09.07.2012

Петро Коробчук

Гоголь, Шевченко, Пушкін та ін. очима Кралюка

Кралюк Петро. Римейк : роман / П. М. Кралюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2009. – 180 c.

Нібито рецензія

 Петро Кралюк за місцем свого народження є корінним волиняком (м. Ківерці, 1958). А поза межами власне Волинської області – наразі за місцем (фактом) своєї роботи в Острозькій академії – одним з найкращих представників красного письменства Великої Волині.

Можна сказати, що як літератор він починав не надто потужно, в сенсі – публікацій у нього було не дуже густо, та й виданих книжок – теж. Це, можливо, було пов’язане з тим, що він здобував освіту, писав кандидатську і докторські дисертації, займався суто науковою роботою та викладацькою діяльністю. Нині Петро Кралюк – професор, доктор філософських наук, проректор з наукової роботи університету «Острозька академія», член Національної спілки письменників України.

У співпраці з поліграфічно-видавничим домом «Твердиня» (м. Луцьк) П. Кралюк видав не одну книжку, зокрема «Волинь та Поділля в житті Тараса Шевченка» (монографія, оповідання), «Білі плями» в історії української філософії» (наукові нариси), «Фелісія» (Анти)феміністично-політичний романчик), «Діоптра, або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі» (історико-інтелектуальний детектив). Щодо останньої у нашому «луцькому» переліку книжки, а це твір про Мелетія Смотрицького – мовознавця, письменника, церковного й освітнього діяча, архімандрита, – то тут з’являється один цікавий момент: майже паралельно з «Діоптрою» – художнім твором, побачила світ його ж, Петра Кралюка (щоправда, вже у видавництві Національного університету «Острозька академія»), монографія «Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI – початку XVII ст.»

Отже, якщо поглянути навіть на «твердинівський» доробок Петра Кралюка, побачимо, що белетрист і науковець у ньому взаємно доповнює один одного і мирно уживається. Окрім того, читабельності творів ківерчанина-острожця – і художніх, і наукових – сприяє чудове знання їхнім автором української мови – і в історичному, і в сучасному сенсі. А цим, до речі, може похвалитися далебі не кожен український письменник, навіть маститий.

Опісля цього абзацу нам, себто представникам нібито повністю хвалебного пеана романістові-науковцю Петрові Кралюку, потенційний і ймовірний читач може й не йняти віри, але… Але для того, щоби повністю чи заперечити, чи погодитися з цим нашим (можливо – суб’єктивним) твердженням – насамперед ми (в сенсі – читачі) маємо читати…

Втім, це був так званий ліричний (власне – творчо-біографічний) відступ. Подаємо його для тих, хто до сьогодні був не дуже ознайомлений (чи взагалі не ознайомлений) з творчим доробком волинсько-рівненського літератора.  

Наразі маємо перед собою нову художню річ Петра Кралюка – роман «Римейк» (див: Сучасний словник іншомовних слів: К.: Довіра, 2006. – 789 с.): римейк, ремейк [англ. remake – перероблення] – новий, виправлення, перероблений або відновлений варіант (версія) видання музичних творів, телезапису, кінострічки; сучасна версія старої театральної вистави; 2) прагнення до відтворення минулого, що виявляється в зовнішньому вигляді навколишніх речей, у дотриманні відповідних звичаїв тощо; 3) перен. відтворення не самого твору мистецтва минулих років, а його стилю, духу, проблематики в новій, але пізнаваній формі.

До цього ще можна додати: римейк може мати у собі елементи

пародійності/пародіювання, а також альтернативної історії.

Що ж римейкує Петро Кралюк?..

Забігаючи наперед, скажемо, що «найближчі родичі» нового твору П. Кралюка – «Дзеньки-бреньки» Володимира Даниленка та деякі романи Василя Кожелянка. Отже, у нас з’являється певний орієнтир-алюзія. Втім, як і кожен орієнтир-алюзія – вони хибують на… приблизність чи умовність. Бо якщо порівнювати (звісно, у контексті нашої розмови) Кралюка з Кожелянком, то Кралюк творить картину не суто цілісної альтернативної історії, а лише окремі її фрагменти. При порівнянні ж з Даниленком – Кралюк не «зганяє» всіх відомих нам письменників (від Нестора до Андруховича з Цибульком) в одну забігайлівку – кафе «Еней» при НСПУ (принаймні у час написання «Дзеньків-бреньків» це кафе й справді були при Спілці), де вони, літератори себто, пиячать, пліткують і виясняють стосунки між собою (іноді не тільки вербально), але подає декілька окремих епізодів, в якому, зокрема, беруть участь Гоголь (Ніколай Гоголь, по суті, є майже головним персонажем роману), Пушкін, Шевченко, Штернберг, Кукольник (Кукільник), Бєлінський. Окрім того, згодом на сторінках роману з’являється привид Пушкіна.

До речі, про Пушкіна… Якщо ми вже аж два рази згадали цього роскласика, то П. Кралюк подає дуже цікаву версію його дуелі з Дантесом. Виявляється, співець «града Пєтрова» не загинув під час перестрілки із цим франтом, який підбивав клинці не лише до Наталки Гончарової (по чоловікові Пушкіна), але й… Тут ми змушені знову ставити три крапки, аби не розкривати всі «римейкові» карти.

Справді, і Микола/Ніколай Гоголь, і персонажі його «Тараса Бульби» (звісно, в інтерпретації П. Кралюка, якщо точніше – в інтерпретації одного з героїв роману) – так звана червона нитка всього роману. Недарма ж (певно, аби настроїти читача на гоголівський лад) письменник взяв епіграф з нашого/ненашого класика: «Опасно шутить писателю со словом».

Петро Кралюк зі словом аж ніяк не жартує. Навпаки, він пише серйозно, іноді навіть дуже серйозно, попри те, що головний сюжет роману відбувається у психіатричній лікарні, куди потрапляє молодий лікар для проходження інтернатури, від імені якого власне й ведеться розповідь.

Окрім того, один з пацієнтів цілком серйозно претендує на Нобелівську премію від України (не плутати з Нобельською премією, назва якої походить від озера Нобель, що на півночі Рівненської області). Зрештою, про так званий вітчизняний нобель-синдром наразі не будемо розводитися, бо про це уже написано гору випрадовувально-плаксивих ламентацій. Та й досі пишеться. А нову хвилю збурило висунення на ню Бориса Олійника.

Зрештою, аби не розтікатися мислію по древу, гадаю, варто навести основні колізійні лінії роману «Римейк». А це, окрім згаданих вище – і справжня історія Тараса Бульби та його синів; і справжня історія кохання Івана Мазепи та Мотрони Кочубеївни; і справжнє походження Петра I, і… Ой, певно, досить. Інакше читач, побіжно поглянувши на наш пунктирний виклад, позіхне і скаже: «Ну от… Хто такий автор – знаю… Про що роман – знаю… То ж навіщо витрачати гроші на цю книжку…»

Отже ми, передбачивши таку реакцію реакції читача і наступивши на горло нашій нібито рецензії (а вона аж пищить, аби бути повнішою), наприкінці подамо хіба що останній абзац видавничої анотації до цієї книжки (знову ж таки, аби не розтікатися…): «Якщо, вельмишановний чительнику, ти не повірив жодному написаному вище анотаційному слову – причитай сію книжницю і…»

Ну от – знову три крапки (вкотре!) Знову недомовленість. Але щоби їх (чи ту ж недомовленість) зняти, себто або заперечити всю концепцію роману Петра Кралюка, або напаки – цілковито погодитися з нею, той же читач/чительник (див. закінчення попереднього абзацу) все-таки(!) «мусить прочитати сію книжицю…»