Присвячується поганим людям.

Уже хоча б тому, що вони цю книжку ніколи не прочитають.

А ще... зеленому чаю «Greenfield»…

 Напередодні-1

Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, – всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…

Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох великих вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад…

У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілля – це суцільний злочин... А вони – закохані злочинці... Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той безмір окриленості, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, – просто відрубували. І нехай спробують відростати знову...

Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…

Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останнє вірилося більше.

Але Вона обрала перетворення.

Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магії – Жінки і Вовчиці – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…

Вони рушили в бік Житомира. Там багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…

Напередодні-2

Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і прилеглі околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть – і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах...

Спочатку – нестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. І – при вимкненому на нетривалий час серці – стрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Легкої. Безмежної.

Далі – знищувальне розуміння... Жорстоке. Невблаганне. Убивче. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається – ВСЕ! КІНЕЦЬ! Але це не так. Це – початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику...

Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний...

Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?...

1

Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «ініціація». Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціація – це один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якого – посвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з них – ритуальні перевтілення. Найчастіше – у тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим пов’язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?

– Загалом. – Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може в’їхати, куди хилить Бондаренко.

– Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, – роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавою собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне – це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, і відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Ось так… До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.

Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте відразу ж додав:

– Із чоловіком.

Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:

– Тільки не говори, що тамтешні мешканці відразу ж почали пліткувати про вовкулаку.

– А навіщо? – крізь щирий сум посміхнувся головред. – Ти й сам це зрозумів.

2

«Тепер, якщо відкинути всі безглузді здогади (хоча як їх можна відкинути: фактів же менше котячих сліз), що виходить? Убито молоду жінку. У неї нічого не вкрали, окрім, за словами чоловіка, смартфона. Тобто – нічого коштовного, на що могли б поласитися банальні грабіжники. Хоча для декого смартфон – межа мрій. Машина (ця взагалі на нормальну купу тугриків тягне), гроші, документи, прикраси – все на місці. Чи, може, щось таки й поцупили, але про нього чоловік ні сном ні духом? Або в курсі, але вміло приховує? Такі або можна не рахувати. На початку їх безліч. Це – нормально. Виходить, пограбування як мотив поки відкидаємо. До пори до часу. Далі. Жінку загриз вовк. Це єдине, про що можна говорити з певністю. Як, втім, і про сексуальний контакт. Із чоловіком.

Отже, вовк… Варіант № 1. «Випадкова загибель». Жінка їхала лісом (куди? навіщо?). Зупинилася (заглух двигун? не стерпіла природної потреби?). Вийшла (важко повірити: жінки, зазвичай, патологічно бояться темряви, до того ж – у лісі!) і зазнала нападу вовка. Висновок: надто вже неймовірно. Якщо навіть опустити факт перебування в нічному лісі (приблизний час смерті – 00.45), то з машини при будь-яких розкладах не вийшла б. Заглух двигун – чекала б ранку. Схотілося під кущик – що-небудь придумала б. Дотерпіла до світанку. Сяка-така, а проти вовка «Тойота-Прадо» – все-таки фортеця. Але ж ні. Жінка залишає машину. Безглуздо? Абсолютно. Якщо заглух двигун, можна подзвонити чоловікові, друзям, знайомим, щоб допомогли. Але вона нікому не подзвонила. Забула смартфона чи загубила десь? Цілком імовірно. Такий варіант пояснює багато: і відсутність апарата на місці вбивства, і те, що ні з ким не зв’язалася… Багато запитань без відповідей. Але найбезглуздіше – розташування тіла після атаки вовка. Ні. Цей варіант мимо. Неможливий «технічно».

Варіант № 2. «Навмисне вбивство». Жінку вбили за допомогою вовка. Призначили зустріч (причому це була знайома або навіть добре знайома людина). Довгань приїхала, довірливо вийшла з машини. Вимкнула смартфона, тому що співрозмовник про це попросив (щоб важливій розмові не заважали дзвінки?), або це зробив убивця вже після смерті загиблої. І сам забрав. Але чому ця «важлива розмова» мусила відбутися опівночі? Невже іншого часу – хай навіть і для суперважливої розмови – не знайшлося? Це трохи веде у бік містики, про яку потім. Опинившись поза машиною, жінка стала беззахисною, і зацькувати її – робота нескладна. Що характерно, вовк натренований суто на вбивство: «зайвих» укусів на тілі немає. Потім хазяїн вовка розклав уже неживе тіло (навіщо?) і, задоволений, залишив місце злочину. Задоволений, бо вийшло все, як планувалося. Убивство є, слідів убивці – немає. Висновок: ближче до правди, хоча й скидається на маячню. Ну, хоче людина вбити когось. Є дві тонни давно придуманих способів. Досконалих, надійних, перевірених у тисячах випадків. Навіщо вигадувати такий складний велосипед? Хоча... Креативників вистачає завжди. Не будемо скидати з рахунків. Ще образяться.

Варіант № 3. «Напад вовкулаки». Цей «клієнт» – економне упакування «два в одному». Він тобі й чоловік, він тобі й вовк. Щойно красенем писаним був, дивишся, а вже й на звіра лютого перекинувся. На користь цієї (найбезглуздішої) версії говорять вовчі укуси й час загибелі жінки. Практично – відразу після півночі. А це – якраз і є «час вовкулаків». Та й усякої іншої нечисті. Плюс – статевий контакт. На цю роль наш перевертень підходить якнайкраще. Покохався, а тут – і північ, час перетворення. Що вдієш? Хочеш чи не хочеш, а від вовчої шуби й іклів не відкараскатися. Та й жертва під боком. Ну й «поживився», не знехтував...

Тепер – сексуальний контакт. На зґвалтування не схоже. Ніяких слідів насильства. Значить, за взаємною згодою. Якби зустрічалася з коханцем, той обов’язково б вивів. Точно б не залишив саму… Але навіщо це лісове рандеву? Та ще й уночі. Та ще й опівночі. При Ольжиних грошах можна спокійнісінько знайти затишніше містечко. Готелів зараз – греблю гати. Чи не хотіла світитися в готелі? Тоді можна найняти квартиру на добу. Цими послугами Інтернет теж заповнений. А може, захотілося на природу? Не виключено. Але чому вночі? Щоб здійснити вбивство! Ліс і ніч – найкращі декорації для такого спектаклю. Значить, у лісі опинилася невипадково. І вбивство сплановане. А якщо цей палкий коханець і вбив її? Зацькував вовком. Теж можливо. Але навіщо? Присутність вовка в цій картині явно її псує. Веде від логічних припущень у світ якихось химер. Містики. Так. Це якщо йти від банального вбивства. Якщо хотіли тільки вбити. А якщо це – помста? І вовк – ключовий символ? Вказівка на щось. І машина вовками обмальована. Може, тут десь прихована відгадка, чому вовк? А якщо це – вбивство «за особливою формою»? Якийсь невідомий ритуал. А що? Непогано. Ритуал – надійна фішка для вбивства… І для його пояснення…»

4

…Популяція вовка останнім часом постійно зростає. Якщо на вовка не полювати (а під час полювання найчастіше здобуваються агресивні тварини), то з’являється шанс появи особин, що бачитимуть у людині здобич. Адже фізіологічні особливості людини перетворюють її на доволі легку поживу для хижака. Саме так відбувалося в післявоєнний час.

Вовк – мисливець хитрий. Він чітко визначає, хто з людей для нього небезпечний, тому атакує зазвичай жінок і дітей.

Треба розрізняти дві категорії великих хижаків – людожери й хворі. Наприклад, хвора на сказ тварина, нападаючи на людину, звичайно завдає не надто суттєвих поранень. Така людина виживає. Напад людожера має зовісім іншу мету: він атакує людину, щоб її з’їсти».

– А сьогодні вовк міг би напасти на людину, скажімо, в лісі?

– Всяке може бути. Тут треба враховувати, які фактори діють, які мають вищий рівень активності, які спрацювали швидше. Хоча статистика про напади уперто мовчить (принаймні останніх років з двадцять), трапитися може все. Скажімо, у Росії тільки за один 1896 рік зафіксовано більше тисячі випадків. Або, наприклад, у повоєнні роки в Станіславській області, де трапилося кілька таких нападів. Але то раніше.

Часто розповіді про вовків-людожерів – усього лише передані з вуст у вуста байки. Там десь вовки загризли людину. Ти бачив? Ні. Проведено експертизу? Ні. Тоді чому ти вирішив, що це вовки? Більше нікому. Хоча, повторюся, трапитися може все.

– І таке? – поклав фотографію вбитої Ольги Довгань.

Микола Степанович узяв і підніс ближче. Але розглядав без окулярів.

«Дивно, – подумав Богдан, – у такому віці й такий зір. Мабуть, дідусь і зараз би в око білці влучив».

– І таке теж, – віддав фото. – Узагалі, впоратися з людиною вовку абсолютно під силу. Але, швидше за все, цей вовк тренований на вбивство. Звичайний діяв би інакше. Інстинктивно рвав би все підряд. А тут, – вовчатник знову подивився, – зроблено все без зайвих рухів.

11

– Я чув, вовки тут у вас людей загризають, – зрушив з місця пробну кулю.

– Та які там вовки? – роздратовано видихнув «хазяїн» пуза. – Їх тут, напевно, років з тридцять як ніхто не бачив. Вовкулака це. Вовкулака.

– Не зрозумів? – наскільки можливо, щиро здивувався професор.

– Вовкулака, кажу, з’явився, – підтвердив свої слова пузань із таким виглядом, ніби мав неспростовні докази. – За всіма ознаками вовкулака. Сто відсотків даю, що бабу оту круту він почекрижив. – Сільський демосфен говорив зі знанням справи. Начебто сказане – і справді доконаний факт. І сумніватися не наважуйся!

– І ви в це вірите? – запитав Лисиця, щосили утримуючи скептичну посмішку. Але та настирливим птахом усе-таки випурхнула на волю.

– У нього – більше, ніж у вовків. – Демосфен стояв на своєму, навіть не збираючись хоч якось реагувати на скепсис.

– Чому?

– Тому що тварина на двох ногах страшніша, ніж на чотирьох лапах. Надто ж – коли перекидається на вовка... Та й скільки живу, ніколи не чув, щоб вовки на людей нападали. Особливо – у нас. Дід, пам’ятаю, щось розповідав, але нагадувало те якісь байки. І відбувалось десь за тридев’ять земель. Так що повірити в напад вовка, вибачте, – ніяк не можу.

– А он у газетах писали, що на Чорнобильській станції скажений вовк напав на працівника, – вступив у розмову ще один пивний фанат – у тенісці з мудрованими візерунками.

– Ну, там зона, мутації всякі, – гнув своє пузань. – От він, вовчисько цей, і сказився.

– А може, один із таких скажених і до нас дістався? Та й напав на жінку? – висловила припущення візерунчаста теніска.

– Навіщо це йому? – здивувався демосфен. – Думаю, там, у зоні, у нього й так їдива всякого повно. Та й непросто все з жінкою тією. Кажуть, її знайшли неподалік відчиненої машини. Смерть настала трохи за північ. І що ж вона робила в лісі та ще й серед ночі? Навіщо поперлася? Щоб вийти з машини й чекати, поки на неї накинеться вовк? Не смішіть мене. Ні, тут без нечистої сили не обійшлося. Або її вірного слуги. Людини. При таких розкладах вовк – дитя безневинне.

– Тобто ви вважаєте, що це справа рук перевертня? – поцікавився Лисиця.

– Усе вказує на те, – відрізав пузань перед наступним ковтком.

– Виходить, у вовка ви не вірите, а в перевертня...

– З вовком там усе просто, друже. – Пузань так поспішав доводити своє, що навіть перервав солодкий процес. Не одержавши запланованої дози. – Зоологія чиста. А от з вовкулакою... Темна річ. Зворотна сторона місяця, так би мовити. Світ потойбічного. Адже вони живуть серед нас, як звичайні люди, а от коли настає опівнічна пора... Пам’ятаю, кум якось розповідав, що засиділися вони в лісі на шашликах. І додому вже час – так ні, у плясі ще трохи плюскотіло. От і вирішили «догуляти». А час – саме до півночі. Та й місяць у повні якраз. Ну, вони тихенько розмовляють, раптом чують – гілка хруснула. Потім – моторошний крик, який переходив у виття, а далі – тінь здоровецька (місяць же світить яскраво). А тінь ця майнула – і знову десь хруснуло. Так вони все кинули, у машину – і тільки закуріло. У Житомирській області це було. Біля Ружина.

– Та нажлуктились вони, кум твій з дружбанами, – зробила слушний висновок теніска, – от і привиділось. П’яному й удень що завгодно може приверзтися, а вночі – сам Бог велів.

– Я тобі говорю! – не сходив з витоптаного місця пузань. – Кум брехати не буде. Раз він казав, значить, точно.

– Насвинячились, от галюни й навідалися. – Теніска залишалася незворушною. – Та й байка твоя дуже вже на небилицю змахує. Повний місяць, тіні, перевертні. І неодмінно північ. А як же? Без неї нікуди... Заяложено якось усе. Ну, хто не чув цих вигадок? Кожний у дитинстві трясся, слухаючи, як хтось старший, удаючи досвідченого, утисячне переказував чужу лякалку.

13

– А раніше він міг зникнути на кілька днів і нікого не попередити?

– Ні, такого собі не дозволяв. Знаєте, Кость наш людина хоч і творча, але порядок любить. І всю трупу привчив. У нас ні запізнень, ні зривів. Система налагоджена. Працює як годинник. Так що з Антоніо точно щось трапилося. Інакше б попередив. Кость за такі речі миттю відправить в аут.

– А може, збулася мрія ідіота? – припустив Лисиця.

– Тобто?

– Знайшов багатеньку покровительку й зрозумів, що роботі можна помахати ручкою в лайковій рукавичці? Відлежується на білосніжних простирадлах і пестить пір’я синьому птахові удачі.

– Усе одно подзвонив би. Навіть швидше. Похвастатися – його хлібом не годуй. Дай виставити напоказ успішне еgо. Нехай від заздрощів усі луснуть.

– Виходить, він потрапив у халепу?

– Схоже на те. Та й чуйка в мене.

– Це як?

– Відчуваю, що з ним щось негарне. А я ж його попереджав.

– Про що?

– Розумієте, коли Кость захотів поставити «Затьмарення», роль вовкулаки дали Антонові. У принципі, закономірно. Було в ньому щось від вовка. Хиже. Знаєте, читався типаж.

– А вбити він міг? – зненацька насамперед для себе поцікавився Лисиця.

– Важко сказати, – після недовгих роздумів відповів Едик. – Може, й міг... Знаєте, це дуже суб’єктивний тест. Жорстокими вбивцями часом стають люди, що поводять себе як ангели во плоті, а шибеники з розбійницькою зовнішністю непритомніють, побачивши кров... Так що тут однозначно не відповіси. Знову ж: яка мета вбивства?

«Яке питання, така й відповідь», – з докором прокоментував Богдан.

А Едик тим часом продовжив:

– Коли Антоніо одержав роль перевертня, його немов підмінили. Якось одразу переродився. Складалося враження, начебто опинився в рідній стихії, ніби саме цю роль чекав усе життя. І грав її, викладаючись до краплі, віддаючи всю душу. Немов жертвуючи собою заради цієї ролі. Навіть тату зробив. На грудях. Ходив тут, усім хвастався. Говорив, що десь прочитав, начебто це татуювання повинне принести щастя. Мені теж показував. Це була могутня голова вовка з вишкіреною пащею. Мені вона відразу не сподобалася. Від неї віяло якимось жахом. Художник, звичайно, постарався. Паща вийшла правдоподібна. Антуан жартома мів, що тепер буде жити, як вовк: одержувати від життя більшу здобич, а тому, хто не сподобається, хто скривдить, перегризатиме горло. Усе це нагадувало марення божевільного, на яке ніхто не звертав особливої уваги. Думали, грається хлопець. Хоча вже й не молоде-зелене. І от тепер... Думаю, все-таки щось трапилося. Був би живий – обов’язково відгукнувся б. А так... До речі, говорили, що він спав з жінками за гроші. Правда це чи ні – сказати не можу, але пліточки такі театром повзали.

– А що вам чуйка підказує цього разу?

– На нього це схоже. – Душка глянув на телефон. – Вибачайте, але мені час.

20

Ось і вхід. Ґанок. П’ять сходинок. Різьблене накриття. Масивні вхідні двері з подекуди облущеною голубою фарбою на неґрунтованому металі. Витерта колись срібна ручка внутрішнього замка. Капітан обережно натиснув. Ручка німо пішла. Двері ж залишились нерухомими. Замкнено. Або немає вдома, або забарикадувався, побачивши у вікно непроханих гостей.

– Заховаємося в якомусь із сараїв, – пошепки запропонував Романченко. – Улаштуємо спостережний пункт. Якщо немає вдома, побачимо, коли прийде. Машину не загнав до гаража, значить, десь недалеко.

– А якщо в будинку?

– Усе одно в нас тільки один вихід – чекати. Двері ламати не будемо. Поки. Та й металеві вони. Ходімо.

– Може б, води напилися? – показав на колодязь Богдан.

– Прийде господар – він і почастує, – підморгнув капітан. Лисиця кисло посміхнувся.

Спустилися з ґанку. Першим ішов Романченко. Першим він вийшов із-за рогу…

Великий поліетиленовий пакет, постійно наповнюваний повітрям, не витримав тиску і – гучно розірвався. Так здалося спочатку. Але насправді сталося інше. Пролунав постріл. Романченко схопився за праве плече і впав. Лисицю врятувало те, що не ввійшов до зони обстрілу. Миттю зметикувавши, професор за півсекунди теж опинився на землі: другий постріл міг пролунати відразу. Доповз до пораненого. Ледь чутно запитав:

– Живий?

– Живий, але, дідько, боляче. У-у-у… Кров іде.

– Сам зможеш зупинити?

– Спробую… Візьміть пістолет… І наручники. Стріляйте економно. Намагайтеся поранити в ноги.

– Добре.

Наручники заховав у кишеню бриджів. Узявши пістолет, почав тягти Романченка в безпечне місце. До ґанку. Вдавалося важко, хоч капітан і намагався допомагати, відштовхуючись підборами. Прихилив до стіни. Офіцер почав рвати сорочку й обмотувати закривавлене плече. Виходило погано, але Романченко всміхнувся й підморгнув. Богдан показав «ок» і став прокрадатися до рогу. Десь там, за ним, Ведмедеря. Озброєний. Небезпечний. Страшний. Який не збирається зупинятися. Та й патронташ у нього, найімовірніше, чималенький. Вистачить і на Лисицю, і на добивання Романченка. А може, то хтось інший?

«Так, – почав розмірковувати, але заважали часті й гучні удари серця. Які втихомирюватися явно не збиралися. – Лісник, якщо то він, бачив, що влучив лише в одного. Значить, поводитиметься обережно. Остерігатиметься другого… Почав стріляти, тому що зрозумів: приїхали по його душу».

Роззирнувся. Угледів старий сірий піджак, яким накрито купку чогось. Стягнув. Беззахисним лишився горбик цибулі. Узяв піджака «за плечі» й кинув на відкритий простір. Постріл пролунав миттєво. «Мішень» відлетіла на кілька кроків. Визирнув на півсекунди. Побачив, що стріляли з-за дерева перед ворітьми. Відразу ж гримнув ще один. З-за рогу вилетіло кілька дрібненьких трісочок.

«Снайпер бісів, – вилаявся, – тепер триматиме тут…»

Приблизно зорієнтувавшись, де засів «стрілець», зібрався, різко визирнув і вистрілив з лівої руки. На влучання не сподівався. Тієї ж миті одержав відповідь. Знову трісочками.

«Нічого, – подумав, – тепер знатиме, що нас так легко не взяти».

Озирнувся до Романченка. Той говорив по телефону.

«Значить, поранення не таке вже й серйозне. Це добре».

І знову напружене очікування. Притулився до стіни. Відчув тепло нагрітого дерева. Навколишня тиша ніби теж причаїлася. Але їй легше. Вона – нейтральна. Ні за одних, і ні за інших. Просто спостерігає з цікавості. Скільки разів так траплялося. А якщо потурбують пострілом, біда невелика.

Коли ще раз глянув на офіцера, той непритомно сидів, заплющивши очі. Телефон випав з ослаблої руки. Настрій знову погіршився.

«Дідько, – ще раз не втримався професор, – цього ще не вистачало…»

Лякало те, що нічим не може зарадити, бо в медицині тямить – рівно нуль. Шкода. А як би допомогло зараз! Але й пост залишати не можна. Підкрадеться нечутно (лісник-бо, це ж майже лісовий звір!), і – перший постріл Лисиці, а другий – непритомному капітанові. Закопає десь під дубом, ой під тим дубочком, і ніхто ніколи…

Дратувала й позиція. Стріляти лівою не вмів, а щоб вистрілити правою, треба повністю висунутися з-за рогу. Підставитися під влучний постріл. Хоча мала вона й свою привабливість (одвічна життєва діалектика). Ліворуч – будівлі. З того боку Ведмедері підкрастися важко й стріляти незручно. Він це чудово розуміє й туди не піде. Не піде й прямо, відразу ж опиниться як на долоні. І тоді влучити в нього – простіше простого. Ні. Під прицільний вогонь теж не полізе... Залишається правий «фланг». Піде праворуч – зможе прокрастися від дерева до дерева й обійти будинок, вийшовши на зручну місцину. Значить, піде саме так. Що ж робити?

Роззирнувся. До сараїв метрів двадцять. Добігти туди не встигнеш, як би не намагався. Та й не чемпіон. А було б непогано. Заховатися за машину... Навряд чи Ведмедеря стрілятиме в неї. Не захоче псувати. Звідти оглядовість набагато краща. Можна майже на рівних позмагатися у влучності. Але… Ні. Не добіжиш. Відкине пострілом, як щойно піджака. І сам загинеш, і безпорадного Романченка підставиш. Ні, цього робити не слід. З усіх поглядів… Знову сканування довкілля. Уперте. Несамовите. До скреготіння зубів. Але… Жодних варіантів…

Погляд зупинився на посуді. Той сохнув «догори ногами» на прибитих до бруса рейках. Невеликий закіптявілий чавунчик… Зняв і відламав рейку. «Голова як чавун», – згадалося…

Тільки-но виставив чавунну голову, як одразу ж відчув поштовх. Задзенькотіла об метал картеч. Чавуна зірвало з рейки й відкинуло на метр.

«Суперпостріл, – похвалив, оглядаючи продірявлену в чотирьох місцях посудину. – А ти ще бігти хотів… Значить, Ведмедеря поки залишається на місці. Чого він чекає? Швидше – вичікує. Мабуть, що висунусь, як оцей чавун. І в мені дірок наробить».

22

Царенчиха хмикнула.

– Про переляк це ви правильно сказали, – закивала. – Думала, ґиґну там на місці. Ну й страхіття ж то було… До лісу я навідуюсь нечасто. Так, інколи. Не манить він мене. Тоді пішла, бо треба. Стара мітла геть зовсім на деркача перевелась. Думаю, провіюсь і наламаю на нову. Взяла мотузок. Іду. У лісі гарно. Тихо. Тільки пташки інколи поспівують. Зайшла трохи вглиб. Надибала більш-менш те, що треба. І почала. Аж раптом неспокійно якось стало. Чую, десь недалеко щось живе з’явилося. Перша думка – кабан або вовк. Знаєте, страх завжди малює найгірше. Хоча ні перших, ні других давно у наших краях бачити не доводилось. Але… Раз на рік і палиця стріляє. Аж гульк – між деревами по ліву руку щось велике й волохате суне. Чорно-сіре таке. Десь метрів із десять від мене. І бачу тільки спину. У мене все похололо. Нічого ж собі! Так і заклякла. Стою – не ворушуся. Руки неслухняні, й перехреститися ніяк. І про отченаш відразу забула… Точно не кабан і не вовк. Уже краще б вони. А це набагато страшніше. Більше на ведмедя скидалося. Але ж вони у нас не водяться… Поки трусилася, страхіття віддалилося, а потім і зникло зовсім. Озирнулася довкола – ніде нікого. Душа з п’ят так і не повернулася. Я мерщій наламане вхопила та й ну підтюпцем додому. Коли чую – як завиє таким страшним голосом. Я аж присіла. Ну, думаю, вовкулака, точно він. Ураз на пам’ять прийшло, що недавно жінку ту загризено. Я й гілля спереляку кинула й полетіла як на крилах. Не вірила, що у свої роки так бігати ще можу. Прилопотіла додому, корвалолу напилася, а він мене не бере. Серце гупотить, наче його з великого горба розігнали. Ось-ось вискочить. Кажу дідові: викликай швидку, бо зараз мені капут буде. А він: побіжу до Калачика (це сусід наш). Бачив, що він удома. Хай до лікарні відвезе. От вони мене й притарабанили сюди. А тут, слава Богу, лікарі хороші. Укололи мені щось, крапельниці поставили. То й відпустило трохи. Он уже й журнал читати можу.

– А чому ви думаєте, що то вовкулака? – поцікавився Лисиця.

– А хто ж? – відповіла жінка, додавши в голос ноток образливості: яке цей журналіст має право сумніватися?

– Ну, може, якийсь безпритульний. Лісом прогулювався. А обірвана одежа вам і здалася шерстю.

– Е ні. Хіба б я людину не впізнала? Не людина то була. Точно вовкулака завівся. Он зовсім недавно в Катерини Бурдунової, Жорику ти ж знаєш, так у неї коза пропала. А потім у лісі тільки хребет об’їдений бачили. А вчора – у Микитчиків трьох гусей недорахувалися. І молодиця та, загризена, під руку йому потрапила. Він це, проклятий, він.

Лисиця подивився на «агента». Той ледь кивнув, одночасно моргнувши очима, мовляв, про козу й гусей – усе суща правда.

– Ну а до міліції ви не зверталися? – не відступав Богдан.

– Е, ні. Не до того мені. І діду моєму теж. Та й для чого? Однак ніхто не повірить. Тільки засміють, та й годі. А потім селом поголос ходитиме.

– А коли він, цей вовкулака, повз вас проходив, нічого такого не помітили? Ну, кульгав чи йшов якось незвично, а може, ніс у руках щось.

– Ні. Нічого. Просто йшов. Повільно так. Та й бачила його тільки ззаду. Від голови до п’ят укритий шерстю. А більше – нічого.

– Ну а зросту якого?

– А хто ж його знає. Мені здалося, що високого.

– Подивіться на мене. На скільки він вищий. На стільки?

Підніс над головою зігнуту долоню.

– Не знаю. Важко сказати. Мабуть, ще вищим.

– Десь так?

Долоня піднялася ще.

– Може, й так… Не знаю. Не до того мені було…

– Ну, добре, дякуємо. Видужуйте.

Коли опинилися на ґанку, «агент» потягнувся, глибоко вдихнув і видихнув:

– Ну що, здаєтеся?

Лисиця відповідати не поспішав. Напружено розмірковував і дивився кудись в інший вимір.

– А чому про козу й гусей нічого не розповіли?

– А навіщо? Як на мене, і без цього доказів з головою. Але ви не відповіли.

– Добре, – ледь не проскреготів зубами. – Здаюсь. То – вовкулака. Але чому він не накинувся на Царенчиху? Чому пройшов повз? Невже не бачив? А ось у це вже не повірю. Мусив почути нюхом. І тоді жінка більше ніколи б не читала журналів. Але ж він навіть не наблизився, а пройшов повз.

– А йому подобаються тільки молоді, – посміхнувся «агент». – Ті смачніші.

– Але ж Ольгу Довгань він не їв, – відповів Лисиця серйозно.

– Зате кохався з нею, – гупнув аргументом Жорик. – А тітка Галина – не та вікова категорія.

– Правильно, – засяяв Богдан. – Царенчиха йому не підійшла, але не тому що… – Пауза. – Та-а-ак. Наш вовкулака на всіх не кидається. Бо не всі цікавлять. Його інтереси інші. Але які? Дідько! Щось тут не те.

Богдан не бачив виходу з глухого кута, хоч відчував, що він є.

– А ми зробимо ось що, – забризкав оптимізмом «агент», і Богдан інстинктивно смикнувся, щоб відійти. – Ми його впіймаємо, і він нам усе розповість!

Першою думкою Лисиці було «добре, що зараз вони біля лікарні. Для божевільного «швидку» викликати не треба. Усе під рукою». Однак потім посміявся над собою. «Агент» сказав правильну річ: раз вовкулака існує, раз він прогулюється лісом, значить, його можна впіймати. І – про все дізнатися. Ні, Жорик таки – геній. Наполегливий гореницький геній. Хай Бог йому дає здоров’я.

23

Рухалися значно обережніше. Близькість «об’єкта» піднесла напруження ще вище. Відкрилось і буквальне розуміння фрази «слід пораненого звіра». І хоч розшукуваний звір не поранений (та й навряд чи він – звір), його приреченість – річ доконана. Лисиця вже малював картину, де їхня «група захоплення» одягає наручники на великі лапи волохатого незнайомця. Він великий. Він сильний. Він по-дорослому пручається. Богдан, Жорик і головред розлітаються врізнобіч, немов іграшкові солдатики через примхи пустотливого малюка. Але тут на авансцені з’являється Братусь. Він пронизливо кричить і, наче в уповільненому прокручуванні відео, справжнім Ван Даммом летить у стрибку. Удар виходить таким сильним, що здоровань, мов сніп, гупає на землю, не тріпнувшись. «Не вбий його!» – розпачливо горланить Богдан і стрімко кидається до «об’єкта»…

«Спинку зламаєш», – посміхнувся думкам і відразу ж стрепенувся: виття повторилося знову. Цього разу начебто ближче. Витяг компаса. Схоже, невідомий іде на захід. Напрямок пошуку треба підправляти. Зробив. І жестами показав компаньйонам.

Тепер слід враховувати можливий курс «об’єкта». На око прикинув, яким може бути сектор зміщення.

Знову почав розгоратися мисливський інстинкт. Заповнив усе єство, витіснивши решту відчуттів. Зараз правив тільки він. Імператор. Гегемон. Пахан. Повелитель… Ні – верховне божество…

Коли помітив істоту, вона забирала на південний захід. Рухалася ліворуч від професора. Той почав сигналізувати рукою з телефоном. Усі зупинилися. Спочатку подзвонив до головреда.

– Я його бачу, – неголосно сказав, – забирай хлопців і мені на допомогу. Сам я з цим бурмилом не впораюсь.

Потім набрав Жорика:

– Разом з Бондаренком і Братусем чухрайте до мене. Він тут.

Компаньйони поспіхом перегруповувалися. Це додавало оптимізму, що змішувався з адреналіном.

«Почалося», – зрадів і рушив за «об’єктом».

Через кілька хвилин «волохатий» зупинився й озирнувся. Що загледів серйозного «хвоста», сумніву не було. Але й Богдан побачив його спереду. Вся увага прилипла до голови. Та мала незвичний вигляд. Нагадувала «суміш» вовка й ведмедя. І весь час шкірилась. Трималась на якійсь задовгій шиї. На горлі – чорний прямокутник, що вирізнявся на загальному темно-сірому тлі тіла. «То ти так?» – подумки запитав. Усе стало зрозумілим…

А істота завила й кинулася навтікача. Зблизька виття здалося ще страшнішим. Але – не цього разу. На нього вже не реагував. Мисливський інстинкт, наче потужний вир, підхопив і поніс услід. Боковим зором бачив, як інші теж додали. Стартували до фінішу цієї непростої «лісової операції».

«Волохатий» швидко бігти не міг. Ймовірно, ґрунтовна трапеза щільно засіла у шлунку й непосильним тягарем магнітила до землі. Може, заважала загальна вага. Але тренований бігун зменшив відстань до втікачка набагато швидше, ніж припускав. Майже догнавши, щосили вдарив по правій лапі. Та якраз звільнялася від ваги тіла, щоб укотре стати опорною. Але завадив удар. Лапа змінила траєкторію й зачепилася за іншу. Цей підступний і недозволений у спорті прийом тут, у лісі, – як знахідка. І важка туша з усього розмаху гупнула на землю. М’який лісовий ґрунт зробив падіння не таким болючим. Акт гуманності лісу до свого. Хай і невідомо якого, але свого.

Коли волохатий упав, Лисиця стрибнув на нього. Знав, що компаньйони дихають у потилицю і ось-ось прийдуть на допомогу. Інакше б не наважився на таку крейзонутість.