Іван Корсак (м. Луцьк) 

Незбагненне диво поетичного слова

Вербич Віктор. Диво незбагненне : поезії  / В. О. Вербич. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 84 с.



Так і хочеться, тримаючи цю книгу в руках, почати з цитати:

В колоссі променів

Крізь хмару сиву

Над шляхом теплим

Погляд осені бринить.

Позбувшись

Тягаря надій,

П’єш диво,

Яке дарують

Кожні день,

І ніч,

І мить.

Певне, не в одної людини траплялися ситуації, коли, «позбувшись тягаря надій», раптом подумається: і Бог з ними, з тими надіями, що не здійснилися, з примарами і міражами, краще роззирнутися навкруги, який світ дивовижно прекрасний – чи то миттєвість, чи доба…

Я процитував рядки з поезії Віктора Вербича, видруковані в новій книзі його «Диво незбагненне» (ПВД «Твердиня», 2011 р.). Це вже дванадцята поетична книга автора, а ще, окрім них, вийшли у світ п’єса і три книги блискучої есеїстики.

Про творчість Віктора Вербича вельми влучно писав академік Микола Жулинський: «Ви – поет особливо гострого, надзвичайно чутливого реагування на світ і на його болі й тривоги. І те, що визріває в душі і перетікає у Слово, правдиве, бо воно твоє, виколисане почуттями і роздумами… Митцеві необхідна віра. Без віри не народиться образне слово. Якою має бути ця віра – один Господь знає. Віра у своє покликання, віра в Бога, віра в кохання, віра у свою особливу місію на землі… Хтозна! Ви маєте віру».

Світ поезії Віктора Вербича дивовижно чистий і дзвінкий, з кольорами незбляклими, невицвілими та незатертими, наче у перший день Творіння. І навіть експеримент зі словом, на позірний погляд, ризиковане словотворення, сприймаються «на віру». Знайшов в одному рядку «анемоноквітний сніг» – і замислився: чи не скривиться надто прискіпливий читач? Не певен, не знаю, а от я особисто бачу ті незаймані сніги, неймовірної «анемонної» білизни, що не припали ще пилюгою, яку зимні вітри занесли чи вітри лиховісні життя.

І ще одне: так, у поезії Віктора Вербича постає істинно прекрасний світ, але він аж ніяк не абстрактний, він не гвінейський, бразильський чи таїландський, поміж рядків «малюється» свій край, своя земля, з її принадами і болями – чи то йдеться про «Різдво у Грибовиці», чи пейзажик, де стільки суму і співпереживання:

Колискова дощу.

Три хатини,

Врісши у землю,

Сутуляться в сни.

Обезлюднення.

Знак часоплину

У каштанових люстрах

Весни.

Воскресіння

Зелено-ласкаве,

Веселкового неба

Тепло.

А дорога,

Загублена в травах,

Все шукає

Забуте село.

 То природне і щире хвилювання автора, відчуття болі своєї землі й люду, того самого автора, що школярем у творі ще за радянських часів насмілився прирівняти Леніна й Гітлера, того самого, що дітлахом наївним писав листа до Щербицького про кончу потребу захисту української мови, того самого, що журналістським пером помагав Незалежності.

Тонкий ліризм у книжці Віктора Вербича природно поєднується з філософським підґрунтям, здебільшого, притишеним, та все ж чітко вирізьбленим.

Серпик місяця –

Без Авеля-Каїна –

Всміхненим дитям

Пливе в іпостась повні,

Щоб стати дзеркалом доль.

 І так само природно сприймається добродушне авторське побажання-прохання:

Відверни, Боже,

Від мене, грішного,

Будь-який успіх:

Інакше не лишиться

Жодного приятеля.

Є в книзі Віктора Вербича кумедна ремінісценсія «Та вже душі прозора птаха небесно журиться в тобі», або донос на самого себе». І от цей своєрідний «донос» завершується порівнянням, у якому автор намагається уподібнитися до судії, «який на шальках уявних терезів зважує чиєсь життя. Бодай своє. Хоча ж воно, життя, – це дар Всевишнього, це «іспит земний на право вернутися в небо». Видається, книга Віктора Вербича «Диво незбагненне» читацький іспит земний витримує. За найвибагливішими ґатунками.