| Головна » Статті » Рецензії » Рецензії |
Рецензії на книгу Ігоря Павлюка "Стратосфера"
| 24.09.2010 "День" Дмитро Дроздовський (м. Київ) Стратосфера сільського Дон Жуана
 Павлюк Iгор. Стратосфера : лiрика / І. З. Павлюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2010. – 228 с. Ігор Павлюк, як ніхто інший, постає медіатором у руслі новітньої української поезії; він встановлює природні естетичні зв’язки з поезією своїх попередників — сімдесятників, шістдесятників, пражан... У його віршах меншою мірою представлено експериментаторство форми, натомість маємо цілковите розкошування думкою. Чеслав Мілош якось припустив, що митців-поетів можна поділити на конструктивістів і авангардистів, тобто тих, хто працює з образною думкою, і тих, хто передовсім прагне створити нову будівлю, переінакшуючи каркас попередників. Павлюк не прагне до епатажу, його вірші — новаторські і класичні водночас, позаяк у них немає оголеного прагнення до естетичного шокування, натомість маємо і класичну силабо-тоніку, і верлібри, і атональну поезію... Все це засвідчує, що в українській літературі модернізм і досі активно присутній, що стильові пошуки початку ХХ століття знаходять своїх апологетів і сьогодні. І це, по-моєму, нормально. Звичайно, не йдеться про пряме наслідування/копіювання «літературних батьків», радше маємо відлуння голосів-попередників, яке утривалює цю поезію в часі. Зокрема, всі ці риси можемо знайти в поезії з нової збірки Ігоря, що має назву «Стратосфера». Ігор Павлюк витворює особливий ритуально-міфологічний простір. Зокрема, в його поетичній збірці «Стратосфера» маємо символічний поділ поетичної збірки на сім підрозділів-циклів: «Оселя», «Введення в таїнство», «Вільні падіння», «Осінь в метро», «Постаті», «Безконечний шлях» і «Пора». У середині деяких розділів маємо ще дрібніший поділ. Проте навіть перераховані назви говорять самі за себе: поезія орієнтується на чаклунську практику, вона потребує особливого семіотичного коду для дешифрування. Поезія Ігоря Павлюка у «Стратосфері» пропонує читачеві особливий ключ для входження через небесні врата. Проте вхід через небесну браму починається саме в «Оселі». Назва збірки — «Стратосфера» — вже має два можливих потрактування. Саме тут розміщено озоновий шар, який символічно асоціюється з Поезією. З другого боку, «стратос» із давньогрецької — військо. Отже, через первісне етимологічне значення слово співвідноситься зі словом «страта», «страчувати», «самострата». На ці значення вказано в анотації до збірки. Отже, Поет — це той, хто спалює себе на сакральному вогнищі. Але, разом із тим, вогонь — це те, що очищує і захищає людину від небезпеки (як зазначає Ѓ. Башляр). Український поет — це «воїн-характерник» (цитую анотацію). У цьому реалізовано зв’язок поезії Ігоря Павлюка з поезією Шевченка («Я на сторожі коло них поставлю Слово...»), Франка, Лесі Українки («Слово, моя ти єдиная зброє...»), пражан, зокрема Олени Теліги, Євгена Маланюка, Юрія Липи та інших. Базарна вітчизна — Як баба стара, ще дівка... Мов заміж виходить Свідома усся така!.. Всі у безсмертя граються з кров’ю і золотом. Яйця зозуля кладе в часовий пісок. І — як дірка озонова над льодяним болотом — Світить журба з кісток. Ігор Павлюк оголює те, до чого обережно підходять теперішні філософи, психологи та культурологи. Це проблема людської самотності в багатовимірному світі. Життя все більше уподібнюється існуванню. Передовсім тому, що людина, отримавши потенційно необмежену свободу, втратила відчуття вкоріненості. Чи можна мати коріння в мультикультурному світі, в якому тепер громадянами столиць колишніх імперій у своїй більшості є вихідці з колишніх колоній? Зруйнування моделі «центр-маргінес» призвело до психологічних руйнацій у інших площинах: «Бог-людина», «діти-батьки». Змінюється «формат життя»: тепер навіть для декого небесні простори виконують функцію рідної оселі. Деякі люди проводять значну частину життя в перельотах між континентами. Для них час — це спроба зробити якомога більше справ. Але чи мають ці справи епістемологічну цінність? Що залишиться у дні прийдешньому — сотні тисяч меѓабіт інформації, в яких буде закарбовано суєтне життя нашого часу? Може, всі мої вірші — Модерна сповідь язичника Над рікою, що довга — Мов пісня собача вночі. ...Мені ж Як людині Людно — Але нелюдяно Тут. Ігор Павлюк — «поет Дому». Оселя в цьому разі постає архетипним утворенням; це образ універсальний, який у творчості Павлюка набуває специфічних ознак. Дім — це і пам’ять, і Україна, і своє «оголене серце», й історія, і родина, й поезія. В цій творчості ми відчуваємо активну авторську позицію, що виростає з педальованого й гіпертрофованого образу Поета. В чомусь у цій інтенції Ігор Павлюк наближається до романтиків, хоча не завжди Поет — це суто романтичний образ. Поет для Ігоря Павлюка — передовсім деміург, якого вивели на авансцену не лише європейські романтики, а який генетично споріднений із постаттю античного жерця. Поет має здатність промовляти Істину й віщувати майбутнє. На фоні епохи, Що темна, немов зіниця, Всі люди світліють, святіють, Пливуть на Той світ. І морщаться зорі, як сльози, Як новонароджених лиця. І ділиться серце На Захід і Схід. У цьому криється верховенство Поета — в царстві Духу він є володарем, позаяк у одній руці тримає скіпетр Часу, а в другій — магічний жезл Простору. І ця поезія сьогодні не видається старомодною чи нецікавою. Просто таке поетичне слово містить у собі основне — поетично-емоційне переживання, авторське ліричне «Я». Сільський філософ Не знає Нбщо, Та знає Як в світі жити, Щоби ні воєн, ні битв... Не було нічого. Щоби сидіти у травах високих І в даль дивитись — А раптом, а раптом В очах коханих Побачиш очі Простого Бога. Коли щось видається старомодним, то це не означає, що цей феномен випав із осі нашого часу. Просто, можливо, настає момент, коли маємо повернутися в минуле, бо здобутки теперішнього заводять нас у глухий кут. Доба постмодерну — це час анти-махновщини (а стихія махновської анархії — постійний топос у поезії Павлюка). Махновщина — це свобода, яка оцінюється смертю. Для Ігоря Павлюка концепт «оселі» — визначальний. Ця оселя антиурбаністична, але трансцендентна. В ній також є місце для іронії, але це іронія, яка, ламаючи, створює. Позаяк вона розхитує в нашому сприйнятті усталені норми «пофігізму», до яких звикнути значно легше. Але в наших умовах такий «пофігізм» — можливість «докотити Україну до самого краю». ...І ця за гроші куплена свобода. І ця краса без істини й добра. І — допотопне відчуття народу Над берегами Кровного Дніпра. Заклики до порятунку себе і своєї землі в поезії Павлюка варто сприймати не як шістдесятницький гуманістичний атавізм, а радше як альтернативну форму поетичного буття, коли постмодерній людині врешті-решт стає невимовно тоскно. А ще більшу самотність вона відчуває, коли повертається до трансцендентного. Раз відмовившись від Бога, ця людина автоматично заповнює простір чимось іншим, тільки не релігійним світовідчуттям. Епоха вмерла... Серце відболіло І тихо засвітилось — Як болід. Мій Буг під Богом, Як гадюче тіло, Блищав до океану сотні літ. Сумна держава... Древня батьківщина Іще зосталась, кровно-золота. Ще — чорт та ангел в мене за плечима. І спереду коханої уста. ...Епоха вмерла. Але старовіри Ще воскресять колись її свята. Людина завжди має тримати в собі той вогник, який допомагає у найскрутнішу хвилину повернути життя на 180 градусів. Це здатність людини вірити в чудесне. | |
| Переглядів: 737 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |