Головна » Статті » Видавничі новинки » Видавничі новинки

Новинка вересня 2017: Петро Крижанівський «У Чорнокуті»

Петро Крижанівський

У Чорнокуті

Крижанівський Петро. У Чорнокуті : вибрані новели та нариси / П. С. Крижанівський ; авт. передм. і упор. В. І. Мельник. – Вид. 2, доп. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 404 с.

Новели талановитого прозаїка з Наддністрянщини Петра Крижанівського, що творив у двадцяті роки минулого століття, через тривалий період забуття вперше повертаються до читача, відтворюючи в його уяві яскраві картини тодішнього життя на Південному Поділлі.

 

Загублений в історії

Ім’я прозаїка Петра Крижанівського вам не назвуть не те що дипломовані філологи, а часто і вчені-літературо­знавці – за винятком, можливо, тих, що фахово спеціалізуються на періоді двадцятих років минулого століття. Для нього не знайшлося місця в «Українській літературній енциклопедії», яка досить повно представляє спектр персоналій радянського періоду, а в оглядах прізвище не згадується навіть серед тих, кого іноді заміняють виразом «та інші». Єдина світла пляма – куца статейка на п’ять рядочків в «Енциклопедії українознавства» за редакцією Кубійовича.
Можу з повною переконаністю сказати: в такій ситуації – ще одна з неправедливостей, які переслідували письменника упродовж життя і, як бачимо, переслідують після смерті. Зібравши понад сотню його творів, розкиданих по центральній та регіональній періодиці, уклавши рукопис вибраного і проаналізувавши доробок у цілому, я раптом піймав себе на думці, що Крижанівський став для мене одним із найпомітніших відкриттів останнього часу. Його творчий шлях тривав недовго, однак за силою таланту він цілком заслуговує на те, аби повернутись із небуття й гідно зайняти місце поряд з визнаними майстрами українського слова, хоч його письменницька зірка – як на тридцятивосьмирічний вік – зійшла порівняно пізно.
А от що стосується відомостей про життя Крижанів­ського, то виявилося, що їх відшукати куди важче, ніж зібрати твори. Окремі біографічні факти в нечисленних документах прописані детально, інші – скупим пунктиром, а про деякі – назагал важливі – довідатись не вдалося нічого: ні документів, ні спогадів.
Трішки світла на ранні роки письменника проливає кримінальна справа (про неї нижче). Суд з’ясовує, що підсудний Петро Стефанович Крижанівський, який народився 5 жовтня 1885 року, «скінчив 6 класів гімназії, з селян с. Михайлівки Ямпільського району, по фаху вчитель, учителював з 1909 року по 1914 р., а потім був мобілізован[ий] в стару армію, де був проізведен[ий] в прапорщики, в старій армії був 3 м-ця, ранений й попав в плен в Австрію, де був 2 роки й 5 м-ців, в кінці 1917 р. повернувся з плену й учителював в Бессарабії…» (Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО), ф. Р-6023, оп. 4, од. зб. 11273).
Про інші біографічні подробиці дізнаємося з особової справи Крижанівського 1927 року в архівному фонді Він­ницької окружної інспектури народної освіти. З’ясовується, що Петро Стефанович – син селянина-незаможника, за національністю українець, в Червоній армії не служив, але за відношенням до військової служби належить до «комскладу запасу», позапартійний, ніколи не був у жодній політичній партії. Щодо отриманої освіти він повідомляє, що «Склав іспити екстерном за 6 кл. гімн[азії]. Має звання учителя початк. школи та учит. математики повіт. школи». Крижанівський також пройшов обов’язкову політперевірку «В 1921 році в м. Ярузі по 1-й категорії» (ДАВіО, ф. Р-256, оп. 2, од. зб. 1072).
Педагогічний стаж він розпочав на посаді вчителя церковно-парафіяльної школи в селі Семенки Могилівської округи, де працював з 1909 до 1912 рр., відтак до 1918-го (з перервою на військову службу) вчителював у земській школі села Дубно Сорокського повіту.
Тоді повернувся на Південне Поділля. Близько року був безробітним, потім одержав посаду вчителя в селі Клембівці. Невдовзі його заарештувала петлюрівська влада за агітацію проти неї, але за кілька днів з буцегарні випустила й мобілізувала на військову службу. А ще через три дні Крижанівський підробив документи і втік додому, бо, як пояснював пізніше, «не хотів ні в яких військах служити». Деякий час вчителював у селі Качківці, а з 1920-го – у рідній Михайлівці, що розкинулась на високому схилі дністровського берега навпроти Молдови.
Крижанівський був надзвичайно активним у громадському житті. Вчителювання поєднував з іншими навантаженнями: «завсельбудом», «зав. культосвіт. комісією», «голова ревізкому» сільського споживчого товариства. Одне слово, був «Членом майже всіх комісій на селі по переведенні зав­дань радвлади» (ДАВіО, ф. Р-256, оп. 2, од. зб. 1072).
Можливо, на ту пору припали перші проби пера, надіслані ним до губернської газети. Тоді практикувалося листування з читачами на сторінках видання, і 30 січня 1924 року редакція подільської губернської газети «Червоне село» повідомляла авторові: «Михайлівка, т. Крижановському. Ваше оповідання «Петро Іванович» годиться до друку. Надрукуємо трохи згодом». З цієї відповіді відомо, що початківець пробував свої сили і в драматургії, надіславши до редакції п’єсу «Голинчинецьке чудо». Газетярі зацікавились твором, запитуючи автора, «чи попівське оповідання сфантазоване, чи скомпоноване на підставі якогось реального факту». Загальна ж оцінка, яку дали працівники редакції, така: «Закінчення п’єси трохи невдале щодо наростання дії і розв’язки. Так що п’єса потребує переробки».
Через два тижні Крижанівський дебютує в «Червоному селі» розлогим «оповіданням з життя українців у Бессарабії», яке мало назву «Петро Іванович». Старанно виписане, ще з ледь помітними слідами учнівства, воно відразу явило автора зрілого, спостережливого, з власною темою, яку, здається, настільки послідовно не розробляв жоден із сучасників. Він писав про те, як жилось місцевому люду – українцям, молдаванам, румунам – у Бессарабії та на прилеглих теренах – на Південному Поділлі. Писав про те, що сам добре знав, бо тут пройшла більша частина його життя.
23 лютого редакція знову відповідає Крижанівському, інформуючи автора, що твір «Зброя не по вояці» до друку не піде – його переслано до республіканської газети «Вісті ВУЦВК». А 26 лютого повідомляє йому та ще кільком дописувачам: «Селькорами залічимо. Пишіть про земельні справи, кооперацію, колективи».
Через півроку Петро Крижанівський стає провідним поза­штатним нарисовцем газети «Червоний край», що у квітні прийшла на зміну «Червоному селу», а зі створенням у Кам’янці-Подільському газети «Червоний кордон» починає друкуватись і в ній. Обдарування, яке досі повільно визрівало й набиралося снаги, шквально вибухнуло феєрверком різнопланових творів – нарисів, замальовок, оповідань, фейлетонів. Уже з наступного року до його прізвища швидко звикають читачі всеукраїнських видань – «Нової громади», «Селянського будинку», «Культури й побуту», «Народного вчителя» тощо. Визнають і колеги-літератори, прийнявши у члени Спілки селянських письменників «Плуг».
Про це також є запис в особовій справі: «Літературна праця. Член Спілки Укр. письменників «Плуг». З 1924 р. Пише статті, малюнки, нариси, оповідання з життя села. Дру­кується майже в усіх часописах України».
У прозовому спадку Крижанівського можна виділити кілька основних груп творів, кожна з яких розкриває іншу творчу грань.
Перша (як на мене, дещо слабша від інших) об’єднує ті, в яких автор – цілком у дусі часу та директивних ідеологічних настанов – тримався русла естетичного утилітаризму. Вони спрямовані на боротьбу із конкретними людськими забобонами, залишками патріархального сільського побуту, в них засуджуються носії віджилих моральних норм («Геть нечисту силу!», «Горпинина пригода», «В лікарні»). Але щоразу письменницький хист підноситься вище від естетичного канону: в оповіданнях, покликаних усього лиш «ілюструвати» ту чи іншу тезу, живуть і діють яскраві повнокровні персонажі, списані безпосередньо з життя. Він не висміює людей, що тримаються хибних поглядів, а радше добродушно під­сміюється над ними, примушуючи потрапляти в яку-небудь халепу.
Так само трішки іронічно, але по-доброму, з любов’ю та розумінням дитячої психології вчитель пише про дітей, і ці новели віднаходять своє органічне місце в традиції, що йде від Тесленка і Коцюбинського. От лиш юні герої Крижанівського діють у нових обставинах. Наприклад, болісно переживає після несправедливого вироку восьмирічний Павлик, засуджений учнівським судом («Апеляція»). Трагічно гинуть від ворожих куль малі Манька («Червона дівчина») та Івасик («Івасик»), які намагались у пеклі громадянської війни стати на захист близьких людей…
Найяскравіше художній дар Петра Крижанівського розкрився у творах гостросатиричних – під їх прицілом опинилися представники влади на рівні села й району («Умова з чортом», «Ревізійна пошесть» та інші). Дія у низці новел та фейлетонів відбувається в одному й тому ж місці – у вигаданому селі Чорнокут, що має виразні південно-подільські прикмети. Тут ніби зійшлися усі типові негативи тодішньої влади в концентрованому вигляді: тотальні хабарництво і пияцтво, зловживання, цілковите ігнорування потреб селян сягають меж абсурду. Не дивно, що у новелі «В Чорнокуті» інструкторові з району, що приїхав на перевибори правління кооперації, місцевий чоловік відповідає промовисто: «А мені яке діло? Хіба це цікаво? Не буде один – буде інший. Однакові вони всі, посіпаки, злодії... Ой, темнота наша...»
Аби звичайному сільському вчителеві, що мешкав далеко навіть від губернського центру, відважитись написати й опубліку­вати подібне, потрібно було мати неабияку мужність, бо він наражався на різку протидію місцевих владоможців. Скажімо, ледь устиг сількор Крижанівський оприлюднити критичну замітку про стан пожежного знаряддя, як його разом з головою сільради негайно викликали на допит у райміліцію.
Та він лише іронізував на сторінках газети: «Читаю й думаю: чи по наказу начальства, чи, може, й по власній ініціа­тиві задумав начміліції розслідувати справу про пожежне знаряддя в Михайлівці. Це так і слід, розуміється. Це гаразд. Але чого це вони мене так грізно викликають перед свої світлі очі, за шість верст, в робочий час, до Яруги? Невже ж їм не прийшло до голови, що провадити розслідування на місці багато зручніше, що, крім мене та голови, треба буде й ще когось допитати, та не лише допитати, а може, навіть і заглянути куди-небудь?..» Закінчив Крижанівський репліку неприховано в’їдливо: «Іду! Почую, що вони скажуть. Треба на всяк випадок торбу хліба захопити: може, звелять до округи йти?» («Червоний край» за 10 червня 1924 р.)
Цікаве свідчення залишив його земляк-наддністрянець і теж сількор губернської газети Грицько Гоцуляк, котрий у замітці «Осляче копито» писав: «Тов. Крижанівський, що часто пише в «Червоному краю» побутові нариси, дуже в’ївся районовому начальству. Де ж таки: майже в кожному нарисові хто-небудь з районових робітників вбачає свій портрет, та ще й такий неприємний. Помститися над т. Крижанівським не вдається, він не пише нічого такого, за віщо його можна б було притягти до відповідальності. Зігнав райвиконком оскому на Крижанівському тільки під час скликання округового з’їзду робселькорів: навмисне не записав його в списки селькорів, мовляв, ти хоч й пишеш, хоч й рахуєшся селькором в газеті, зате в нас ти просто вчитель Крижанівський й більш нічого…» («Червоний край» за 11 лютого 1925 р.)
Компромат для нейтралізації незручного «писаки» знайшовся скоро. 31 березня 1926 року комендант Вишневський доповідає начальникові Могилів-Подільського прикордонного загону ГПУ: «Доношу, что гр-н с. Михайловки КРЫЖАНОВСКИЙ (учитель) быв. петлюровский офицер, каковой по сведениям производил в период нахождения на Украине петлюровских банд ряд расстрелов лиц, заме­ченных в сочувствии Соввласти…» (ДАВіО, ф. Р-6023, оп. 4, од. зб. 11273).
Порушується кримінальна справа, і слідчий починає збира­ти докази. Спочатку допитує можливих свідків, а на початку липня підозрілого вчителя заарештовує. Йому інкримінується участь у розстрілі кількох червоноармійців у Вапнярці наприкінці липня 1919 року.
Крижанівський наводить алібі: він був заарештований петлюрівською владою 10 вересня 1919 року, коли жив у Клембівці. Кілька днів провів в ув’язненні в Ямполі, а потім, упродовж дуже короткої служби у війську УНР проти його волі, перебував у зовсім інших місцевостях. Слідство тягнеться до грудня, і хоч переконливих доказів вини не здобуто, кримінальну справу з обвинувальним висновком все одно направляють до суду. Під арештом Крижанівського протримали до кінця вересня, а тоді звільнили під поруку – за нього заступилися загальні збори жителів села Михайлівки, де він, як зазначено в резолюції зборів, «працював народним учителем, виховуваши дітей в революційному дусі», «користувався авторитетом серед населення».
Тільки 23 травня 1927 року, коли навіть прокурор відмовляється підтримати безпідставне обвинувачення, суд оголошує виправдальний вирок.
Кілька місяців під арештом дали плачевні наслідки: Крижанівський втратив роботу. Підтримку він мав тільки з боку редакції «Червоного краю» та центральних видань, де його весь цей час друкували, але вона була радше моральною – за копійчані гонорари сім’ю не прогодуєш.
Місце в школі знайшлось аж на другому кінці губернії – в селі Дяківцях (нині Літинський район Вінниччини). На літературній карті цей населений пункт пов’язується передусім з іншим ім’ям: тут народився і виріс Михайло Стельмах. Чи зустрічались вони, чи мав Крижанівський хоч якийсь вплив на Стельмаха-початківця – невідомо. Крижанівський вчителював у чотирикласній трудшколі в Дяківцях, Стельмах же тоді ходив до школи в сусіднє село Вербка. 1928 року майбутній лауреат Ленінської премії закінчив її і вступив у Вінниці до укрпедтехнікуму. Він продовжував приїжджати до батьків у село, але ні в його автобіографічних повістях, ні в інших документальних матеріалах немає згадок про будь-які контакти між літераторами.
1929-й став для Петра Крижанівського водночас періодом і найвищого літературного успіху, і чергового життєвого удару. В першому півріччі його публікують у пресі, хоч і не так активно, а в Харкові видають дві книжки – «У Вовко­лігві» та «Нота». Друге півріччя починається з планової «чистки» радянського апарату на Літинщині, де виявлено системні зловживання. Народжується гучна «Дяковецька справа». До кінця року провадиться слідство, відтак на лаву підсудних сідають начальник міліції, голова та секретар сільради, голова комнезаму, голова кооперації, а серед інших – Петро Крижанівський.
Тепер обласна газета пише про нього у зовсім іншій тональності: «Тут навіть тяжко відмежувати, де починається злочин одного «діяча» й кінчається злочин другого: тут і продаж та купівля землі, і наділ її глитаям на очах у сільради, керівників КНС; тут і злочинне приховання об’єктів оподаткування, зокрема глитайських господарств (вже зараз виявлено 111 утайників об’єктів оподаткування, з яких 19 підлягають оподаткуванню в індивідуальному порядку) і т. ін. Злочинці сільрадівські потурають шкідливій діяльності спекулянтів визискувачів, що заснували Дяківці своїм павутинням. (…) Всю «діяльність» оформляють випивкою у глитая Ларушкіна на чолі з головою ревізійної комісії сільради – Крижанівським, колишнім офіцером, сьогоднішнім вчителем». («Червоний край» за 6 грудня 1929 р.)
Чи був письменник справді винен, а чи став тільки випадковою жертвою зразково-показового побиття, нині встановити важко – матеріалів справи у судових архівах я не знайшов. За пізнішим повідомленням «Червоного краю», у «Дяковецькій справі» до різних покарань засуджено дев’ятнадцять чоловік. Газета називає лише кілька ключових фігурантів процесу, яких визнали винними, і прізвища «Крижанівський» серед них немає.
Але відтоді письменник перестав друкуватись, будь-які згадки про нього зі сторінок преси щезли. Його подальші життєві сліди губились.
Польовий пошук результатів не дав. У Дяківцях нічого не могли сказати про його подальшу долю. У Михайлівці одна з найстаріших мешканок пам’ятала і Петра Стефановича, і його дружину, навіть пригадувала, що він нібито приїжджав до села після війни, але де мешкав на ту пору – не знала.
Документальні пошуки в різних базах даних теж улову не приносили. Скажімо, логічно було припустити, що картку на колишнього «петлюрівця» радянська політична поліція тримала в спецкартотеці і могла його заарештувати у пору піку репресій. Однак відповідь на запит, зроблений на моє прохання прокуратурою області до довідково-інформійного центру МВС, розчарувала (а може, і порадувала) лаконічним «не значиться». Кадрові архіви органів освіти Вінниччини за тридцяті роки були знищені під час війни, цього варіанту пошуку начисто не існувало. Пробував знайти сліди дружини Петра Крижанівського Ганни Григорівни та сина Андрія, про якого була згадка в кримінальній справі, але теж без­успішно. Сподівання встановити долю письменника ставало дедалі ефемернішим. Та й, врешті-решт, Поділля пере­жило страшний 33-й, з людьми могло трапитися всяке.
І все ж наполегливість дозволила намацати довгождану ниточку! Ім’я Ганни Григорівни Крижанівської знайшлось у відомчому архіві управління освіти області: вона числилась у списку педагогів, які починали новий навчальний рік у 1944-му. Їду в село Іванівці Барського району, де знаходжу її колишніх учнів. З розповідей стає відомо: ще 1947–48 рр. Ганна Григорівна там учителювала. Але чи сама вона жила в селі, чи з чоловіком, яка її подальша доля, куди виїхала – сказати не можуть. Документів в архіві сільської ради теж ніяких, подворових книг у ту післявоєнну пору ще не за­вели.
В архівному фонді Вінницької окружної інспектури народної освіти збереглась її особова справа від 1928 року, з якої вдається дізнатись, що жінка родом із міста Бар і до заміжжя мала прізвище Карнаухова (ДАВіО, ф. Р-256, оп. 2, од. зб. 1073). Зв’язуюся з відомим барським краєзнавцем Миколою Йолтуховським і чую: «Є у нас така родина – Карнаухови». За півгодини диктує мені телефонний номер.
А через два тижні асфальтівка приводить у село Комарівці Барського району, в потужне фермерське господарство, де мене зустрічає Петро Андрійович Крижанівський – онук письменника. Він переглядає привезені мною копії документів, слухає розповідь і здивовано каже: «Ви знаєте про діда більше, ніж я…» І все ж він знає важливі речі, яких мені бракувало, збереглись нечисленні документи, фотографії. Суцільна біла пляма заключної частини життєпису Петра Стефановича нарешті зникла.
Внаслідок суду над учасниками «Дяковецької справи» письменник не постраждав. Він, правда, змушений був вибратися з Літинського району й переїхати до Могилева-­Подільського, де продовжував учителювати і навіть в одній зі шкіл директорував. 1937 року Крижанівський ще працював у місті на Дністрі, що підтверджується свідоцтвом сина Андрія про закінчення неповної середньої школи саме там.
Потім сім’я переїхала до райцентру Згурівки Полтавської області (тепер Київська область), де 1940 року Андрій закінчив десятирічку (цей атестат теж зберігся).
До війни, як розповідає онук, Петро Стефанович не дожив. Він довго добивався звільнення із Соловків невинного родича, і коли того нарешті відпустили, то виїхав його зустрічати із залізничної станції на кінних санях. Надворі стояла зима, того дня дув холодний вітер, мела метелиця. Крижанівський простудився, простуда перейшла в запалення легенів, а на той час у Радянському Союзі для простого громадянина це був, по суті, фатальний діагноз. Точна дата смерті невідома, вірогідно, його серце перестало битися в зиму 1940–41 років. Більше, звісно, міг би розказати Андрій Петрович, але його життєвий путь закінчився раніше, ніж я знайшов родину.
Петро Крижанівський, схоже, перестав писати зовсім. На початку тридцятих Спілку селянських письменників «Плуг» розформували. Ні в центральній пресі, ні в обласних, ні в могилів-подільській та згурівській районних газетах прізвище Крижанівського упродовж десятиліття вже не зустрічається. В добу репресій письменництво стало особливо небезпечним видом діяльності, тому відмова від нього давала шанси на виживання. Багато літераторів не в останню чергу «замовкли» і через таку причину.
Творчий спадок прозаїка з Наддністрянщини естетично нерівнозначний, є в ньому твори довершеніші, є слабші. Однак краща частина доробку стала не лише помітним фактом історії літератури – вона актуальна й понині. Досить «приміряти» ситуації і персонажів новел Крижанівського до теперішніх реалій, як ми побачимо, що виведені ним соціальні типи подільського (і не тільки подільського) села двадцятих років дожили до нашого часу, а значить, автор підгледів у людській натурі деякі непроминущі риси. А це – ознака істинного таланту, якому жорстока доба відвела для творчості всього п’ять років.

2008–2017
Віктор Мельник

ISВN 978-617-517-268-1

 

Категорія: Видавничі новинки | Додав: Dyrektor (09.09.2017)
Переглядів: 32 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]