Світлана Костюк

Листи без конвертів…

Тоді причащаєшся з тих віршів, як ходили на прощу до старців професори, академіки, царі…

Відкритий лист до Світлани Костюк

                                      Ця перша паморозь осіння,

                                      Цей витвір болю й самоти…

                                      І я, в надії на спасіння,

                                     Пишу до Вічності листи…

(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)

 Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»… І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті…) конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться…

А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретрофлер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко в цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші – відкриті… Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, з нашими…

Врешті, ми не математики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама, подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний…

«Листи відкриті відправляю в світ людей… Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти… А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти…» – пишете на сторінці «Від автора».

Зуміють когось…

Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».

Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако…»

У тому «тако…» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холериком, лордом, купцем… вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано… якщо «не писати не можу».

От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).

Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки з цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:

Гублю ключі, і гроші, і людей…

Гублю усе. Й немає тому спасу…

…Тулю пожовкле фото до грудей,

Де ми у школі, біля твого класу.

 У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за малою батьківщиною, за собою… Тобто весь набір душевно-­духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.

Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі» тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:

Храм у душі –

Ото справдешній Храм…

Фальшивої не знає позолоти…

Тут вільно найщирішим молитвам

У час важкий вселенської скорботи…

…Далекий він від брязкання монет,

Від суєти кар’єрного зростання,

Корисливих позбавлений тенет…

В нім тиша… поклоніння… покаяння…

Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими з художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки й ліси наших протопредків.

Тоді причащаєшся з тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі…

Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не бракує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.

 у рідному краї

тривожно й незатишно знов

впокорено волю

надіям обрубано крила

і тільки душа

ще останню свічу не згасила

і тільки душа

прагне рабських позбутись оков

Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого – громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контекс­ті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»

Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.

А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокореневі…

Лірика Ваша пахне лісовим сіном.

У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Логосом («…Мені б уже / Не гратися ножем / З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом»; «Зимовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає сонна тиша за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»… / Але я не здаюся… / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу…»), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» («Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» («Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» («Цей темний морок зусібіч…»)

А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом…

Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично-­лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:

 Зарясніє сльоза,

Наче зірка небесного саду.

Затремтить тишина,

Як холодний забутий перон…

Я покличу тебе −

Та лиш вітер прийде на розраду

І посадить мене у чужий незігрітий вагон…

 Чи –

Назад відмотую кіно

На кінострічці.

Це все було, уже було:

Човни на річці

І лілій дихання святе,

Зелена ряска,

В барвінок вкутане село,

Найперша казка.

Або:

 А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,

А поле ромашкове манить в омріяні сіті…

А все, що минуло, здається, було тільки вчора…

Є цінність життя в неповторності кожної миті…

 І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок з гітаро, лірою чи кобзою в руках:

Цей темний морок зусібіч…

І так бракує сонця й свіч…

І так бракує висоти…

А ще чомусь не поруч ти…

А ще улесливості бич…

Фальшиві маски слів, облич…

І прогинання тих, що поруч…

І влада вже не влада – покруч…

… Я не плазую, не повзу,

Мене не зігнеш, як лозу…

Натхненним словом захищусь…

Згораю…

Падаю…

Свічусь…

А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.

Ви маєте такий шанс.

А це вже ого-го для поета…

* * *

Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві спорід­нених.

Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені… Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.

Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.

Із поважною любов’ю

Ігор ПАВЛЮК