| Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія |
Інтерв'ю з автором "Твердині", письменником Віктором Мельником (м. Вінниця)
12.11.2011
Віктор ВЕРБИЧ  «…і справді відкриваю нові великі світи» http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/34166/ Автор «Трильярдів сонетів» і той, хто дослідив українські шляхи геніального данського поета Тора Ланге. З-під його пера народилася книги поезії, літературної критики, есеїстики, проози. А ще він – перекладач (у тому числі й шведського нобеліната Пера Лагерквіста). Cаме він благословив дебютну книгу нинішнього батька «А-БА-БИ-ГА-ЛА-Ма-ГИ» Івана Малковича… І це лише – частина того, що робить у літературі наш сучасник Віктор Мельник, який мешкає у Вінниці. Сьогодні він відповідає на запитання «Волинської правди». «Я був серед восьми, які ризикнули…» Автор «Трильярда сонетів» і той, хто дослідив українські шляхи геніального данського поета Тора Ланге. З-під його пера народилася книги поезії, літературної критики, есеїстики, проози. А ще він – перекладач (у тому числі й шведського нобеліната Пера Лагерквіста). Cаме він благословив дебютну книгу нинішнього батька «А-БА-БИ-ГА-ЛА-Ма-ГИ» Івана Малковича… І це лише – частина того, що робить у літературі наш сучасник Віктор Мельник, який мешкає у Вінниці. Сьогодні він відповідає на запитання «Волинської правди». – Коли говорять, що поняття митець і біографія зазвичай тотожні, мало не синоніми, то ця аксіома, очевидно, в значній мірі стосується Вас. Ви навчалися і на радіотехнічному факультеті політехнічного інституту, й студіювали україністику та педагогіку, відтак – відбували військову повинність аж на Далекому Сході. Що покликало Віктора Мельника, який демобілізувався з армії, не вертатися на батьківщину, а торувати шлях у Магадан? Виходить, як за Володимиром Висоцьким, «уеду сам. Снимите шляпу… Не по этапу». – Моя далекосхідна «епопея» почалася приблизно за півтора року до ідеї податися власне на Колиму. У травні 1978 року до мене, як і до більшості ровесників, застосували відносно м’яку форму позбавлення волі – забрали до війська. Правда, тоді я про це ще не знав і добровільно-примусово, хоч і неохоче, пішов чесно виконувати «священний обов’язок». А от під зовсім іншим кутом зору оцінив той період життя років через десять, читаючи солженіцинський «Архіпелаг». Я був просто вражений численними збігами між порядками в Радянській Армії та в ГУЛАЗі – аж до поширеності тих самих приказок і жартів! Можливо, в елітних родах військ було по-іншому, але в Залізничних військах я застав саме таку картину. Навчальний полк, до якого я потрапив спочатку, готував кадри для Байкало-Амурської магістралі, східну половину якої будували військові, і недовченого українського філолога вивчили на бульдозериста. Мене збиралися відправити в лінійний батальйон кудись на Поволжя, але я скористався своїми добрими взаєминами з командиром роти і в юнацькому романтичному пориві попросився на БАМ. Ротний мене відмовляв, але я наполіг, і він дотримав слова – направив мене на Далекий Схід. Щоправда, потрапив я не на «будову віку» (там побував тільки в короткому відрядженні) – служив на Транссибірській магістралі в Приамур’ї, де наш мехбат виконував ту ж саму роботу в схожих умовах. – Щось «підштовхнуло» Вас до «колимського вибору»? – Оголошення. За кілька місяців до «дембеля» ми з друзями прочитали оголошення в окружній газеті про те, що колишніх солдат запрошують працювати в геологорозвідці на Колимі. Коли ми писали листи в Магадан, спершу був просто кураж, а коли прийшли виклики, не всі відважились їхати. Я був серед восьми, які ризикнули, бо знав напевне: більше я до цих країв не потраплю. Отих півроку залишилися в пам’яті яскравою сторінкою – спершу в пошуковому геологорозвідувальному загоні, потім – на буровій, де працював трактористом. Поки що руки не дійшли описати свої далекосхідні пригоди, але планую ближчим часом це зробити. До речі, саме там мене прилучили до журналістики. Спершу співпрацював у військовій бригадній багатотиражці, а на Колимі всерйоз подумував, чи не попроситись у місцеву районку. Однак перемогло бажання закінчити навчання в інституті. Література та журналістика – два обличчя одного Януса. А критика… – Вас, Вікторе, як письменника знають і в Україні, і за її межами (принаймні – в південнослов’янському й англомовному середовищах, у Скандинавії, в Латвії). Але наразі хотілося б почути зізнання про те, як вдається Вам у своїй особі примирити двох таких ревнивих пань, чи якщо хочете – муз (тоді їх, правда, буде значно більше) – літературу та журналістику? – Як на мене, це взагалі рідні сестри (як, до речі, і всі музи!), а якщо пильніше придивитись – то два обличчя одного Януса, літератури в широкому розумінні. На одному полюсі – поезія, тобто глибинна сповідь душі, на протилежному – суто документальні жанри на потребу поточної хвилини, між ними є покордоння у вигляді нарисових жанрів, але щоразу це розповідь людини, здебільшого про людину і завжди для іншої людини. Література завжди перебуває на перетині креативності і ремісництва, і якщо в справжній поезії ремісництво не приживається в принципі, то журналіст цілком може бути всього лиш сумлінним ремісником. Правда, рідні сестри теж сваряться і навіть, буває, ворогують. У мене так траплялося тоді, коли, скажімо, з душі просились вірші, а потрібно було сідати й писати звіт з якої-небудь напівбрехливої прес-конференції чи то податкового чиновника, чи то політика. Але були й протилежні ситуації. Я належу до покоління журналістів, сформованих Перебудовою, – до тих, чиїми руками тоді в країні творилась громадська думка і розхитувались підвалини авторитарного режиму. То були дуже гарячі часи, ми хотіли змінити країну на краще і намагалися щось зробити, маючи в руках досить ефективний інструмент. Тоді було не до віршів, і я кілька років майже не писав поезій – мій життєвий час згоряв на роботі. Бувало, що з редакції вибирався додому о десятій вечора, а о шостій ранку вже їхав у відрядження. На превеликий жаль, Україна пішла зовсім не в тому напрямку, про який ми мріяли, багато в чому здеградувала ментально і морально, та й помітно підупав рівень нашого професійного середовища. Іноді ці два десятиліття здаються змарнованим часом, адже можна було написати стільки книжок, які, сподіваюсь, пережили б мене. Це причина того, що за останній рік я, ставши безробітним, журналістикою не тільки майже не займався, але й не хочу до неї повертатись. Надто глибоке розчарування довелось пережити… Зате вірші – пишуться! – І слава Богу! Нерідко прозаїки чи поети, які не збулися, шукають себе в літературній критиці. Що Вас, письменника з іменем, спонукало віддати данину критиці? Тим паче, що це надзвичайно цікаві, цілісні тексти, де не стільки компліментарності, скільки розтаємничень творчості та особистостей. І тих, чиї імена повсякчасно «експлуатуються» (Андрухович, Федюк, Баран, Процюк, Кононенко, Кокотюха), і тих, хто наразі відомий у тому чи іншому регіоні. – Ви майже дослівно цитуєте думку Джона Фаулза з його книжки «Арістос» про те, що почасти критики – це митці, які не збулися. Але ж не тільки, є й інші творчі моделі! Крім того, я ще й фаховий філолог, почуваюся в літературознавстві, як у рідній стихії, залюбки вчитуюсь у серйозні академічні праці. Якщо підсумувати лаконічно, то кожна література завжди намагається усвідомити себе, має власні самосвідомість і саморозуміння. От це самоусвідомлення і оприявнюється в критиці, але й не тільки в ній. Я так думаю, що коли б літературної критики не писали зовсім, самоусвідомлення літератури все одно існувало б, просто на авансцену вийшли б інші його форми. Що стосується Вашого питання, то я не став би перебільшувати вагу свого «імені», у нас є незрівнянно розкрученіші, сказати б, брендові «нейми». Та й реалії полягають у тому, що воно вперше засвітилось якраз не з поезією, а з критикою ще на початку 80-их років. У 1985 році я надрукував у журналі аналітичну рецензію на першу книжку Івана Малковича «Білий камінь», і я до сьогодні вважаю її однією з кращих моїх критичних праць, хоча загалом публікацій цього жанру нині набралось понад три з половиною сотні. І щоразу це була дуже цікава творча праця, намагання зрозуміти щось посутнє в чиємусь художньому світі, осягнути ті закони, за якими він живе. Якби я ті ж самі твори просто прочитав, то не зрозумів би й десятої частки того, що відкривається при аналітичному проникненні в їхні глибини. Модерн – це й парадоксальне повернення до традиції – І все-таки, Вікторе, де Ви найбільш залишаєтеся собою – в поезії, в прозі? В якій книзі (на сьогодні) Вам вдалося найпромовистіше висловити своє «я»? – Та я завжди залишаюсь собою, що б не писав! Це найбільша розкіш – навіть з огляду на те, що подеколи розумієш: той чи інший текст надрукувати буде важко, а коли надрукуєш, то наразишся на неприйняття та обструкцію, бо він іде проти загальної течії. Деякі мої книжки зовсім не схожі одна на одну. Якби, наприклад, стерти ім’я з обкладинок моїх «Просто віршів» та «Вишуків», відстань між якими всього один рік, то необізнаний читач сказав би, що їх написали різні люди. Людська особистість завжди багатогранна, і одні особи зазвичай розвивають лише один бік і показують його на публіку, а інші постають різнобічно. Моя найкраща книжка – збірка «Трильярди сонетів», яка вийшла ось у вересні, всього два місяці тому. Здається, я показав у ній те, на що максимально спроможний сьогодні: і за філософією та розумінням світу, і за рівнем асоціативно-образного мислення, і за рівнем літературної техніки. Знаєте, коли важка, подекуди каторжна праця над «Трильярдами» закінчилась, то раптом відчув: усе, що пишу по тому, – слабше, якесь надміру полегшене, немає отієї граничної концентрації смислів, якої добивався у комплексі сонетів… – Віддаючи данину естетиці модерну й постмодерну, Ви також заглиблюєтеся в українську художню традицію. Якщо точніше – в канони давньої української літератури, зокрема це стосується повернення сучасному читачеві (не тільки вітчизняному, але й англомовному) української зорової поезії. Чим це зумовлене? – Коли визрівали та увиразнювались концепції «Модернового сонетарію» та «Кінетичної поезії», я геть не думав, що то повернення дечого з традицій, хоча, звісно, із Семенковою каблепоемою «За океан» був знайомий. Книжка писалась у тому ж естетичному кліматі, у якому з’явився феномен «Бу-Ба-Бу», і по-своєму його виражала. Була потреба вийти за межі звичного віршування, запропонувати нові можливості для подачі поетичних текстів, і для мене такими стали прийоми візуалізації, які за соцреалістичної доби зазнавали розносів за «формалізм». І вже пізніше, після виходу «Вишуків», я познайомився з Миколою Сорокою, який написав чудове дослідження про українську зорову поезію минулих століть. От якраз він розкрив переді мною історичну ретроспективу в усій повноті, та й масив зарубіжних паралелей – теж. Втім, щось таке все одно мало з’явитись – якщо не в мене, то в когось іншого, адже зорова поезія є одним із виражень питомої бароковості українського художнього мислення. Тоді ж до зорової поезії звернулись Микола Мірошниченко, Микола Лучук, Мирослав Король та інші. А укладена затим в Канаді антологія «Українська поезографія» підбила ґрунтовний підсумок тодішнім пошукам. «…усе, що пов’язане з тамтешнім мистецтвом слова» – Що Вас кличе в дорогу – і в Україні, і в зарубіжжі? – У записниках Альбера Камю є слова, що подорожі – це велика наука, яка дозволяє нам ліпше пізнати себе, і я міг би ці слова за ним повторити: принаймні для мене вони актуальні. Я не колекціонер вражень, який хвалиться світлинами з подорожей приблизно так: «Оце ось попереду я, а ото маленький позаду – Колізей». І тому в мене небагато подорожей, але кожного разу я ретельно готуюсь до них і справді відкриваю нові великі світи, і до них хочеться повертатися знов і знов. Наприклад, я дуже люблю Данію, де побував двічі, і збираюсь туди поїхати ще не один раз. Систематично читаю данських письменників, дивлюсь данські фільми, пройшов курс данської мови і навіть перекладав з неї деякі художні тексти. А от три роки тому доля несподівано занесла мене в Латвію. Потім я там побував ще двічі, зацікавився країною і народом, став почитувати латиських письменників і навіть спробував зайнятись латиською мовою. Але мої інтереси мають і відвертий професійний колорит. Мене в першу чергу вабить усе, що пов’язане з тамтешнім мистецтвом слова, а не так із пам’ятними місцями, де обов’язково треба «відмітитись». Наприклад, я обійшов, либонь, усі літературні музеї Риги, а от усередині Домського собору так і не побував. А в Данії з моїм другом Генриком Мортенсеном ми спеціально поїхали в місто Оденсе, де пройшлися андерсенівськими місцями. Ну і, звісно, ловлю нагоду познайомитись і навіть заприятелювати з колегами-літераторами. – Ви змінюєтеся після мандрівок у бік, даруйте, за умовність і спримітизованість термінології, космополітизації чи націоналізації? – Не сказав би, що я внутрішньо змінююсь після поїздок, але українську дійсність справді починаю сприймати інакше, адже можу порівняти її з іншими дійсностями на власних спостереженнях. На жаль, це порівняння частіше не на нашу користь. Скажімо, після тритижневого перебування в Сполучених Штатах я три місяці не міг адаптуватись до Батьківщини, де прожив майже все життя, – душа внутрішньо протестувала проти нашої малокультурності, неповажливості до інших… Проти всього того, що описується словом «жлобство» і зустрічається мало не на кожному кроці… «І це було для мене чаруюче відкриття» – Чи маєте відповідне творче середовище у Вінниці, чи колеги по перу специфікою своїх діянь спонукають до усамітнення та вже згадуваних мандрів? – Вінницьке мистецьке та літературне середовище нічим принципово не відрізняється від інших провінційних творчих середовищ. Принаймні, від тих, які я знаю особисто. Як і всюди, у нас є люди, широко відомі тільки в своєму мікрорайоні, але є літератори, імена яких упізнавані на літературній карті всієї України. Як ви розумієте, останніх завжди набагато менше, ніж «мікрорайонних знаменитостей». Як і всюди (столиця теж не виняток!), трапляються заздрість, небажання старших визнавати здобутки молодших колег, хай навіть і талановитіших, і тому подібне. Чи заважає це мені? Аніскільки! Просто сприймаю як даність, як обставини, в яких живу. І з часом дійшов ще одного важливого висновку: якщо ти не звертаєш уваги на мишачу вовтузню під одіялом, а просто добре робиш свою справу, пишеш добрі книжки та видаєш їх одну за одною, то рано чи пізно з тобою починають рахуватися. Головне – щоб то були справді добрі книжки. А спілкуватися з друзями та однодумцями з інших міст зараз дуже легко завдяки Інтернету та мобільному зв’язку, і це вже дещо надпровінційне. В один вечір можу, скажімо, початитися з Павлом Вольвачем із Києва, потелефонувати Віті Небораку до Львова та побалакати по скайпу з Анею Багряною зі Скоп’є… – Луцьк, у порівнянні з Вінницею, ще більш віддалений від Києва. Наскільки Віктора Мельника роз- або зачарувала Волинь під час недавнього (та й попереднього) перебування у цьому краї. Воліли передовсім спілкуватися з волинською природою чи волинянами? Маєте тут тих, кого б назвали побратимом чи посестрою (музою?) по перу? Продовжите співпрацю з видавництвом «Твердиня», де раніше побачили світ Ваші книги «Рефлекси», «Мешканці вибуху…»? – Уже продовжив: «Трильярди сонетів» теж випустила «Твердиня»! Зараз перекладаю з болгарської книжку дуже цікавої поетеси Анжели Дімчевої «Сезони душі», незабаром сподіваюсь її видати також у «Твердині» в серії «Сучасна балканська поезія». Мушу признатись, що Волинь я тільки зараз почав відкривати для себе. Торік у листопаді вперше побував у Луцьку, а цього літа з другом Миколою Мартинюком їздив разом на Шацькі озера, і це було для мене чаруюче відкриття. Так само, як і козацький зимівник у Рокині, – шкода, що у нас на Поділлі не спромоглися на щось подібне. Сподіваюся, наступного разу вдасться проїхатися Лесиними місцями. І я не став би в спілкуванні надавати чомусь одному пріоритет – можна спілкуватися з гарними людьми посеред гарної природи. Мені надовго запам’яталась велика вечірня прогулянка Луцьком із Сергієм Цюрицем. Останніми роками я подружився з вашим земляком Ігорем Павлюком. Хоч він зараз і мешкає у Львові, але душею залишається волинянином: варто лише відкрити його книжки – і легко побачити, що він співець передусім цього краю. «Моя батьківщина – це осінь» – Ви чуєте, як «скрадався навшпиньках лапатий сніг», і перебуваєте «у теплі березневих очей», і зізнаєтеся, що «наскрізна весна посплітала волосся», пишете про «ідилію серпня, де зорі, як вічне насіння, насіялись в душу – і вірш в безгомінні процвів». Маєте улюблену пору року, коли треба встигати записувати натхненні рядки? Є улюблена місцина, «найрідніший-рідний край» (Леся Українка – ред.), де Вам найліпше пишеться? – Моя батьківщина – це осінь. Я народився на початку жовтня, можливо, саме тому рання осіння пора найбільше налаштовує на творчість. Я люблю тоді насамоті поблукати лісом, полежати на купі листя біля багаття, і поетичні рядки з’являються ніби самі собою. Найпоетичнішим місцем для мене завжди була дача мого друга художника Віктора Рибачука кілометрів за двадцять од Вінниці. За вікнами ліс, озеро, всередині камін потріскує вогнем, і ніде нікого, хто прийшов би і збив з думки. І от що цікаво, найменш творча пора – теж осінь, тільки дуже пізня, яка вже переходить у зиму. Отоді пишеться найгірше або й узагалі не пишеться. Суцільна депресія… – Одначе сконцентруємо увагу на оптимістичних факторах. І персоналіях, звичайно. Отож, хто на думку Віктора Мельника як літературознавця сьогодні найцікавіше репрезентує Україну в художньому слові? Як довго нам треба ще жити (цитую назву Вашого есею) з «комплексом Нобеля»? – Та взагалі не треба жити з комплексами! Можна перефразувати давній вираз і сказати, що поганий той літератор-початківець, який у дитинстві не мріяв про Нобелівську премію. Але цим треба перехворіти так, як вітрянкою, щоб потім на все життя отримати імунітет. Та й узагалі – у світі стільки національних літератур, яких не помітив Нобелівський комітет! Крім української – всі так звані «літератури народів СРСР» (за винятком російської). А ще – румунська, індонезійська, болгарська, голландська, іранська і так далі… І що – вони мають потерпати через відчуття меншовартості? Я думаю, що у нас – повноцінна національна література, яка потерпає насамперед від байдужості влади, бо та за двадцять років не спромоглася вибудувати систему промоції нашого письменства за рубежем. А це роблять усі цивілізовані країни, що поважають себе. Що стосується наших найрепрезентативніших письменників… Я не ризикну називати конкретні імена, бо обов’язково когось пропустив би, – їх багато, і це не обов’язково найрозкрученіші бренди, адже є «тихі» письменники, що пишуть не гірше від «гучних», просто їх поки що не помітили. Те саме стосується і літератур у цілому. Так що давайте не будемо комплексувати: сто років ми обходились без нобеліантів, і рух історії не спинився. Довідка «ВП» Віктор Мельник народився 5 жовтня 1958 року в селі Краснопілка Уманського району на Черкащині. 1975 року, закінчивши середню школу, вступив до політехнічного інституту. 1976 року став студентом філологічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту. Впродовж 1978 – 1980 років служив у війську, відтак працював у геологорозвідувальній експедиції на Колимі. 1981 року, повернувшись до Вінниці, працює а редакції газети «Колгоспна зоря». 1984 року закінчив філологічний факультет Вінницького педінституту. З 1986 року працював у штаті ряду обласних газет. 2000 року працював кореспондентом газети «День», 2004 – 2008 – «України молодої». Упродовж – 2000 – 2003 років – співзасновник і головний редактор літературно-мистецького журналу «Згар». 1991 року побачила світ поетична збірка «Просто вірші», 1992 – «Вишуки», 1999 – «Вибрані ночі. Інтимна лірика», 2006 – «Вибрані ночі» (доповнене перевидання), 2008 – «Вишуки» (доповнене перевидання). Видав збірку літературних пародій: «Кнопки для крісел» (1994), «Браття во хвості» (1997). 2003 року видав власний переклад філософської книги Джона Фаулза «Арістос». Член Національної спілки письменників України з 1996 року. 1997 року став одним із співзасновників і членів Координаційної ради Асоціації українських письменників. 2000 року як упорядник і редактор видав книгу маловідомої публіцистики Миколи Трублаїні «Великим Сибірським шляхом» та дорожні нариси данського письменника Тора Ланге «Під небом Еллади». 2001 року з-під його пера побачила світ книга «Тор Ланге. Життя і життя». 2005 року опублікував детективний роман «Двійник невідомого контрабандиста». 2006 року видав книги літературної критики «Віддзеркалення», історичних нарисів «Долі в інтер’єрі історії», 2007 – вибрану публіцистику «В пам’яті авторучки» (нотатки про поїздки до Бельгії та США), документальні нариси «Тридцять кримінальних історій», 2008 – «П’ятдесят кримінальних історій». Загалом автор майже трьох десятків книг. У ПВД «Твердиня», що в Луцьку, видав «Мешканці вибуху» (есеї), «Рефлекси» (літературна критика), «Трильярд сонетів» (поезія). ФОТО Зорія Файна | |
| Переглядів: 1075 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |