Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Сторінками книги Надії Гуменюк «Буслик хоче до Світязя»

Гуменюк Надія. Буслик хоче до Світязя : вірші, казки, оповідання про Волинь : для молодшого шкільного віку / Н. П. Гуменюк ; худ. оформл. Т. Й. Кравченко. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2010. – 64 с.
 
Любий друже! Перед тобою безмежний і прекрасний світ. Підростаючи, навчаючись у школі, ти день за днем будеш відкривати його для себе, а коли виростеш, обереш свою дорогу в ньому. Але де б ти не був, куди б не повела тебе доля, душу твою завжди зігріватиме твій найрідніший Волинський край з його задумливими лісами, синіми озерами і річками, з його славною історією, давніми українськими традиціями, неповторними вишиванками і пісенними скарбами. Люби його всім своїм маленьким серцем, вболівай за нього, оберігай його, будь щасливим разом з ним. Цими побажаннями пройнята і нова книжка відомої української письменниці Надії Гуменюк «Буслик хоче до Світязя». Вірші, оповідання та казки, вміщені в ній, розповідають про найвизначніші місця Волині, її минуле та сучасне, людей і природу, вони пронизані ніжною любов’ю до нашої неповторної землі, яка є частиною великої України.

ВТЕЧА З ВОЛОДИМИРА

(Оповідання)

У мами і тата відпустка. Вони вирішили цього літа трохи помандрувати. Мама сказала:

– Пора вже нашому Данилкові світу побачити.

Тато погодився:

– Авжеж, пора. Парубкові сім років, а він тільки Луцьк та бабусине село знає.

Відкриття світу вирішили розпочати з Волині. Бо їхати далеко, не пізнавши рідний край, це ж все одно, що йти зразу до п’ятого класу, пропустивши чотири. До того ж у нас така цікава історія! Отож завтра – до Володимира, древньої столиці Волинського князівства, збудованої ще 988 року, а тоді до Берестечка, на поле козацької битви. А далі вже – Колодяжне, Нечимне, Колки, Любомль… До кінця відпустки ще й на Світязь можна встигнути – покупатися, ягоди позбирати. Отож, геть посиденьки! Хай живуть походеньки та поїзденьки!

– Ну як, козаче, приймається така програма? – запитав тато.

– Ще й як приймається! – радісно вигукнув козак.

Ввечері Данилко довго не міг заснути, дивився у вікно і думав про завтрашню поїздку, про Данила Галицького, іменем якого названа його улюблена вулиця у старій частині Луцька. Нарешті він заплющив очі і… І зразу ж прокинувся від чийогось скрипучого голосу.

– Останню ніч сплять княжата. Бігме, що останню. Завтра їх того…

Почувся різкий металевий звук, ніби хтось мечем по ґратах провів.

Данилко підвівся. Навколо густа чорна темрява. Десь праворуч чути, як пищать і вовтузяться миші, а ліворуч – втомлене зітхання мами, великої княгині Анни, і посопування братика Василька. А хто ж це говорив про останню ніч? Мабуть, один із тюремних сторожів. І це його важкі кроки чути за дверима. Гуп-гуп… Гуп-гуп… Далі, далі, далі… Певно, обхід робить.

Данилко розумів, що означають слова сторожа і той звук меча. Серце його стиснулося, завмерло. А тоді забилося хутко-хутко, як пташка у сильці. До очей підступили сльози. Але він зразу ж прогнав їх. Не годиться йому плакати. Він же не просто хлопчик Данилко, він княжич, у його жилах тече кров відважного роду. Треба думати, як вибратися з цієї пастки.

До минулого року життя Данилкове було сонячним і безтурботним. Все змінилося, коли загинув у поході батько – великий князь Волинський і Галицький Роман Мстиславович. Його місце на троні зайняв Володимир Ігоревич. Маму, Данилка та Василька перевели з розкішних покоїв у тісненькі кімнати. А потім повелів новий князь убити малих Романових синів. Якби не попередили вірні люди, не було б їх уже на світі.

Такої ж, як ця, темної ночі вони залишили рідний дім. На кордоні Галича їх зупинив чатовий, сказав, що не велено випускати. Але подивився на малих вершників, згадав відважного князя Романа, і не тільки випустив, а ще й провів їх до дороги на Володимир. Далі їхали з дядьком Ратмиром, який наглядав за Данилком, та Васильковою нянькою.

Володимирський воєвода Мирослав, побратим їхнього тата, надав їм притулок. Але простяглася і сюди з Галича рука нового князя. І ось вони за мурами темниці. А завтра…

Щось заскреготало у дверях. Ніби ключ у замку.

– Княгине! Княжичі! Сюди! Та хутчіше, поки сторожі немає!

Данилко зірвався на ноги, підбіг до мами, схопив за руку сонного братика. Вони вислизнули зі своєї невільницької клітки, побігли поміж холодними мурами. Попереду розвівалася ряса отця Юрія. Ось священик зупинився біля невеликої діри у мурі, перехрестив утікачів:

– З Богом! Але запам’ятайте – ви ще повернетеся сюди. Княжич Данило стане не тільки князем, але й королем, багато добра для землі Руської зробить! Бути цьому. Я знаю.

Данилко проліз у діру першим, допоміг вибратися Василькові, тоді мамі. За муром дядько Ратмир уже тримав напоготові коней. Мить – і вони мчать древнім Володимиром, у напрямку Польщі. Данилко чує, як вітер свистить у вухах, як хапає його за поли і зриває шапку з голови. Але він не боїться ні вітру, ні грому. Адже він – княжич.

– Данилку, прокидайся! Пора збиратися в дорогу!

Данилко спросоння не може второпати, хто він, луцький школярик, який зараз поїде до Володимира, чи княжич, якого баский кінь несе від стольного града. Ні, це таки двадцять перше століття. На столі парує сніданок. Мама і тато вкладають до наплічника термос і канапки.

– Молодому козакові мандрівочка пахне, – усміхається тато.

– І княжичеві також, – каже Данилко, наминаючи деруни. – Тату, а Данило Галицький став королем після втечі з Володимирської темниці?

– Королем він справді став. Та ще й ого-го яким! Об’єднав Волинське і Галицьке князівства у єдину могутню державу, дбав про її розквіт, організував опір проти ординців та інших зайд. Збудував кілька міст, зокрема і Львів, названий так на честь його сина Лева. Але це все було значно пізніше, – сказав тато. – А після втечі з темниці у Володимирі він зазнав ще багато переслідувань і випробувань, які не зломили його, а тільки загартували характер. Був трохи у Польщі, потім майже сім літ в Угорщині, в короля Ендре. Після повернення в рідний край жив у Галичі, а в останні роки – у Холмі. У Володимирі ж, куди Данило Галицький часто навідувався, правив його молодший брат Василько.

Данилко хутенько допив чай і став чекати, поки мама і тато закінчать приготування до поїздки. Йому хотілося якнайшвидше в дорогу. Але він не видавав свого нетерпіння. Треба ж гартувати характер.

 

БИТВА БОРИВІТРІВ

                      (Оповідання)               

Данилко дуже любить Луцький замок і пишається ним. Мама читала йому про князів, які його будували і в ньому жили, – Любарта, Вітовта, Свидригайла. Тато розповідав про історичні події, які тут відбувалися. А сам він знає у замку кожну вежу, кожну цеглинку. Не раз бував у музеях – книги, дзвонів, художньому, в підземеллі церкви Івана Богослова, збудованої ще у ХІІ столітті. Сьогодні він прийшов з мамою і татом на відкриття виставки сучасного малярства.

Тільки переступили високий поріг під брамою і рушили замковим двором у бік Художнього музею, як почули десь угорі пташині голоси і тріпотіння крил.

– Це соколи-боривітри. Вони вже давно оселилися у В’їзній вежі. Про них навіть фільм є. Дитяча кіностудія, яка його знімала, також називається «Боривітер», – пояснила мама.

– Але, здається, сьогодні до боривітрів завітав непроханий гість, – сказав тато.

Данилко підняв голову і вже не міг відірвати погляд від побаченого. Високо-високо навколо корони В’їзної вежі, яку ще називають В’їздовою, Надбрамною, Любартовою, тривожно металося двоє птахів. Вони голосно кричали, махали крильми перед бійницею-віконечком, закриваючи її собою, відважно дзьобали третього птаха, значно більшого за них, що вперто намагався прорватися у вежу.

– Та це ж шуліка! А там, в гніздечку, мабуть, маленькі соколята! Шуліка до них рветься! – схвильовано вигукнула мама і затулила долонями обличчя.

– Отак всіляки зайди-вороги штурмували колись замок, хотіли захопити його. А наші пращури боронили його, як ці соколи, й змушували нападників повертатися піймавши облизня. І шуліка не прорветься! – впевнено сказав тато. – Нізащо! Ось побачите! У самому замку живе дух відваги, він допоможе гордим боривітрам вистояти. Недаремно ж вони поселилися саме тут.

Вже майже годину тривав поєдинок. І раптом боривітрів стало не двоє, а четверо. Данилко навіть не вгледів, звідки прилетіла підмога. Може, то на допомогу боривітрам-татам прилетіли мами, які досі прикривали крильми соколят у вежі. А може, ще одна пара боривітрів кинулася на допомогу сусідам. Але шуліка проти чотирьох не встояв. Обскубаний і подзьобаний, повернувся від В’їзної вежі і полетів геть.

Данилко уявив, як радісно засокотіли соколята, зустрічаючи у вежі своїх відважних мам і тат. А ще він раптом відчув, як дух замку входить у його серце, і як воно наливається соколиною відвагою. Він побачив себе серед захисників замку, у шоломі, з мечем у руках, втомленого, але не скореного. Побачив, як з криками і зойками втікають від неприступних мурів ординці. А може, це крила боривітрів на одну коротку мить відкрили йому завісу минулого?

 

КАЗКОВІ ГОСТИНИ

(Оповідання)

Мама сказала:

– Дорогою до Нечимного завітаємо в Скулин, до дядька Лева.

Данилко здивувався:

– До того самого, в якого Леся Українка гостювала і який їй про лісових мавок розповідав?

Тато усміхнувся:

– Ні, козаче. Того вже давно немає на білому світі, він у казку «Лісова пісня» переселився. Її Леся Українка написала у далекій Грузії, згадуючи про Нечимне. А в Скулині зараз живе наш давній і добрий знайомий дядько Леонід. Він працює лісником, знає кожну деревину, кожну пташину, природу оберігає, людям допомагає. Мені іноді здається, що то душа дядька Лева переселилася в дядька Леоніда. Того ми його й називаємо так...

...Скулинський лісник поважно потиснув Данилкові руку:

– Радий вітати, козаче! Як настрій?

Настрій у Данилка, звісно ж, чудовий. Його називають не малим чи дитиною, а козаком, тиснуть руку, як дорослому. У садку накрито стіл з усякими смаколиками, над столом пташині музики витьохкують – куди там ресторанним артистам, попереду мандрівка до лісу. Все так класно, аж літати хочеться.

Після обіду дядько лісник комусь зателефонував, а тоді сказав:

– Вибачєйте, гості дорогії, але воза з соломою немає, на мій вірний ровер всіх вас ніяк не всаджу, так що з екологічно чистим транспортом не складається. Доведеться вашій чотириніжці везти нас до Нечимного.

Їхали селом, потім трохи лісом. Зупинилися перед дерев’яною перекладиною і далі – пішачком. Височенні дерева обабіч дороги вгорі спліталися кронами і зеленим шатром захищали подорожніх від спекотного сонця. З трави визирали то сунички, то сироїжки, ніби запрошували погратися в піжмурки. З-за дуба вистрибнув заєць і перелякано чкурнув у кущі. Данилко голосно закричав і побіг за ним.

– Не кричи так, бо мавку злякаєш, – сказав дядько Леонід.

Вийшли до жовтого дерев’яного будиночка – Музею «Лісової пісні», потім стежкою, вимощеною дошками, до озера Нечимного, тоді – до Лесиної кринички. І раптом всі завмерли – з глибини лісу почулася сумовита мелодія, її змінила весела. Знову сумовита, а за нею – радісна.

– Хто це так грає? – запитав Данилко.

– Лукаш, – відповів дядько Леонід.

– Той самий, з казки? – недовірливо подивився на нього Данилко.

Лісник усміхнувся, але нічого не сказав. А коли вийшли на галявину, побачили молодого чоловіка у солом’яному брилі і з сопілкою у руках. Виявилося, що його справді звуть Лукашем і працює він у Ковельському районному Будинку культури.

Коли ввечері повернулися до Луцька, у дворі зустріли Настуню з сусідньої квартири.

– А я в казці був, дядька Лева і Лукаша бачив, – похвалився Данилко.

 – А Мавку? – перепитала Настуня, чомусь ніскілечки не здивувавшись.

– Мавку не бачив, – зітхнув Данилко. – Я трохи галасував, і вона, мабуть, злякалася. Але наступного разу я буду говорити тихо і обов’язково її побачу.

 

БУСЛИК ХОЧЕ ДО СВІТЯЗЯ

(Казка)

Досі біля хати, на якій Бусликові батьки змайстрували гніздо, тільки Чубарочка з Сіроштанчиком голоси подавали: зозуляста все намагалася горобця перекудкудакати, а він її – перецвірінькати. А сьогодні з самого ранечку на подвір’ї почувся якийсь дивний диркотливий звук. Буслик розплющив одне око, визирнув з-під маминого крила, а тоді від здивування і друге округлив. На зеленому спориші щось синіло – ніби малесеньке озеречко. Але звідки воно могло взятися, якщо вночі навіть дощ не йшов?

Та ось із двох боків того озеречка випірнули чоловік у сірій бейсболці та жінка в солом’яному капелюшку, а за ними вистрибнув і зразу ж кинувся у садок, під яблуню-папірівку, русявочубий хлопчина у білій футболці.

– Данилку, спочатку треба поснідати, а тоді вже папірівки хрумати! – гукнула до нього бабуся Марія. – Я вже дерунчиків насмажила.

– Бабусю! Бабусю! – кинувся до неї Данилко. – Ми до Світязя їдемо! Трошки погостюємо у тебе, а завтра – на озеро. Якби ти знала, яке воно гарне!

– А чого б це я мала не знати? – Бусликові здалося, що бабуся Марія аж образилася. – Воно не тільки дуже гарне, але й найглибше в Україні. І вода у ньому чиста, як сльоза, та ще й цілюща, бо в ній багато срібла. Покупаєшся у такій воді – і здоров’я на цілий рік наберешся. У Світязі рідкісна риба вугор водиться. А ще у ньому росте цар-трава, якої більше ніде не зустрінеш. Коли її блакитні квіточки гойдаються на хвилях, озеро здається ще синішим.

– Класно! – захоплено вигукнув Данилко і побіг до хати.

Буслик уявив велике і глибоке озеро із дивною срібною водою, на якій синіють квіти цар-трави.

– Мамо! – лоскотнув він за крило Лелечиху. – Я на Світязь хочу!

– Малий ти ще. А дорога від Підгаєць до Світязя далека.

– Тату! – дзьобнув Буслик за біле пір’я Лелеку. – Давай полетимо на Світязь.

– Ніколи нам. Роботи багато. От зміцніють твої крила, то провідаємо дядька Чорного Лелеку, який живе у лісі. А там вже треба буде й до вирію готуватися.

– А Світязь?! – ледь не розплакався Буслик.

– Може, наступного року.

– Але ж до наступного року ще цілий рік! – розчаровано зітхнув Буслик.

Вночі Бусликові не спалося. Він вийшов з гнізда, став на краєчку хати і задивився на зорі. І тут внизу почулося чиєсь жалібне схлипування. Буслик поглянув під кущ бузку – там стояли колом якісь дивні блакитні квіти, посередині кола сумно схилилася ще одна, але така яскрава, що він аж очі примружив. Раптом квіти почали рухатися по колу. Вони тріпотіли пелюстками і тихенько перешіптувалися.

– Ох, нещасна принцеса Блакитних Метеликів!

– Якби хтось допоміг їй знайти цвіт цар-трави і скуштувати її нектар, вона б знову була здоровою.

«Та це ж метелики, а не квіти! – здогадався Буслик. – А посеред кола їхня принцеса. Мабуть, кепські її справи. Через те вона й сумна така. Як там вони сказали? Врятувати її може тільки цар-трава. Так-так… Бабуся Марія казала Данилкові, що вона росте тільки на Світязі. Але ж я не знаю туди дороги. Як же бути?»

Та до ранку Буслик надумав, що має робити. Коли синя автівка вирушила з двору, він полетів за нею. Мама і тато правду казали: крила його ще не досить зміцніли для далекої дороги. Але він не розгубився: за селом опустився на автівку і завмер на своїх цибатих ногах. Відпочив і знову полетів. Стомився – і назад на синій дашок. Люди здивовано озиралися на таку чудасію, а їхні діти бігли слідом і кричали:

– Дивіться, дивіться! Лелека на машині!

– Боцюн! Боцюн на колесах!

– Бузько їде до Світязя!

Усі бачили Буслика, але ніхто не здогадувався, що у нього на спині, між крилами, примостилася принцеса Блакитних Метеликів. Тільки над Світязем вона змахнула своїми яскраво-синіми крильцями і опустилася на цвіт цар-трави. Буслик залишив її на якийсь час, а сам пішов до невеличкого дерев’яного котеджу, біля якого Данилко поклав для нього всіляких смаколиків.

Хлопчик і його тато й мама ще в дорозі вгледіли Буслика і навіть уповільнювали швидкість, коли він трохи відставав. А коли приїхали до озера, то Данилко просив, щоб Буслика також поселили з ними в котеджі, бо бабусин лелеченько може заблукати, а вони ж повинні доправити його назад до села. Але Буслик не міг чекати, поки Данилко і його батьки повертатимуться до Луцька. Він походив по краєчку Світязя, напився цілющої води, а тоді посадив на спину повеселілу принцесу і змахнув крильми. Дорогу назад він запам’ятав, та й крила вже стали сильними-пресильними. Тож до ночі долетів до хати бабусі Марії. Спочатку опустився у саду, а потім піднявся до свого гнізда.

Мама трохи насварила Буслика – вона ж так хвилювалася. Тато сказав, що він тепер справжній самостійний дорослий лелека, який запросто перелетить і море. А Блакитні Метелики танцювали аж до ранку і все дякували відважному і доброму Буслику за те, що врятував їхню принцесу.

 

ПІД СУЗІР’ЯМ ВЕЛИНІВ

(Легенда)

– Наша «Лада» вийшла з ладу, – зітхнув тато і взявся лагодити автівку.

Мама присіла у затінку, а Данилко – вистрибом до озера. Не скупається, то хоч побобляється скраєчку. Йому навіть здалося, що їхня синя чотириніжка спеціально зачмихала неподалік від Світязя, щоб він ще трішки міг побути біля нього.

– Що, відпустила школа козака на вольную вольницю? – почулося з-під розлогої верби. – Певно, всеньке літо купаєшся, у вітробол граєш?

– Ні, ми з мамою і татом по області мандрували, Волинь вивчали і фоткали, – сказав Данилко. – А тоді на кілька днів до Світязя завітали.

– О! То ти справжній козак! На тобі за це лагодзінку! – з-за дерева вийшов сивий дідусь з вудкою в руках і простягнув йому пиріжка з рум’яною шкоринкою. – То мені баба на підобідок дала, але треба ж тебе чимось пригостити. А ти знаєш, чого нашу землю так називають – Волинь?

– Бо тут місто Волинь колись було. Від нього й назва пішла.

– Е, місто – то вже пізніше. А ще раніше, до міста? Не знаєш? То послухай діда Власа. Я це від свого діда чув, мій дід – від свого, а прапрадід вже й не знаю від кого.

І розказав дід Влас Данилкові таку давню легенду.

Не було у всьому дослов’янському світі племені, працьовитішого за велинів. І волелюбнішого, миролюбнішого та добрішого не було. Дуже любив їх за це їхній покровитель Волос. То пару воликів круторогих пошле, щоб ще краще роботящі велині свої поля обробляли, то корівку молочну подарує, щоб здоровими їхні малята виростали, то в засуху свої підземні джерела випустить на волю, та такі потужні і дзвінкі, що спрагла земля враз аж співати починає, то мудрістю своєю велинів просвітить, коли постають вони перед якимсь дуже важливим вибором.

Жити б їм та хліб ростити, дітьми розумними тішитися. Та захотів бог війни над людьми посміятися і наслав на них чвари великі. Переросли ті чвари у війну. Стали ліниві та недбайливі племена забирати землю у тих, хто її найкраще обробив, потом солоним зросив, любов’ю і добром засіяв. Найперше напали на велинів. Хотіли їх у рабів перетворити – щоб вони відтепер на них працювали. Бо ж самі ліниві були.

Волелюбні велині мужньо оборонялися, але натиску жорстоких нападників не витримали. Звернулися до свого бога Волоса. Та й він не міг допомогти, тому що відав тільки землею, скотарством і таємними знаннями, а войовничого досвіду зовсім не мав. Глянув мудрий Волос на невеликий загін велинів, які ще залишилися, на їхніх світлооких діток малих і наказав рушати з насиджених місць. Головне – щоб не загинуло таке гарне плем’я, а земля для їхніх роботящих рук знайдеться. Є в нього одне підходяще місце, яким він досі тільки тішився, а людям ще й не показував.

Довго йшли велині. Орієнтувалися на сузір’я, яке засвітив для них Волос. І нині яскраво світиться воно на небі і має назву Волосожар. А от наші пращури називали його ще й сузір’ям Велинів. І от привело воно їх до краю боліт непрохідних, на яких тільки маленькі острівці купин зеленіли. Зупинилися велині і не знають, куди далі рухатися. Зірка показує на болото, але як його перейти? А за ними вже вороги тупотять, ось-ось наздоженуть. Тут звідки не взявся вуж. Зблиснув проти місяця срібною спинкою, крутнувся перед стомленими прибульцями, вигнувся туди-сюди, ніби запрошуючи за собою, і поповз по купинні між драговиною. Здогадалися велині, що це Волос посланця свого прислав, щоб дорогу їм показати. Обережно пішли за ним. І вийшли на великий острів, порослий лісом і помережаний синіми річками та озерами.

Назустріч їм лосі та косулі вибігли, довірливо підступилися – вони ж досі людей не бачили, тому й не полохалися. Водилося у лісі багато й іншої дичини, зокрема тури, улюблені воли Волоса. Земля під деревами була встелена ягодами та грибами, над головами птаство виспівувало, у водоймах риба плюскалася. Ще б мати житло і хліб та й можна жити. Але де засіяти зерно, яке вони, гнані і переслідувані, несли з собою? І взялися велині старі дерева корчувати, густі чагарники та бур’яни виривати, на їхньому місці землю зорювати і обробляти. Тяжко пережили зиму. Першої ж весни засіяли житом невеличку нивку, другої – більшу, а там і поле з’явилося, і дерев’яні хатини поміж ним та лісом примостилися, наче гніздечка пташині.

Мабуть, інше плем’я загинуло б серед цих непрохідних боліт. А велині вижили. Тому що надзвичайно працьовитими були. Трудилися, як воли, і своїми невтомними руками перетворювали заболочений край у родючі поля та затишні поселення. А ще тому, що надзвичайно добрими були. Їх навіть звірина лісова полюбила і ніякої капості не чинила. Бо вони самі вільно жили і нікого не неволили – ні звіра, ні птаха. Були велині вправними майстрами: всілякі вироби з дерева і лози робили, з лика личаки плели, з соломи – брилі, з льону полотно ткали, на сопілках грали, мову дерев і звірів знали. А поклонялися Волосу і вужам. Бо вуж врятував їх від неминучої смерті і показав дорогу до улюбленої землі Волоса, яка назавжди стала для них рідною.

Прийняли до себе велині і ще кілька племен, таких же працьовитих і добрих. Разом освоювали нові території, селилися на них молоді сім’ї, будували свої житла. Невпізнанним став болотяний край. А через багато століть з’явилися тут і великі села та міста. Було й місто Волинь, яке ще називали Велинь, так же як бога Волоса й досі дехто називає Велесом. Стояло воно неподалік від нинішнього Володимира, над річкою Гучвою. Від назви цього міста і вся земля наша стала називатися Волинню. Коли 988 року князь Володимир збудував нову столицю Волині – місто Володимир, то стара занепала, але назва землі нашої залишилася.

– Легенда – це трошки правди, трошки казки? – запитав Данилко.

– Авжеж, – усміхнувся дідусь. – І це чиста правда, що наші предки Волосу поклонялися. У Володимирському районі є острівна земля, яку ще й досі Волосівщиною називають. Та головне у легенді – любов.  А наші пращури дуже любили цю землю. Дуже-дуже. Ти тільки задумайся над назвами: Любомль, Любешів, Любитів, Воля Любитівська, Любче, Люблинець… А ще озера – Люб’язь, Любань, Любитівське. Це ж як треба любити, щоб такі імена дати! Так чи не так?

– Так! Звичайно, так! – сказав Данилко і озирнувся на автівку, що раптом голосно задиркотіла, сповіщаючи, що пора в дорогу.

А коли повернув голову назад – поруч нікого, тільки на воді поплавок гойдається. А може, то був не дід Влас, а сам Волос? Але ж ось у руці пиріжок, що так вишнями пахне. Хіба у Волоса є жінка і хіба вона вміє пиріжки пекти?

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Більше творів з книги Надії Гуменюк «Буслик хоче до Світязя» читайте у паперовій версії.

 

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (02.06.2020)
Переглядів: 88 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]