Головна » Статті » Рецензії » Рецензії |
07.09.2012 Віктор Вербич (м. Луцьк) На поклик «Босої флейти» Петра Коробчука Коробчук П. Й. Боса флейта : поезії, переклади/переспіви / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с. Як би поет не закодовував у своїх метафорах прожите й пережите, найсокровенніше й найособистісніше, все одно він приречений на розтаємничення. І не лишень витвореного художнього світу, а й власного життєпису. Це зазвичай неминучість – оте довірливо-сповідальне «роздягання» (не хочеться позичати у танцівників термін «стриптиз»), аби твоє слово відчули і почули, щоб йому – а, можливо, і в нього – повірили, відчувши блаженно-гіркуватий присмак хліба духовного. Здається, в отаку «пастку» потрапив зі своєю «Босою флейтою» і Петро Коробчук. Бо ж перед очима грішного автора цього зізнання після мандрів сторінками книги (після «Вірша трикрапкового», від запросин-поради «Поглянь на тінь свою» – до «Сови на книжковій шафі») раптово, з-за меланхолійного туманцю часу, виринув худорлявий хлопець, який вертав до гуртожитку після музикування. Зрештою, спершу я мав нагоду завдяки Володі Бондаруку прочитати його вірші-рукописи у так званому загальному зошиті, а тепер/тоді подивовувався здатності їхнього автора крізь товсті скельця окулярів віддаровувавати поглядом успадковану безодню цікавості й тепла. А ще – вмінню слухати й чути це правічне диво, оцю невловиму мелодію часоплину, наразі не вплітаючи в неї не тільки власного голосу,а й, здавалося, подиху. У «Босій флейті» Петро вже зовсім, абсолютно зовсім, не приховує свого Дару: «Вікна / у темних окулярах/декламують сніг; Промінь/ запорошує очі. Озвучуються паралелізми/ водних процедур і ревучих кранів. Гамір/ плавно переходить у шелестіння шин, у шепіт/ вологого листя, в якому виблискують/ золоті інструменти національного гімну; Мав нагоду/ переказати птахом; Час/ підкаже вам тінь дерева на протилежному боці»(розділ-цикл «Приватні елегії в темних окулярах»). Стільки незахищеного, дитино-світлого чуття – і така насичена, густа уїтменівська метафорика. Можна вишуковувати асоціативні натяки на новацію-традицію (даруйте за оксиморон) Ігоря Калинця, Василя Голобородька, на «Засвідчення» Йосипа Струцюка – на значимості цієї збірки віршів якось наголошував сам Петро. Та все ж, скільки б не вишуковувати отієї духовно-образної зрідненості (чи то пак – інтертекстуальних зв’язків), усвідомлюєш, бачиш, чуєш, відчуваєш: це ні на чий не чий не схожий, приватний світ Коробчука. Та від цього він стає водночас ще ближчим, всевладнішим і незахищенішим. Коли доводиться чути про Петра Коробчука, що він – витончений естет, ніколи і ніхто, напевне, не заперечує. Бо це правда. Як і правда те, – погляньте на його спрацьовані руки, що його хліб насущний – важка, неймовірно важка фізична праця (на будівництві – в Києві, Нововолинську). Може, саме й тому хліб духовний – насущна потреба, слово – рятунок-прихисток для Петра. …І хрущем я не був… І на вишнях не жив… І скали не лупав… І досвітніх не засвічував… І не жадав тиражів у масштабах, скажімо, всесвітніх, – зізнається Поет. А водночас апелює, ніби стверджує про свою непричетність до художніх набутків Богдана-Ігоря Антонича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. А відтак, відкинувши натяк на будь-яку позу, висповідується читачеві: …Я тремтів, наче сосна пісенна, немов самоспалення здійснював мужнє. І волали слова: «Горимо! Горимо! Та вгумуй же огень свій! Вгамуй же!..» …Котить ліньки й поволечки лагідний Стир… …В зблисках-виблисках хвильки фонем… …Сподіваюсь: Господь мої вірші простить, Як Філянському М… Певна річ, прощення – прерогатива Всевишнього, але ось те, що Петро Коробчук, не бахвалячись і не применшуючись, знає про своє місце у когорті Поетів (саме так – з великої літери) – поза сумнівом. Навряд чи він вміститься в прокрустове ложе постмодерніста, яке йому відвели літературознавці. Зокрема – й Микола Кодак. Адже, цитуючи пана професора з приводу запрограмованої у текстах Петра Коробчука «величезної неозорості тих можливих асоціацій», зауважимо, що поет у кожній новій книзі репрезентує і нові грані свого таланту, якому тіснувато і в рамках найоб’єктивніших дефініцій. Утім, колись, у молодечу пору, епатажний Олександр Ірванець (можливо, не без того, щоб і «насолити» іншим письменникам, які репрезентували Волинь і її обласний центр) кинув: «У Луцьку єдиний поет – Петро Коробчук». Однак по-своєму ні на йоту не помилявся. Хіба що, Богові дякувати, був таки неправий щодо персони начебто не поета та деталі: Коробчук – не самотній, на Волині були, є та будуть митці від Бога. Та з-поміж багатьох (у тім числі – в згадуваному місті) – Петро направду (і віддавна, і назавше) Поет. Ні на кого не схожий. З тих «поодиноких» (скористаюся термінологією Івана Франка), які доводять: поезія – це не лишень написані вірші, це – все життя. Одначе навряд чи навіть найнепоказнішою риторикою (риторичними питаннями) надміру зарабовласнює себе батько «Босої флейти». Адже не виконує повинності, а має дар чути мелодію часоплину, своїм словом кликати, запрошувати, благати, молити: сестрове братове влаштуємося доокола криниці історії зачерпнемо правди перехилимо істину аби тільки не вдарила в голови ненависть Тож хіба варто після цього сумніватися, що кожна нова книга Петра Коробчука – ключ до дива, що ніколи не має бути остаточно розгаданим. Адже, які б суворі іспити не влаштовувала йому доля, він знає шлях до рятунку – у криївку, яка стає Всесвітом, слова, що променіє Словом. Прости, Господи, мене грішного – почав «збиватися» на патетику. А Петро цього аж ніяк не заслуговує. Який би іноді опір не чинив витворений ним текст (це залежить і від чуттєвої налаштованості читача), це слово – глибинно колоритне, щире й водночас вишукане – ніколи не кричить. Воно радше болить невиліковним світлим болем, засвідчуючи факт і читачевої приналежності до тих, хто приречений розчинитися у Коробчуковій «Босій флейті». Тож, у дорогу! Аби виконати поетову настанову: «Поглянь на тінь свою». Щоб, пізнаючи «Версію втечі», не оминути «Сонетаріуму» й «Емміани Петра Лота». Щоб «Приватні елегії в темних окулярах» привели до «Щоденників Юлії Ружинської», «Рецидиву», «Поезій з присвятами і без». Адже ж зупинитися можна хіба під поглядом «Сови на книжковій шафі». І то лишень для того, щоби знову чекати. На продовження дороги, якою веде Петро Коробчук. Аби після його вироку «а презентація як похоронація», після зізнання «Коли осиплеться печаль/ і сніг перебіжить дорогу – /я озирнуся з-за плеча/ на врожаї свої убогі…/ Зміліло у сльозу життя/ таке іздалеку велике…/ Як буйно врунились жита!/ Як мало збіжжя у засіках…», беззаперечно заперечити йому його ж афористичною констатацією: «життя важка робота» і запрограмованою неминучістю «тож душу прекрасним годуй і корми». А ми вже навчилися чекати й дочікуватися. Адже
Поет кожного ранку довірливо-змовницьки каже: «Але знаю одне, але знаю одне –/ Муза спати
вночі не давала…». | |
Переглядів: 927 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0 | |