Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензії на книгу Василя Слапчука "Новенький ровер старенького пенсне"
 27.01.2011

Олег Соловей

Замах на Тичину



Слапчук В. Новенький ровер старенького пенсне (Книга життя і смерті) : поезія / В. Д. Слапчук. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 88 с. – (Сер. «Літературний ексклюзив»).

Шкода мені наших велетів.

І по смерті невпокоєних, беззахисних...

Неля Шейко-Медведєва

 

Попри назву й motto, що їх має сей текст, я зовсім не хочу звинувачувати Василя Слапчука в якомусь кримінальному злочині, – навіть висловлюючись суто фіґурально; до того ж, маю до цього письменника давню й перевірену часом симпатію; єдине, чого не можу достеменно наразі збагнути, – для чого йому це було потрібно? – прилучатися до суто похмільного (постколоніяльного, маю на увазі) процесу деканонізації клясиків вітчизняної культури, поготів, коли йдеться про клясиків на кшталт геніяльного Павла Тичини. Здається, значно притомніше виглядала б подібна атака на когось із помітно ближчого минулого, на орденоносців на кшталт П.А. Загребельного або І.Ф. Драча (як це зробив свого часу у „Ґіґієні” С.Жадан, обмежившись при тому, щоправда, лише доброго густу гумором і легкою іронією, за допомогою яких зітер із живого клясика хіба трохи зайвої бронзи, наблизивши його до читацького загалу, – на користь, до речі, самого клясика, sic). Що ж до Тичини, то Ігор Костецький далекого 1951-го року писав, що „ранній Павло Тичина зробив те, чого культурні нації на етапах свого становлення досягають протягом півсторіч і цілих сторіч. Тичина ж бо в один мент – дослівно – блиснув українським футуризмом, дадаїзмом, експресіонізмом – у тій модерній мові, що її щойно здобували й закріпляли Зеров, Ніковський і люди їх типу”. А ось що писав у листі до М.Зерова Микола Хвильовий ще на початку 1924-го року: „Не погоджуюся з Вами і з тим, що Тичина „перевівся”. Тичина переживає зараз перелом – це так, але казати, що він перевівся, не можна. Дещо і мені не подобається з його останніх поезій, особливо не подобаються ті місця, де пахне агіткою, але – я гадаю – це тимчасове явище в його творчості. Нам же треба підходити до нього обережніш, інакше результати будуть не ті, яких ми чекаємо. Тичина з тих людей, на яких невдача сильно впливає. Я гадаю, що Ви немалу б послугу для нашої літератури зробили, коли б придержали трохи Осьмачку й Косинку (у Харкові ходять чутки, що названі товариші всюди підривають Тичинин авторитет). Я сподіваюся, що Ви це зробите, бо Ви – авторитет. Зі свого боку ми обіцяємо Вам вплинути й на Тичину”. Ось такий „експресіоністський висновок” (за визначенням самого Хвильового) стосовно авторитету буржуазного професора й „не тих віршів” Тичини, які невдовзі склали збірку „Вітер з України” (1924).

Доктор В.Моренець, пригадую, ще не так давно бідкався, мовляв, живемо без Тичини , маючи на увазі відсутність сучасної рецепції творчости направду великого поета (див. вище оцінку І.Костецького). Та, мабуть, на все свій час. От і настала черга Тичини. Зрештою, не Василь Слапчук був першим. Якщо не рахувати Є.Маланюка (випад якого в бік Тичини, щоправда, був зовсім іншого ґатунку, стосувався власне віршів, а не перипетій складного й драматичного життя поета, й був наслідком зовсім інших культурних та політичних обставин), то пригадується принаймні вірш Ю.Андруховича зі збірки „Пісні для мертвого півня” (2004), в якому дісталося не лише Тичині, але й іншим клясикам. Андрухович, згадав не лише Тичину; в тексті з провокативною назвою „The Bad Company” він атестує 22-х клясиків української літератури. Щоправда, й тут, скажімо, Т.Шевченко виглядає помітно симпатичнішим за Тичину, бо Шевченко презентований Андруховичем сливе богемним бубабістом, – „Тарас – пияк і шланґ, особливо на службі ”; тоді як про Тичину повідомляються наступні „вагомі” подробиці – „Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка ”; хіба додам (нагадуючи тим, хто забув або взагалі не читав цієї поезії), що Г.Сковорода в Андруховича згадується хронологічно першим і атестується в звичний для Андруховича дурнувато-бурлескний спосіб – „Грицько як усі тенори, педераст ”; Тичина ж, як бачимо, істинний сковородинець, так само тенор , ще й арфістка ... – прийом ґрадації використано автором талановито, погоджуюсь, – настільки талановито, що П.Тичина не має в тексті Андруховича жодного шансу виглядати більш-менш пристойно за умови вписування такого його образу арфістки до відверто тоталітарної свідомости читачів Андруховича. А ще до Андруховича з ім’ям геніяльного клясика так само дурнувато бавився відомий герострат укрсучліту, І.Бондар-Терещенко: „за єсеніним плакав сосюра / за пантофлею плакав тичина” („Вона”). Можна і, мабуть, варто в цьому контексті згадати ще ґротескно-знущальний та аж надто відразливий образ Павла Тичини з нещодавнього роману-містифікації Варвари Жукової „Свідок” (2007, за дурнуватим псевдонімом заховався щойно згаданий ІБТ).

І зовсім уже, чесно кажучи, немає бажання згадувати наразі вітчизняного спіраліста Валеріяна Поліщука з його відверто несправедливими, якимись навіть хворобливо-клінічними, випадами проти П.Тичини (стаття „Дутий кумир” у книзі „Літературний аванґард”, 1926 р., або не менш одіозний розділ „Літературне обличчя Тичини” в книзі „Пульс епохи”, 1927 р.). Поліщук, зокрема, писав: „Гадаємо, що з популярністю Тичини, в значній мірі, ми зустрічаємось з такою ж роздутою модою, але вже час її викрити і відкинути, бо вона засмічує наш літературний поступ”. В одному не можна відмовити Поліщукові й сьогодні: ґеніяльний уроджений хист і унікальна індивідуальна поетика Тичини направду не залишали шансів посередностям і графоманам на кшталт вище згаданого та іншим його колеґам із „Аванґарду”, як от захланно-еротична Раїса Троянкер і подібні до неї. Свого часу, буквально „по-гарячому”, цілком адекватну відповідь Поліщукові дав М.Хвильовий у „Думках проти течії”, а саме в додатку до основного тексту памфлету, що має назву „Ахтанабіль” сучасності, або Валер’ян Поліщук у ролі лектора комуністичного університету”: „Звичайно, поет (а за такого вважає себе й В.Поліщук) і про поета має право писати. Звичайно, кожний із нас дивиться на творчість Тичини так, як йому забажається. Але писати такі розвідки, як „Дутий Кумир”, здібний тільки борзописець із жовтої преси (ти не ображайся, Валер’яне, „ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”). За такі розвідки в культурних країнах преподносять сюрпризом єдинодушний бойкот. Але то ж культурні країни, а ми всього-на-всього – хохландія, прекрасний ґрунт для хлестаковщини, смердяковщини. <...> Павло Тичина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії (курсив М.Хвильового. – О.С .). Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літератури на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові „Соняшних кларнетів”.

Сьогодні схожим до ІБТ й Андруховича шляхом відверто тоталітарної рецептивности йде, як не дивно, і серйозний фаховий письменник Василь Слапчук, порівнюючи Павла Тичину саме з Т.Шевченком і проголошуючи кріпаком , зрозуміло, саме Тичину : „І Тичина, / і Шевченко / академіками були. // Та лише один із них / був кріпаком. // Зрозуміло, що не Шевченко”. На сторінках цієї збірки Тичина поступається не лише Т.Шевченкові, але й В.Сосюрі, й М.Рильському, й випадковому сусіді в потязі, своєму водієві, й навіть сільському дурникові на ім’я Фаньо. Направду дивною та сливе незбагненною є ця місцева малоросійська компаративістика... Втім, подібне опускання геніїв із минулого на грішну землю сучасности досить переконливо коментує дослідниця Ніла Зборовська: „Український письменник, усвідомлюючи себе блазнем, постає трагічно-етичною особистістю. Меланхолійний український дискурс конфліктує з імперським ідеологічним, що програмує фрагментарність замість цілісності особистості, роду, родини. Розпад національної психології на множинні фрагменти адекватний розпаду на множинні фрагменти монотеїстичної істини: парадоксальний монтаж цих фрагментів піддає сумніву саму етичну істину, що логічно веде до сумніву щодо національного світу і відповідного йому державницького бажання”. І далі, ця авторка, ніби зовсім уже про конкретний „експеримент” В.Слапчука із трагічним Тичиною: „Українська психоісторія, вийшовши за межі імперського „комунівського” соцреалізму, потрапляє у ситуацію, де розгортається новий грандіозний інтелектуальний імперський експеримент зі злиття національних психоісторій, тобто їх переходу в тотальну безхарактерну культуру. Тобто українському характеру, який прямував до свого світоглядного незалежного існування, вибираючись із тіні російського тоталітаризму, у ситуації несвідомості загрожує постмодерністська модель інтелектуального тоталітаризму, який прагне проковтнути несвідому жертву, або цих „щирих мазохістів”, за словами Ю.Андруховича”.

Для нас, теперішніх нащадків і спадкоємців Павла Тичини й усього Ренесансу 1920-х, найголовніше, аби квазіінтелектуальні ігрища вітчизняних постмодерністів не вивели нас усіх на пряму й широку дорогу в нікуди. Загроза така направду існує. Втрата власного гуманітарного простору й постійні атаки на його куці залишки з боку аґресивних сусідів не додають, на жаль, оптимізму в таких міркуваннях. Шкода і праці, хочеться сказати моєму сучасникові; Тичина жив у пеклі не меншому, ніж свого часу Тарас Шевченко, і немає таких ваг, аби виміряти, хто ж із цих двох зазнав більших страждань у земному житті; в усякому разі, я таких ваг не знаю . Тим часом, життєва тактика й творча стратеґія поета Тичини, як і багатьох інших мистців його часу, цілком зрозуміла, – принаймні, з позиції нашого часу. Про що й говорить сьогодні, наприклад науковець Дмитро Горбачов: „Для декоративності залишили тільки Тичину, Бажана, Рильського (і то його постійно поривалися розстріляти, але Хрущов боронив). А для чого залишили? Для того, щоб вони вихваляли Сталіна. Була неписана угода: мовляв, якщо ви будете своєю мовою вихваляти товариша Сталіна, ми залишимо цю мову, а якщо ні, то заборонимо. Саме тому українською мовою було написано стільки панегіриків – більше, ніж іншими. Наші корифеї, з уже, так би мовити, зіпсутими мізками, намагалися таким способом порятувати українську літературну мову. І вони зробили це завдяки своєму нечуваному сервілізмові, тож історія їх ще виправдає ” (курсив мій – О.С .). Попри деяку історіософську наївність, яку можна відчути в цитаті, Д.Горбачов таки має загальну рацію. І навіть, якщо згадані ним мистці своїм сервілізмом зберігали фізично передовсім себе, а не українську літературну мову, то і в тому випадку, як на мене, ми не маємо жодного права, як і найменших підстав, у 2007-му році кидати в них каміння.

У продовження розмови, не зайвою буде ще одна цитата, наразі – з роману Степана Процюка „Жертвопринесення”. Ці міркування належать головному героєві, поету Максимові Іщенку, в якому можна вгадати деякі риси протагоніста самого письменника:

„Назагал, історія літератури це історія індивідуальних письменницьких хворіб. А талант – це не лише дарунок Божий, але й тягар. Талант – це хвороба, а історія розвитку талантів є історією найріноманітніших неврозів. Наприклад, розвиток манії переслідування у Тичини, щоправда, у легкій, „домашній” формі з відсутніми галюциноґенними психозами, як у трагічного Тодося. Можливо, параноя Тичини була викликана соціальними чинниками? Адже був настільки переляканий 30-ми роками, що навіть приватні листи, кажуть, закінчував на кшталт „осяяний світлом Леніна і Сталіна Павло Тичина ”! І ця безнастанна деградація таланту того, хто абсолютно не вкладався у прокрустове ложе доби, пронизує моторошно-містичним відсвітом біографію великого мученика. І хто насмілиться кинути в нього каменем?

Бо якими б були ми , думав Максим, штучно перенесені у ту добу волею божевільно-ґеніального генетика? Я впевнений, що у наш час і Тичина, і Рильський, і Бажан вільно б експериментували, а якісь зацофано-перелякані дядьки і тітки чіпляли б їм наличку „постмодерністів”... А якщо уявити моє покоління у 30 – 50-их рр. минулого століття і тисячоліття... Напевне, були б і герої, і стукачі, і лицарі, і ті, що здійснювали б акти святотатського ренеґатства. Добре, що нам не суджено знати: хто? чому? як? Бо історія літератури, на щастя, не є історією суцільного запроданства.

А чи я зі своїми невротичними душевними вібраціями міг би протистояти епосі червонозоряних вбивць у шкірянках? Будь чесним, Максиме, хоч перед собою – навряд... Спочатку прокрався б один компроміс, потім – інший, а далі вже сліпий хаос долі... Через те, розуміючи, що багато творів наших письменників, написаних за радянського часу, годяться хіба під обкладинки підручника „Історія тоталітаризму і література”, я ніколи не наважуся осуджувати їх ” (курсив мій – О.С .).

Я свідомо дозволив собі досить широку цитату із сучасного автора, аби не повторюватись, бо герой Процюка, що є поетом нашої сучасности (як і сам В.Слапчук), дуже показово балянсуючи між рефлексивним і рефлекторним рівнями, доволі об’єктивно й слушно коментує нашу радянську історію, торкаючись (що, знов-таки, дуже показово!) зокрема, трагічної долі Тичини, називаючи його великим мучеником... Тут можна також пригадати, що назва розвідки Василя Стуса, присвяченої ранній ліриці П.Тичини звучала як „Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави” (курсив мій – О.С .). У конкретній долі українського поета В.Стус розгледів долю всієї національної літератури, що потрапила у лабети тоталітарних і авторитарних режимів у ХХ столітті, окресливши явище як феномен доби . Можливо, саме тому більш терпимим до радянського клясика був цей автор, бо писав свою працю в 1970 – 1971 роках, анітрохи не сподіваючись на її швидку публікацію, а до того ж, відчуваючи вже й безпосередньо біля себе інфернальний подих репресивної системи. Не можна за теперішньої розмови не згадати вірш В.Стуса „Еволюція поета” (1971), в якому лаконічно та емоційно викладено, по суті, резюме значно ширшої розвідки автора „Феномен доби”:

Еволюція поета

 

Геніальний поет

Роздвоївся (на себе і страх!).

Півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!).

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Тепер, коли він походжав вулицею,

над головою його

висів білий димок,

а перелякані зустрічні

шанобливо вступали йому

дорогу.

 

Але хочу звернути увагу: В.Стус не включав цей гострий і дещо сюрреалістичний ґротеск до своїх збірок. Закиди В.Стуса на адресу Тичини представляються доволі правомірними, але водночас вони є приватного, терапевтичного, сказати б, характеру. Не говорячи вже про те, що ретроспективний погляд на дорогу болю самого Стуса цілком виправдовує його закиди на адресу Тичини. А ще Стус не вказує у вірші на конкретну персону, тим самим розсуваючи рецептивні межі до глобального розуміння феномену доби – не один бо Тичина поцілував пантофлю диктатора. В ХХ столітті, такому рясному на криваві режими, поетів-конформістів дуже просто знайти і у Польщі, і в Росії, і навіть у так званих демократичних країнах. Тому Стус, хоч і має перед очима Тичину, свої висновки однозначно узагальнює значно ширше, моделюючи драматичну проблему мистець і влада . В цьому й полягає глибина та сумлінність його літературознавчої праці; не випадково й епіграф-застереження взято до неї з Альбера Камю.

Одразу після ознайомлення ще з чималенькою добіркою віршів В.Слапчука у „Кур’єрі Кривбасу”, які й склали основу збірки „Новенький ровер старенького пенсне”, я тривалий час чекав, що хтось відгукнеться на цей невмотивований випад авторитетного поета (лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка) проти свого нещасливого побратима зі сталінського зоопарку, але так і не дочекався. Я зовсім не про цензуру говорю (достатньо й того, що вже заборонена книга О.Ульяненка), – я говорю, приміром, про очевидну необхідність дискусії довкола такої поетичної , з читацького дозволу, де(кон)струкції образу національного клясика. А тим часом, можливо, П.Тичину вже треба брати під особливий захист , як це напівжартома робили з Т.Шевченком футуристи (!) у „Новій Ґенерації”... Я сподівався на виступи й хоч якесь позиціонування власних поглядів щодо зачепленої В.Слапчуком проблеми передовсім від наших молодих тичинознавців і вузівських викладачів історії української літератури ХХ століття. До речі, й ліричний суб’єкт одного з віршів безпосередньо звертається до тичинознавців, не надто й приховуючи кпини на їх адресу: „Запитання до тичинознавців: / чи читав Тичина / Джона Донна?” („Тичина над краєм ями...”).

Крім того, тичинознавцям минулого, а може й сьогодення, окремо дістається у віршах циклю „Картопля в контексті творчості”. У циклі з’являється цілком виправдана авторська іронія на межі сатири: „Більшість тичинознавців / сходяться на думці...”; „Тичинознавець Енко А. А. / стверджує...”; „Тичинознавець-аматор / Ський О. П., / дослідивши тлусті плями / на рукописах Тичини, / дійшов висновку, / що поет / не відзначався апетитом...” – бо, за окремими поодинокими винятками, в нас досі немає адекватного й науково притомного тичинознавства, В.Слапчук має повну рацію. До колишніх розвідок Ю.Лавріненка, В.Барки, Г.Грабовича й В.Стуса – впродовж останніх тридцяти років, фактично, нічого вартісного не додалося. В цьому році (власне, уже за тиждень, 27-го січня), коли маємо святкувати 120-річний ювілей з дня народження генія, зовсім не видно заплянованих науковими інституціями конференцій, круглих столів, академічних видань його творів тощо. І це уже зовсім печально. Виглядає так, що окрім В.Слапчука з його ризикованими експериментами, Павло Тичина більше зовсім анікого не цікавить. Зрештою, це вже не перший непомічений у незалежній Україні ювілей; 2003-го року Україна проґавила 100-річчя з дня народження Ґео Шкурупія, першорядного письменника з 1920-х років, який востаннє видавався в Україні ще в 1968-му році... Сподіваюся, Миколі Вінграновському й Григору Тютюнникові пощастить у цьому році трохи більше, ніж Тичині й Ґео Шкурупію...   

Тож, чекав я, чекав, допоки відбудеться розмова про „книгу життя і смерті” (це авторське уточнення винесене на титул книги) В.Слапчука, але ні, читачу, – порожнеча й мовчанка в українському патріотичному етері. Навіть такий боєць із табору неонародництва, як О.Яровий, – ані пари з уст на захист Тичини. А, можливо, тому й промовчав, що модерніст Тичина із пізніше „підмоченою” репутацією, – не належить до його пантеону літературних героїв-народників . (І направду, таки, не належить, – Тичину складно уявити в контексті вечорниць із самогоном, він бо увесь – у царині духу і рафінованого мистецтва). Загалом, багато людей мовчать. (Припускаю, дехто не натрапив на збірку, видану не в столиці , але ж із добіркою у „Кур’єрі Кривбасу” мали можливість ознайомитися всі бажаючі). Мені пощастило зустріти лише одиноку рецензію виробництва Євгена Барана, і сей факт лише зайве засвідчує слушність думки Ігоря Костецького, мовляв, „український літературний критик – біла ворона”. Втім, і рецензія Є.Барана, на жаль, не зняла всіх питань, які в мене з’явилися до Слапчукових віршів. Приміром, критик зауважує: „Слапчуку закидають прозаїчність і баналізацію змістового тла поезій. Не береться до уваги задум, – естетичний і світоглядний. Слапчук бавиться у такий собі театр маріонеток, де роль Тичини чимось суголосна ролі Петрушки. Вони покликані смішити власним виглядом і власними вчинками, заховавши цим глибокий філософський екзистенційно-трагічний світ, який вони носять у собі, не маючи права, згідно з відведеною роллю, згущувати фарби і викликати до себе співчуття, а то й безпосередній жаль. Що стосується окремих сцен і діалогів у цьому театрі, то вони бувають, залежно від ситуації і контексту, то анекдотичними, то гротескними, то „комедіянськими” (у сенсі прихованого трагізму у світовому кривлянні)”. І ніби, все правильно. Але: „За простими і вгадуваними сценами, зав’язками і розв’язками ситуацій (від політичної до інтимної), що на перший погляд виглядає такою собі профанацією добре відомого, – маємо глибинну і мудру настанову-висновок: будь-яка інтерпретація життя творчої особистості, з його драмами, трагедіями і комедіями, є нічим іншим, як варіантом власного попадання „пальцем у небо”. <...> Звичайно, такий варіант пародійно-гротескового інтерпретування можна сприймати чи не сприймати. Можна твердити, що Василь Слапчук „дійшов до ручки”. Однак ніхто не заперечить того факту, що поетична інтерпретація Слапчука знімає із постаті Тичини тягар суспільної претензії/недовіри, позбавляє його ролі Вічної Жертви, залишаючи нам парадоксально-світлий і геніально-надламаний світ Поета, який шукав своєї дороги до Божого Храму, і таки знайшов її у вічному страху/втіканні від життєвих умов, які не залишили йому іншої ролі, аніж маріонеткового паяца. Насправді він був і залишається геніальним українським поетом”. Хтозна, наскільки виправданим є оптимізм критика, коли він робить фінальне припущення: „Мені здається, що саме на цьому хотів наголосити Василь Слапчук, вдаючись до такої нібито дивної і нібито недоречної поетичної інтерпретації”.

Дискурс містифікації, який Є.Баран прикладає до всієї збірки В.Слапчука, знов-таки, змушує нас пригадати й такого містифікатора, як Едвард Стріха. Він же – Кость Буревій. Не говорячи вже про Варвару Жукову. Цілком логічно зовсім поруч виникає сіра блукаюча тінь ІБТ, останнього містифікатора цієї літератури, як йому, мабуть, самому здається. Втім, якби ж то останнього. І навряд чи все аж настільки добре, як вважає Є.Баран. Зокрема, і з поетичною містифікацією В.Слапчука довкола драматичної творчої та людської біографії Тичини: „Мандрівка у потязі. / У купе – двоє. / – Ви любите зверху / чи знизу, – / запитує Тичину жінка. / – Я – згідно із вказаним / у білеті місцем, – / відповідає Тичина. <...> Хтось покладається / на власний смак, / а Тичина / (і в особистому житті) / на адміністративне рішення”. Ремарка, винесена в дужки, особисто мені не зовсім зрозуміла. Щось бурлескне й занадто невисоке проглядає із дужок; щось із царини низької котляревщини, екстрапольоване на сучасний жовтавий день. Й мені таке відверто не смакує, на відміну від Є.Барана. Будь ласка: „Тичина чистить черевики, / найретельніше / підошви ваксує. / – А підошви навіщо? – / дивуються непосвячені. / – Щоб виразніший слід / у літературі / після себе зоставити. // Час збіг, / а сліди лишилися. / – Чиї це сліди? / – П. Г. Тичини. / – Це той, / що вірші писав? / – Це той, / що черевики чистив”, – подібне я й коментувати вже не хочу. Бо крім невмотивованої знущальности в цих рядках нічого не знаходжу. Впадає в око моделювання віршів, у яких Слапчук на рахунок Тичини ледве не солідаризується з Андруховичем. Наприклад, „У дівчини на колінах книжка лежить...”, „Тичина дівчині...”, „Тичина – парубок...” й інші. Або й зовсім уже брутально-бурлескне: „Що ж це таке?! / І перо наточене, / і муза позад нього / в одних панчохах стоїть, / а йому / не пишеться” („Тичина кінець ручки гризе...”). Як писалося українським письменникам у тридцяті-сорокові роки ХХ століття, В.Слапчук, безперечно, здогадується. То для чого й для кого сьогодні така котляревщина, хто б мені пояснив? Й знову стосовно письма: „Не траплялося такого, / щоб він сказав щось / не подумавши. / А от писати казна-що / доводилося” („Тичина мав честь...”); „Коли пишеш вірша, / не задумуючись / облиш його, / заради жінки. / Поезія потерпить. / Поезія ще не таке терпіла” („І дня не минає...”). Поезія справді багато терпіла, а ще більше терпить у нашому сьогоденні. Зокрема, й цитовані щойно поетичні екзерсиси В.Слапчука.

Загалом, аж надто багато рядків покликані не до витворення оновленої рецепції життя та творчости поета, а до його паплюження; принаймні, саме такий ефект найбільш очікуваний. А з іншого боку, дохлого собаку кусати навряд чи комусь було би цікаво. Тож, у Тичини в нашій літературі не лише прекрасне й патріотичне (як запевняла у своїй монографії Марина Павленко) минуле, але й досить привабливе майбутнє. Завдяки, треба думати, й теперішнім зусиллям В.Слапчука, який опісля всього нарешті підсумовує: „Врешті-решт, / що ми знаємо / про Тичину? // Був геніальним поетом. / Написав мало. / Помер молодим” („Епілог 1”). Варто лише національному генію пройти крізь горнило постмодерністичного кшталтування (збиткування?) й витримати іспит на головного Петрушку. Але, я приєднуюся до думки Н.Зборовської, яка вважає ці ігри для нас цілком небезпечними. А як мінімум – недоречними й нігілістичними. Це не заняття для такого письменника яким є Василь Слапчук. Для цього в країні вже є Бузина й ІБТ.  

Але найбільша проблема збірки „Новенький ровер старенького пенсне” (лише тому я й пишу про це) полягає в тому, що Василь Слапчук – поет надзвичайно талановитий; поет зі своїм окремим і впізнаваним артистичним тембром; врешті, поет із на диво витонченим і акцентовано-східним стилевідчуттям (останнє стосується інтонації та якоїсь особливо-рафінованої іронії, яка вчувається у підтекстах його творів), яке не в останню чергу стосується його специфічного розкріпаченого, але в жодному разі не вульґарного еротизму. Тож, як на мене, це зовсім не його завдання – знімати із п’єдесталів клясиків, – поготів, такого рівня, яким у нашій культурі був, є і завше буде Павло Тичина, автор ґеніяльних „Соняшних кларнетів” і неперевершених у закривавленому гуманізмі віршів із рафіновано-естетської експресіоністичної збірки „Замість сонетів і октав”. Та й п’єдестал сьогодні у Тичини, на жаль, уже помітно менший, аніж той, на який спромоглися вилізти теперішні літературні менеджери й автори романів-гросбухів, на кшталт товаришки Забужко...
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 623 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]