Головна » Статті » Хата-читальня » Хата-читальня

Оповідання з книги Златимира Коларова «Водоверть»

Коларов Златимир. Водоверть : короткі і дуже короткі оповідання / Златимир Коларов ; пер. з болг. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 104 с. 
 
«Водоверть» – збірка стислих і до болю відвертих прозових замальовок болгарського письменника-лікаря Златимира Коларова. Це історії, епізоди і спогади, вихоплені автором із самого життя і пропущені крізь власне серце. До збірки «Водоверть» увійшли вибрані твори із двох книжок автора: «Сині канарочки» і «Казкові острови».

 

СИНІ КАНАРОЧКИ

Вмикаю радіо, ловлю тьохкання синіх канарочок наприкінці пісні і пригадую:

Мої мама з батьком дуже любили цю пісню. Ми слухали її з нашого старого лампового радіоприймача «Сіменс» із зеленим циклоп’ячим оком – око блимало посередині грубого пожовтілого полотна зі сріблястими ниточками, яке вкривало три чверті лицьової частини приймача й освітлену скелю внизу, на якій були написані назви європейських столиць. Десь там була і Софія. Пісня звучала іспанською, назва – англійською: «Blue canary».
Радіоприймач ми тримали на буфеті, бо не було іншого вільного місця в нашій маленькій кімнаті на другому поверсі сірої триповерхової будівлі, вцілілій після бомбардування під час війни. Доки слухали пісню, і самі почувалися канарочками, зачиненими у своїй квадратній, ніби клітка, кімнаті. Та, незважаючи на тісноту, нам було затишно – п’ять канарок у центрі Софії: я і мій брат, мама й тато, а взимку – ще й бабця, яка приїздила із села…

Пісня заглушується, проте спогад не блідне. Мовби на кінострічці, перед моїми очима постає наша клітка на другому поверсі:

Наш будинок оточений подібними сірими будівлями, густо збитими з обох боків коротенької вулиці з роздовбаною бруківкою і вкритими грязюкою тротуарами. Хати оточені тісними двориками. Між огорож напнуті мотузки для сушіння білизни й одягу. На них сохне прання орендарів – кожна родина має свій час. Всі строго дотримуються графіка, незалежно від того, сухо чи волого, гаряче чи холодно, чи на мотузці вже сохне чиєсь прання, чи ні. Часто мотузки порожні, але жодна жінка не вивішує білизну в чужий час, бо знає, що скандал у такому випадку неминучий. Сходи – дерев’яні. З протертими східцями, які зловіще риплять щоразу, коли хтось ними підіймається. На нашому поверсі є ще дві кімнати, спільна кухня і спільний туалет. Душової кімнати немає. Іноді один із сусідів миється в туалеті за допомогою лійки з підігрітою водою. Він – тесля і живе зі своєю набожною матір’ю. Не має дружини. Має циркулярну пилку, якою ріже на зиму дерево людям із кварталу, і яка наповнює притихлі дворики пронизливими «жін-жін-жін», але ми вже звикли, і нас це не дратує, ми його не чуємо. Коли він вимикає пилу, нас лякає тиша. Часто він свариться з жінками із сусідніх будинків – циркулярка здіймає пил і бруднить їхнє прання. Тоді у кварталі стоїть великий лемент – приєднуються і жінки з іншого боку вулиці. Моя мама відправляє нас із братом на кухню, щоб ми не чули їхніх істеричних криків. У третій кімнаті живе водій таксі зі своєю дружиною і прийомною донькою, моєю ровесницею. Із розмов моїх батьків я знаю, що він отримує доб­рі бакшиші, і їхня родина має більше грошей, ніж наша. Тому, міркував я собі, моїй однокласниці купують одяг із магазину, а нам із братом мама шиє сама. А її батько щодня ходить у баню і не миється в туалеті, як тесля. Я не міг зрозуміти, чому водій ходить коридором у майці, якщо має більше грошей, ніж мій батько, і може собі купувати сорочки, щоб його дружині не треба було їх шити. Якось ми з братом побачили його у трусах. Був задушливий літній день, і він обідав у своїй кімнаті з дружиною і донькою, привідчинивши двері. Мій батько, попри те, що ми не мали грошей, ніколи не ходив у майці, навіть коли ми були в кімнаті самі. Мої мама з татом теж ходять у баню, один раз на тиждень, зазвичай у неділю. Мій батько заздалегідь готує гроші. Каже, що ми маємо проблеми із сімейним бюджетом, але все одно відділяє кілька левів. Мене і брата мама миє в кімнаті у дерев’яному кориті, де пере сорочки мого батька. Решту часу вона тримає корито приставленим до стіни на нашому маленькому балконі, де для кожної родини відведено по одному куточку. Тісний коридор перед трьома кімнатами завалений старими речами – почорнілий буфет водія і його родини, поламаний стілець із закрученими ніжками і плетеним сидінням теслі, скриня з часів молодості моєї мами. На верхньому і нижньому поверхах теж живуть по три родини, але ми з братом не знаємо їх – мама не пускає нас далі нашої кімнати. Боїться, щоб нас не збила на вулиці якась машина, бо жінки виганяють дітей із двору, щоб не забруднили їм прання. З цієї причини двір – омріяне і важкодоступне для ігор місце. Брак двору ми заповнюємо куточком між швейною машинкою моєї мами і буфетом, де розкидали свої іграшки – старі дерев’яні кубики з побілілими картинками і пригладженими краями, дерев’яний літак зі зламаним пропелером і залізний автомобіль без коліс.

Наша кімната нагадує один із тих кубиків, тільки зсередини. Два вікна на двох стінах, третя – глуха стіна (до неї прикріплений балкон), взимку завжди волого, попри величезну пернікську1 піч, яку моя мама звечора наповнює догори дровами і вугіллям, щоб було тепло до ранку. Влітку в нашій кімнаті задушно, але мені та братові затишно вдома, особливо – в куточку між буфетом і машинкою.

Сонце рідко зігріває нашу кімнату, навіть улітку, бо його затуляють дахи сусідніх сірих будинків. Іноді ми з братом годинами простоюємо біля вік­на, вдивляючись у потемнілу синяву неба, щоби побачити короткий шлях сонця у тісній стрічці між дахами двох сусідніх будинків. Воно з’являється, лагідне і ніжне, і перед моїми очима постають казкові картинки, сповнені зелені, безбережжя і прос­тору. Іншим разом бачу його блідим і далеким, маленьким, ніби стотинка, відтягнутим усередину похмурого неба, і сумую – мені здається, що наше сонце хворіє, як я хворію щозими на ангіну. Та все одно ми вдивляємося в нього жадібно, адже знаємо, що завтра воно з’явиться знову, щоби подарувати нам ніжність. Для нас воно є усім, чим не є наше життя – екзотикою і таїнством.

У кожного з нас є своє місце в тісній квадратній кімнаті – мій батько на ліжку з газетою в руках після обіду, мама – біля швейної машинки або на кухні, а ми з братом – на підлозі в куточку. Обстановка у нашій кімнаті – мізерна: маленький квадратний столик, змайстрований теслею, застелений білою скатертиною, на якій від прання скрутилося мереживо, ліжко моїх батьків із їхньою весільною світлиною на стіні, радіоприймач на буфеті й наше дитяче ліжко, теж змайстроване теслею…

Оце і все… – спогад повільно блідне.

…Ми розлетілися – три родини з другого поверху. Старий триповерховий будинок знесли, на його місці збудували школу, а трохи нижче – торговий центр. Не раз після того я бачив і попіл на сонці.

А канарочки відлетіли. Зосталися я і мій брат…

___________

[1] Вид груби

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Це та інші оповідання з книги Златимира Коларов «Водоверть» читайте у паперовій версії.

Категорія: Хата-читальня | Додав: Dyrektor (04.06.2020)
Переглядів: 108 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]