Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на збірку Єтона Келменді “На верхів’ї часу”
23.11.2012

Дмитро Чистяк (Сенеф–Женева–Київ)

Єтон Келменді, поет сакрального

Келменді Єтон. На верхів’ї часу : поезія / Єтон Келмен­ді ; упоряд. Анна Багряна ; пер. з албан. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 40 с. – Серія «Сучасна балканська поезія».


Знайомство з поезією Єтона Келменді подарувало мені миті глибокого зворушення. Цей молодий, але вже відомий у багатьох країнах 30-річний поет-академік створив авторський художній світ, що намагається перевершити (й трансформувати) довколишню апокаліптичну темряву матеріального - світлом духовного буття. Втішно, що до українського читача його творчість прийшла у талановитому перекладі Анни Багряної. Поетові вдається зафіксувати оті миті, коли завдяки сакрально конотованим образам під час тремкої, а проте глибокої медитації, проступає образ вічного буття духу. Поезія Єтона Келменді лірична і водночас перейнята спробою відтворити епічний космос, віднайти втрачений циклічний час через комунікацію з духовною субстанцією Праслова. Ліризм і епіка відтак постають лише різними формами глибинної інтенції будь-якого поетичного тексту, яку можна означити як реставрацію зв’язків із Душею Світу, пра-субстанцією, що лежить в основі зв’язку між різними рівнями космічного буття.

Власне, слушно тут зауважити, в чому полягає сутність лірики як форми поетичного. В античній поезії (чи у давньогрецькій меліці, чи у поезіях доби Тан) ліричні замальовки були покликані зафіксувати миті вершинного емоційного сплеску чи глибокого медитативного вчування у суще, коли здавалося, буцім відблиск якогось потойбічного й істинного буття проглядався ув образах буття зникомого, коли індивідуальна творчість поета нібито проникала у світотворчий  акт. Вочевидь, наратор в античній поезії намагався віднайти втрачену гармонію з Душею Світу через образну галерею, у якій проступає містична партиципація індивідуального «я» із «я» колективним. Якщо у добу міфологічного синкретизму поетичний образ був тотожним своєму сакральному кореляту (лавр був Аполлоном), то в добу розкладу такого світовідчуття еквівалент божественного перейшов у символ (виноградна лоза лише частково ототожнювалася з образами Пана чи Ісуса), а в добу раннього еллінізму й подальші епохи постала вже стилістичною фігурою метафоричного поля з алюзивною конотацією (так, в образі, наявному в Єтона Келменді: «Я перевтілю слова у птахів // Їх щебетання розбудить тебе» відчуваємо міфічний субстрат за орнітологічними образами: птахи виступають дублікатами закоханої душі, а водночас атрибутами Афродити тощо).

Якщо я дозволив собі невеличкий відступ ув античність, то саме через переконання більшості сучасних міфопоетичних концепцій ув онтологічно міфічній структурі художнього образу. Звісно, маємо зауважити, що Єтон Келменді - поет початку ХХІ століття і що більш, ніж 27 століть відділяє нас від перших приступних зразків давньогрецької меліси. Сотні літературних теорій і напрямків залишили слід у світовій поезії, тисячі видатних поетів створили неповторні авторські світи, а проте естетична інтенція будь-якого поетичного твору, перейнятого пошуком сакрального, досі незмінна, і зокрема характерна для творів Єтона Келменді. Вона полягає, згідно зі слушним зауваженням Моріса Метерлінка, у «створенні враження вічності». А проте у кожного автора засоби відтворення цього естетичного замислу реалізуються по-різному. Наведу лише кілька прикладів із поезії албанського поета.

Приміром, художня концепція кохання в Єтона через вершинний розпал емоційного начала передбачає чуттєвий апофеоз, а тому й вихід за межі профанного часу й поєднання з вічним буттям Душі Світу.

«Тебе я поза веснами знайшов!» - так озивається поет до коханої. Ця оригінальна евокація передбачає вихід за межі найсвітлішої (але матеріальної) пори юності у трансцендентний світ духовного, де існує «інша пора», «інший час». І хоча перебування в цьому часі надзвичайно коротке, на якусь мить емоційного сплеску, але навіть час профанний, у який повернеться ліричний герой, ніби очищується через прилучення до сакрального, а відтак постане в новій, одухотвореній якості.

Невже непередбачувана всяка річ?

Остання осінь

Порі нас іншій виплила на берег

А літо в неї змило із лиця

 (…)

 Настав між нами інший час

А потім хай усе пребуде змінним.

(Переклад мій)

В епічних поезіях Єтон Келменді користується уже вказаним методом: дезінкарнувати суще для виходу в трансцендентні сфери для збагачення духовною енергією сущого. Так, образ Батьківщини також позначений присутністю над-часових сутностей, адже в ньому закодований огром людських душ народу впродовж усієї його історії, власне рідний край - це інша іпостась граней Душі Світу. Образ «неозоримого світла», закріплений за Албанією, в цьому контексті велемовний. Згадується притча про Печеру у Платона, світло як атрибут Єдиного у Плотіна, а відтак - яснота як ознака Бога у трудах Отців Церкви.

 Не виміряти нічим

Вагу твого тіла

Силу повітря

Швидкість руху

Не розгледіти твоїх блискучих граней

Здається

Немає такої одиниці виміру

Або ж

Ти не підвладна жодним мірилам

 (…)

 Батьківщино моя Божа, що нарекла мене

Албанцем

(Переклад Анни Багряної)

 Наявні в Єтона Келменді і власне духовні твори, котрі, проте, не заслуговують на визначення «релігійної поезії», передусім через контамінацію різних духовних практик, що значно вивищує художній рівень таких-от віршів над загально низьким рівнем переказів християнських сюжетів. У низці творів Єтона, як-от у «Шляху до самого себе», поет дає власну, зчаста парадоксальну інтерпретацію біблійних текстів, яка при ближчому розгляді, однак, навдивовижу яскраво інтерпретує езотеричну й ранньохристиянську традицію. У зазначеному творі наявний образ Друга як ініціатора алхімічної мандрівки, кульмінацією якої має стати розчинення «я» в «над-я». «Мандрівець моїх днів і ночей», таємничий Друг-Ісус виступає водночас «вищим Створінням», «першою Панною», «дверима Душі», власне, Богом у становленні. Але й із самим оповідачем «першого ранку» відбувається знакова метаморфоза: чуттєве й духовне поєднання з божественним Єдиним. 

 Нарешті я збагнув

Що ти – в мені

Так, ти – це насправді Я

І вся оця довга мандрівка

Була потрібна мені лишень для того

Аби прийти до самого себе 

(Переклад Анни Багряної)

 Але «самого себе» тут слушно пов'язати з алхімічним процесом розчинення «я» у «над-я» (Червоне Творіння, Rubedo) для отримання нової якості - «самості», шляхом ототожнення з духовною силою світу. Саме це завдання в містичній і езотеричній традиції (чи то в Яна Ван Рюйсбрука чи в Єлени Блаватської) визнано як мета людського існування.

Певна річ, твори Єтона Келменді перейняті вітальною енергією Слова, адже пов’язані із перевершенням позірного життя у світі симулякрів духовним проникненням у сутність речей і явищ. У час, коли продукування поезій позначене ігровою стихією або еквілібристикою різних форм «я у собі», Єтонова поезія намагається віднайти втрачену єдність із Душею Світу у різних її іпостасях, ухопивши бодай «один вірш», що «злетів на верхів'я часу» (переклад Анни Багряної).

Твори Єтона назаряють надією, що Поезія ще досі спроможна продовжити життя цьому апокаліптичному світові…

Сенеф–ЖеневаКиїв, серпень-вересень 2012 р.


Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (23.11.2012)
Переглядів: 732 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]