захоплені дійством. Факір упіймав кураж. Таке витворяє. Додає таємничості й магічності чарівлива музика, стилізована під східні мелодії…

«Факір» узяв монету, показав усім, частину засунув до рота, відкусив, показав дві неоднакові частинки, потім заховав рукою – і перед глядачами з’явилася та сама монета, але ціла-цілісінька!

Дістав грецьку купюру, розірвав, зім’яв, засунув у лівий кулак, дмухнув – і купюра знову стала неушкодженою. Узяв цю купюру. Зім’яв. Ще раз відправив до кулака. Дмухнув. Дістав. І грецька драхма стала американським доларом. Потім так само з долара зробив «двадцятку».

Узяв карти. Почав «шаманити» з ними. Спочатку показав усім пікову даму (сам її не бачив). Ретельно перетасував. Покрутив колоду в руках. Дмухнув і – дістав та показав даму (знову не бачачи її). Потім ця дама стала подорожувати колодою. Поклав її внизу. Перетасував. Відкрив колоду посередині. Знову пікова дама. Потім усе повторив. І дама опинилася зверху.

Публіка з цікавістю стежила. Богдан зумів зачепити за живе. І це «живе» тепер живе своїм життям. Окремо від грішних тіл. Усі свої численні очі воно віддало дійству. Про хліб і не думає. Хлібом йому стало видовище. Цікаве. Захопливе. Намагнічене. І справді, як у нього виходить?

Потім рушив «у народ».

Наблизився до «Гойко Мітіча». Той, опинившись в центрі уваги, став почуватися ніяково. Вимушено усміхнувся. Вийшло напружено й гірко. Наче опинився на електричному стільці. І ось-ось мають дати струм. Хоча й так не позаздриш. «Кілька убивств за душею». А це вже парафія Божа. І там уже свій вирок готується.

«Факір» розпочинає магічні паси. Наче раніше брав майстер-клас в африканського шамана. Сто доларів година. Ні. Усі двісті. Ще й кілограм сала на додачу… Виводить химерні невидимі фігури. Здається, якась із них – ще мить – і оживе, явивши світу досі «невидане» дивнеє диво. Та ось застиг. Наче став вуличним мімом. Зупинив руку за шиєю в «об’єкта». Поволі став її звідти виводити. Долоня стиснута в кулак. Але він поступово «розпускається». Усередині «бутона» – складений у кілька разів аркушик паперу. «Гойко Мітіч» здивовано стежить за Богданом. Той усміхається й продовжує тримати папірця.

– Будь ласка, – киває факір на долоню.

Містер «Мітіч» обережно бере. Розгортає. Починає про себе читати. Публіка очікує. Цікавість оголосила монархію. З собою на чолі. А потім і династія буде. На віки!

«Об’єкт» усміхається й озирається довкола. Скрізь бачить зацікавлені очі. Які в єдиному пориві кажуть йому: «Ну!» І ці «ну!» летять до нього невидимими зграйками. Кружляють довкола. Обліплюють, як горобці соняшник.

– Ну?– кидає йому Богдан.

– «У вашому портмоне, – починає читати містер «Мітіч», – іконка «Мадонна ді Лорето».

Усі завмирають. Недавній «читач» здивовано дістає коричневе портмоне, розкриває й витягує… іконку.

– Мадонна ді Лорето, – піднімає догори і здивовано киває, мовляв, «можеш».

Публіка захоплено аплодує...

«Факір» повільно підійшов до Крістін. Дорогою ніби обирав наступну «жертву». Скануючи кожного кандидата. Потрібен чіткий розрахунок. Бо магія працює не з усіма. Є люди, які не піддаються. Про це постійно пам’ятав.

Красуня напружилася. Погляди з усіх боків гайнули до неї й очікувально завмерли. Від цих численних «юпітерів» жінці стало жарко. Хоч, може, це й зоровий обман. Однак Крістін почервоніла. Чи, може, розхвилювалася? Богині це теж уміють.

Богдан не поспішав. Усміхався лише очима й кутиками вуст. Господи! Яка ж вона гарна! Справді богиня! Однозначно богиня! Наче вирізьблена рукою майстра. Хоча… Так і є. Без Майстра тут не обійшлося. Без Нього ніде не обходиться…

Крістін зніяковіла. Спалахнули щоки й вуха. З увагою до її персони явний «перебір». Це вже занадто.

Лисиця знову почав шаманський танок. Описав руками біля Крістін кола. Наслав невидимої енергії. Розітнув наелектризоване повітря ще кількома чудернацькими рухами. Усе йшло до того, що красуня або перетвориться на когось, або очиститься від найменших молекул негативу. Ну… або дасть Богданові ляпаса. Але… останнього не сталося. Не сталося й першого. Друге ж побачити неможливо. Тому ніхто й не побачив.

Богданова рука зупинилася неподалік голови Крістін. Мить – і в розтиснутій долоні з’явився знайомий паперовий квадратик. Згорнутий у кілька разів. Жінка шикарними привабливими очима дивилася то на появу, то на «факіра».

– Вам лист, – змовницьки мовив Богдан.

– Мені? – Очі поширшали.

– Саме. – Лисицина рука наблизилася й таємничий папірець опинився вже зовсім близько. Наче не лишав вибору. – Лист щастя. Із потойбіччя.

Крістін кисло посміхнулася. Публіка – анітелень. Чекає продовження. І – ніби боїться його злякати. А воно ось-ось…

– У мене «там» знайомих немає. – Непереконлива гра. Такою Крістін ще не бачили.

– «Там», – зробив паузу Богдан, – знайомі є в усіх. Інколи ми навіть не підозрюємо про це. Чи підозрюємо?

Дивність Лисициних слів додала напруженості. «Що ж там у листі?» Про це кортіло дізнатися кожному. Але зробити могла тільки «богиня».

Дехто аж роти пороззявляв. Але ні Лисиця, ні Крістін того не помічали. Вони з головою щезли у цій дивній грі, яка не відпускала ні на мить. Наче позабирала паспорти. У нещасних гастарбайтерів. І тепер нещадно диктує свою волю. Кількадесят очей і в два рази менше сердець хотіли, щоб Крістін таки розгорнула папірця. Їхня потужна енергетика тиснула на жінку грубим гумовим обручем, якого перед цим розтягнули злі велети. А потім умить відпустили. І тендітна ручка потяглася до розгорнутої Богданової долоні. Напруження вдавилося слиною. І закашлялося від цього. Та Крістін в останню мить руку відсмикнула. Завмерла. Публіка видихнула. Але не так, як зробила б це, коли б листа прочитали.

– Не хочу я грати в ці ігри, – запустила примхливе невдоволення. – Краще спати піду.

Підвелася.

– Невже вам не цікаво? – здивувався Богдан.

– Ні. – Відповідь на перший погляд категорична. Та нещирість шита хоч і не білими нитками, та все одно «не в тон».

– Зламаєте – потім нічого не повернути. – Богдан не сходив з місця. Ні ногами. Ні думками.

– А навіщо? – Байдужість Крістін народжувалася в муках. Як і належить у світі людей.

– Краще зробити й жалкувати, ніж кусати лікті, не зробивши. – Лисиця закосив під мудреця.

– «Кусати лікті»? – Крістін підробно засміялася. – Це вже ви пересолили.

– Але зупинятися на півдорозі… Це банально. І вам не личить.

– Ого. Заговорила важка артилерія?

– À la guerre comme à la guerre[3].

– Гаразд, давайте вашу цидулку.

Клеопатра, нарешті, погодилась помилувати раба. Правильно поставивши кому. Після «стратити не можна». Перед «помилувати».

Папірець брала повільно. Двома пальцями. Щедро розкидаючи довкола царську велич. Ніхто не пригинався. Цікавість примагнітила до крісел.

Розгорнула. Стала читати.

Минуло три секунди. Підняла голову на Богдана й «розстріляла». Очі й справді нагадували зброю. Але «факір», схоже, готовий до цього. І просто ігнорував. Битий жак. І не такого бувало.

– «У вас до бюстгальтера пришита ладанка», – повідомила «таємницю» записки Крістін. – Ха-ха-ха, – зайшлася гучним сміхом. – Але не пришита, а приколота. Хе!

Вона без натяку на сором пововтузилась у «пазусі», дістала ладанку й показала всім, піднявши високо над головою. Обличчя заполонила задоволена посмішка.

Пікантність і неможливість ситуації зробили публіку німою. Але відбулося це все насправді.

– А ви молодець, – підморгнула красуня й сіла, затиснувши «знахідку» в спітнілій тендітній долонці. Але погляду від «факіра» не відривала. І то не був погляд захоплення.

Богдан усміхнувся. Однак від усмішки віяло штучністю. Ніби опинився не в своїй тарілці. Але такими були зараз правила гри. І якщо хочеш виграти, дотримуватися їх мусиш.

Лисиця ефектно крутнувся на п’яті й попрямував до Ульмера, що сидів з іншого боку «глядацького залу». Той теж ніяково завовтузився. Сусідство чарівника завжди змушує людину хвилюватися. Навіть нервувати. А такого – з поліційним посвідченням у кишені – тим більше. Бо що він зробить наступної миті – відомо тільки йому. І Господу. Хоча ні. Господь із магією не має й не хоче мати нічого спільного. Він – над цим.

Біля Ульмера шаманство повторилося. Знову виростали химерні невидимі фігури. Але цього разу Богдан виводив їх із небаченою до цього одержимістю. Руки заходили швидко й енергійно. Наче й не було до цього фокусів і двох подібних «сеансів».

Орудував легко. Навіть артистично. Що мимохіть породжувало повагу. До нього. До його легковловної харизми, що полоняла відразу, коли опинявся поруч. До цих майже професійних рухів, які збирали невідомо звідки магічну енергію й нагнітали її біля та довкола «об’єкта». І той мусив підкоритись цій незборній силі. І виконати задумане «факіром».

Рука «фокусника» опинилася біля потилиці Ульмера. Той аж завмер. Мить – і звідти теж з’являється черговий клаптик паперу, де сказано: що, де і як. Ульмер несміливо взяв. Розгорнув. Подивившись кілька разів до цього й під час на «факіра». Хвилюється. Цікаво, чому?

– У вашій кишені браслет з бісеру, – почав читати він. – Незакінчений.

Подив опустив целепу хлопця доволі низько. Від чого відкрився рот. Хоч бери підхоплюй та став на місце. Ульмер запустив руку до кишені. Наче за щось зачепився. Але за хвильку все ж дістав браслета. Над яким ще треба працювати. Хоч роботи й не так багато.

Знову залунали аплодисменти. «Факір» поступово виростав до розмірів «кумира». Але якщо зупиниться напівдорозі, то до просто «зірок» потрапить все одно…

А невтомний «факір» уже біля міс Крістофферсен. Та поводиться спокійно. Хоч посмішка й виказує настороженість. Усе зрозуміло. Опинитися під таким «прицілом» – роль не з приємних. І погляди на тебе всі. І цей божевільний невідомо якого фокуса викинути може. «Фокус-покус» теж мені. Ілюзіоніст недороблений!

А «факір» своє знає. Знову збирає магічну енергію, щоб та допомогла йому вгадати чергову хитринку в кишені чи ще десь у пасії Скарпсверда.

Коли вирішив, що «клієнт дозрів», дістав із-за голови Юдіт нову записку. Жінка посміхається, але брати боїться. Грає чи справді?

– Мені страшно, – майже прошепотіла міс Крістофферсен.

– Чому? – не зрозумів Богдан.

– А раптом там таке написано, – закрила рота долонею. – Щось сороміцьке…

– Та нічого, – крикнув причіпливий дідок, – тут усі свої. – І зареготав.

– Серйозно…

– Не бійтеся, – заспокоїв Лисиця. – Усе буде нормально.

– Ну, добре, – нарешті погоджується жінка. – Давайте.

«Факір» простягує папірця. Юдіт бере. Розгортає. Читає:

– У задній кишені ваших шортів таємничий ключ.

Обличчя читачки залило рум’янцем.

– Звідки ви… – почала й замовкла.

– Ну? – став легко підганяти її Богдан.

– Не розумію… – здивувалася Юдіт. – Звідки?

– Покажіть, – твердіше мовив «факір». – Будь ласка.

– Ну… ну… – стали вимагати глядачі.

Жінка незграбно залізла до глибокої кишені й дістала звідти ключа.

– Браво, – вигукнув той самий дідок і першим почав аплодувати.

А «факір» вирушає на нове полювання. Йде й оглядає зал. Зупининяється біля Єлени. Вона сидить поруч з Мартіном. Просить дівчину вийти. Та обережно виходить. Богдан починає «танок» довкола нової «жертви». Дівчина слухняно стоїть і потроху корчить гримаски. Та Богдан не зважає. Він весь «у темі». І продовжує «верховодити» магічною енергією, пускаючи її на «об’єкта», нагнітаючи вмілими руками. Коли напхав цієї невидимої сили досить, зупинився. Накреслив довкола голови дівчини прозору оболонку й дістав із-за її вуха новий клаптик паперу. Нову загадку для гувернантки і залу.

Дівчина вже не корчила гримасок, а усміхалася. Усміхнено вона й узяла записку. Зацікавлено розгорнула і...

– До підошви вашої туфлі приклеєно смужечку з вашим ім’ям.

Єлена чмихнула. Мабуть, сподівалася теж на щось «кучерявіше». Як у Крістін, скажімо. Але – не цього разу. Вона взялася за спинку стільця. Підняла ногу і зірвала білу смужечку пластиря з п’ятьма знайомими буквами.

– Це мама нам наклеює, – почала ніяковіти гувернантка. – Щоб із сестрою не плутати. Ми ж із нею близнючки. І до сих пір одежу і взуття однакові купуємо.

Зал знову енергійно зааплодував. Здивовано (чи й ні) киваючи.

Богдан допоміг дівчині сісти й рушив до центру зали.


[1] Італійський кіноактор, співак, театральний режисер і телеведучий.

[2] Falcon – чеська великокаліберна снайперська гвинтівка.

[3] На війні, як на війні (фр.).

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст детективного роману В’ячеслава Васильченка «FакіR» замовляйте і читайте у паперовій версії.

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (02.08.2014)
Переглядів: 1263 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]