Завгородній Юрій. Етноглобалізм (чи легко сьогодні почуватися українцем?) : есеїстика / Ю. С. Завгородній. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 148 с. – Серія «Літературний ексклюзив».

ЧИ ЛЕГКО ПОЧУВАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ?

У розпалі горбачовської гласности (гай-гай, як це давно відбуло!) наробив галасу, навіть за межами тодішнього «нєрушимого союзу», публіцистичний фільм латвійського режисера-документаліста Юріса Поднієкса «Чи легко бути молодим?» Навіть той, хто не бачив цієї стрічки, легко може уявити про що там йдеться, виходячи лише з назви. Молодь і сьогодні різна, хоча проблеми ті самі, бо вже ніхто й не згадає, коли вперше зазнала су­спільного обговорення проблема непорозуміння між поколіннями. Бо йшлося про це і в давніх єгипетських папірусах, і на глиняних плитках Давнього Шумеру. Проте талановитий фільм Поднієкса зачепив багато кого своїм щирим і правдивим, хоча і досить емоційним, поданням порушених проблем молодого покоління. Хто тільки не використовував тоді назву цього фільму для висловленя власного бачення на ту чи іншу ситуацію, проблему, на події сьогодення чи проминулі часи. Доводилося читати в різних часописах чи спостерігати за телевізійними диспутами про те, чи легко бути... вченим, учителем, шахтарем, спортсменом, хліборобом... чукчею... і ще бозна-ким... А мені з тих часів найчастіше згадується, як в одному з номерів латвійського молодіжного журналу «AVOTS» (Джерело) в палкій полеміці «Чи легко бути латишем?» відомий латвійський поет і перекладач (колишній в`язень мордовського табору для політичних) стрівся із не менш відомим журналістом і публіцистом, представником російської численної громади в Латвії. Диспутанти на десятці журнальних сторінок досить гостро і детально обговорювали проблему міжнаціональних відносин на теренах всього тодішнього «нєрушимого союзу», яка тоді загострилася не тільки в Латвії. В такій розмові не можна було уникнути також болючого питання щодо перспектив виживання малих народів на теренах тодішньої великої імперії під тиском тотальної русифікації. Воно боліло давно, постійно і в багатьох небайдужих людей, але в умовах тривалого існування в усіх засобах масової інформації тільки одного підходу до висвітлення подібних проблем ховалися ті болі глибоко в душах занепокоєних представників зникаючих народів. Поет і журналіст зійшлися в серйозній і досить виваженій полеміці тоді, коли вже можна було зачіпати заборонені раніше теми, згадувати і препарувати будь-які за гостротою історичні події без огляду на суворих цензорів з начебто незалежної державної структури чи ще суворіших представників «компетентних органів» в одностроях чи в цивільному маскуванні. На той час вже почали випливати зі спеціальних сховів деякі ганебні сторінки з історії комуністичного правління та його дружніх стосунків з націонал-соціалістами – саме в результаті пакту Молотова-Ріббентропа про дружбу між двома тоталітарними антинародними режимами країни Балтії втратили свою незалежність, бо були окуповані СССР. Тоді ж була завойована і поділена за згодою між Гітлером і Сталіним Польща, тоді ж по обидві сторони кордону їхньої «дружби» йшло активне знищення як противників тих режимів, так і безвинних людей. Найганебнішим було знищення людей лише за расовою, за етнічною ознакою, хоча будь-яка наруга навіть над одною людино, а не над народом, має бути ганьбою для людства, яке щиро вважає себе цивілізованим...

За результатами досить напруженої, але досить коректної, розмови в редакції журналу «Авотс» було знайдено порозуміння. Одним із висновків було те, що не може існувати ніде у світі «малих» чи «меншовартісних» народів, навіть малочисельні етноси не мають права зникати у безвісті під тиском іншого – аґресивного і чисельнішого, що бути представником пригнобленого народу, здавна вкоріненого до своєї землі, важко і легко одночасно. Важко, коли панують зайди, але й легко від почуття, що цей народ не є пригноблювачем інших і не мріє таким бути. Але при відновленні історичної ­справедливости, коли поневолений народ знову має свою державу, загострюються проблеми пересічних людей, цілих сімей і соціяльних груп, які колись подалися з імперської метро­полії до колонії за ліпшим життям. Саме вони не сприймають, бо не розуміють, з якої причини загарбана територія із залишками тубільців раптом не забажала жити під імперською короною...

На той час заворушилась і Україна, згадуючи своє героїчне минуле в боротьбі за волю, що дуже хвилювало латишів та їх балтійських сусідів. Вони розуміли, що без української підтримки цим вільнолюбним країнам звільнитися від щільних обіймів радянської імперії буде значно складніше. Як ми бачимо сьогодні, вони набагато випередили нас у своєму єднанні з демократичною об’єднаною Европою. На той час я вже постійно мешкав у Латвії майже двадцять років, наче й призвичаївся, але постійно стежив за новими подіями в Києві чи у Львові з великою надією. Проте споглядав за ними наче зі сторони, бо мене, нині можна було б і не зізнаватися, не дуже обходили глобальні чи конкретніші, більш приземлені побутові, проблеми існування українця в Україні, оскільки тоді ще не виникли сприятливі обставини, волею яких я згодом переїхав на постійне проживання до Києва, бо в латвійського українства, часткою якого я був тоді, було багато і своїх проблем, вони вимагали конкретних заходів до вирішення свого наболілого. На той час (1988–89 роки) українці в Латвії були досить помітною частиною населення формально ще радянської республіки – третьою за чисельністю після латишів та росіян, були з них міністри і директори виробничих об`єднань і великих заводів, і другий секретар ЦК Компартії Латвії був родом з України. Проте ці помітні в республіці постаті, цілком може бути, що і не зов­сім щиро, але вважали себе переважно представниками «русскоязичнава насєлєнія», бо поступово втратили на номенклатурних посадах національну ідентичність. На противагу їм більш свідомі свого походження українці почали гуртуватися у своїх земляцьких громадах, з яких найпомітнішим і найвпливовішим на зламі ­вісімдесятих і дев`яностих років ­минулого вже століття було Українське національно-культурне товариство «Дніпро» зі своїми філіями в деяких реґіонах Латвії. Я був одним із засновників товариства, постійно обирався заступником голови правління. Ми тоді у своїй діяльности не сподівалися на якісь пільги від держави, хоча намагалися звертатися до різних її органів у питаннях розбудови своєї національно-­культурної автономії. Справді марно було сподіватися на якусь увагу чи на якесь особливе ставлення до нас з боку тодішньої влади, бо ж їй тоді було вже не до таких дрібниць, бо ж вона відчувала близьке закінчення свого панування. А нам без її контролю чи підтримки було приємно просто стрічатися між собі подібними на різних заходах, спілкуватися, співати, згадувати та мріяти, як то було б добре жити в тій далекій Україні знову серед своїх, до кожен свій завжди тягнеться по своє і до свого. До нас і потяглися різні люди, по-різному їх колись відривала від батьківської землі доля чи комуністична система, дехто й мову призабув, але вони тяглися до неї. «Дніпро» їх розумів і приймав до себе. Створювалися тоді в Латвії ще й інші українські осередки, деякі були більш радикальними у своїй діяльности і не хотіли брати до свого товариства тих, хто вже призабув рідну мову, чи покищо не сприймав національної символіки, яка була тоді навіть у рідному краї ще під забороною, нехай і слабнучою. У прагненні прихилитися до рідних витоків, аби зберегтися на чужій землі й серед іншого народу зі своїми національними традиціями, а насамперед – зберегти для своїх нащадків рідну мову, на тих латвійських теренах мої краяни і заснували українське товариство. Насамперед заходилися створенням періодичного україномовного видання, бібліотеки, української школи. Слід віддати належну подяку вже оновленій міській владі за її допомогу в наданні приміщення для школи, яка в результаті спільних зусиль постала в ті роки першою державною школою за межами України на неохопних просторах СССР. Вона й досі є одною із найпрестижніших у столиці незалежної Латвії. А в Російській Федерації й досі нема жодної, навіть у місцях компактного проживання­ ­українців. Серед тих безкраїв розчинялися у безвісті мільйони українців від Слобожанщини, Кубані з усіх українських клинів, які тяглися колись безперервно тисячі кілометрів від сірих, жовтих до зеленого, від Волги через Сибір, Казахстан, Алтай до Приморського краю на березі Тихого океану. Бо на те розчинення була спрямована «лєнінская мєжнациональная палітіка», яка стрімко активізувала попередні двохсотлітні царські зусилля руси­фікації «малоросів». А обґрунтування яке було вигадано! Постала об’єктивна потреба до створення в «єдіной і нєдєлімой» державі нової історичної спільноти під умовною назвою – радянський народ. І робилося те начебто за спраглим бажанням поневолених народів, і робилося не лише більш стрімкими, але й більш жорстокішими методами, ніж за монархічного режиму в дореволюційній царській Росії...

Робилося тоді, продовжується й сьогодні – як же голосно волають і нині з тої самої Москви погрози на всі сторони за якісь-там утиски так званого русскоязичнава населення в молодих національних державах, що були постали після звільнення від російської «братньої» опіки. Мене завжди найбільше обурювало і обурює визначення представників різних народів «насєлєнієм». Нехай з різних причин опинилися за межами свого краю там, де стали національними меншинами, а водночас і громадянами нової держави, але були представниками інших народів і культур. Згадується, як мене намагалися «обробити» тоді в Латвії, аби переконати, що я є типовим представником «русскоязичнава насєлєнія», оскільки не можу бути представником корінного народу Латвійської республіки, бо в паспорті записаний українцем. Ніякі мої пояснення, що мати моя латишка, що на роботі в мене мова латиська, а вдома – українська, через те зарахування мене до їхнього середовища виглядає протиприродньо і навіть анекдотично, не сприймалися опонентами. Вони створили тоді «Інтерфронт», який боровся не лише проти спроби латишів відродити незалежну державу, але й проти створення національно-культурних осередків будь-яких народів, що були масово навезені до Латвії з різних реґіонів СССР для створення умов більш ­стрімкої ­русифікації ­корінного народу. Полковника, викладача військового авіаційного училища звільнили з роботи без права здобути пенсію, до якої залишалося дослужити менше року, але вигнали й позбавили військового звання лише за те, що ввійшов до складу правління татарської громади. Отак розпорошувала імперія масиви різних підкорених народів за межі їхніх історичних етнічних території задля поступової денаціоналізація без права на шкільництво, на мову, на книжку, на ґазету, я вже не згадую про неможливість «інородцям» мати програми на російському радіо чи телебаченні. Сьогодні державні українські школи вже з’явилися в Молдові, Грузії, в інших колишніх радянських республіках, але, хоч і проминуло вже достатньо часу, повторюся, що й досі я не чув про відкриття бодай одної державної української школи в Російській Федерації. А ще в двадцяті-тридцяті роки ХХ століття їх було декілька тисяч, існували в Росії навіть українські технікуми та інститути, театри, видавництва, засоби масової інформації... Нема нічого з того в «демократичній» Росії, а в отій першій українській школі в Латвії вчаться сьогодні не тільки українські діти, а дехто з випускників тої школи є студентами в Україні. До речі, згадав побіжно, що кілька років тому, коли тій школі стало затісно у старому приміщенні, їй було надано міською адміністрацією пристойну будівлю однієї з колишніх російських шкіл у цент­рі Риги. І на це оперативно відгукнулося Міністерство іноземних справ Російської Федерації з нотою протесту до України (!?) А з об’єктивних причин не стало потреби в Ризі мати багато шкіл з російською мовою навчання, бо росіян відчутно там поменшало через вивід штабів трьох військових округів (загальновійськового, прикордонного та протиповітряної оборони) з їхньою розгалуженою структурою, з військовими училищами, будівельними частинами тощо. Хтось виїхав через ностальгійні почуття домів, хтось від несприйняття відновлення своєї держава «підступними інородцями», а дехто і просто в пошуках більш заможного життя в інших країнах...

Я не заглиблювався тоді в проблеми життя-буття українця в Україні, бо моє давнє і недовге перебування на прабатьківських землях хоч і пам`яталося, проте згадувати причини й обставини своєї втечі наприкінці шестидесятих років до Латвії було завше для мене досить боляче. Мої дитячі та шкільні роки проминули також не в Україні, а в російській дєрєвєньке, яка ховалася у майже непрохідних болотяних лісах неподалік Новгорода Великого на березі річки Мста. Вона несла з довколишніх боліт до озера Ільмень чорні болотяні води (Мста – спотворена на слов’янську подобу фінська назва «муусте», тобто – чорна, хоча новгородці створили леґенду про якусь криваву мсту одного князя іншому). Я був на всю школу єдиним представником усіх інших народів, підкорених імперією, з тої причини мусів представляти їх сам на шкільних урочистостях з нагоди різних державних свят – виходив у вишиванці на кін і декламував щось на кшталт «кіт-воркіт біля воріт...», за що втішені слухачі нагороджували мене палкими оплесками. Про те, що я міг представляти ще один народ, я дізнався трохи пізніше, коли були реабілітовані за часів хрущовської «відлиги» червоні латвійські стрільці, бо тільки тоді мій дід Яніс Зелтиньш, який дивом зберігся під час винищення сталінським режимом колишніх найактивніших борців за «свєтлоє будущєє». Дід жив неподалік у самому Новгороді, ми часто стрічалися у нього вдома, де він почав потроху розповідати мені про маленьку зелену країну на березі Балтійського моря, про її людей та їхні пісні, про свої поневіряння на фронтах громадянської війни і після, коли розлучила його революція з Батьківщиною. Тільки це зовсім інша історія, сумна і трагічна, бо не здійснилася дідова мрія бути похованим у своїй землі поруч із пращурами...

Моє світосприйняття України в Латвії було подібним для більшости представників української діаспори з різних країн і континентів – десь існує щаслива Країна. Там живе найспівочіший народ, а його багата героїчна історія вчить кожного від колиски бути сміливими у своїй любови до пам`яти предків, до їх прадавніх звичаїв та могил, до збудованих ними величних Соборів. Я повертався з Латвії до землі обітованої (...і я у білому латвійському плащі до могил козацьких припадаю...) з великими надіями, але невдовзі від моїх перших років в Україні поступово пригасла ейфорія: спочатку їй сприяло відновлення державности, історичної національної символіки, законодавче закріплення української мови як державної. Хоча у нас, на відміну від трьох балтійських країн, не говориться про державне відновлення! І не ведеться відлік постання своєї держави на уламках Російської імперії із 1917 року, хоча і Конституція Радянської України стверд­жувала, що Україна є суверенною державою. Нехай формально, навіть дещо з фарисейським глумом, але будемо і ми формалістами – союзний договір юридично не ліквідовував УСРР, що й дало підстави Україні бути серед засновників Організації Об’єднаних Націй. УСРР виник­ла як наступниця УНР після її поразки у війні з РСФСР, яка теж формально продовжувала існувати після підписання союзного договору, проти основних засад якого досить жорстко висловився хворий на той час Ульянов-Лєнін – прочитайте його оцінку щодо створення «союзу радянських республік» у щоденникових записах від того самого зимового дня – 30 грудня 1922 року. Так, був досить довго жорсткий окупаційний режим, якому віддано слугували з різних причин і представники української інтеліґенції, як їх не нищили за їхню відданість разом із мільйонами простих хліборобів. Але й це інша тема чи інші теми для серйозної розмови...

Дванадцять років живу в Україні (статтю написано 2001-го), з них десять – у державі, яка спромоглася після довгих поневірянь до відновлення власної незалежності, хоча цнотливо вважає себе зовсім юним новоутворенням, намагаючись бути лояльною і навіть ліберальною, аж до поблажливости і всепрощенства, до своїх ворогів. Можливо, через те сьогодні я в ній почуваюся майже так само, як і тоді, коли поняття національної належности чи вибору мови спілкування не виходило за рамки одного формулювання (майже наукового, якщо насмілитися вважати наукою той варіянт «марксізму-лєнінізму-­сталінізму», який сформувався і панував у СССР), що й досі експлуатується певними колами забамбулених громадян незалежної Української Держави. І воно продовжує бути і в наші дні непорушною доґмою для більшости українських комуністів та споріднених із ними дрібніших проімперських формувань. А на нашу біду останнім часом зіп’ялися на ноги більш потужні сили, як «п’ята колона» сусідньої імперії, тримаючись її настанов, що «ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ – це людина будь-якої національности, яка розмовляє російською мовою; натомість НАЦІОНАЛІСТ – це людина теж будь-якої націо­нальності, яка крім російської вживає для спілкування із собі подібними також рідну мову».

Саме в ім`я остаточної перемоги такого російсько-більшовицького «інтернаціоналізму» створено в нас ситуацію, коли проблемно знайти в столиці України в кіосках Союздруку (інколи ще досить часто можна стріти і «Союзпечать») україномовну ґазету, я вже не кажу про який-небудь літературний чи просто розважальний журнал; коли та сама ситуація і в пошуках розважальної україномовної проґрами на телебаченні, бо й політичного шоу, де б усі учасники говорили саме українською. Не можу зрозуміти, чому київським пресовим яткам економічно вигідно продавати тільки московський «Крокодил», а не разом із ним (якщо вже не можна натомість) український «Перець»? (Тому і впав його наклад з мільйонів до десятка тисяч. – Примітка 2011 року від автора.) Трапляються ввечері години, коли на жодному з 12-ти київських телеканалів, включно з першим національним, не можу почути української мови, так, трохи в рекламних роликах зарубіжних досягнень з побутової техніки, зарубіжних ліків та парфумів, наїдків та багато чого іншого. Тоді вимикаю телевізор і заглиб­лююсь у читання «Всесвіту», «Сучасности» чи іншого рідкісного в сьогоденні літературного видання, які попри все ще тримаються завдяки ентузіазму видавців та певної кількости передплатників. Зате в ятках на вибір пропонують «Новий мір», «Москву», «Літєратурную ґазєту» і багато чого ще з близького зарубіжжя. Боже боронь, я зовсім не проти існування в Україні інших мов чи друкованих видань на тих мовах, тобто не замахуюсь ані з якого боку на російську. Йдеться про те, що я не можу відчути себе саме громадянином певної незалежної держави, так, як відчувають себе латиші у своїй столиці, хоча в самій Ризі вони до сьогодні становлять менше половини жителів. Я ніколи не цурався і не цураюся досі ані інших мов, ані спілкування ними з представниками інших етносів, інших культур. Кожна з них є здобутком вселюдської цивілізації на нашій планеті, із сукупності яких складається людство, але іноді постає те, про що краще за Василя Симоненка важко сформулювати: «...Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право з матір`ю побуть на самоті». І саме тої щирої самоти так складно дістатися сьогодні в Києві. Менш емоційні чи менш заанґажовані люди мене переконують, що нікуди нам не подітися від жорстокої, невмолимої дії всесвітніх Законів, бо нівеляція національних ознак, насамперед мови, є втіленням серед людської спільноти другого закону термодинаміки, знаного ще під назвами ентропії або теплової смерті. Все одно колись усе зрівняється до абсолютного нуля, тому марними є теперішні войовничі виступи противників глобалізму та його різних проявів у всьому світі. Мене переконують, що саме згідно з цим фізичним законом за сімдесят років, що проіснував СССР, на його території (одна шоста земного суходолу) зникало щороку по одній мові, тобто по одному народу, тому не годиться ганити той тоталітарний режим з його голодоморами і репресія­ми проти неросійських народів, бо ж закон є закон, до того ж – всесвітній. Але ж будь-який закон діє у визначених межах, навіть у визначеному часі. Знаючи прояви і дію законів можна їм протидіяти, бо навіщо тоді Творець надав людині розум. Він створив багатолику Землю, заселив її різними народами зі своїми мовами, звичаями, навіть зі своїм інакшим баченням самого Творця, з яким спілкуються різні народи за своїми інакшими звичаями. Велична багатобарвна мозаїчна панорама, де кожен народ представлений своїм камінцем чи шматочком смальти: різних за величиною, яскравістю, кольорами, наявністю в них відтінків (­діялектів, етнографічних груп тощо). Коли звідтам випадає навіть ­найменший камінець, біднішає та велика мозаїка, тому треба всім боротися за її збереження разом, аби не перетворилася вона згодом у пошарпану, луплену невмолимим перебігом часу сіру стіну занедбаного глухого фасаду колись багатого будинку, з якого пощез останній мешканець. Лише за останні десять років мені пощастило відвідати багато різних країн, оскільки до 1991-го я був, як тоді казали, невиїзним. Усюди є групи національних меншин, більші чи менші, які розуміють своє місце в країні проживання і правила поведінки у стосунках із корінним народом. Не всім вдається вижити зі збереженням своєї самобутности (мови насамперед) серед чужого і майже байдужого оточення, далеко не в усіх країнах існує толерантне ставлення панівної нації до інакших. Але ж я у себе вдома журюся, бо інколи мені здається, що я теж належу до нацменшини, яка так важко виборює своє право на збереження мови, історії, старожитніх звичаїв. Так само, як у суціль демократичній Европі ірландці чи баски. Якось у Більбао, найбільшому місті іспанської Басконії, місцевий баск був щиро подивований, що я дещо знаю про басків та їхню довготривалу боротьбу за національне визволення та відродження серед іспанського і французького оточення, про їх підпільну орґанізацію ЕТА. Після делікатного вибачення він досить серйозно запитав у мене, чи я не боюся потрапити в заручники до бойовиків ЕТА, бо саме на той час трапилося поспіль кілька випадків викрадення іноземних туристів. На те я відповів напівжартома і напівсерйозно, що, якби таке сталося, я б досить швидко порозумівся б із тими відважними хлопцями, бо я теж сепаратист, тільки український. Я не став продовжувати розмову на болючу, а почасти й криваву, в тому краї тему, аби далі переконувати баска в моїй прихильности до його народу, бо не знав, як би він зреаґував на моє неґативне ставлення до проявів збройного терору, взагалі до стрілянини – коли стріляють, то не чутно голосу розуму. Я часто згадую те знайомство із неспокійною Басконією та її людьми, кожного разу мені стає боляче, що досі на тих теренах «...іще стріляє зрідка відчай – невинні жертви падають навзнак...» Боляче за басків, тривожно за їхню подальшу долю, які і за долю інших підкорених народів, котрі за своє невід’ємне право на вільне існування серед інших змагаються зі зброєю в руках, бо інших арґументів поневолювачі не можуть зрозуміти. Боляче за них, але трохи втішно за нас, бо в Україні такого вже давно нема і щиро хочу вірити, що бути не може. Проте досить часто змушують мене захитатися у своїй наївній вірі в мир і суцільну злагоду підступні вчинки сусідньої держави на підбурення незадоволених будь-якою ситуацією в Україні, а найчастіше та держава просто сама створює своїми діями умови для виникнення вибухових ситуацій...

Якоюсь міркою я теж глобаліст, але з іншого краю процесів, бо не хочу, аби постійно блякла глобальна розмаїта культура Землі, аби колись вона й зовсім розгубила свою неповторну розмаїтість. Я не хочу, аби продовжували постійно щезати і найменш чисельні народи, їхні мови та звичаї...

Саме з цих позицій, а не від ворожнечі до інших мов і звичаїв, журюся, що мій народ уже не займає колишнього свого місця на всесвітній мозаїчній панорамі, яке він займав у проминулих століттях, навіть – у проминулих тисячоліттях. Нас стало набагато менше, ніж було ще сто років тому, ми вже забуваємо свої самобутні ознаки, за якими на тій всесвітній панорамі легко знаходили самі себе, на якій бачили і пізнавали нас інші народи. На жаль, і наша мова вже не зовсім та, якою захоплювалися протягом століть чужинці. Навіть коли й говоримо своєю, то вимовляємо і слова, і окремі фрази вже трохи інакше, ніж колись – через те при вимові працюють інші м`язи на обличчі, поступово міняється зовнішність. Постійно звучить якась штучна, рафінована мова дикторів радіо та телебачення. А кому і як оцінити шарм «южнорусского нарєчія» більшости народних депутатів і представників можновладних структур? Проте багато хто з них щиро вважає, що він говорить саме українською (є й такі, що вважають свій покруч російською!), бо на таку вона перетворилася в ході об`єктивних історичних змін і ніхто вже не має права щось там відновлювати чи повертати. Вони переконані апріорі, оскільки колесо історії котиться тільки вперед, що недоцільно сьогодні реабілітовувати розстріляний комуністичною владою природній українській фонетичний правопис, згадувати (де там вживати!) заборонені «націоналістичні» слова і навіть «націоналістичні» літери. Що вже говорити про інші відмінності нашої мови від російської, коли наші дієслова вимагають після себе іншого відмінка, або вживаються на противагу російській без прийменника, про занедбаний кличний відмінок, про безліч ідіом, які практично не мають відповідників у російській. В цій ситуації можна було б не привертати уваги до таких дрібниць, що полин, собака, біль тощо тепер уживається здебільшого тільки жіночого роду в розмовному і писемному варіянтах, але подібних дрібниць занадто багато накопичилося і саме за останні роки дійшло такого стану, що їх сукупність вже зазіхає на зміну всієї структури мови, правічних законів логічности її побудови. А вони усталилися ще за темені віків на всю систему мислення нею, що теж не може не вплинути навзаєм на ментальність народу, як творця і носія своєї мови. Такий народ пощезне зовсім, або поступово розчиниться в іншому. Проблема глобальна і не така вже проста, якою здається на перший погляд, тому нею мають займатися фахівці-науковці з різних галузей, бо я маю тільки технічну освіту і підхожу до проблем, які зачіпаю, таки досить поверхово, намагаючись свою емоційність якось поєднати з математикою чи з іншими точними науками. На разі мені згадуються інші дрібнички: коли я прийшов працювати до високої державної установи кілька років тому, де літературний редактор перевіряла і виправляла всі чиновницькі листи до ще вищих інстанцій на їхню відповідність нормам української державної мови, то вона постійно вносила зміни до написаних мною текстів через те, що так, як писав я, не можна висловитися російською. Ніякі мої пояснення, що я написав листа саме українською, її не могли переконати, бо вона щиро вважала, маючи філологічну освіту, що українська мова є похідною від «вєлікава і маґучєва». Вона й не знала, що Мітрофанушка (з комедії «Нєдоросль» ­російського письменника Фонвізіна, знаної багатьом з колишньої шкільної проґрами) і наприкінці вісімнадцятого століття мусів учитися писати за майже двохсот­літньою граматикою професора Києво-Могилянської академії Мелетія Смотрицького, бо росіяни ще не мали своєї. Як тільки і хто тільки не продовжує і сьогодні наближувати нашу мову до російської! А знамените «дякую Вас» одного зі спікерів Верховної Ради я зустрів на сторінках дитячої книжечки, виданої у Твері (!) українською мовою для продажу в Україні нашим дітям. Бізнес є бізнес, тому завозять до нас подекуди україномовні книжки спритні люди з Росії (я стрічаю їх на київському книжко­вому торжищі «Петрівка») з різних реґіонів колишньої метрополії: з Москви, Ростова-на-Дону, Кємєрово і несть їм числа. Цьому сприяє державна політика РФ щодо книго­видання. В Україні видавати українські книжки нині можуть невиліковні фанати, якщо випадково знайдуть серед сучасних багатіїв добродійника (спонсора, мецената) чи іноземних ґрантів, інакше збиратиме пилюгу тая книжечка на поличках кількох книгарень, які ще наважуються зрідка продавати українські книжки, бо ж такі вони дорогі у порівнянні з російськими...

Інтеліґентні щирі українці виступають із полум’яними промовами, які задля надання їм емоційности прикрашають цитатами з байок Крилова (не Глібова, Ляфонтена чи Езопа...). Читаю статтю українського пое­та на захист класичного віршування – цитати він наводить здебільшого з Блока, Брюсова, Пастернака, Мандельштама, Бродського. Те саме в наукових статтях, де цитують тексти світових учених з різних країн світу з мови «оріґіналу» (тобто з російської), щоб «не порушити при перекладі думку автора». На першому національному телеканалі мені пропонують фільми про мужніх чекістів «з холодною головою, чистими руками і гарячим серцем», що вже казати про інші – комерційні канали. Знайшов у проґрамі першого національного якось назву кінофільму, що мене привабила – «Дума про козака Голоту», а виявилося, що старим радянським шедевром нагадують сучасним українцям, як за прямим дорученням самого Лєніна славні червоноармійці знищують «бандитів» в українських селах, які повстали проти чужої влади «на нашій, не своїй землі». Нам постійно на різних телеканалах пропонують тільки більшовицько-комуністичне бачення Громадянської війни, а не боротьби народів за свої національні держави з більшовицькою Росією, право­наступницею Російської імперії. Про це мені нагадують «Весіллям у Малинівці», веселими пригодами «невловимих» хлопчаків, які перемагають сотні досвідчених ворогів, та іншими подібними комедіями та бойовиками з того часу, що, здається, мав би давно відійти до минулого з наших теренів. А що вже казати за безліч інших нагадувань про переваги «радянського способу життя» у фільмах подібних до «Кубанських козаків» чи «Москва сльозам не вірить», які заповнюють українське телебачення, навперейми змагаючись за українського глядача з американськими копами і бандитами, страховиськами та красунями із космічного безмежжя... Все відбувається сьогодні зовсім нахабніше, бо колись, ще в давні радянські часи, українська телевізія подавала досить часто навіть російські фільми з повним дубляжем акторами на українську – згадується «Щит і меч» у чотирьох серіях та інші радянські «шедеври». А нині навіть «Пропалу грамоту» з Іваном Миколайчуком на київських телеканалах, якщо і покажуть, то в російськомовному варіан­ті, хоча є і з українським озвученням! Можна задля справедливости зауважити, що трапляється показ зарубіжних фільмів і дубльованих українською, серед яких стрічаєш зрідка приємні несподіванки – україномовний варіант штатівського серіалу про прибульця Альфа на ICTV дістав схвальні відгуки навіть серед тих, хто не зовсім толерантно ставиться до української мови. Було зроблено не просто досконалий переклад українською, а вельми і вельми гарною, яку смачно, бо відчувалося – зі справжнім задоволенням, передавали актори, особливо запам’ятався голос головного персонажа. Найчастіше витрачаються гроші телевізійниками на ніщо, просто на глум, коли подається переклад лише титрами, які годі прочитати навіть маючи цілком здорові очі.

Чи багато нас буде за поминальним столом по щезаючому українству, по нас самих, серед яких уже не стрінеш самобутніх українських імен, які відомі були з глибокої давнини, які й досі живуть і житимуть на сторінках витворів Гоголя, але так зрідка оживають серед нині сущих українців. Інші імена – інша доля носіїв, це відомо не тільки освіченим астрологам чи малописьменним ворожкам... Нещодавно на одному із Шевченківських свят серед великого гурту українських літераторів постійно чулося – Наташа, Свєта, Коля, Пєтя, Гріша, бо так уже сталося, бо колесо історії не змусиш відкотитися трохи до вчора. Бо привчили нас, що Машенька набагато милозвучніша за Марійку, Марічку, Марусеньку, а Ваня звучить також набагато шляхетніше, ніж Іванко, Йванко. Вже й не згадую якісь інші славні колись імена українських достойників з минулих і недавніх часів...

Невже? Невже нас лишилося менше ніж латишів, яких близько півтора мільйона? А вони видають поетичні книжки тисячними тиражами, їх читачі розкуповують у книгарнях; в Латвії декілька повністю латиськомовних телеканалів, а в пресових ятках на будь-який смак комерційні ґазети і журнали продаються не чужою мовою; латвійські літератори входять майже до всіх міжнародних письменницьких орґанізацій і беруть в їхній діяльности активну участь. Багато міжнародного ґлянцу видається латиською! А в нас нема навіть своєї попси сусідського рівня, якщо російськомовний безголосий виконавець із блатними піснями, які раніше виконувалися лише з ресторанних підмостків десь під закриття закладу для геть сп’янілої публіки, збирає в нашій столиці на свій сольний концерт шанувальників до Національного палацу «Україна»? Натомість українські виконавці, відомі своїми потужними голосами далеко за межами Батьківщини, можуть зібрати повну залу НПУ тільки всі разом за чиєїсь фінансової підтримки з нагоди якогось свята. І що вже згадувати про засилля інших естрадних представників, які співають голосно і нахабно, хоча частенько і не мають для того ні голосу, ні музичного слуху? Невже в нас немає своїх гумористів і сатириків, коли до того самого палацу «Україна» сходяться наші кияни, аби послухати сольні виступи Жванецького, Альтова, Горіна, Галкіна, Новікову, Шифріна та іже з ними? Нехай ті «русскоязичниє» зірки, серед яких етнічних росіян практично виняткові одинаки, вибачать мені, що згадав не всіх, бо їх стільки, що всіх і не запам’ятати...

Розважальні та повчальні писання, практичні поради та еротичні забави, фантастичні та псевдонаукові вигадки – на будь-який смак закликають українського читача сотні назв леґальних і контрабандних видань російською мовою в пресових ятках, на розкладках, у розповсюджувачів, які зухвало насідають на пасажирів у всіх видах транспорту. Якось в одній пресовій ятці нарахував більше тридцяти різноманітних яскравих видань лише для жінок та юнок, і жодного між ними українською мовою. Невже пощезли наші Берегині, чи нема вже й кому про них згадати? Досі наші громадяни, не тільки поважного віку, питають і купують у кіосках лише «центральну пресу»: «Правду», «Известия», «Труд», «Комсомольськую правду» тощо. Нехай вони і доклеюють до своєї назви фіґовий листочок – додають до своєї назви скромне «... в Украине», реєструючи таким робом себе українськими часописами, щоб замуляти очі українським податківцям, не міняючи й не пригашуючи свого нахабного українофобства...

Нас запрошують вивчати російські сороміцькі слова з першої сторінки безпардонного видання, через який доносять пересічному українцеві здобутки російської «культури» бульварні Ґордон із тим Коротичем, який колись був навіть українським поетом та визначним функціонером Спілки письменників України. Непогано заробляє в Україні на своєму «інтернаціональному» шоу Олександр Масляков, привчаючи до «інтернаціональної» мови та незґрабних жартів нашу молодь водночас на декількох українських телевізійних каналах, про наших славних краян може нам гідно розповісти тільки Молчанов, розважити – Якубович чи Пельш, навчити політичному розуму – Кісільов чи Шустер… Навіть про наш футбол Савік знає ліпше за нас! Що вже згадувати можливість постійно спостерігати їх самих та їхніх колеґ на російських телеканалах за допомогою супутникового чи кабельного телебачення? Вже й не згадую про цілі блоки московських і пітерських проґрам, що повторюються постійно на більшости українських телеканалів. Уже нема чого говорити і про засилля на українських телеканалах бандитських, ментовських, пригодницьких, військових, історичних, мело­драматичних, більш чи менш сльозогінних, та бозна-які ще варіянти російських телесеріалів можна згадати, гортаючи спецвидання телепрограм. Знов-таки, їх видається в Україні досить багато і різної якости, але майже всі російською мовою. Знову змушений зауважити, що я зовсім не проти взаємного обміну культурними досягненнями між народами, бо за рівноправний обмін голосую завше обома руками і тільки – ЗА! І саме за культурний! Але сьогодні йде гра в одні ворота, ну, нема в нас не тільки нападників, але й жодного захисника, навіть і воротаря нема – бийте, друзі-вороги, скільки влучите! Вони б’ють і б’ють, і влучають майже кожного разу. Не знаю, чи приємніше було б, аби нас закидували з-за північного кордону творами більш якісними ніж тими, що масовано пропонуються сьогодні українському читачеві з книжкових розкладок на Петрівці, у повністю зросійщених столичних книгарнях, що випадково залишилися виживати. Ці дешеві літературні підробки пропонують у ваґонах електропоїздів. Вочевидь, що то є наслідками тої культурної політики в колишньому СССР, яка привчила постійним зомбуванням маси населення (в тій країні справді було саме населення, а не співдружність народів) до споживання денаціоналізованого ерзацу і пісенного, і друкованого, бо те, чим нас годують сьогодні гастролери з Росії, не може представляти самобутньої культури великого слов’янського народу. Колись, років тридцять тому, група російських письменників виступила на захист саме своєї давньої національої культури, яка теж гине, набуваючи зовсім інших рис і ознак при перетворенні російського народу на «нову історичну спільноту», але правляча тоді партія дала їм жорстку своєю брутальністю відсіч. А спроби казаха Олжаса Сулейменова трохи інакше подати своє бачення історії свого народу теж були зачовгані тими самими кирзовими чобітьми комуністичних ідеологів...

Отож, не тільки в Україні боролися імперські служби з проявами потягу до справжнього збереження національного духу і культури, але нас товкли найбрутальніше, найжорстокіше, найкривавіше і найдовше. Гнітючі наслідки з того довголітнього преса й досі не дають змоги повиправляти згорбачені спини, а продовжують їх тримати у холопському поклоні перед тотальним наступом на всіх фронтах, бо ж нас хочуть переконати, що так уже склалося історично, що колесо історії не зупинити, не повернути – «до минулих часів причинено двері причинні, нема ні шпаринки, ні вічка, а чавунна жорстка колісниця відчайдушно чавить вчорашнє, нас несучи в будучінь...»

Сумно, журно, невесело почуватися нині українцем в Україні. Певно, що я сьогодні надто згустив фарби, роз’ятрюючи собі душу, оскільки не позбувся вчорашнього обурення, коли вертався додому з роботи і не міг придбати україномовної ґазети в жодному кіоску поруч зі своїм домом, а живу я в самісінькому центрі Києва. Потім, протягом цілої години не знайшов жодної україномовної телепередачі на київськіх телеканалах. А перед цим, на тролейбусній зупинці якась досить пристойна на вигляд пані (потім виявилося, що вона – «таваріщ») запитала в мене про час, але на моє ввічливе і безбарвне «15 хвилин по шостій» несподівано врізала мені за те, що я десь набрався хамства і не відповів їй, «как прінято, на чєлавєчєскам язикє»...

Можна дорікнути, що в моїх гіркуватих думках уголос тільки сумна констатація і нема пропозицій щодо прийняття законів навіть не на захист чи на підтримку рідного слова і культури, а хоча б дозволити їм змагатися на своїх прабатьківських теренах на рівних з чужинцями. Лише перелік негараздів, бо запропонувати чогось радикальнішого не дозволяють «пєрєжиткі развітова социалізма» та «інтернаціональне» виховання, тому й нині в нашій мовчазній більшости боїмося вчинити хоч щось без огляду на думку й досі «старшого» брата. Бо «крантік» прикриє! А як же рухаються значно жвавіше у своєму поступі до европейської спільноти держави з колишнього соціалістичного чи радянського таборів, які не мають і тих природних ресурсів, що їх має Україна? Поки не дійде, най не до кожного, а до тої простої більшости, поки що мовчазної, наших громадян, яких звуть іще залежно від ситуації електоратом чи населенням, а на державних урочистостях навіть народом, розуміння, аби обирати до керівного керма тільки тих, хто має почуття власної гідності і відчуття своєї приналежності до давнього і талановитого народу, який намагається позбутися чужої корости і знову стати самим собою. І не треба його переконувати щодо непереможности фізичних законів чи неможливости повернути колесо історії на шлях до вчора. Ні, до вчора вже не втрапити, аби виправити там якісь давні помилкові рішення, тому ми маємо йти тільки вперед, але й озираючись постійно до вчорашніх прорахунків і поразок, аби не стали вони остаточно нашим єством, аби не повторювати їх ані сьогодні, ані взавтра. Є ще в нас досить моці, аби ми в скорішім часі могли сказати, що почуватися українцем добре і не тільки в Україні, а навіть на неохопних просторах сусідньої держави, бо коли станемо багатшими, то зможемо допомогти і своїм кревним, які зовсім не зі своєї волі опинилися так далеко від рідного дому і могил предків своїх. Не має права не тільки випасти, але й зблякнути наш камінець на мозаїці вселюдської цивілізації, але станеться це тільки тоді, як ми перестанемо плакатись одне одному і візьмемося до діла, а спочатку до розуму.

Не може бути, як би нас хтось не переконував, що ми переступили в своєму поступі тую межу, коли почалися незворотні процеси  руйнації нашої самобутности!

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA, https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/deed.uk

Інші есеї з книги Юрія Завгороднього "Етноглобалізм" замовляйте і читайте у паперовій версії.