Далеким чарівним королівством править мудрий і добрий король. Край, в якому мирно живуть лікарі, алхіміки та хлібороби, захищає дивний камінь світлорит, з якого побудовано Світле місто – столицю диво-країни. А ще в короля є молодший син Марк, якого випадково рятує юна Медина зі славетного давнього роду алхіміків.

Дівчина не хоче, як її родичі, вдосконалювати зброю за допомогою алхімії, тож вибираючи плату за порятунок юнака – обирає можливість навчатися у найславетнішого лікаря королівства.

Та не все так гарно у цьому чарівному світі: у королівстві з’являється гурт чужинців, котрі приносять із собою страшне прокляття.

Справа доходить до напруженого протистояння між світлою та темною магією. Темрява намагається підкорити найкращих, навіть Марк і Медина стають зброєю в руках темних магів. Однак ті, хто обрав темряву, надто зневажливо поставилися до щирого кохання цих двох. Адже справжнє кохання – важливий компонент в алхімічній реакції, в якій виникає свобода. Саме воно може допомогти здобути перемогу там, де виявиться безсилою зброя і темні чари.

 

Жінка і троє чоловіків сиділи на довгій лаві у просто обставленій кімнаті і байдуже дивились на те, як воїни, а слідом за ними Марк і я зайшли до приміщення. Волосся незнайомців чорними пасмами обрамляло їх лиця, а одяг пошарпався і забруднився. Вони були худими і високими, і складалось враження, що перед нами – родичі, бо надто вже схожими були риси їх облич. Гострі вилиці, запалі очі.

Щойно ми зайшли, як Марк сказав щось незнайомою мені мовою.

Байдужість на обличчях незнайомців змінилась цікавістю. Марк сказав ще щось. Я стояла трохи правіше і позаду принца, тому могла бачити, як напружилось його обличчя. І тут раптом жінка засміялась – голосно, безрадісно. Від цього моторошного смішу в мене по спині пробіглись мурашки. Незнайомка встала і, окинувши зневажливим поглядом охорону, знову глянула на Марка. А тоді заговорила.

Я не розуміла сказаних нею слів, але голос її – низький, хрипкий, був сповнений злості. Я поглянула на Марка – той міцно стиснув зуби, намагаючись не показати своїх емоцій, але було видно, що слова жінки не полишають його байдужим.

І тут раптом незнайомка здійняла руки. Охоронці ступили крок до неї. Чорній мовив принцові:

– Вийдіть краще, Ваша Високосте.

Вони не знали, яку загрозу несе незнайомка, так само, як не знали, від чого і як захищатимуть принца. Та навіть я відчула, що повітря сповнилось небезпекою, напругою.

Всі це відчули, та не змогли нічого зробити.

Бо раптом і жінка, і її супутники розсипались в прах. Це було настільки страшно, непередбачувано і несподівано, що усі завмерли. Я мимоволі зробила крок вперед, не вірячи своїм очам, і опинилась просто поряд з Марком.

Він поглянув на мене і на його обличчі я побачила розгубленість. Мабуть, те ж саме відчувала і я. А тоді раптом прах, що лежав на підлозі, заворушився. І, знову ж таки – ніхто не встиг зреагувати. Ні Чорній, ні Біл, ні інші не були готові до такого роду ситуації. Їх вчили боротись з людиною, а не з незрозумілими, лихими силами.

Хвиля праху здійнялась з підлоги, а тоді буквально впала, закривши світ чорною пеленою.  

 

В голові промайнула думка, що я опинилась в одному з коловоротів Плину. Мене прибило до землі, я не могла рухатись. Не могла дихати, нічого не бачила, не чула. Довкола була тільки темрява і щось важке, що навалювалось на мене, темрява, що поглинала мене, наповнювала мої груди, не давала ні вдихнути, ні зітхнути, ні зібрати думки докупи.

І щось чорне, липке, огидне проникало в мене, обволікало кожен м’яз, кожне сухожилля. Було таке враження, наче тіло моє – уже більше не моє. І я не могла ним керувати.

Пройшли, здавалось, тисячоліття темряви, муки, бездиханності. Я думала, що помру. Ні... я була впевнена, що помру.

Я думала, що вже померла.

А тоді раптом все минуло.

Обруч темряви довкола грудей зник і я змогла вдихнути. Побачила Біла і Чорнія, що схилились наді мною. Почула їх голоси, але мені знадобилась ще мить, аби зрозуміти, що вони говорять.

– Ти як? Медино, агов, як ти?

– Я... гаразд. Все нормально, – пробурмотіла я. – Поможи встати.

Біл допоміг мені підвестись і підтримував, коли я встала. Мене хитало. Голова боліла і крутилась, хотілось пити, їсти і спати  водночас. Я була така виснажена, як за жоден із днів подорожі до Мушляку.

Я обвела поглядом кімнату і побачила, що всі довкола вкриті сірим порохом, що лишився з хвилі, котра накрила нас із Марком. Сам Марк стояв неподалік. Він виглядав так, ніби з того світу повернувся, але принаймні тримався на ногах без сторонньої допомоги. Всі виглядали схвильованими далі нікуди.

– Що вона вам сказала? – промовила я тихо, звертаючись до принца. Він поглянув на мене і погляд його був важким та втомленим. Так само, як і мій, мабуть.

– Сказала, що за ними прийдуть інші, що це тільки попередження. Ми маємо готуватись до нашестя, яке не зможе спинити ні мур, ні фортеця.

Мені стало зле і я притулилась обличчям до плеча Біла. Я шукала безпеки, прихистку, але не знаходила. Було таке враження, що небезпека повсюди. І в мені насамперед.

Що вони зробили з нами?

– Вам треба відпочити, – сухо мовив Чорній. – А вранці вирушимо назад. Король має першим про усе дізнатись.

Марк раптом поглянув на нього якось дуже важко. Всі напружились.Зрештою, не Чорній тут головний. Але принц змовчав і просто кивнув.

 

Розділ 11

 

З мене не спускали очей. Я відчувала це повсякчас. Навіть коли я усамітнювалась, щоб помитися, то чула за дверима легенькі кроки.

Мабуть, всі гадають, що ми з Марком заражені, хворі, що ми – небезпечні.

А ми на шляху до Світлого міста.

Я сама відчувала себе зараженою. Ніби гадина поселилась коло серця, обвивши його холодним липким хвостом. Вона не шипіла і не кусала, але вона була, полонила мене своєю чорнотою і пронизувала страхом.

Я ще ніколи так не боялась, чесно кажучи. Узагалі, після того, що трапилось, я, здавалось, не зможу боятись чогось іще. Страх цей не мав матеріального підґрунтя, я не бачила своїх ворогів, але разом з тим я була не лише роздратована, але і рада, що мене не полишають саму. Якщо щось трапиться – мене захистять. Або захистять від мене, різниці вже може й не бути.

Ми з Марком стояли всього за крок одне від одного, і тому чорна хмара, котра впала на нього, зачепила й мене. Біл сказав мені, що нікого більше не накрило.

Я не знала, радіти з цього чи плакати.

 

Минув уже третій день подорожі назад, у столицю, і я не могла дочекатись, коли це скінчиться. Вже не було веселих жартів, посиденьок біля вогню. «Поцілуйчиків». Усі ходили похмурі й зосереджені. Я ловила на собі напружені погляди, але ніхто нічого не казав.

Ми зупинились на ночівлю в одному з придорожніх обійсть, де вже ночували раніше. Я помилась з голови до ніг, намагаючись стати якомога чистішою, так, наче це могло очистити мою душу. Легше не стало, але принаймні тіло відпочило. Зробивши на голові тюрбан з позиченого в господині рушника, я вийшла з кімнати, відведеної під купальню, і пішла коридором до нашої з Сонею кімнати. Чесно кажучи, йти туди мені зовсім не хотілось. Якщо чоловіки ще просто дивились на мене, чогось чекаючи, то Соня – і я знала, що справді співчутливо – постійно запитувала, як я почуваюсь.

Раптом стрімко відчинились двері, повз які я проходила, і мене за руку втягнули до кімнати.

– Я вже думав, ти ніколи не пройдеш повз, – буркнув Марк, причиняючи двері.

Я роззирнулась. Кімната, в якій стояло чотири ліжка, була зараз порожньою. Тільки я і Марк.

Він виглядав втомленим і роздратованим. Чорне волосся, що сягало плечей, було скуйовджене. Зелені очі дивились вимогливо.

– Що таке? – запитала я ошелешено.

– Ну, мої наглядачі пішли розчесати наших лапкарів, пообіцявши повернутись за годину. Гадаю, їм просто хочеться обговорити мене позаочі, – мовив Марк, а тоді пройшов до кімнати і плюхнувся на одне з ліжок, вказавши мені рукою на протилежне.

Я несміливо присіла.

– Якщо я й думав опинитись в якійсь дурнуватій ситуації, то ніколи б не подумав, що двічі та ще й з тобою, – мовив він, втомлено прикривши обличчя руками. – Ми тепер обоє прокляті.

Я здригнулась від цих його слів. Я не знала, що сказати, тому ніяк не відповіла.

Марк забрав руки від обличчя і поглянув на мене зі злістю.

– Чи ти вважаєш інакше?

– Я... думаю, що ми можемо бути чимось заражені, – призналась я.

Якусь мить тривала тиша. Я дивилась на Марка і раптом вловила себе на думці, що він вродливий. Що у нього, виявляється, гарна постава, не менш королівська, ніж у брата. Що в нього правильні, аристократичні риси обличчя – прямий ніс, високі вилиці, тонкі губи. Коли він усміхається, на щоках з’являться ледь помітні ямочки.

Я труснула головою, усвідомивши, що надто відверто розглядаю його, мало не милуюсь. Відколи це Марк став для мене привабливим?

Та мої дівочі думи виявились не такими слухняними. Я пригадала, як принц мене поцілував. І відчула, що щоки спалахнули рум’янцем. Ну, чи не ідіотка? Ми, може, помираємо, а я тут думаю про... чому він мене поцілував?

Я схопилась на ноги і підійшла до вікна, відвернувшись від Марка. Не могла примусити себе заспокоїтись і стати серйозною. Що це таке? Я завжди спокійна і раціональна. Треба привести нерви до ладу.

– Я не все тобі сказав, – раптом мовив він. Схоже, Марк не зрозумів, чого саме стосувався мій раптовий перепад настрою. Він також встав і підійшов, зупинившись поряд зі мною. Я ледве приборкала бажання втекти в інший бік кімнати.

– Та жінка... вона ще дещо сказала.  

Я підняла погляд і зустрілась з Марком очима.

– Що?

– Сказала, що нарешті дочекалась потрібного брата. І що зуміє розвинути в мені ті мої бажання, про які я навіть думати боявся. І що це принесе колосальний результат.

Я витріщилась на нього. Всі непотрібні думки враз щезли з моєї голови.

– І що це означає?

Він стенув плечима.

– Гадаю, скоро ми дізнаємось. Заодно подивимось, які таєм­ні бажання були в тебе.

– В ме... мене?

– Ну, тебе ж також зачепило, – Марк раптом взяв моє обличчя в долоні, так що мене ніби блискавкою пронизало. – Ти хоч уявляєш, маленький алхіміку, наскільки ми пов’язані тепер?

– Медина, – прошепотіла я, не в змозі відвести погляду від його очей. Здається, серце зупинилось на кілька секунд.

– Що?

– Мене звуть Медина. Я народилась в день Медового Сонця. Це моє ім’я. Алхіміком я навіть не стала поки.

Він засміявся і відпустив мене.

Мить пройшла.

– Я пам’ятаю, як тебе звати.

– Справді? А чому ж тоді я завжди «маленький алхімік»? – мовила я невдоволено. Це питання дратувало мене вже довгий час.

– Мені так подобається, – мовив він безапеляційно.

– Повертаючись до того, що трапилось... Звідки ви знаєте їхню мову?

– О, це... – Марк раптом посміхнувся. – Ну... Арій облизня спіймав, коли вирішив чогось добитись від тих незнайомців. Важко витягнути хоч слово з людини, мову якої ти не розумієш, як би добре ти не володів мечем і як би тебе всі не любили.

В його голосі прозвучало презирство. Звісно, я знала, що між братами не завжди згода, але чомусь ніколи не задумувалась, які насправді відносини між принцами. Вони просто видавались мені зовсім різними людьми.

– Коли старшому братові не пощастило, згадали про молодшого, – продовжував Марк. – Коли все тільки почалось, я перерив усю королівську бібліотеку вздовж і впоперек. Правда, мені допомагало кілька старців, що чомусь вважають себе неймовірно важливими і розумними. Ми переглянули тисячі книг, шукаючи згадки, легенди, міфи про народи за морем. Знайшли ці згадки, легенди і міфи. І всі вони стосувались народів, що живуть за горами. Жодного разу не згадувався ніхто, хто б жив за морем.

– Але ж... ви таки знайшли його?

– Так. Але не в запиленій бібліотеці. Один зі служок пронюхав, що ми щось таке шукаємо. Виявилось, що батько його був моряком, він помер кілька років тому. І одного разу, коли чоловік був ще молодим, то вийшов в море і попав у шторм. Його віднесло далеко-далеко, моряк мало не вмер, пробувши кілька днів у своїй шлюпці, що самовільно пливла собі морем під пекучим сонцем. Він мав всього лиш флягу з водою і окраєць хліба. І тоді, коли його запаси добігли кінця, шлюпка раптом прибилась до берега.

Марк помовчав, наче згадуючи.

– Хлопчина приніс щоденник батька і додав, що той рідко коли казав щось конкретне про ті краї. Він зустрів там людей чужих, жорстоких, вони володіли силами, яких він боявся і не розумів. Він ніколи не казав, чому його там не вбили. Зате розповідав, що, пробувши два роки на чужині, втік, викравши човна. Порівнюючи небо за зорями, як він бачив їх тут, і як там, моряк зумів приблизно визначити шлях додому і повернувся.

– А що було в записній книжці?

Марк підійшов до свого ліжка і порився в сумці, що була кинута на постіль. Діставши маленьку пошарпану книжечку в шкіряній палітурці, він подав її мені.

Тремтячими руками я розгорнула її і побачила списані дрібним почерком рядки. Слово незнайомими літерами, транскрипція і переклад.

– Словник.

– Їхньої мови. Я вивчив майже усе, що тут є, – мовив Марк. – І тут тільки це. Ніяких описів тих людей, нічого. Все, що в нас є – розпливчасті описи того малого.

– А що за малий?

– Такий собі Макс.

– Зі східної частини палацу? – уточнила я, передчуваючи недобре.

Марк кивнув. Я схопилась за голову і застогнала.

– Аж не віриться. Хто ще міг вляпатись в таку справу, як не він, – пробурмотіла я. – Бідний Макс.

 

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Повний текст роману Ярини Каторож «Алхімія свободи» замовляйте і читайте у паперовій версії.