Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Фрагменти соціально-психологічного роману Наталії Чайковської «Поверніть моє дитинство»

Чайковська Наталія. Поверніть моє дитинство : соціально-психол. роман / Н. С. Чайковська. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 228 с.
 
У свої тринадцять та п’ять років Олександра та Іванко втратили все – рідний дім, друзів, школу та дитячий садок, і що найстрашніше – батьків. Голодних та наляканих сиріт забирає до себе рідна тітка Марія у село Воля на Волині. Чи зможуть діти побороти спогади про війну на Донбасі? Та чи готове суспільство співпереживати чужому горю?
 
СПЕЦІАЛЬНА ВІДЗНАКА
«Вибір видавця» у номінації «Романи»
Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв,
п’єс, пісенної лірики та творів для дітей
«КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2018)
 
Книгу видано за сприяння
Маневицької районної державної адміністрації,
Маневицької районної ради
за кошти Програми розвитку культури,
мистецтва та охорони культурної спадщини
в Маневицькому районі на 2019–2020 роки
 

Чітко пам’ятаю перший обстріл нашого села. Ванька казав:

– Сашка, Сашка, гримить, певно гроза буде.

Була, але не гроза. Було торнадо.

Такого страхіття моя дитяча свідомість не могла сприйняти. Я плакала і кричала, абсолютно ніяк не могла себе опанувати. Хотіла своїм вереском перекричати свист, гуркіт та вибухи. Руки підступно тремтіли і нічого не могли втримати. Обійняла Ваньку і міцно тримала, боялася, що і його не втримаю, впаде. Тільки потім почула, як Ванька перелякано просив:

– Не кричи, а то я й тебе боюся.

Припиняла, притискала до себе його маленьке, худеньке тільце. Він тремтів, але не плакав і мені ставало соромно за свою слабкість. Він такий малий і не плаче, а я розклеїлася. Не уявляла, що в житті буває так страшно.

Обстрілювали навколишні села уже давно, а наше якось не потрапляло в число невезучих. Та дійшла черга і до нас.

Ми знали, що ховатися потрібно в погребі.

– Там безпечно, – казала мамка.

– А якщо нас там придушить завалами? – запитувала я.

– Ми вас відкопаємо. Краще нехай вас трохи травмує, аніж розірве на шматки.

Як фільм жахів, тільки різниця в тому, що кіно – то гра, а страшна дійсність була зовсім поруч.

Ми сиділи і чекали, коли це припиниться. Було так: спочатку тихо, потім вибух і все починало тремтіти і трястися. Здавалося, що й погріб здригається, наче стріляють під землею.

– Сашка, це, певно, град, – ледве не плачучи, казав Ванька.

– Так, град. Просто на вулиці гроза, а мамка з татком на роботі затрималися. Зараз усе закінчиться, все припиниться. Закінчиться дощ, і ми підемо нагору дивитися, які льодяні горошинки залишилися на землі після буревію. Так, це град, це просто град, – бубоніла я.

– Сашка, я не про той град, що падає під час грози. Я про той, який вилітає з великих танків і все нищить, усіх убиває, і після якого все горить.

Що я могла йому відповісти?

 

 

Наші односельці покидали домівки. Утікав хто куди міг. Залишилося дуже мало людей. Пустка і тиша в ті моменти, коли не стріляли. Дуже рідко можна було побачити на дорозі перехожих. У людей зникли потреби виходити з домівок без вагомих причин. Майже ніхто не ходив на роботу.

– Роботу мають тільки ті, хто працює на ополченців, – казав татко.

Мої батьки теж були вдома: через загрозу життю роботу автозаправної станції зупинили. Батьки бідкалися, що залишилися без доходу і підраховували на скільки часу вистачить заощаджених коштів. Я раділа, що вони вдома, адже у випадку обстрілу ми з Ванькою залишалися не самі.

Була зима. Найдовша зима у моєму житті. Короткі дні, вічна темрява. Світло боялися вмикати. А після одного арт­обстрілу, взагалі залишилися без будь-яких комунікацій. Не було зв’язку, електроенергії та води.

Ситуацію вирішили так: перевірили запаси свічок і переконалися, що на деякий час вистачить, якщо користуватися економно; татко ходив на колишнє місце роботи, аби підзарядити мобільні телефони (на автозаправній станції електропостачання не припинилося); а от з водою виникли проблеми.

Поблизу нашого дому була колонка з водою, але її зруйнували. Довго ми шукали колодязь, аж поки не знайшли на кінці вулиці. Татко ходив вулицями і заглядав у кожен двір, маючи надію зустріти когось, знайти воду чи хоча б почути добре слово.

Воду знайшли на подвір’ї старенької бабці, яку забрали діти до себе ще на початку війни. Колись це був гарний двір, доглянута хатинка, надвірні споруди, погріб, заасфальтована доріжка від хвіртки. Росли кущі і дерева. Пам’ятаю, на клумбах було завжди багато квітів, одні перецвітали, зацвітали інші. І так з ранньої весни до пізньої осені.

Біля погреба стояв колодязь з вирізьбленим зверху півнем. Зараз на тому дворі стояв лишень колодязь, але уже без півня. Решту знищено.

По воду ходили або татко, або мамка. Мене не відпускали, коротко пояснюючи:

– Йти далеко, нести воду важко, виходити з дому небезпечно.

Останнім часом ми взагалі почали дуже мало говорити, майже не спілкувалися, боялися, що за будинком хтось міг стояти і почути. В основному перекидалися загальними фразами. Ванька, який раніше безкінечно щось розповідав і розпитував, теж мовчав. А відколи почав заїкатись, і свої думки йому було важко висловити, то винайшов нову методику для спілкування: кивав головою, коли так, махав, коли ні, і знизував плечима, коли не знав, що відповісти.

Відмовлявся від моїх пропозицій йому почитати, розказати казку, порахувати палички, не хотів малювати і розфарбовувати. Зник інтерес до звичайних повсякденних справ, його нічого не цікавило.

Ми дуже хвилювалися, коли татко йшов заряджати телефони і дізнатися хоча б якісь новини. Його не було години дві-три, а ми за цей час не знаходили собі місця. Повертався із зарядженими телефонами і новинами, як правило, невтішними.

Ми не знали, скільки людей залишилося в селі, були такі дні, коли не бачили жодної живої душі. Якщо й хтось, окрім нас, залишався у селі, то сидів тихо.

Справжня безвихідь настала, коли після обстрілу пошкодило систему газопостачання і в будинку стало нестерпно холодно. Біля хліва лежали дрова і трохи вугілля, але все швидко закінчилося. Тоді татко вирішив йти шукати людей.

– Повинен ще хтось бути. Неодмінно має хтось бути. Знайду людей і буде легше гуртом виживати, – з такими словами він пішов.

Виявилося, в селі не одні ми. На нашій вулиці залишилося шість сімей, Юльчина в тому числі. Яка я була щаслива бачити подругу!

Усі сім’ї згуртувалися і розробляли план виживання.

Для початку вирішили триматися поблизу один одного, а тому тим, хто мешкав віддалено, допомогли перенести найнеобхідніші речі. Ми залишилися в своєму холодному будинку. Надворі була плюсова температура, татко казав:

– Добре хоч морозів немає, а то нам би наступив кінець.

Верхній одяг ми не знімали, навіть коли були в будинку і коли лягали спати. Ми майже не милися, було так холодно, а думка про те, щоб роздягнутися наводила страх.

– Нам потрібно вижити, – постійно повторював татко, – тепер боремося не тільки з ворогом і втікаємо від обстрілів. З’явився ще один ворог – побут. Головне не замерзнути і не померти з голоду.

Грілися біля саморобної печі, яку зробив мій татко з іншими чоловіками. Вона була невеликого розміру, зроблена з цегли. Для того, аби розпалити вогонь, необхідно було спочатку знайти дрова. Це завдання доручили дітям, давши вказівки, як діяти, якщо розпочнеться обстріл. Ми ходили порожніми дворами і збирали все, що може горіти. Зносили гілки дерев і дрова з тих дворів, де вже ніхто не жив. Коли поблизу нічого не залишилося, трощили дерев’яні паркани і носили штахети до печі.

Більшу частину села було знищено. Хаос і руйнація.

Наші батьки пристосувалися готувати їсти під відкритим небом. Чоловіки палили вогонь і ставили величезні казани на піч. А жінки готували з нічого щось. Страви були несмачні, але теплі. Запас продуктів закінчувався, картоплі, моркви і буряка (всі принесли свої запаси) залишалося небагато, цибуля закінчилася давно. Консервації – декілька банок. Про м’ясо і рибу ніхто не говорив, можливо, тільки думали. У кожного було трохи грошей. А де їх витрачати?

– Тобі страшно? – запитала мене Юлька, коли черговий раз ми йшли за дровами, – Мені дуже страшно. Я й спати вже не можу. Все думаю, а як не прокинусь? А так жити хочеться. Чому не відповідаєш, тобі страшно?

– Мовчи, Юлько. Мені страшно, але прошу, мовчи, – відповіла я.

– Не хочу мовчати. Скільки можна мовчати? Дорослі мовчать, діти мовчать… Усі живуть так, ніби це нормально, і нічого про цей жах не говорять. Таке враження, що збираються все життя на тій печі їсти готувати.

Трохи помовчала, потім знову почала:

– Мама моя мовчить. Почну щось питати, вона мовчить, тільки хитає головою. Сашко, вона надію втрачає. Я ж бачу. Мама не вірить, що війна закінчиться, не вірить, що ми врятуємось. Знаєш, іноді, коли стріляють і всі швидко біжать у сховища, я завжди чекаю її. А ти знаєш, що вона робить? Стоїть. Стоїть і ніби чекає, коли вже той снаряд саме до неї прилетить. Я гукаю її і тільки тоді вона починає повільно йти. Вона жити не хоче. Чому вона не хоче боротися, адже в неї є я?

Я дивилася на Юльку і думала: «Якими дорослими нас зробила війна. Ми мислимо так, ніби вік прожили».

Юлька заплакала. Я її обійняла і теж не стрималася. При батьках ми не плакали, бо нас уже вважали дорослими, а дорослі не плакали, і ми не мали права. У той момент нас не бачив ніхто, і ми дали волю сльозам. Моя подруга, яка залишилася у мене тільки одна, гірко плакала, а я тулилася до її надійного плеча.

У пошуках підтримки вона дивилася мені в очі, а я їй. Ми по черзі витирали одна одній сльози, які котилися по наших брудних щоках.

Кругом розвалини, вітер і дрібний дощ. Війні байдуже до наших скалічених душ.

– Пам’ятаєш, – заспокоївшись мовила Юлька, – як я хотіла новий телефон?

– Пам’ятаю. А що?

– Тепер не хочу. Хочу, щоб війна закінчилася.

 

 

Почався обстріл. Обстрілювали автобус з написом «Діти». Таки Юлька не помилялася, тим нелюдам байдуже по кому стріляти.

Я швидко одягла куртку на Ваньку і взяла за руку. Всі виходили з автобуса. Не штовхалися, але відчувалася метушня. Старші діти допомагали меншим, притримували, аби ті не впали.

Автобус стояв на дорозі, а ми лежали в кюветі. Один біля одного. Притискалися і тремтіли. А може, й не ми тремтіли. Тремтіла земля.

Страшно було підняти голову і подивитися, що відбувається.

Кругом свист і запах горілого. Такий запах має війна, запах палаючої землі. Не запах, швидше сморід. Ванька помилявся, коли казав, що війна, як оцет чи гірчиця. Ні, братику, якби ж то. Тут усе набагато гірше.

Горить суха трава, палають кущі і дерева. А ми лежимо. Ні поруху, ні звуку, навіть дихати боялися.

Стало тихо. Стрілянина припинилась.

– Швидко в автобус, – скерувала волонтерка Світлана.

Добігли, зайшло двоє дітей. І знову почалося. Стріляють.

Гуртом побігли назад. Бігла і боялася, аби втримати Ваньчину руку. Тримати міцно, наказувала собі. А він біг. Мовчки переставляв маленькі ноженята і тупотів по тремтячій землі.

Другий обстріл. Сильніший і гучніший за попередній. Здавалося, свистить біля самісінького вуха. Оглушити хоче.

Серед дітей почалась паніка. А я все думала: «Де батьки? Де їхня машина? Чому так довго їх немає?»

Важко було навіть думати. Діти, лежачи на холодній землі, збожеволіли. Почула, як хтось біля мене молиться:

– Господи, спаси нас. Господи, врятуй нас. Боже, допоможи.

Я вголос почала читати «Отче наш»:

– Отче наш, що є на небесах!

Нехай святиться Ім’я Твоє.

Хай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя

як на небі, так і на землі…

Збилася. Повторила знову ті самі рядки, а продовження молитви не пригадувала. Як страшно, в такий момент забути слова молитви…

Повний текст роману Наталії Чайковської «Поверніть моє дитинство» читайте у паперовій версії.

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (21.05.2020)
Переглядів: 101 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]