Імпровізації на босій флейті

Коробчук П. Й. Боса флейта : поезії, переклади/переспіви / П. Й. Коробчук. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с.

Що й казати, Петро Коробчук дивувати вміє. Не встигнеш вчитатися в рядки його оригінальних поезій, як тут же він пропонує переклади з іншомовних авторів, щойно починаєш осягати світову поезію в інтерпретаціях пана Петра, як на столі – вже літературно-критичний його доробок. А ще він – музúка й певною мірою характерник, і цим теж багато що сказано. Візьме до рук чарівний інструмент і у звуках його залунає… що ж, як не поезія:

вуста твої свідчать про щастя таємне

 нам зимно від світла як снігові взимку

 нам легко у просторах чистих і темних

 і ми молоді як на шлюбному знімку

годинник зупиниться у прохолоді

 я пальці твої ненароком спіткаю

 і сторожко і обережно як злодій

 краду твоє тіло

 і

 зовсім не каюсь

 У того, хто знайомиться з Коробчуковою творчістю вперше, на основі щойно процитованого вірша може скластися враження, що такою лагідною є вся лірика поета. Аж ніяк. Життя нині далеке від «телячих ніжностей», часом воно дає відчутні економічні й політичні стусани, й слабкий у відповідь підносить або «лапки догори» й приймає правила цинічної гри, або ж «ховає голову в пісок», натомість як сильний огризається й намагається «дати здачі». Автор «Босої флейти» теж уміє «давати здачу» – для цього в нього є своє словесне «карате» – ім’я якому іронія, сатира і навіть сарказм. Щоб впевнитися у цьому, досить прочитати його цикл «Українські ненародні пісні»:

 Ноmo homini не вовк і не брат.

 Ноmo homini тепер колорад.

 Не визнаємо сестринства і братства.

 Найвища мораль – це мораль колорадства.

Нам аби планети шмат

 І щелепа щоб залізна.

 Апетит – орієнтат.

 Нам – веселля, іншим – тризна.

 Там, де добре, – там Вітчизна. –

 Знає кожен колорад.

 Поет постійно перебуває у пошуку як нових форм (чого вартий «Сонетарій інструментальний»), так і нових образів:

 холодне світло

 золотий бурштин

 трава як повінь крадькома міліє

 і переходить листя на латинь

 і вже його ніхто не розуміє

 Власне й вірш «Боса флейта», який дав назву всій збірці, містить символіку, яка є набагато глибшою, аніж може здатися спершу. Справді, спочатку образи твору наштовхують ніби на роздуми про митця, що волею долі віддалився від своїх коренів і «хіба зрідка в серці озветься пойняте щемом оте сопілчане». Але чому сопілка, що стала флейтою, ходить босоніж і в чорному, а не в дорогих різнобарвних шатах? Може, річ не у відмові від рідного, а в місії відстороненості від світської суєти (як у ченців) і проповіді Божественної Істини. У містичний традиції босі ноги – знак смирення і служіння Господу (згадаймо апостолів). А ще босими ногами сильніше відчуваєш те, по чому ступаєш, себто життя сприймається, як на оголеному нерві, й не лишається місця для фальші й лицемірства, а є – ні, не бажання, а усвідомлення необхідності казати людям правду, тільки правду й нічого, крім правди. А усвідомлена необхідність, за Спінозою, це і є свобода, яка, – на відміну від обивательського розуміння цього поняття, – працює не на вседозволеність,

 а на потребу дальшої духовної еволюції.

 Окремо варто сказати й про словотворчість Петра Коробчука. В «Босій флейті» можна знайти чимало новотворів – «гетьманьяк», «салофіл», «м’ясократ», «ганьбіст», «орієнтат», «анальфабетний», «анімацид», «жеброти», «вагонити» тощо. Вони для автора – не самоціль, а засіб увиразнення поетичної думки.

 Окремим розділом у збірці подано переклади з кримськотатарської білоруської, російської мов, а також із… есперанто. Поезії Номана Челебіджихана, Джеміля Керменчиклі, Бекара Чобан-заде, Ешрефа Шем’ї-заде, Сервера Турупчи, Рустема Муедіна, Дженгіза Дагджи, Шер’яна Алі, Решида Меміша, Сейрана Сулеймана, Уладзіміра Караткєвіча, Йосифа Бродського, Олександра Кушніра, Ґеральдо Маттоша та Людмили Євсеєвої звучать у книзі українською мовою і вдало вписуються в її загальний колорит.

 Серед усіх збірок Петра Коробчука «Боса флейта» виглядає найбільш цілісною, й не дивно, що саме її висунуто на здобуття Національної премії України імені Т. Шевченка.