11.03.2009

Ярослав Поліщук та Сергій Дзюба:
Роман Петра Кралюка «Римейк» — на перехресті думок


Кралюк Петро. Римейк : роман / П. М. Кралюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2009. – 180 c.
 

Ярослав Поліщук. Фантасмаразми з Гоголем

Лише кілька місяців відділяє нас від ювілею видатного земляка, письменника світової слави Миколи Гоголя. Не треба бути пророком, аби завважити: Україна й цей ювілей «програє» північним сусідам, які вміють утверджувати й рекламувати свої національні цінності. Ми ж – лише вчимося, причому вчимося, як свідчить актуальний досвід, здебільшого бездарно. Тому-то на підготовку ювілейних заходів в Україні черговий раз забракне коштів, або їх організують таким чином, що знову буде соромно за гопашно-шароварний рівень нашого публічного патріотизму. І що тут удієш? Хоч плач, хоч скач, сорому не уникнути. Автор роману «Рімейк», недавно опублікованого в часописі «Київська Русь», ніби на випередження подій, уже вигадав власну версію гоголівського ювілею. Найсумніше, що вона – з усією нещадною й цинічною ґротесковістю – не є цілковитим вимислом. Як і в попередніх романах, Кралюк нерідко педалює політично-профанні аспекти сучасних вкраїнських реалій, полюбляє приперчити своє слово кпинами над усім, що викликає алергічне несприйняття й попахує маразмом. За задумом автора, сам твір поєднує два пласти культурної притомності: з одного боку, це гоголівська поетика, з органічною для неї схильністю до фантазії, вигадки, гри, а з іншого, сучасний стан своєрідної культурної амнезії українства, коли пережовуються заяложені та спрофановані стереотипи і гостро бракує яскравих, креативних ідей.

Сюжетна основа візії Петра Кралюка вибудовується навколо уявного відзначення ювілею Миколи Гоголя у провінційній психіатричній лікарні. Ця інтермедія розігрується за законами позверхньої правдоподібності: ювілейних заходів від персоналу психіатрички вимагає відповідний циркуляр облдержадміністрації, а пізніше їх контролює особисто заступник голови з гуманітарних питань цього владного органу. Далі ж, за звичною практикою, мобілізуються відповідні сили: божевільному Едічці доручають написати роман «Гетьман», а його опікун, молодий лікар-психіатр Левко (він же виступає оповідачем та головним героєм твору) має цей процес контролювати. Додається й випадковий талан: до закритого закладу, який міститься в занедбаному замковому комплексі, приїздить знімальна група з Росії на чолі з режисером Баторіним, і серед цієї історичної натури вона здійснює чергову екранізацію «Тараса Бульби». Завдання ускладнюється ще й тим, що в ході його виконання із обласного центру надходить чергове розпорядження, яким зобов’язують відзначити також ювілей «українсько-шведського союзу». Відтак до гоголівської теми додається мазепинська. Зайве казати, що авторові того й треба: обидві теми обросли масою легенд, анекдотів, мотивів, алюзій у літературі й культурі, а це ж і є той щедрий живильний ґрунт, на якому він пророщує власні травестації історичних сюжетів. Міксуючи фантасмагорії й стереотипи, анекдоти й маразматичні пересуди, автор витесує власну романну брилу, якою прагне бавити та епатувати читача.

Власне кажучи, героєм роману Петра Кралюка не є ані історія (в її вершинних та драматичних виявах, які саме припадають на епоху XVIII-XIX століть), ані окремі її представники, як міг би сподіватися читач, себто першою чергою Микола Гоголь та Іван Мазепа. Героєм, як і в Гоголевих творах, стає сміх, всезагальна гра, кпина, ґротеск. Цей сміх, ніби іржа, роз’їдає все, до чого доторкнеться, спричинює розпад поважних смислів та заміну їх порожніми й профанними дзеньками-бреньками. Поле для авторового стьобу досить-таки широке: він обігрує не лише сюжети та епізоди «Тараса Бульби», а й біографію Миколи Гоголя, також його петербурзьких сучасників – Александра Пушкіна, Тараса Шевченка, Віллі Штернберґа тощо, чи паризьких знайомих, як-от Богдан Залєський. Подібним маніпуляціям піддана й історія гетьмана Мазепи, зокрема його любовний романс з Мотрею Кочубеївною. Одне слово, автор цілеспрямовано позбавляє ці поважні історичні наративи високого стилю й переводить у регістр низького, пародійного, сміховинного. Він перетворює історію в кітчуватий анекдот, не стомлюючись при цьому снувати алюзії до політичних чи культурних реалій сучасної України з її недорікуватим малоросійством та міцними рудиментами колоніального рабства. Тому-то персонажі нерідко говорять хрестоматійними фразами зі своїх творів, обігрують патріотичну риторику, насміхаються з приписуваних їм історією ролей пророків та лідерів. Гоголь постає неврастенічною істотою, залежною від демонічного впливу Пушкіна, а Мазепа – старим збоченцем-маразматиком, що розчулюється вже самим виглядом своїх коханок та пише їм сентиментальні послання.

На рівні героїв вирізняються кілька груп, що репрезентують відповідні пласти композиції, адже роман не є цілісним і складається з колажу принаймні кількох віртуальних текстів. У межах сучасного сюжету-обрамлення діють особи, що представляють персонал та пацієнтів психіатричної лікарні. Щоправда, ці постаті – своєрідно транспоновані типажі з повістей Гоголя – Рудик, Оксана, Вакуленко. До речі, прийом клонування героїв класики знаний читачеві вже з попередніх творів Петра Кралюка, як-от „Діоптра”. Більш колоритними й повноцінними постають герої історичної оповіді – Гоголь та його оточення з Шевченком включно (авторову фантазію зовсім не стримує факт, що письменники, очевидно, не зустрічалися за життя, як і багато чого іншого, зокрема дати й події, зафіксовані в документах доби), Бульба зі своїми синами Остапом і Тарасом, які раптом опиняються в добі Івана Мазепи, ще й перетинаються у своїх пригодах зі шляхами гетьмана. За логікою травестії, саме Андрій стає джурою ясновельможного, супроводжує його, стаючи посередником у любовних романсах, а наприкінці твору забезпечує щасливе завершення всього цього сюжету: в типово національному стилі, тобто в ідилії сімейного життя на далекому степовому хуторі.

Найцікавіше в романі Петра Кралюка – це багатство літературних ремінісценцій та алюзій, до яких цей текст апелює. Тут і сюжетні схеми Гоголевих творів – передусім, «Ночі перед Різдвом» і «Тараса Бульби» з наскрізною історією про батька-козака та двох синів-антиподів. Можна б іще завважити тіні «Мертвих душ» та «Ревізора», але вони менш помітні. Тут-таки й пафос Шевченкових оцінок – козаків, москалів чи німців. І дух народної думи, яку майстерно стилізує автор, і пародіювання Байронової поеми «Мазепа», що виопуклює стереотип гетьмана-коханця. Обізнаність автора в перипетіях біографій історичних осіб висока, що й дозволяє йому довільно «перезавантажувати» ці біографії, перетворюючи їх у бурлескно-цинічні сюжети з двома типами людських аномалій, перенесеними тут на постаті видатних інтелектуалів, – вони або пристрасні пияки, або ж легковажні донжуани-спокусники. Усе це творить, правда, якусь несамовиту суміш, проте таку непритомність автор маскує як марення психічно хворої людини. Тобто, шиє читача в дурні, але робить це вправно, ховаючись за маскою лікаря-психіатра, що читає опуси свого пацієнта. Переконливості цій позиції додають цитати зі знаменитої праці Мішеля Фуко «Історія безумства в класичну епоху», що прикрашають маргінеси публікації.

Формально роман виглядає як «текст у тексті». За цим принципом він укладений. Зовнішня сюжетна канва досить скромна й окреслена пунктирно. Її складає річна медична практика молодого психіатра, в рамцях якої й розгортаються неймовірні пригоди з ювілеєм Гоголя та писанням замовного роману шизофреніком Едічкою. Ця фабульна рамка твору виразно схематична: годі сподіватися, що автор окреслить характери персонажів, вони стереотипні й ходульні, навіть говорять майже однаковою мовою, ніби близнюки (у цьому випадку мова є слабким місцем і часом дратує засмальцьованими штампами-трюїзмами). Краще зі вставними текстами, що складають роман Едічки «Гетьман»: тут апробовано різні жанрові форми (оповідання, драма, епістола, барокова декламація чи діаріуш), та й мову піддано різним стилізаційним ефектам, що робить її еластичною та свіжою. Відчувається, що автор більш певно себе почуває в історичних екскурсах: йому не бракує не тільки знання реалій давніх епох, а й засобів стилізації мовлення. Тож коли зненацька в стилізовані монологи персонажів вкрапляються сучасні сленгові вислови («секс», «гей», «фетишист»), ґростеск виглядає ефектнішим. Врешті, якщо йшлося про те, щоб підкреслити абсурдність візій хворої людини, то результат наяву. Гірше з тим, що у світі Кралюкових персонажів абсурд не має чітко означених меж, він розливається навсібіч і загрожує затопити ті острівці здорового глузду, які ще трапляються в гротесковому ландшафті.

Взагалі, снуючи квазіісторичні оповіді, Кралюк почувається впевнено: він і матеріал добре знає (включно з перипетіями життєписів видатних діячів та особливостями певних епох), і власна фантазія довільно той матеріал перекодовує. А от у сценах, у зображенні автор значно поступається: тут він і непереконливий, і незрідка безпорадний. Бо навіть зображуючи вдячний, яскравий матеріал, обходиться скупим, поквапливим конспектом, як-от у сценах зйомок у замку-лікарні російського фільму, любовних інтриг психушки чи спільного новорічного застілля в сусідів.

І найважливіше, що непокоїть у романі Петра Кралюка: чи не перегинає автор палицю у своїй тотальній дегероїзації і профанації історії? Звісно, насміхатися можна з усього. Проте іноді оскарження сміхом має незворотний характер. Так, бурлеск не є доречним, коли йдеться про дві речі – честь і смерть. Принаймні, це ще в «Перелицьованій Енеїді» батька Котляревського можна спостерегти: ці обидві теми виразно вислизали з-під пера коміка й оберталися супроти нього, перетворюючи добродушні кпини на злі, ядучі, цинічні й відразливі ескапади. Подібне бачимо й у Кралюка. Почуття міри зраджує авторові, коли він одним миром маже всіх національних героїв, виставляючи їх тупими й підступними, ласими до горілки й чужих молодиць. Бурлескним сміхом регочеться він і над патріотичними почуттями, і над особистою гідністю. Не важливо, чи йдеться про чужих, як-от одіозно-карикатурно зображені Пушкін чи Бєлінський, чи про своїх, як-от підстаркуватий дурисвіт Мазепа чи гультіпака й московський запроданець Тарас Бульба. Надто пласко виходить, коли такі складні й суперечливі постаті зводяться до наївних вертепних масок, а мотиви їхніх чинів – так само до двох уже згаданих гріхів: то вони в шалі перелюбу забувають про «общеє добро в упадку», то у випарах сивухи. Виходить, нічого святого для цих персонажів не існує. Що ж тоді вже говорити про решту наших земляків, коли такими постають власне представники еліти? Спадає на ум Гоголеве: «Нудно в цьому світі, панове». Бо коли все багатство людської психіки зредукувати до двох традиційних мотивів сексу та алкоголю, то надто вже одноманітним і передбачуваним стає художній світ роману П. Кралюка. Між іншим, бурлеск Котляревського значно багатший та вигадливіший. Не кажемо вже про гаму сатиричних прийомів Гоголя. А наш автор таки до них апелює раз у раз, навіть самою назвою роману – «Рімейк» (здається, не найбільш вдалою).

Звісно, ситуація з «текстом у тексті», себто віртуальним романом «Гетьман», із якого походять брутально-кітчеві оцінки та характеристики героїв, двозначна. І це автор може брати на щит, відмежовуючись від цього тексту як від твору нібито божевільного пацієнта спецлікарні. Усе це так, згода. Проте видаючи «на гора» текст причинного, слід бути свідомим, що він входить в інший дискурс і буде оцінюватися за законами «нормального» світу. Про це, власне, добре говорив той-таки Фуко. Автор, ховаючись за маску божевільного й розгортаючи його уявну маячню як своєрідну візію історії, що претендує на абсолютний наратив, тим самим зневажає читача. Провокація заходить надто далеко, поза ті межі, де – смішно. А це вже ризикована затія (згадаймо, що й Гоголь свого часу зайшов задалеко й гірко спокутував сю вину). Стає гірко й образливо, що нам нав’язують третьосортний кітч як щось оригінальне. Скажете, розслабитися й сміятися з автором, забувши про всяке моралізаторство? Можна і так, але тоді лукавитимемо перед собою, забуваючи, що сміх – справа серйозна. Надто ж, коли насміхаються з честі й гідності. Несмаком попахують і кпини над дуеллю та смертю Олександра Пушкіна, і над розкаянням та депресією Миколи Гоголя, і над поразкою та вигнанням Мазепи…

Маємо враження, що на багатому культурному матеріалі (ми вже згадували, що обігрується тут принаймні кілька популярних тем) автор витанцьовує буйного гопака, іноді не озираючись на те, що товчеться по кістках. Роман містить чимало влучних алюзій – від алегорії психлікарні як стану суспільства (втім, тут П. Кралюк не оригінальний, один з український політсайтів уже кілька років поспіль експлуатує такий бренд – www.durdom.in.ua) до тотального невігластва, яке блискуче висміяне в кількох епізодах твору, от хоч би в сцені зйомок фільму «Тарас Бульба». Автор невтомний у вигадуванні власних версій історичних подій та біографій, заплітаючи їх в інтриги нових сенсів. Але в його бурлеску є щось руйнівне й відразливе, що нерідко псує ціле враження. Роман-провокація кпить не лише зі світу, в якому діють персонажі, а й із того, з чого не випадає сміятися, не будучи самогубцем. Таким чином, роман Кралюка висміює самого себе. Така собі гірка гримаса Гоголевого шляху – від нещадної сатири до мовчазного пуанту, коли починаєш усвідомлювати незворотність мовленого слова, його фатальну владу над собою. Сплав здорової фантазії з невиліковно хворим маразмом, що ставить під сумнів вартість усього заходу.



Сергій Дзюба. Чарівне скельце для національно свідомих… Дебілів

Є в нашій чернігівській дурці таке собі «стражне відділення», де примусово лікуються люди, котрі скоїли злочини, але визнані неосудними через психічні хвороби. До свят там влаштовують цілком професійні концерти (пацієнти віртуозно грають на гітарах та співають, є тут і шанувальники поезії й театру). У палатах – чисто й квітів багато. Навіть екзотичні гранати ростуть. Хворі зворушливо доглядають за рослинами та акваріумними рибками.

Хтось, вийшовши на свободу, мріє стати садівником (він зарубав сокирою сина), інший щодня займається йогою, палко вболіває за футболістів київського «Динамо» та читає Канта й Шопенгауера (свого часу мало не задушив сусідку, переплутавши її з відьмою). Один стверджує, що телепатично спілкується з Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. Інший вважає себе власником чотирьох кораблів Чорноморського флоту. Є тут і добродій, який каже, що сховав на болоті мішок із золотом і віддасть свій скарб тому, хто випустить його на волю…

Я в «стражне» принагідно заходжу – провідую його мешканців та готую журналістські матеріали. Назавжди запам’ятав фразу привітного, гостинного юнака Альоші (зарізав матір): «Вам – добре, ви сьогодні ввечері будете вдома, вранці підете на роботу… А ми, як на підводному човні, ніколи не спливаємо».

Всесвітньо відомий письменник Пауло Коельо ще до своєї успішної літературної кар’єри та багатства двічі примусово лікувався у психіатричній лікарні. Він переконаний, що кожна найнещасніша людина має шанс знайти себе у цьому житті. Власне, є реальна історія про те, як видатний художник Леонардо да Вінчі, створюючи свою «Таємну вечерю», намалював з одного натурника і Христа, і Юду. «Бог та Диявол живуть в кожному з нас і змагаються за нас щомиті», – каже Коельо.

Не знаю, чи побував письменник і філософ Петро Кралюк бодай один раз у психлікарні, але я, читаючи його скандальний роман «Римейк», таке собі дежа вю відчував. Принаймні, тамтешні порядки описані доволі точно. Правда, автор поселив медиків та пацієнтів у колишньому середньовічному замку – ні елементарного комфорту, ні екзотичних привидів; зате тихо, мов у монастирі – сиди собі, милуйся давніми руїнами, насолоджуйся спокоєм; і психи у нього – надто вже схожі на деяких депутатів Верховної Ради (реальні божевільні – все-таки значно розумніші, хитріші й талановитіші, а тому небезпечніші).

Власне, справа – не в психах. І не в постмодернізмі. Ну, доручив заступник губернатора Соломаха (кар’єрист, нездара та демагог – я таких стільки вже серед столичних і чернігівських чиновників набачився!) провести у божевільні заходи на честь ювілею Миколи Гоголя та українсько-шведського союзу. То й що? Хто не знає – цілком нормальна, навіть звична ситуація. Де ж, як не в дурці, вшановувати геніїв, своїх потенційних пацієнтів (там із задоволенням розкажуть вам про маніакально-депресивний психоз Миколи Васильовича і детально перелічать усі його фобії та збочення), і бучно святкувати військову кампанію, що надовго поставила хрест на нашій незалежності?

Отож головний лікар Рудик на прізвисько Рудий Панько доручає своїм підлеглим втілити «блискучу» ідею. І ось уже шиз Едічка, спокусившись Нобелівською премією, у творчому екстазі строчить «нетлінку» – чудернацький римейк гоголівського «Тараса Бульби», упхавши до нього, крім самого Миколи Васильовича, купу історичних персонажів. Таким чином Гоголь, Пушкін, Шевченко, Штернберг, Бєлінський і Кукольник разом із царем Олександром Першим опиняються в модному санкт-петербурзькому літературному салоні – «Домі Пріапа».

Причому колишній російський імператор залюбки розповідає, як інсценував власну смерть і вивів на Сенатську площу бідолашних декабристів, бо дуже закортіло йому ліберальних реформ. Розумієте, хотів, як краще, а вийшло, як завжди… Поганий цар! Тепер валандається імперією в одежині простого мужика, а щоб по-справжньому не померти від нудьги, інколи підслуховує задушевні бесіди п’яненьких класиків…

Власне, наш Шевченко – козарлюга хоч куди! Скільки б не хильнув оковитої – мудрий і тверезий. Ще й із москалів знущається (от Бєлінський – «тупий, як сибірський валянок») та повчає Штернберга, бо той – німець: «Цим німчукам тільки наші дівиці-молодиці на умі, – грозить пальцем убік друга Тарас. – Ти ж, Миколо (Гоголь – С.Д.), відаєш: у них за границею не баби, а страхоття якесь. Гірше вія. Сам у Шведчині бачив. Більше не поїду туди. Не хочу в ту хвалену-перехвалену Європу. Нехай туди Панько Куліш їде зі своєю Ганнусею Барвінчихою. Немає в краях європейських нічого доброго – ні радості, ні краси».

Микола Гоголь та Олександр Пушкін так щебечуть по-українському, що мимоволі заслухаєшся (ще б пак – поруч же сам батько Тарас сидить!). До того ж, Олександр Сергійович прикольно теревенить, як підступно підмовив Жоржика Дантеса влаштувати дуель, а потім спритно обдурив легковірного чужоземця. Тому все сталося навпаки: не француз застрелив видатного поета, а саме автор «Євгенія Онєгіна», мов справжній ворошиловський стрілець, дотепно покарав «кривдника» своєї Наталки. Що й казати, не Пушкін, а чортяка якийсь!

Ну, а далі ми дізнаємося про зовсім неймовірне: виявляється, цар Петро Перший – невдячне позашлюбне дитятко гетьмана Івана Мазепи; війська Меншикова увійшли до Батурина завдяки Тарасу Бульбі, а потім старого зрадника вбив його молодший син – Андрій; не з Мазепою, а саме з Андрієм Бульбою кохалася Мотря Кочубеївна і народила від нього дитину; а Остап Бульба, скориставшись братовим карабіном, вкоротив віку Карлу Дванадцятому…

Тим часом до психлікарні приїжджає російський режисер Баторін (який дуже любить сало й Україну, бо насправді його прізвище – Батурин, і він – родом із цих країв). Москалі знімають у дурці криваві сцени з майбутньої кінострічки про Тараса Бульбу. Увесь медперсонал та пацієнти (крім буйних) грають масовку, старанно промовляючи репліки. Адже кляті шовіністи, аби лише отримати дозвіл на своє кацапське кіно, пообіцяли придбати для божевільні новеньку автівку, а також нормальні простирадла й меблі…

Угледівши анотацію і погортавши похапцем книжку, дехто одразу зарахує Петра Кралюка до епігонів епатажного невігласа Олеся Бузини, якого не матюкав лише лінивий, а хтось навіть відлупцював. Однак я б не радив поспішати з тавром. Адже, прочитавши «Римейк» уважніше, вже не сумніваєшся – автор (освічений, інтелектуальний, інтелігентний) влаштував свідому провокацію.

В усякому разі, лікарі в дурці можуть спати спокійно – на Соловки їх за писання Едічки не зашлють. По-перше, часи – не ті. По-друге, він же – не простий літератор, а божевільний. Навіть довідку має… Ось як іронізує щодо цього у книзі Петро Кралюк:

«– Що це ти читаєш? – чую над вухом Вакуленка.

– Бестселер від Едічки.

– І як? – Шиза.

– Ти чогось іншого чекав?..

… Зустрічаюся з Едічкою.

– Ви мене висунули на Нобеля? – цікавиться він.

– Так, як член Нобелівського комітету.

– А інші члени? – запитує світоч постмодернізму.

– Є перші відгуки. Позитивні.

– Ви – моя надія.

– Буду старатись, – кажу пацієнту, щоб швидше відкараскатися».

Одного разу, шокований призначенням абсолютно бездарного, безнадійно тупого дилетанта на доволі високу в чернігівській ієрархії чиновницьку посаду, відверто сказав тому, хто це зробив:

– Як ви могли? Він же – дебіл!

– Знаю, – спокійно посміхнувся місцевий божок, – але це – наша людина. Він – національно свідомий дебіл!

А я чомусь вважав, що державними справами повинні займатися професіонали, а не кухарки, котрі, анічогісінько не петраючи в економіці, фінансах чи мистецтві, натомість розпатякують, як вони люблять неньку-Україну. Ось тільки нам від такої любові – одна шкода. Чи, може, хтось справді вірить у всю оту маячну про найдавнішу націю на планеті – українців, які, виявляється, мали першу цивілізовану державу, залишили нащадкам надскладні креслення сучасних космічних кораблів і побудували найвищі у світі піраміди, а ще створили першу писемність, Біблію та Інтернет?

Смішно? Проте Шарикови і Швондери, переконані у власній безкарності та вищості, нахабніють на очах. Жодного діла до пуття довести вони не можуть, зате купують собі автівки по півмільйона «зелених», зводять розкішні триповерхові «хатинки» в райських куточках і глибокодумно повчають нас із вами, як треба жити. А зазвичай, ще й цькують розумних, порядних людей. Власне, Україну лихоманить не від світової фінансової кризи. Її добивають національно свідомі дебіли. А спробуйте лише назвати ідіота ідіотом, і почуєте у відповідь: «Що ви, як можна? Він же – патріот!». Слухайте, а ми з вами тоді хто?

Петро Кралюк винайшов дивовижне скельце, поглянувши в яке, мимоволі згадуєш казочку про голого короля. Звісно, зазирнувши до такого люстерка і впізнавши себе, дехто вже щиро шкодує, що в незалежній Україні досі не з’явилися власні Соловки.

Заспокойтеся, панове ідіоти! Як можна ображатися на дзеркало?