Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Фрагменти світового бестселера Нори Ікстени «Молоко матері» українською мовою

Ікстена Нора. Молоко матері : роман / Нора Ікстена ; пер. з латиської Ліни Мельник. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 188 с.

Уперше українською мовою
світовий бестселер сучасної латиської письменниці
Нори Ікстени

Нора Ікстена – одна з найвідоміших у світі сучасних латиських письменниць. Її роман «Молоко матері», який отримав кілька престижних міжнародних відзнак, порушує тему, надзвичайно важливу для всіх країн постсоціалістичного простору, – осмислення радянської окупації та її трагічних наслідків для людських доль.

Книга видана за сприяння
Латвійської літературної платформи
спільно з Міністерством культури Латвійської Республіки
та Державним фондом культурного капіталу

 

22 жовтня 1944 року я не пам’ятаю. Проте уявляю – Ригу звільняють від нацистських військ. Вибухають бомби, у пологовому будинку вибито вікна, вогко й холодно, і жінки, які щойно народили, безпомічно кутаються у скривавлені простирадла. Смертельно втомлені санітарки підтримують себе спиртним і загортають у пакетики мертвих немовлят. Лютує тиф, який називають носовим. Чутно плач і голосіння, у повітрі свистять бомби, з вікон доноситься запах горілого. Мати викрала мене з палати для новонароджених, приліпила до себе й цідить мені в ніс грудне молоко. З мого носика тече суміш гною, молока й крові. Я захлинаюсь і дихаю, захлинаюсь і дихаю.

А потім раптом тиша й спокій. Коник тягне бричку по сонячній осінній дорозі з Риги до Бабіте. Батько кілька разів зупиняється, щоб мати могла мене погодувати. Я більше не захлинаюсь, спокійно дихаю і жадібно смокчу материнське молоко. В Бабітському лісництві у нас гарний будинок, там, правда, небагато меблів, нема й люлечки, та мама облаштувала мені місце у великому чемодані.

Щоранку батько навідує ялинову поросль. Так триває до Різдва, доки у лісництво не в’їжджає вантажівка з солдатами – вони горлають мовою, яку мої батько й мати не розуміють. Солдати зістрибують з машини й починають рубати ялиновий молодняк. Батько, замкнувши матір у задній кімнаті, вибігає на вулицю, мати ховає мене в чемодані, попередньо зробивши в ньому отвори, щоб мені було чим дихати. Батько кричить – негідники, негідники! – і намагається врятувати ялинки. Його б’ють до крові й кидають у вантажівку разом зі зрубаними ялинками. Ватага солдат матюкаючись обходить будинок, грюкає в усі двері. Моя мати, не дихаючи, сидить у замкненій кімнаті в шафі, на колінах тримає чемодан, де дихаю я. Шум стоїть жахливий – вони трощать будинок. Потім усе стихає, лиш чути, як з гуркотом від’їжджає вантажівка.

Ближче до ранку моя мати вилазить із шафи. Годує мене, прив’язує до себе, натягує на себе товстий шар одягу й пішки прямує назад до Риги. Тільки пізно ввечері ми приходимо на вулицю Томсона, яку незабаром перейменують у вулицю Мічуріна, в тринадцяту кватиру. Моя мати страшенно змучена, але їй ще треба заклеїти вікна, вибиті під час повітряного нальоту, щоб ми обоє не замерзли.

 

*

Не знаю, як там уже мати й материна матір обопільно розібралися з тією історією зникнення моєї матері, але про неї більше ніколи не згадували. Запах материнського молока в моєму дитинстві замінив аромат ліків і розчину для дезінфекції, який завжди хмарою витав навколо матері – і тоді, коли вона поверталася після виснажливого нічного чергування в пологовому будинку, і тоді, коли відсипалась після довгих безсонних ночей. В її сумочці було повно таблеток, ампул і всіляких металевих пристосувань, в яких пізніше, звіряючись із раніше баченим у медичній енциклопедії, я розпізнала жахливі, за моїми уявленнями, інструменти жіночого лікаря. Цей світ, у який, скоряючись материнським інстинктам, свого часу неминуче втягується кожна жінка, здавався мені доволі моторошним. Якщо, траплялось, мати залишалась на ніч удома, вона сиділа при світлі настільної лампи, курила, пила каву, схилившись над горою медичних книг та енциклопедій. На її письмовому столі один за одним з’являлись листочки, на яких нарівні з текстами були малюнки жіночої матки, яєчників, таза, піхви в різних комбінаціях і ракурсах, під різними кутами.

Про інший світ мати нічого не знала – вона демонстративно зачиняла двері, коли в сусідній кімнаті по телевізору вмикали програму «Время», де бурмотів Леонід Ілліч Брежнєв, не читала газету «Ріґас Балсс»1, за якою з п’ятої вечора на розі вулиці Горького стояла довга черга. Така ж довга, як пообідня черга в м’ясо-молочний магазин, де іноді щось викидали. Приміром, сосиски чи лікарську ковбасу, або вже розфасоване масло, якого можна було купити лиш півкілограма. Про це вона теж нічого не знала. Та поряд з горами медичної літератури стояла напівпрочитана книга Германа Мелвілла про Мобі Діка. Жага до життя невловимого кита.

Я не пам’ятаю материнських дотиків, та пам’ятаю її сколоте стегно, куди, у власні м’язи, вона тренувалась робити уколи шприцом. Пам’ятаю, як вона лежала з синіми губами, коли вперше передозувала ліки, мабуть, в результаті якогось медичного експерименту, пам’ятаю запах її халата, – він пахнув гіркою настоянкою, якою її напоїли, перш ніж відвезли до лікарні. Пам’ятаю коридор пологового будинку, де мені дозволяли її чекати після нічних чергувань, звідки ми йшли в кав’ярню на вулиці Алояс, їли солянку й купати2, а в свою каву вона доливала з ампули кофеїн. А ще пам’ятаю, якою закляклою була наша вуличка, ніби картинка, вирізана з іншої епохи і вклеєна в сьогодення, – кудись зникли елегантно вбрані люди, які прямували на іподром, розташований за рогом, на скачки. Замість них додому чи на роботу, потупивши голови, поспішали вперед до комунізму якісь інші люди – з дірчастими сіточками, крізь які пробивалися хлібні батони й пляшки кефіру з яскраво-зеленими кришечками, пакети з білизною, замотані в сірий папір і перев’язані тонким коричневим мотузочком.

 

*

Від часу вирубки ялинової порослі пройшло щонайменше дев’ять років. Я була відмінницею і брала участь у шкільному монтажі. Тримала в руках велику російську літеру М, разом з однокласниками ми складали фразу – Мы за мир! Кожного ранку на мене чекав випрасуваний фартушок, косички або заплетені в кренделики, або ж висять за спиною. Мати мене любила і пестувала. А якогось дня в нашій квартирі з’явився високий на зріст добросердий чоловік. Мати сказала – він буде моїм вітчимом. Увечері, коли він пішов, я вперше побачила, як моя мати плаче. Вона сиділа в нашій довгій вузькій кухоньці з видом на двір, з котла на плиті пахло маринованим гарбузом, і моя мати розповідала.

Люба донечко, люба моя донечко. Твого татка забрали, бо він рятував ялиночки, ялиночки він рятував, треба ж воно йому було, якби не вибіг, якби не закричав – негідники! – зараз був би з нами. Та він любив ліс, свої ялиночки, і вибіг. Побили його, забрали, я три дні його шукала, поки не знайшла за ґратами на станції Штіротава. Весь укритий ранами, кволий, він через ґрати простягнув мені руку й міцно тримав, поки не прийшов вартовий і не вдарив його прикладом по руці, трохи перепало й мені. Потому я нічого про нього не чула. Ні слуху, ні духу. Поки якийсь чоловік не приніс здалеку звістку, що він помер. Вже п’ять років минуло. Помер, донечко, твій татко.

Не пам’ятаю, щоб я переживала. Пам’ятаю мамин плачучий голос і те, як вона всі слова промовляла пестливо – донечко, татко, ялиночки. Мені сподобався мій статний вітчим, батька свого я не пам’ятала і не могла пам’ятати.

Поки якось по обіді біля кіоску, недалеко від школи, де стояв автомат з газованою водою, пити з якого мені категорично заборонялось, а якраз цього найбільше хотілось, до мене не підійшов досить високий брезклий чоловік і не сказав, що він мій батько. Я щодуху кинулась тікати, з криком і плачем прибігла додому й застала матір білу, як полотно. Він не помер, він повернувся.

 

*

Не пам’ятаю, щоб мати хоч раз проводжала мене до школи або чекала після уроків. Це завжди робив материн вітчим, який колись її удочерив. Ми йшли вулицею російського класика Горького, легкий вітерець з вулиці французького письменника Барбюса доносив запах хмелю, змішаного з запахом шоколаду. Він сповіщав про спокій і дім. Тільки на цьому короткому шляху, на цій часовій смузі історичного простору. Десь далеко, в недосяжній географічній зоні, хтось дезертирував з війни у В’єтнамі, зіпсувавши собі життя в зразковій американській культурі сімейних цінностей, де відвертались від дітей-квітів, наркотиків і рок-н-ролу. Десь далеко хтось спочив у землі на просторах Сибіру, хтось ще відбував покарання як ворог народу, а хтось повернувся, щоб надалі мовчати й тягти лямку буднів стільки, скільки йому відміряла доля. Десь поблизу хтось жив альтернативним життям – читав самиздат, пив і мріяв про вільний Захід, що ілюзією маяв у повітрі за залізною завісою. А тут, поряд, люди жили буденно. Вставали вранці, працювали, спали. Закохувались, народжували дітей, жили, вмирали.

Я не боялась ні американців, ні атомної війни, ні дядька Сема, я боялась своєї матері. Іноді в ній пробуджувалась ніби якась диявольська сила, що рвалась назовні, знищуючи геть усе, а переважно любов ближніх. Тоді вона ненавиділа свою матір, ще більше – батька, ненавиділа сам факт свого народження. Вона зачинялась у туалеті, вила, і довгим коридором, в кінці якого стояла я, неслось оте виття, викликаючи тремтіння в моїх дитячих колінах, і було в цьому витті безконечне, незрозуміле ще мені страждання, несправедливість долі, незбагненна потреба витравити жагу життя, яка, неначе в темному тунелі, закручувала світло буття в жахливі вихори тлінності.

А потім на зміну миттєвості тьми приходили рідкісні смужки світла. Ми сидимо в великій кімнаті біля відчиненого вікна, в нього запливають запах їжі й дитячі голоси. Мама на великих листках паперу малює кольоровими олівцями народження дитинки. Я сиджу в неї на колінах, і мені не страшно. Спочатку вона малює усміхнену дитинку в маминому животику, потім голівку дитини, яка тільки-но протиснулася з-поміж маминих ніг, і на її личку гримаса жаху й страждання, що чекають на неї тут. Далі вона малює маму й дитину, зв’язаних пуповиною, вони ніби весело танцюють, тримаючись за руки. Потім малює ножиці, що перерізають пуповину. Потім маму з немовлям на руках – вона ніжно дивиться на нього, та разом з тим в очах у неї страх. Я стежу за рухами її руки, за черканням олівця. Її рука маленька й біла, нігті обламані, шкіра на долонях суха й потріскана од вічного тальку, яким неодмінно посипались медичні рукавички. Я сиділа в мами на колінах, мені не було страшно, я нахилилась і потерлась щокою об її руку.

 

*

Моя мати вирішила не озиратись назад. Вона вийшла заміж за вітчима, який удочерив мене і любив як власну доньку. Ми ніколи не говорили про мого справжнього батька. Мама так ніколи й не дізналась, що більше року я навідувала батька. Повернувшись із заслання важко хворим, він жив у нелюдських умовах. У комірчині комунальної квартири, де завжди було вогко, а підлогу застелено газетами. Майже весь час він був або п’яний, або напідпитку. Коли в голові трохи прояснювалося, він згадував часи, коли навчався в Латвійському університеті, свої наукові дослідження про лісопосадки і неприязнь до студентських корпорацій. Він згадував, що в дитинстві мати одягала його як панича і називала Жано. «У тебе, дочко, блакитна кров», – запевняв він, бо його батько був не чоботарем з Добеле, за якого видали маму, а німецьким бароном. Так ось. Мій батько був лиш одним з легіону мовчунів, що не зуміли вписатися в радянську дійсність і не дочекались ані смерті Брежнєва, ні Андропова, ні Горбачова, ні Балтійського шляху, ні, ні, ні…

Дивлячись на фізичні страждання батька, я вирішила стати лікарем. Я не певна, що любила його. Іноді мені було його шкода, іноді ненавиділа його, бо відчувала, що його ген приреченості глибоко вкорінився в мені і з часом ростиме й наповнюватиметься силою, бачу, що він здолає мене, як би я не боролась, він мене здолає.

Добре пам’ятаю день батькової смерті. Двері в комунальну квартиру відчинила одна з батькових сусідок. Сердечна єврейська пані, яка нерідко пригощала мене особливими єврейськими рогаликами, вкритими коричневою, трохи тягучою глазур’ю. Вона ніжно обняла мене, притисла до своєї м’якої в’язаної хустки і тихенько схлипувала. Потім узяла за руку, і ми ввійшли в батькову комірчину. Він був там – змарнілий, з напіввідкритим ротом, сусіди виламали двері тільки на другий день після того, як він перестав дихати.

Він – на плямистій кушетці, а всюди під ним газети, з яких дивляться усміхнені обличчя трудового народу і членів політбюро в рамочках. Він лежав на текстах, які обіцяли виконати п’ятирічку за рік і звеличували високу мораль будівників комунізму, які закликали будувати нові міста на широких просторах, де полягли тисячі безвинно померлих, які так і не дізнались, у чому полягає їх злочинне єство; на текстах, які закликали розвернути течії річок, влаштувати в церквах склади з мінеральними добривами, знищити надбання минулого в книгах, мистецтві й скульптурі.

Так він там і лежав – один з багатьох, мовчазних і покірливих, що померли в кутку, бо не міг він боротися з епохою і не зміг забути, пристосуватись, проковтнути приниження – тілесні й духовні, сором, безчестя, розчарування. Без вини винуватий. Викинутий на звалище часу. Імовірно, його поховали на околиці міста в якійсь спільній могилі для безхатченків. Мою матір це ніколи не цікавило, і вона так і не довідалась про його смерть. Вона оберігала своє нове життя, намагалась також захистити мене.

 

*

Своїми батьками я вважала материну матір і материного вітчима. Мати перебувала за межами нашого сімейного існування. Чимось таким, навколо чого обертались усі наші життя, чому ми підкорились, з чим були тісно пов’язані і від чого були безмірно залежні. Від її боротьби з ангелами і демонами, які подекуди викидали наше повсякденне життя за межі часу й простору, втягували в міфічну боротьбу між добром і злом, змушували балансувати на крихкій грані життя й смерті. Ми з тривогою чекали її вдома й часом із полегшенням зітхали, коли вона зачиняла за собою двері, не відаючи, що принесуть наступний день чи ніч. Ніхто з нас нічого не знав про мого батька. Материна матір стверджувала, що, мабуть, вони зустрілись на сільських танцюльках, на які вони з сестрою заставили піти мою матір. Принаймні після того мати завагітніла. Ніхто більш нічого не знав. Та я уявляю собі – як вони зустрілись.

Як вони зустрілись?

Вона помішує розчинну каву на маленькій кухоньці в будиночку маминої сестри, тріскуче радіо на батарейках нагадує, що зараз 1969 рік. Який місяць? Січень. Одного січневого ранку свого життя вона приїхала в село, поспішила прочитати й запам’ятати дурниці наукового комунізму, решту часу приділивши питанням медицини й зародження життя та, як завжди, ксерокопіям праць Бориса Пастернака й Жан-Поля Сартра. Так чи інакше, вона стане лікарем і науковцем. Їй, студентці, якийсь час легко давалось ладити з офіційною системою і паралельно отримувати зовсім іншу, заборонену освіту. Мати й материна сестра хвилювались за неї. Вона могла днями не виходити з кімнати, тільки книги читала. Їй уже за двадцять, а поряд з нею ніколи не бачили чоловіка. Чи була вона привабливою? Так, особливо коли схудла. Тонкі кістки, округлі пругкі груди. Світле волосся, іноді вона його трохи вибілювала. Улітку шкіра в ластовинні, маленькі руки.

Про одяг вона не думала ніколи. Навіть в інститут часто ходила в широких зручних штанах, хоча й ловила на собі боязкі підозріливі погляди викладачів та однокурсників. Жінкам годиться одягати штани тільки на суботники чи на колгоспну толоку. А взагалі треба носити спідничку до середини коліна або ж, коли це модно, то міні, звісно, не надто відверте.

У ту хвилину, коли материна сестра смажить чоловікові на сніданок картоплю, мама п’є гірку каву, дивиться у вікно й думає, що велетенський кит, яким був одержимий знавіснілий капітан, мабуть, лиш вербалізація сильної душевної тяги, якій неможливо чинити опір, вона жене вперед, поки зрештою не зажене в море.

Увечері мати й материна сестра ледь не силою змушують її одягти сукню, яку прислав з Англії їхній брат. Досить порпатися в книгах, нехай краще піде в клуб, на танці. Гратиме місцевий ансамбль, будуть закуска, напої, а головне – танці. Нехай міська розумаха потанцює з сільськими хлопцями. І хай не думає втекти, обидві сестри проводжають її аж до самісіньких дверей клубу.

Коли вона відчинила двері клубу, то навіть не мала з чим порівняти побачене. На сцені дерев’яно корчився співак.

…білі каравели ковзають зблискуючи по небозводу, і вдень, і вночі з видзвоном падають в вічність…

По залу рухаються пари. Одні вправляються у вільному танці, інші, притулившись одне до одного, вальсують. Скраю біля буфетних столиків товпляться дебелі сільські дівчата з саморобними баштами на головах. Хлопці тупцюють з іншого боку.

 і вдень, і вночі з видзвоном падають в вічність…

Що вона тут робить? З глузду з’їхати, що вона тут робить? Вона не розуміє, що тут відбувається – бытие чи ничто?

Та сукня, прислана маминим братом з Англії, звісно, вмить привертає увагу конкуруючого гурту. Як і її світла, гладко зачесана хлоп’яча голівка.

Вона сподівається, що сестри вже не стоять, мов цербери, за дверима, щоб заштовхати її назад, у сім кіл пекла. На всякий випадок вона ще трохи затримається, потім піде нагуляється досхочу, посидить на березі озера й прийде додому, вдаючи, що вона вдосталь натанцювалась, а хлопець, який проводжав її, був надто сором’язливим, щоб зайти привітатись.

Вона влаштувалась у кутку біля дверей і мало-помалу розвеселилась, спостерігаючи за танцюристами.

і вдень, і вночі з видзвоном падають в вічність…

Та раптом через зал, по діагоналі, йде хлопець невисокого зросту. Вона ще сподівається, що він змінить траєкторію, та дуже скоро стає ясно – він прямує до неї. Ввічливо запрошує на танець. Вона й подумати не встигла, погоджуватись їй чи ні. Просто подала йому руку, й вони приєднались до інших пар. Закрутились у вальсі. Він з нею майже одного зросту, але танцює добре й упевнено. Час від часу її щока торкається його щоки, і вона відзначає, що це їй не здається неприємним. У проміжках між одним танцем і наступним вони роблять те ж саме, що й інші пари – стоять одне перед одним, не знаючи, куди подіти руки, й чекають наступного танцю. Після десятого танцю він пропонує їй відійти вбік і випити вина. Біля столиків неабияка товкотнеча, та він спритно прослизає крізь натовп охочих і виринає з двома склянками вина. Вони сідають скраєчку і п’ють його.

Вона буде лікарем, науковцем.

Он як, а він поки що працює в механічних майстернях.

Як вона тут опинилась?

Приїхала в село, до маминої сестри.

І як, подобається їй в селі?

Тут добре, якби в неї були книги, вона могла б жити й у селі.

Як вона планує заробляти гроші?

Вона буде науковцем.

Он як, а він хотів би вивчитись на інженера авіації.

Вона ще хоче потанцювати?

Ні.

Він може провести її до будинку маминої сестри?

Так.

Неймовірно тепла січнева ніч, вони дійшли до ще не замерзлого озера. Він назбирав плоских камінців і показує, як кидати, аби вони якнайдалі стрибали по поверхні води. Так рухаються її думки, коли вона намагається зрозуміти, скажімо, Фейєрбаха… Людина судить про природу за аналогією до себе, отже, вона ніби наближує її до себе… Камінчик легко торкається поверхні води, пролітаючи наступний відрізок, та щоб отримати диплом, їй буде потрібно вміти обґрунтувати атеїзм Фейєрбаха, камінчик потонув.

Потім він запросив її на чай, зовсім неподалік – у вартівню, де і пройшла ніч…

_____________________________

1 Назва газети перекладається «Голос Риги».

2 Купати – традиційна м’ясна страва грузинської кухні.

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

 Повний текст роману-бестселера Нори Ікстени «Молоко матері» читайте у паперовій версії.

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (11.05.2020)
Переглядів: 68 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]