12.06.2007

 Анонім з академії  Острозької

 ЕПІСТОЛА АВТОХТОНАМ, або  ж НІБИТО РЕЦЕНЗІЯ НА НІБИТО ДЕТЕКТИВ

 Кралюк П. М. ДІОПТРА, або  Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі : історико-інтелектуальний детектив / П. М. Кралюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2007. – 116 с. – (Сер. «Пантеон»).

Не будучи професійним критиком, висловлю власні враження і «розмисли» від прочитаного як звичайнісінький читач. Їх (вражень) чимало, тому спробую, аби «не растекашися мысию по древу», певним чином згрупувати їх, чи то пак визначити ті «гарячі точки» твору, що зачепили за живе. Отож, власне, – 

1.            ДЗЕРКАЛО

«Діоптрами» за часів Смотрицького  називали моралізаторські твори. Це ніби дзеркало, у яке вглядається людина, щоб побачити свої вади й стати кращою.

(П. Кралюк. ДІОПТРА...  С.33)

 Інтригуюча назва книги – «ДІОПТРА...» – відразу привертає увагу: слово незвичне, не «на слуху», хіба що чутливий до мови читач вловить щось спільне з чужоземними «оптика», «діоптрія»... Тож книгу вже хочеться  взяти до рук, познайомитись ближче. Автор «змилостивився» на таким потенційним читачем: на обкладинці дрібнішим шрифтом розкодовує загадкове слово... А далі вже – вільний вибір: хочеш – заглянь у дзеркало (чи, може, – Задзеркалля, як робила це Керролова Аліса), не хочеш – не ризикуй, бо ж дзеркало – річ сакральна. Воно – символ уяви чи свідомості, оскільки здатне відбивати зовнішню реальність світу видимого (або ж – «проявленого»). Здавна дзеркало трактується як щось суперечливе. Іноді воно служить для викликання духів за допомогою оживлення в уяві образів, які були ним сприйняті в минулому, або за допомогою знищення відстаней, коли воно відбиває об’єкт, який перебував безпосередньо перед ним, а тепер  перемістився далі. Дехто вважає, що дзеркало є магічним символом для несвідомих спогадів [детальніше про символіку дзеркала див.: Керлот Х.Э. Словарь символов. – М.: «REFL-book», 1994. – С. 209, 210]. Так чи інакше – Автор, на мою думку, успішно скористався дзеркалом як апробованим (а тому, очевидно, – надійним) засобом для мандрівки разом із читачем у часі та просторі. До речі, аналогію з дзеркалом викликає вміщений на обкладинці у блискучому – ламінованому, ніби справді дзеркальному (вдало продуманий-придуманий поліграфічний прийом) – медальйоні стародавній портрет Мелетія Смотрицького (художній редактор видання – В.Камінський). Розташований на тлі панорами древнього Острога, цей «дзеркальний» портрет теж манить, вабить відблисками, привертає увагу: мимоволі притягують погляд допитливі й водночас суворі очі вченого мужа...

Образ дзеркала, звісно, не новий у літературі, узяти хоча б відому з  дитинства казку «Снігова королева» Г.Х.Андерсена. Злючий троль (за Андерсеном – сам диявол) виготовив дзеркало, в якому все гарне  зменшувалось, а потворне виглядало ще потворнішим. Навіть добра людська думка відбивалась у дзеркалі потворною гримасою. Згодом дзеркало розбилося на мільйони скалок, які наробили більше лиха, ніж саме дзеркало. Скалки – часом дрібні, як піщинки, – потрапляли людям в очі й залишалися там. Людина починала бачити все навпаки, адже кожна скалка зберігала властивість дзеркала...  Часом здається, що й досі ті скалки літають світом, а багатьом із нас вони потрапили навіть не в очі – в самісіньке серце, в’їлись у душу... Як повернути нам здатність правдивого бачення (відчуття? самоідентифікації?)?.. Що зробити, аби наше історичне дзеркало відбивало не викривлену реальність («набір дій, фактів, культурних явищ, які спеціально підібрані» (с. 99)), а – правдиву сутність нашого тисячолітнього буття? Ці та інші непрості питання порушує Автор «Діоптри...».

Чи ж не тому таким заінтригованим постає перед читачем головний персонаж твору, який так прагне віднайти «Діоптру», – можливо, прочитавши її (заглянувши в магічне дзеркало-Книгу, писану Божим чоловіком наприкінці земного життя), багато що стане зрозумілішим, яснішим? Може, врешті з’ясуємо, де і коли зробили той хибний крок, що призвів нас до сучасних ускладнень на всіх рівнях буття (на згадку спадає оповідання Р.Бредбері, в якому герой, подорожуючи в часі, ненароком розчавлює метелика. По поверненню ж у свій часопростір помічає, як, на перший погляд, невловимо, а при пильнішому спостереженні – невпізнанно і безповоротно змінився його світ). Тож де і коли, якого такого «метелика» ми ненароком знищили? Що зумовило такі катаклізми – в природі, соціумі,  душі? Чому так вибірково ставимося до власної історії, мов крізь решето просіюємо й одбираємо лиш те, що – вигідно, зручно. А те, де ми – хай помилялись, але робили це щиро – відкидаємо, прагнемо забути, стерти з дзеркала пам’яті назавжди («Про минуле ми знаємо те, що хочемо знати», – промовляє один із персонажів твору (с. 6)). Ці питання Автор не завжди задає прямо, так би мовити, «в лоб». Нерідко в завуальованій формі, але вони глибоко тривожать читача. У зв’язку з цим важко не погодитися з Автором, який стверджує: «Люди мусять мати дзеркало. І не боятись у нього дивитися. Навіть якщо це неприємно» (с.96). Часто роль дзеркала виконує наше сумління... Тож і правдиве знання про минуле нам вкрай необхідне, бо «це – дороговказ у житті сучасному» (с. 99).

2.            КЛЮЧ

«Розкажи, Ключику, які замки, двері    ти відкриваєш?»

(П. Кралюк. ДІОПТРА...  С.8)

Цікавим є своєрідне обрамлення, вдало використане Автором. На початку твору герой, їдучи в старенькому ПАЗику до Дерманя, чує вигук немолодої жінки, що сіла поруч нього: «Ключ!». Після миттєвого непорозуміння жінка пояснила: «Ключем звати мого котика. Розумію – дивно якось. То внуки його так нарекли». Герой, звертаючись до тваринки, просить: «Розкажи, Ключику, які замки, двері ти відкриваєш?» (с. 8). Здавалось би, нічим не примітна дорожня пригода... Наприкінці ж твору герой знову зустрічається з ключем. Цього разу – це ключ до сховку, де лежить «Діоптра»... «Який сейф можна відкрити з його допомогою? Чи дізнаюсь про це?» – розмірковує герой (с. 96 – 97). У такій ситуації зустріч з «маленьким пухнатим чудом» на початку подорожі набуває сенсу знакової.

Власне, ключ, як і дзеркало, – образ міфічний. Це символ містичних таїн і завдань, що вимагають особливого розв’язання. Знайти ключ – означає зробити перший крок до пошуку скарбів, які стануть доступними лише після перенесених труднощів та незгод [Керлот Х.Э. Словарь символов. – М.: «REFL-book», 1994. – С. 245]. Отож, головний герой отримує ключ, і попереду в нього (гіпотетично, тобто на думку звичайного читача) – сповнений цікавих пригод шмат життя (пригадаймо хоча б пригоди Буратино з його золотим ключиком). Зустріч із кошеням, виявляється, була   своєрідною  зав’язкою, швидше – мотто всієї мандрівки, й інтуїтивно герой відчув це, жартома запитавши: «...які замки, двері ти відкриваєш?». Це саме питання турбує героя й після останньої зустрічі з Максимом, коли читач залишається абсолютно приголомшеним: як, це вже кінець??? Куди ж він (герой) понесе того ключа? Чи знайде сховок?? Чи віднайде таємничий манускрипт? Словом, Автор, м’яко кажучи, познущався над читачем: розв’язки як такої нема! Якщо Авторові вже, може, й набридла подорож (коли він так несподівано вирішив поставити крапку), то читачеві – навпаки: він тільки увійшов «у смак», очікуючи, що ось-ось розкриються всі карти, а тут... Так, детектив, так, було вбивство (закон жанру вимагає), але ж... інтрига – залишилась! Як же можна ось так безвідповідально кидати вдячного читача напризволяще?!! Читач розтривожений, незадоволений, обурений! У крайнім разі Автор мусив, просто зобов’язаний був подати в кінці: Далі буде. Власне, на це й сподіваємось.

3.       ПОСТАТІ

Супутців у віках не полічити,

Та кожен стежку визначив свою

 І залишив свої нам заповіти.

                                               (Борис Тен)

 «Є такі періоди в історії, коли індивідуальність, якою великою вона не була б, в ім’я спасенності своєї чи чужої нації підпорядковує свій суверенний талант загальнонародній боротьбі за виживання» [Павличко Д. // Роде наш прекрасний: Матеріали Всесвітнього форуму українців. 21 – 24 серпня 1992 року. –  Тернопіль, 1993. – С. 66]. Таких індивідуальностей наша історія знає чимало. Привернути увагу читача до окремих із них Авторові загалом вдалося. У тексті «Діоптри...» читач зустрічається з багатьма неординарними особистостями – творцями й боронителями нашої духовності. Це – Мелетій і Герасим Смотрицькі, князь Василь-Костянтин Острозький, Улас Самчук, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз та ін. Їх багато, але партитура кожної «виписана» по-своєму, для кожної історичної особи Автор знайшов у творі своє місце (і відповідно – час). Тональність оповіді про ту чи іншу особу подекуди патетична (напр., коли мова йде про князів Острозьких  (с. 81 – 82, 84 – 85 та ін.)), часом – лірична (зокрема, в розповідях про О.Лятуринську), іноді – іронічна (напр., розмова Г.Смотрицького з І.Федоровим на с. 80, оповіді про походеньки Саковича і т. ін.). Ось, наприклад, як тепло Автор відгукується про Бориса Тена, розмірковує про причини й можливі витоки його літературних зацікавлень: «...Микола Хомичевський... гордо іменував себе Борисом Теном (Бористен – антична назва Дніпра). Звідки у волинського хлопця потяг до еллінства, чому перекладав Гомерові «Іліаду» та «Одіссею»? Відчував у цих творах щось рідне?» (с. 8).

Описані у творі  постаті – жива історія Волині, це та Минувшина, що живить сучасне буття, надає йому  (себто нам, нашому життю) сенсу.

Поданий у кінці книги список персоналій уможливлює детальніше ознайомлення з історичними особами[1]. А вміщені на маргіналіях портрети політичних і культурних діячів (у т.ч. письменників) не просто прикрашають книгу, виконуючи вузько естетичну функцію. Дізнаючись із тексту про історичних осіб, читач має змогу доповнити свої знання спогляданням відповідних портретів, таким чином закріпивши одержану інформацію візуально, бо ж краще раз побачити, ніж сто разів почути (у нашому випадку – прочитати).

4.МОВА

Слово – не просто звук. Через нього говорить душа.

(П. Кралюк. ДІОПТРА...  С.84)

Особливої уваги заслуговує мова твору. Незважаючи на деякі коректорські недогляди, твір читається легко, з приємністю. Мова – вишукана, добірна. Високу тональність задають поетичні цитації, які Автор майстерно вплітає в канву оповіді. Справді, як по-сучасному звучать поетичні тексти давніх авторів! Органічними видаються й цитати з історичних творів, зокрема, з Галицько-Волинського літопису (с. 72). Хоча б у такий спосіб «пересічний читач» дещо розширить свою ерудицію (як, приміром, у творі «відкрила» для себе Кленовича Федора). Можна тільки дякувати Авторові за таку ненав’язливу популяризацію текстів давньої (і не тільки) літератури, які для переважної більшості українців – terra incognita. 

Автор, змальовуючи різні часові плани, успішно використовує різні за стильовою маркованістю слова й словосполуки. Так, цілком виправданим є введення у текст архаїзмів та історизмів, коли йдеться про минувшину. Невід’ємними з естетичного погляду елементами тексту сприймаються лексеми і складені номінації – князь, учта, московит, книжник, каламар, родитель, латинник, ректи; княжа палата, поле ратне, поховальне вогнище  та ін.

Привертають увагу цікаві з погляду граматики стилізовані «під архаїку» вислови, напр.: «Той, хто зволікає на битву,  боязливу душу має»  (с. 72) – сьогодні не скажуть:  зволікати на битву, тільки – зволікати з  битвою.

Щоб допомогти сучасному читачеві осягнути зміст історичних (культурологічних) реалій на зразок  дидаскал, митрополит, патріарх, протектор, тестамент, фундація та ін., Автор цілком умотивовано подає невеликий «Глосарій» (с. 112 – 114). Втім, на мій погляд, доречніше було б для зручності розмістити його на початку книги, а не, за традицією, наприкінці.

Аналізуючи мову твору, помічаєш, що Автор досить часто використовує  номінації – прикладкові сполуки (нерідко – фольклоризми), за допомогою яких позначувані об’єкти сприймаються більш об’ємно і водночас – лаконічно (порівняно з розгорнутими або ж складеними найменуваннями), а сама оповідь набуває епічного характеру, що дивовижно гармонує з описами волинських пейзажів: владика-митрополит, ксьондзи-єзуїти, отці-єзуїти, ляхи-католики, лицар-князь, князь-авантюрник, Андрій-королевич, воїни-русичі, хлопи-квасники, замок-палац, поля-скатертини, травичка-конопля,  гнів-ненависть та ін.

Ведучи розповідь про нинішнє буття, Автор умотивовано вводить у словесну тканину тексту оригінальні лексичні новотвори на зразок всюдити, заліснені пагорби, царськосілля. Такі номінації значною мірою «оживлюють» текст.

Мовлення персонажів-сучасників рясніє жаргонізмами, елементами суржику, іншомовними вкрапленнями, – все це відбиває реальну картину сучасного мовного дискурсу. Втім, приємно, що Автор послуговується неузуальними одиницями дозовано, делікатно, на відміну від багатьох письменників, які надто вільно й часто зовсім не виправдано послуговуються цим мовним матеріалом. Не зайвим видається наголосити, що образний вислів «Брудне слово – молитва дияволу» таїть у собі глибокий зміст. Про енергетику слова, без сумніву, знали наші пращури. Чим інакше пояснити, приміром, лікувальну силу замовлянь (читай для прикладу «Олесю» О.Купріна)? На енергетиці слова ґрунтується і визнаний офіційною медициною лікувальний метод Г.Ситіна (т.зв. словесно-емоційно-вольові настрої). Тож не даремно  оборонець української духовності Герасим Смотрицький напучує учнів:  «...Коли душа добра, то з ваших уст ллються і лягають на папір добрі слова.  А коли обтяжена злобою – слова будуть злими. Слово може поранити душу або, навпаки, зцілити.  Навчіться говорити й писати добрі слова» (с. 84). Отож, Автор пише «по-доброму», йому, як і нам, ранить душу чуже слово, не кажучи вже про безпардонне, нав’язливе втручання в національний інформаційний простір чужого низькопробного «культурного продукту»: «Всюди – російська попса. Лізе з кожної шпаринки радіо. Давить, зачавлює. Вульгарна і безпретензійна...» (с. 70). Не диво, що «гість із Америки» врешті-решт не витримав (на відміну від нас, «загартованих») і заволав: «Припиніть! /.../ Де у вас та Україна?!.. Ні на вулиці, ні в церкві її немає. Хіба що раз чи два на рік кантрі-фестиваль зробите!» (с. 70). Справді ж бо, як точно відзначила  рівненська поетеса Лідія Рибенко, – «Слова чужинецькі, ординські – підступні, як тать, – / впиваються в мозок з ефіру, з екранів, щоб волю / і дух наш приспати, зігнути і переламать»...

Тішить душу афористичність мови «Діоптри...». Для персонажів – наших сучасників – актуальними щодо вміння жити (виживати) є переважно прагматичні сентенції на кшталт «Друзі – непоганий капітал» (с. 30), «Герої часто фальшиві» (с. 31) і под.

В уста ж героїв минувшини Автор вкладає крилаті слова, нерідко сповнені глибокого філософського змісту, як-от: «Якщо страждаєш за діло – кайся; якщо страждаєш безневинно – радій»; «Страждаючи, ми стаємо кращими. А ще – наші страждання роблять кращими інших» (с. 21); «Якщо хоробрі рицарі захищають бренні тіла наші, то люди книжні – душі» (с. 79); «Коли дерево має добрий корінь, воно всюди буде буяти – і на своєму ґрунті, і на чужому» (с. 85).

Ніколи, напевно, не втратять своєї актуальності вислови на зразок «Заздрість людська – страшна річ» (с. 53); «Заздрість – найбільша біда, яка губила, губить і буде нас губити»  (с. 69); «Наука в землях чужих – річ коштовна» (с. 84), «Чи не є сенсом людського життя гонитва за примарами?» (с.76) і под.

У цілому ж Автор за допомогою афоризмів розкриває перед читачем невичерпні джерела народної мудрості, – завдяки цьому читач мимоволі змушений сприймати текст, бодай окремі його частини, вдумливо, осмислено.

Позитивним є також те, що Автор ставиться до читача як до рівноправного співрозмовника. Це «прочитується» швидше в підтексті, аніж у контексті твору і викликає симпатію та – як наслідок – довіру до Автора. Іноді розмисли щодо нашого минулого Автор вкладає в уста персонажів, пожвавлюючи цим самим виклад. Так, приміром, подається інформація про історію назви села Рахманів (с. 72 – 73). Так заінтриговується  читач, коли герой розмірковує над достовірністю існування «Діоптри...»:

– «Діоптра» дійсно існує? – питаю його [Максима. – Ан.].

–         Якщо вона є в нашій уяві – значить існує (с. 68).

Діалоги у творі «виписані» загалом живо, динамічно; мовні портрети персонажів розмаїті, неповторні.

5. ЧАСО-ПРОСТІР

...як фантом, невтримний часопростір

І був. І є. І буде після нас!

              (Ю. Хабатюк. Українська рубаята)

Після прочитання твору з’являється враження, що Автор ніби бавився уявною діоптрою: за допомогою дзеркала він почергово представляв читачеві два часові плани: нашу сучасність із недорікуватими фестивальниками, кримінальними елементами, молоденькими повійками, російськомовною попсою, запилюженими ПАЗиками і т. д. і т. ін., – і до кінця не пізнану, не осягнуту, але таку до щему душевного дорогу нам сиву давнину – часи, коли творилися Острозька Біблія, Пересопницьке євангеліє, інші шедеври релігійної, просвітницької та світської літератури; часи, коли волинська земля була щедро засіяна духовними подвижниками, великомасштабні діяння яких були спроектовані на століття вперед... Втім, як читаємо в «Діоптрі...», «Автор не реконструює минуле. Він його відчуває. Минуле для нього – сучасне, а сучасне – минуле» (с. 99).

Уявне дзеркало ніби відкриває нам наше ж співіснування в різних часових вимірах: ми бачимо, ким ми, українці, були, – і ким ми стали сьогодні. Далеко не завжди «картинки» сьогодення є привабливими, через що  Автор разом із своїми героями щиро вболіває за долю нашого краю: «Ніколи в цій землі не настане лад, поки на високих становищах будуть люди зажерливі, які лише про своє добро дбають» (с. 85).

Магічна діоптра відбиває також і паралельні матеріальні («проявлені») світи нашого буття: давню Волинь і сучасну. Не випадково цей край здавна манив своєю таємничістю, енергетикою («...Про землю волинську оповідали давньогрецькі міфи. Так, принаймні, вважав Улас Самчук» (с. 8)).

Автор «Діоптри...» намагається осмислити витоки магнетизму волинського краю, віднайти ті першопричини, що зумовили появу тут численних матеріальних, а головне – духовних скарбів: «Десь недалеко б’ють джерела, від них течуть малесенькі потічки-струмочки, що десь за обрієм стають ріками – великими, повноводними. Тут – початок! Не даремно наші предки (язичники) молилися біля джерел, шанували їх. Бо джерело – не лише потік чистої води. То – вир життєвої снаги, який дарує земля»  (с. 10).

Автор по-справжньому залюблений у красу волинської землі, і це щире почуття тонко відчуває читач, отримуючи естетичну насолоду від трепетно описаних пейзажів. Нерідко ландшафтним елементом є водойми, а вода, як науково доведено, – субстанція, здатна вбирати й зберігати впродовж тривалого часу інформацію: хто тут був, жив, що творив (і говорив, і мислив...). Водне плесо не випадково традиційно асоціюється з дзеркалом, яке здатне сфокусувати в собі інформаційний часо-простір і за певних умов та обставин видати все це на-гора... Цілком імовірно, що водні простори Волині, тисячоліттями закумулювавши в собі позитив, потроху (а часом і не дозовано) випромінювали його – і він із материнським молоком всотувався в кров, мозок, душі тих, хто населяв цей край, а згодом цей позитивний енергетичний потенціал шукав відповідного виходу...  

Автор упродовж усієї мандрівки постійно прагне проникнути в таїну потужної енергетики Волині. Свої розмисли про це він, зокрема, вкладає в уста Максима:

–   Ви так і не відчули духу Дерманя. Це село і його околиці мають потужне енергетичне поле, яке породжує творчих, діяльних натур і живить їх.

–         Це містика.

–                  Містика? – майже обурюється Максим. – Давайте звернемося до фактів... [далі йде детальний перелік історичних осіб, діяльність яких була пов’язана з Волинню. – Ан.].

–                  Хочете сказати, що Смотрицький, опинившись у Дермані, не міг сидіти, склавши руки. Мусив творити. Бо там – потужна енергетика.

–                  Вам не подобається ця гіпотеза?

Здається, питання риторичне. Доводити істинність тільки що викладених міркувань ніхто не збирається. Але вони мені імпонують (с. 18). Імпонують такі міркування й читачеві.  

Населені пункти, якими мандрує Автор (Дермань, Дубно, Кременець, Почаїв, Рахманів, Тилявка та ін.), – це ті «гарячі точки» на географічній мапі волинського краю, або ж, інакше кажучи, – багатьма нами давно забуті (загублені?) «ключі», які здатні відімкнути невидимі двері Історії і розкрити-відкрити перед нами правдиві шляхи нашого ж духовного зростання. Одним із таких часо-просторових «ключів» є культурний центр давньої  слов’янщини – славне княже місто Острог[2], розкриттю ролі якого в розвої слов’янської культури Автор приділив особливу увагу. Читач дізнається,  зокрема, що саме тут «побачила світ повна слов’яномовна Біблія – «королева українських книг»(с. 80), тут навчалися в академії майбутні видатні культурні й політичні діячі... 

У процесі читання «Діоптри...» ловиш себе на відчутті, що Автор запрошує до мандрівки, настроює на неї, зваблює... Признаюсь чесно: захотілося знову проїхати тими місцями, помилуватися, відвідати храми, духовно наснажитись. Швидше б весна!..

6.       РОДОВА ПАМ’ЯТЬ. АВТОХТОНИ

Та ми – корінні. І цілує земля наші п’яти.

Вона пам’ятає увесь наш святий родовід.

І вежі із духу ніяким ординцям не взяти.

Були ми і є, і пребудемо тисячі літ.

(Лідія Рибенко. Автохтони)

 Червоною ниткою проходить крізь увесь твір глибока віра головних героїв (і, звісно ж, Автора) у незнищенність нашого ДУХУ. Наприкінці книги вагомо й водночас експресивно звучить головна ідея «Діоптри...»: «У нас є таке, що важко змінити. Стрижень! Він – у краєвидах, у давніх назвах наших топонімів[3].., у мові, у піснях, які ми ще не забули. Зрештою, в наших душах» (с.71).

«Діоптра...» мала на меті сколихнути нашу родову пам’ять, примусити замислитися над тим, чиїх духовних батьків ми діти. Вважаю, Автор успішно впорався із цим надзвичайно складним завданням, – зокрема, завдяки тому, що був із читачем щирим і відвертим. А також самокритичним.

Попіл – не спалених, однак призабутих – Смотрицьких-Ставровецьких-Острозьких-Вишневецьких, незважаючи на той часо-простір, у якому мусимо жити-виживати (не животіти!) – все ж таки стукає в наші серця, надихаючи творити добрі діла на благо рідного краю і з гідністю нести своє автохтонне родове ім’я – УКРАЇНЕЦЬ. 

7.       Замість резюме: БУК-КРОСИНГ

 Задля інтриги доведеться скористатися цим чужоземним словесним покручем, оскільки українського лексичного відповідника цьому явищу поки що немає. А явище вартісне, особливо в наш час і в нашому просторі, зважаючи на дорожнечу вітчизняної книжкової продукції. Одначе візьмемо приклад з Автора й не розкриватимемо завчасу карт: хто захоче – той дізнається, хто шукатиме – той знайде (і свій «Ключ» – можливо, це буде якийсь особливий, лише йому потрібний і зрозумілий «ключ разумєнія», –  і своє Дзеркало). А «Діоптра...» П.Кралюка таки варта бук-кросингу: її обов’язково знайде саме її Читач. Бо «залишається надія, що колись навчимося цінувати вартісне й відкидати фальшиве» (с. 89).

[1] Коректорська неточність допущена у датуванні життя й діяльності Острозького К.І. (с. 106).

[2] Прикро вражає дисонансом орфографічно закріплена неправомірна для сучасної української мови назва, «бо її «о» в закритому складі повинно відповідати нормативному «і». Тому слід писати, говорити Остріг, Острозький (район).., але «з Острога».., «за Острогом».., острожани» [Пура Я. Край наш у назвах. – Ч. 4. – Рівне: Перспектива, 2002. – С.5] (власне, таке ж порушення милозвучності, зумовленої історичними фонетичними змінами, спостерігаємо й у прикметникові рівненський замість рівенський –  від Рівне).

[3] З якою ретельністю й любов’ю упродовж усього життя досліджував топоніміку Волині нині вже покійний науковець із Рівного кандидат філології Ярослав Пура! Одна з його опублікованих праць (бо, на жаль, залишились і не опубліковані) була присвячена топоніміці Острожчини. У «Вступі» до книги автор із болем відгукнувся про байдужість сучасників до збереження нашої історичної мовної спадшини: «Жаль, що деякі острожани, навіть високого державного рангу не відгукнулися на прохання допомогти виявити окремі найсучасніші живомовні місцеві факти з ряду діючих прізвищ, назв малих об’єктів...» [Пура Я. Край наш у назвах. – Ч. 4. – Рівне: Перспектива, 2002. – С. 3].