Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензія на поетичну збірку Рісто Василевскі "Храм, справді, Храм"
16.07.2012

Дмитро Чистяк,
КНУ ім. Т. Шевченка, лауреат Премії НАН України (м. Київ)

Від храму до Храму: анамнезис сакруму в поетиці Рісто Василевскі


Василевскі Рісто. Храм, справді, Храм : поезії / Рісто Василевскі ; упоряд., пер. з македон. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 148 с.; іл. – Сер. «Сучасна балканська поезія». 

 

Вихід поетичної збірки відомого македонського письменника в Україні – подія небуденна. З кількох причин. По-перше, не можемо втішатися широким представництвом македонської літератури в нашому культурному просторі. По-друге, в українському відтворенні маємо констатувати хіба поодинокі зразки направду європейської новочасної християнської поезії, що пов’язано як із багаторічним випаданням релігійного дискурсу з радянського культурного життя, так і з комерційною непридобою подібних видавничих проектів, які навряд чи знайдуть широке коло читачів. Атож, таки значно легше штампувати віршовані перекази біблійних сюжетів чи принагідні писання до церковних свят замість глибшого проникнення в естетичний вимір християнського космосу. В українській наймолодшій поезії найбільш художнє оприявлення релігійної тематики, на нашу думку, втілилося в текстах Богдани Матіяш і Олесі Мамчич, не в останню чергу завдяки їхньому перекладацькому досвіду. Певною мірою це можна сказати і про перекладачку Рісто Василевскі – Анну Багряну, у поезії якої (передусім у найновіших збірках «Замовляння з любові» та «Інші лінії») християнська етика органічно переплітається з язичницьким світовідчуттям у формуванні оригінальної авторської картини світу. Загалом приємно відзначити (а це ж таки рідкість!) високий рівень володіння знаної письменниці й перекладачки з низки балканських мов зображально-виражальними засобами мови української.

Архітектор за освітою, Рісто Василевскі – відомий македонський і сербський поет, есеїст, літературний критик, перекладач, громадський діяч, редактор літературних часописів «Видело» та «Монс Ауреус» і газети «Книжкові новини», член Македонської Академії наук і мистецтв та Слов'янської літературно-мистецької академії (Болгарія), автор понад 30 поетичних збірок, укладач низки поетичних антологій сербською й македонською, перекладач понад 120 видань. Його ж твори перекладені понад 25-ма мовами світу. Поет – лауреат численних літературних премій, серед яких і найавторитетніші відзнаки балканського регіону – Премія ім. братів Міладінових (Македонія), «Летюче перо» (Болгарія), Премія ім. Мілана Ракіча (Сербія) тощо. Представлена ж українському читачеві збірка поезій «Храм, справді Храм» уже витримала понад 20 видань 10-ма мовами. Таке високе визнання літературного доробку Рісто Василевскі невипадкове. Тематика його поетики оригінальна вкоріненістю в балканський культурний субстрат, а водночас – переосмисленням крізь призму цього варіанту релігійної традиції загально-християнських постулатів. Водночас ширшому колу читачів представлена поетична збірка може бути цікава передусім містичним переживанням сакрального буття, а відтак в аксіологічному плані може являти перспективу перекодування профанного світу симулякрів у духовний світ божественних праобразів через ідентифікацію сакрального як есенційного.

У передмові до видання болгарський поет Дімітр Хрістов (тонкий лірик, збірку якого також представила у серії «Сучасна балканська поезія» невтомна Анна Багряна) слушно зауважує потребу автора у «катарсисі через віру», у прагненні «гармонії між внутрішнім і зовнішнім світами». Власне, в основі поетики Р. Василевскі лежить архаїчна ідея про наявність відповідностей в образах різних рівнів буття – зокрема, між світом фізичним, душевним і духовним. Вона ж лежить в основі християнського образотворення, вочевидь, не в останню чергу через уплив платонівської традиції, а відтак призвела до низки перспективних, хоч і суперечливих тлумачень біблійної образності, приміром, у таких визнаних містиків як-от Я. Беме чи Е. Сведенборґ. Якщо Р. Василевскі обирає центральним образом збірки Храм, то це передусім через його символічні зв’язки з Престолом Господнім, із божественним центром Душі й Духу в людському «я». Водночас «Храм постане (…) мов крапка, від усіх крапок найбільша, // немов усіх дзеркал небесних відблиск» – образи ці, вочевидь, пов’язані з піфагорійською образністю й концепцією Ейдосу в Платона. Однак Храм постає не лише над-людським трансцендентним виміром Буття, він – через інтеріоризацію сакрального досвіду – виступає тотожним вічному Буттю в опозиції до Небуття поза божественним.

Така абсолютизація християнського досвіду передбачає відповідну делімітацію на суще, вічне, есенційне (сакральне) та позірно-суще, минуще, позначене апокаліптичною символікою (профанне). Храм як мірило божественної приналежності людини імплікує ціннісний вибір кожної особистості: буття у Господові чи небуття. Тіло людське при цьому перебуває у тісному взаємовпливі енергій із еманацією Оселі Духу, Господнього Ока: приміром, каменярі, вишивальниці ікон і взагалі віряни розчиняються в енергетичній оболонці сакруму, стають зліпком із його образу. Релевантний і зворотній зв'язок: лики святих резонують із праведними душами та душами тварин і воднораз постають еманацією Господа-Храму («риза святого // переходить у ризу церкви»), а в екзистенційний момент загрози божественному праведники карають винних. Ізчаста в символотворенні простежуються більш архаїчні стадії світовідчуття: так,  Ісус Христос, що «дух у світло перелив», постає в образі тваринного дублета-агнця. Святий хліб, згідно з палеолітичною семантикою (виділеною ще М. Марром й Ольгою Фрейденберг) виступає корелятом Неба-Бога, а також Землі-Смерті-Долі тощо. З іншого боку, енергетичний взаємовплив різних рівнів узагальнень перетворює символ Храму на так званий «монадичний образ» (Н. Фрай), у якому відбувається актуалізація оригінальних авторських семантичних потенцій. Так, страсті Ісуса Христа виступають алегорією шляху ініціації будь-якого вірянина-страстотерпця, а біблійний сюжет про Воскресіння Господнє – алегорією будь-якого народження у Вірі. Зрівнювання людського та божественного в цьому сенсі симптоматичне: воно відбувається через партиципацію людського й сакрального ув енергетичній взаємній еманації духу одиничного та всезагального Духу.

Саме темі духовного проникнення у суть позірно фізичного, а насправді одухотвореного, а відтак – животворного світу довкілля, присвячений цикл поезій зі збірки «Божественні доторки». Це своєрідний авторський щоденник митей медитативного вглядування, вчування, проникнення в есенцію речей через конденсацію емоційного сплеску. Так, у поезії «Море» символічний образ водної стихії синтезує язичницьку ідею про кругообіг душ із християнським мотивом Страшного Суду як засобу регенерації віджилого світу речей-потопельників – ці, на перший погляд, непоєднувані образи для Рісто Василевскі постають комплементарними. Адже море на вищому рівні узагальнення слушно пов'язати з космічним простором, у якім світів, вочевидь, існує незмірна, але скінченна кількість, і якими, згідно з християнською доктриною, керує божественне начало (є й інші його апеляції – Благо у Платона, Єдине у Плотіна, Сонячний Логос у Єлени Блаватської тощо). Віра в неперебутність людської енергії, котра віднайшла свого божественного корелята, їхнє медитативне поєднання у світі сущому й надія на безвічне єднання у потойбічному духовному бутті – становлять непересічну гуманістичну цінність цієї напрочуд світлої книжки.

Автор нагадує нам колись органічні, а нині, можливо, трохи призабуті істини щодо енергетичних взаємовпливів одиничного і загального. І не обов’язковим, вочевидь, атрибутом читацької рецепції має бути цілковите сприйняття християнських догматів – їх тут немає – поет намагається позбавити Храм Божий багатовікових нашарувань суспільної етики й псевдоетики, неадекватної засадничим принципам християнства. Маємо тут своєрідний анамнезис сакруму: в час, коли дедалі важче знайти орієнтир через посилення ентропійних процесів – процесів розсіювання енергії у світ профанний, Рісто Василевскі закликає вдумливих читачів шукати власного божественного аналога, застерігаючи, що такий пошук неможливий без внутрішньої метаморфози з огляду на обраний ідеальний узірець. Лише тоді читач-співавтор зможе разом із поетом потвердити ніби й по-піфагорійському, але ж і по-християнському (Час – така умовність у справах із Духом!): я – «Точка, до якої ведуть // інші шляхи // і бодай один шлях // до мого серця // у майбутній час. // на тому шляху // все по мені – // без мого життєвого тягаря»…

Світліймо!

Ізола–Любляна–Київ, червень-липень 2012 р.



Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (16.07.2012)
Переглядів: 744 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]