Головна » 2014 » Серпень » 28 » В’ячеслав Васильченко про... «ПРІЗВИЩА»
09:55
В’ячеслав Васильченко про... «ПРІЗВИЩА»

Таємниці українських прізвищ

(деякі питання історії назв на -ськ-, -ов-/-ев- та -ин-)

Незважаючи на те, що за вікном ХХІ століття, багато стереотипів минулого вперто продовжують жити у свідомості членів нашого суспільства, які «чули дзвін, та не знають, де він». Значна кількість таких стереотипів пов’язана з питаннями культури та історії української мови. Спробуємо поглянути на деякі (заяложені) з них свіжим неупередженим оком.

Якщо в будь-який час, у будь-якому місці України зупинити на вулиці будь-кого і поставити перед ним нескладне питання, – до якої національності належать люди, що мають прізвища на -енк-о-, -ськ-ий/-цьк-ий/ -зьк-ий, -ов-/-ев-, -ин-, можете не сумніватись: відповідь буде без варіантів: -енко – українець, -ськ-ий – поляк, -ов-/-ев-,-ин- – росіянин. Отже, перед нами – стереотип мислення. Виникнення його, очевидно, пов’язане з тим фактом, що у деяких слов’янських народів певні словотвірні моделі прізвищ складають абсолютну більшість. Так, у росіян чи болгар таким типом є «прізвища із суфіксом -ов-(...), у сербохорватів -ич, -ович, у поляків -ський, -цький. Українські прізвища на -енко вважаються найтиповішими для українців, але не тому, що становлять найбільшу групу, а тому, що майже не зустрічаються в інших слов'янських народів» [Ю. Редько]. Однак поряд з типом прізвищ на -енко в українців, за підрахунками вчених, прізвища на -ський, -цький, -зький разом з прізвищами на -ук, -чук, займаючи третє місце, входять до чільної трійки найпоширеніших прізвищ у сучасном українському антропоніміконі [Ю. Редько].

Як свідчить восьмий том Словника української мови (c. 108), прізвище – це «найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість». Отже, найголовніші ознаки найменування, яким виступає прізвище, – його спадковий характер та перехід у єдиній незмінній формі від попереднього покоління до наступного. Також сюди варто додати ще й офіційний статус прізвища [Ю. Карпенко].

Поява прізвищ – родових найменувань – пов’язується із задоволенням потреби в найточнішій ідентифікації особи, чого вимагала адміністративно-юридична практика суспільства. Такі ідентифікаційні назви могли структурно являти собою одночленні одиниці, «виражені індивідуальним ім’ям, патронімом (особовою назвою, що походить від імені батька – В. В.) або відтопонімічною назвою (Богдашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского)» [Р. Керста].

У зв’язку з тим, що ідентифікація особи для вступу її в різноманітні правові відносини повинна була бути найточнішою, до найменування особи як додаток до індивідуального імені могла входити вказівка на родинні стосунки (Андрђи брать Петров; лопатич іва(н) юрієвъ сынь,); на ім’я батька чи матері (василеви мароушиному; игната василєвого); на прізвисько (мисєви цоуприковомоу); на професію (Демка Пивовара); на походження з певної місцевості, місце мешкання (п(а)на Миха(и)ла Ела Мали(н)ского; Миколая Каменьского; Микола А(н)дрееви(ч) Збара(ж)ски(й)) і т. ін. [приклади взяті з різних писемних пам’яток української літературної мови].

Усталення певних слів у функції родових найменувань розпочалося у середовищі вищих, панівних верств тогочасного українського суспільства. «Уже джерела XVI ст. фіксують такі князівські найменування, як Андрей Михайловичь Сангушковичь Каширский. Другу частину цих наймень дослідники кваліфікують як родову прізвищеву назву, тобто вона позначала Андрія Михайловича з роду Сангушковичів каширських» [Л. Масенко].

Досить широко у практиці українського справочинства як компоненти ідентифікаційної назви особи використовувалися слова з суфіксами -ськ-ий, -цьк-ий, -зьк-ий. Утворювалися вони переважно від назв населених пунктів.

Суфікс -ськ- – давній за походженням. Ще в праслов’янській мові він вживався «при назвах місцевостей і був пов’язаний зі значенням належності і походження, звідки, мабуть, розвинулося значення групової присвійності» [Вступ до порівн.-істор. вивч. словю мов]. Сьогодні ж він значно продуктивніший. За його допомогою творяться прикметники.

Наступний етап у створенні прізвища на -ськ-ий – це використання такого прикметника в ролі іменника, коли він називає вжне не ознаку предмета, а предмет. Порівняймо у зв’язку з цим відтопонімний прикметник у словосполученні «Я протопопа сви(д)ницькыи» та прізвище українського письменника Анатоля Свидницького (1834-1871), автора роману-хроніки «Люборацькі».

Серед українських прізвища на -ськ-ий трапляються такі, що отворюють від:

а) імен людей (безпосередньо чи опосередковано – через назви населених пунктів): Степановський (Степан), Івашковський (Івашко), Андрієвський (Андріївка, Андрій), Павловський (Павлів, Павло), Іваницький (Іваниця, Іван);

б) прізвиськ: Цісарський (Цісар), Губський (Губа), Синицький (Синиця), Когутовськмй (Когут), Скляревський (Скляр).

Щодо цих двох груп прізвищ учені висловлюють думку про можливе утворення таких похідних від імен та прізвиськ батьків. «Можна думати, що, наприклад, прізвище Дмитровський могло виникнути не тільки у зв’язку з походженням із с. Дмитрова (Львівська область), але й могло означати сина Дмитра, тобто бути синонімічним до прізвищ Дмитрук, Дмитренко, Дмитрович» [Ю. Редько].

Крім українців та поляків (а в останніх, як уже згадувалось, прізвища на -ськ-ий – найпоширеніші), вони є й у білорусів (Орловський, Тяпинський, Никифоровський), росіян (Волконський, Милославський, Пожарський, Трубецький), чехів (Коменський, Поборський, Добровольський, Хельчицький), словінців (Косеський), словаків (Єсенський, Ваянський), лужичан (Андрицький, Цішинський), сербохорватів (Брезовацький, Мушицький), болгар (Раковський, Левський, Михайловський).

Отже, можна стверджувати, що прізвища на -ськ-ий не є ні суто польськими, ні ще чиїмись. Вони у функції компонента офіційної форми називання людини використовуються у багатьох слов’янських народів, а отже, прізвища такого типу є спільнослов’янськими.

Суфікс -ськ- при творенні таких слів в українській мові може виступати у своїх фонетичних варіантах -зьк- та -цьк-. Вибір одного з них, як відомо, зумовлюється кінцевим приголосним основи: [г], [ж], [з] – для першого (Острог – Острозький, Збараж – Збаразький) – та [к], [ч], [ц] – для другого (Кальник – Кальницький, Случ – Слуцький). Також для формування таких слів широко використовуються й похідні (складні) варіанти суфікса -ськ-, що виникли в результаті його поширення компонентами -ів-, -ин-, -ан-, -єн-: Кропив’янський (Кропивна), Копачовський (Копачі), Сенчанський (Сенча), Яреськовський (Яреськи), Тальнянський (Тальне).

Прізвища прикметникового походження на -ськ-ий у середньовічній Польщі вважалися ознакою шляхетського походження й роду, протиставляючи їх носіїв усім іншим, «нижчим» верствам суспільства. Доходило навіть до того, що аристократи-шляхтичі вимагали від влади офіційної заборони використовувати родові назви на -ськ-ий представникам нешляхетських груп населення. Може, саме така «високість» прізвищ на -ськ-ий чи, може, певна «красивість» їхнього звучання була причиною обирання людьми «шляхетського прізвища» на -ськ-ий. Так, дід відомого українського письменника Івана Нечуя-Левицького Лукіян, родом простий козак з Полтавщини, зайшовши на Київщину і ставши священиком, обрав собі прізвище Трезвінський, а його брат став Коцевольським. Дмитрієм Ростовським стає Данило Туптало (чи, як його називає Михайло Возняк, Тупталенко) – церковний діяч та український письменник кінця XVII – початку XVIII століття. Одним з варіантів, які розглядав головна дійова особа комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» для зміни немилозвучного й «мужицького» прізвища Мазайло, було Сіренський (поряд з Алмазовим, Сіренєвим, Розовим, Де Розе, Тюльпановим, Фон Лілієн). Популярною співачкою сьогодення Наталею Могилевською стає Наталка Могила. І таких випадків багато.

Прізвища на -ськ-ий має значна частина відомих українських діячів культури. Серед них Герасим та Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Ісаія Копинський, Кирило Транквіліон Ставровецький, Захарій Копистенський, Йоаникій Галятовський, Антін Радивилівський, Йосип Шумлянський, Данило Братковський, Сильвестр Ляскоронський, Митрофан Довгалевський, Юрій (Георгій) Кониський, Олександр Кониський, Варлаам Лащевський, Михайло Козачинський, Юрій Щербацький, Амвросій Метлинський, Йосип Лозинський, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Олександр Шишацький-Ілліч, Іван Котляревський, Степан Руданський, Яків Головацький, Євген Згарський, Василь Ільницький, Павлин Свєнцицький, Євген Желехівський, Омелян Огоновський, Олександр та Володимир Барвінські, Олександр Борковський, Іван Верхратський, Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Остап Терлецький, Цезар Білиловський, Григорій Бораковський, Петро Ніщинський, Трохим Зінківський, Наталя Кобринська, Андрій Чайківський, Юліан Опільський, Григорій Цеглинський, Дмитро Яворницький, Михайло Грушевський, Павло Грабовський, Агатангел Кримський, Павло Житецький, Людмила Василевська, Олександр Лотоцький, Федір Матушевський, Петро Стебницький, Михайло Коцюбинський, Микола Чернявський, Модест Левицький, Ольга Кобилянська, Пилип Капельгородський, Леонід Пахаревський, Надія Кибальчич-Козловська, Христя Алчевська, Петро Карманський, Василь Пачовський, Максим Рильський, Юрій Богдашевський, Яків Богуславський, Антон Васютинський, Сергій Васильківський, Герман Жуковський, Павло Дубровський, Федір Журавський, Максим Березовський, Федір Каменський, Роман Савицький, Йосип Миклашевський, Галина Ольшевська, Леонід Перфецький, Михайло, Андрій та Ольга Рудницькі, Петро Селецький, Григорій Шполянський, Петро Сокальський, Ольга та Наталя Сумські, Володимир Яворівський, Володимир Базилевський, Ігор Соневицький, Євген Пашковський, Вікторія Гранецька... Звісно, такий перелік складе не один фоліант.

Отже, як нам здається, не варто кожного, в кого у прізвищі є суфікс -ськ- (чи його фонетичні варіанти або структурні похідні), беззастережно зараховувати до поляків. Прізвищевий тип на -ськ(ий) функціонує майже в усіх слов’янських мовах. Як бачимо, досить широко представлений він і в українській мові.

Поширеною є думка і про те, що тип прикметникових прізвищ на -ов-/ -ев- та -ин- – російський і болгарський. Знову стереотип, як і у випадку з прізвищами на -ськ-ий. Справді, як вважають дослідники, у російській та болгарській мовах прізвища на -ов/-ев – найпродуктивніші, проте «прізвища на -ів(-ов) досить продуктивні і в українській мові» [Г. Мельник].

Слова цього типу за своїм походженням є посесивними (присвійними) прикметниками. Похідні прикметникові слова з суфіксами -ов/ -ев та -ин називали ознаку за належністю чогось особі, тобто призначенням цих присвійних суфіксів було формування назв ознак, що виникали на основі відношення належності.

Суфікси присвійних прикметників -ов/-ев та -ин функціонують (щоправда, з різною продуктивністю) в усіх слов’янських мовах, що успадкували їх з праслов’янської [Л. Масенко].

Похідні з присвійними суфіксами мали патронімічний чи (рідше) матронімічний (матронім – особова назва, утворена від імені матері) характер. Як правило, родова назва походила і успадковувалась від найстаршого та найавторитетнішого родича. Переважно таким «авторитетом» виступав батько. На першому етапі похідне найменування зберігало свої прикметникові риси і, функціонуючи в особливих називних комплексах типу «Андрђи Степановь синь», ще асоціювалось з питанням «чий?».

У результаті певних перетворень на другому етапі існування такої назви особи, коли слово «синь» відпадає, оскільки на родову належність вказує суфікс -ов, присвійний прикметник Степановь уже відповідає на питання «хто?». Це означає, що він зазнав уже виступає як іменник.

У текстах давньоукраїнської писемності, як свідчать дослідження, випадків, коли присвійний прикметник на -ов/-ев чи -ин, що утворився від імені або прізвиська батька чи матері, виступає в поєднанні з назвою особи, виявлено небагато: «вони вживаються переважно у ділових і побутових грамотах на графіті, наприклад: Йван Болотниковь ..., Тоудорь Тоубьгнов ..., ко Есифу ко Давыдову» [С. Пахомова]. Проте широка здатність до сполучення присвійних суфіксів -ов/-ев та -ин у наступних століттях приводить до активного використання таких прикметників у функції антропонімічних назв – прізвищ.

Значно частіше і в пам’ятках літописного жанру, і в джерелах ділового та побутового стилю для найменування осіб вживали антропоформули, в яких до найменування особи за назвою батька чи матері, крім присвійного прикметника на -ов-/-ев- чи -ин-, як службове слово входила одиниця на позначення спорідненості (переважно це слово «сынь»): Мьстиславь Д(а)в(ы)д(о)вь с(ы)нь. На наступних етапах розвитку української мови відбулося витіснення складеного патроніма в особовій назві простим. У джерелах XIV – XVIII століть присвійні прикметники як компонент особових найменувань фіксуються набагато активніше: иньдриховь сынь, григорєву сыну, юриєвь сынь, ва(с)ко полтєвь, тимка пилипового, дмитрови ва(си)льцовому, Зубовь зя(т).

За спостереженнями С. Панцьо, серед прізвищ галицьких лемків, зафіксованих Йосифіканською і Францисканською метриками (вони зберігаються в ЦДІА у Львові), у кінці XVIII – на поч. XIX ст. найпоширенішим прикметниковим типом прізвищ були похідні на -ів-/-ов-, далі за продуктивністю йшов суфікс -ин, ще далі – -ськ- (первинний та (рідше) модифікований) [С. Панцьо].

Прізвища аналізованого типу могли утворюватися від іменників-прізвищ, що вже мали у своєму складі патронімічний суфікс -енк(о). Додавання компонента -ов- до іменника такого типу відбувалося для найменування представників третього покоління роду: Иляшь Полђно,... Федорь Полђненко,... Иваннь Полђненковь [Ю. Карпенко]. Аналогічно й Карпенковь, Гриценковь, Кривенковь.

Для називання синів за іменем матері на попередніх етапах розвитку української мови використовувалися похідні з присвійним суфіксом -ин-. Такі похідні прикметникові слова функціонували як назви синів удови: ГрудзьГрудзиха – Олешко Грудзышинь, Мартин – Мартиниха – Иляшь Мартинишинь. На основі суфікса -ин у результаті перерозкладу з’явився вторинний суфікс -ишин [Ю. Карпенко]: Гринчишин, Іванишин, Андріїшин, Андрусишин, Гнатишин, Петрусишин, Николишин.

Нині прізвища, що за своїм походженням є присвійними прикметниками на -ов/-ев, функціонують у двох фонетичних варіантах – з голосним [і] у своєму складі та голосними [о], [е] (-ів – -ов, -ев/-єв): Федорів – Федоров, Гринів – Гриньов, Кравців – Кравцов, Пономарів – Пономарьов, Стасів – Стасов, Гуреїв – Гуреєв. Як стверджують дослідники, прізвища на -ів- поширені у західних областях України, варіанти на -ов-, -ев-/-єв- – у східних [Л. Масенко]. Домінування на певній частині території України присвійних прикметників на -ов/-ев у функції українських прізвищ над аналогічними похідними на -ів-, очевидно, варто пов’язувати з колоніальним статусом і України, і її мови, адже ділова документація в Україні протягом останніх трьохсот п’ятдесяти років велася в основному російською мовою, яка у своєму арсеналі прикметникових словотвірних засобів зберегла давнє фонетичне оформлення суфікса -ов/-ев. Для української мови функціонування звуків [о] та [е] в закритому складі (а саме такою є їх позиція в суфіксі -ов/-ев (Антонов, Павлов, Стишов, Приймаков) не характерне: вони закономірно замінювались на [і], зберігаючись у відкритому складі: Ковалів – Ковалева, Ковалевим, Ковалевих; Прокопів – Прокопова, Прокопову, Прокоповими.

Наявність в українському антропоніміконі прізвищ присвійного характеру на -ов-/ -ев- замість закономірних на -ів- можна також пов’язувати, з одного боку, з випадками прагнення до «красивості» прізвища, тобто до формального ототожнення з російським присвійноприкметниковим варіантом (адже за відомих часів усе російське було правильним і красивим, що виражалось у трансформаціях типу Баран – Баранов, Ворошило – Ворошилов); з іншого – проста заміна однієї літери в документах (Ковалів – Ковальов) давала змогу позбутися свого «націоналістичного» прізвища і заховатись під «благопристойним».

Ще з іншого боку – існування, в принципі, архаїчних для української мови суфіксів -ов-/-ев- підтримується і такою визначальною ознакою прізвищ, як незмінність. Прізвище могло переходити від покоління до покоління у сталій (незмінній) формі, яка залишалась нейтральною до фонетичних перетворень.

Цікавим щодо форми прізвища є такий випадок, розказаний відомим мовознавцем, нині, на жаль, покійним, професором Григорієм Удовиченком. За часів війни 1941–1945 років один чоловік потрапив до госпіталю з прізвищем Колінько, а виписували його звідти вже з прізвищем Коліньков. Але віддамо належне цій мужній людині: невідомо, ціною яких зусиль (вочевидь, на ті часи це було виявом неабиякої відваги) він все ж відновив «історичну справедливість» і залишився зі своїм прізвищем.

Як бачимо, не варто кожного, хто має прізвище на -ов/-ев чи -ин, беззастережно вважати росіянином чи болгарином. Прізвища цього присвійного типу (і це закономірний факт) досить поширені й серед українців, щоправда, з двома (архаїчним і новим) варіантами звукового оформлення суфіксів.

Багато українських прізвищ мають у своєму складі генетично давні (праслов’янські) суфікси -ськ-, -ов/-ев та -ин, прямо успадковані українською мовою. Цей факт знімає питання про «польськість» прізвищ на -ськ-(ий) та «російськість» чи «болгарськість» – на -ов/-ев, -ин.

В’ячеслав Васильченко 
Переглядів: 1366 | Додав: Dyrektor | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]