Головна » Статті » Рецензії » Рецензії

Рецензії на книгу Ігоря Павлюка "Стратосфера"
28.07.2010

Ігор Ольшевський


«Стратосфера»: Пролог до космосу



Павлюк Iгор. Стратосфера : лiрика / І. З. Павлюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2010. – 228 с.


Почну з філологічного казусу – в українській (та й не лише в українській) мові є слова, що визнаються мовознавчою наукою як синоніми, але насправді такими не є. Візьмімо хоча б поняття "педагог” і "вчитель”. Чи всіх, хто отри-мав диплом про педагогічну освіту і працюють у навчальних закладах, можна назвати Вчителями з великої літери (згадаймо, що на Сході поняття "Вчитель”, якщо й не ототожнюється повністю, то, принаймні, наближається до поняття "Святий”)? Далі в ліс – більше дров, сиріч запитань. Чи всі інструменталісти є музикантами? Чи всі актори є артистами? Чи всі живописці та графіки є худож-никами? Список цих майже риторичних питань можна продовжувати на "енну” кількість сторінок, тому вважаю за доцільне його "згорнути”, запитавши на-останок ще про одне.

Чим відрізняється справжній поет від просто віршника? Не від графомана (тут не те, що різниця – прірва), а від інтелектуала, який вміє писати цілком пристойні вірші і їх вряди-годи навіть публікує в періодиці й видає окремими книжками? Питання за всієї позірної легкості не з простих і ризикує поповнити розряд "майже риторичних”, якщо вчасно не згадати добряче призабуту в наш цинічно-прагматичний час людську здатність дивуватися. Справжній поет (та й узагалі митець) – це той, хто, по-перше, вміє дивувати, а по-друге, змушує за-мислитися як над власною долею, так і над долею людства, це той, для чийого серця буває замало земного тяжіння й воно прагне до польоту…

Щодо Ігоря Павлюка, подив і поштовх до роздумів відчуваєш, либонь у кожній книзі, і з кожним новим виданням – то більше. Але чи не найбільше – у новій збірці лірики поета, опублікованій цьогоріч у Луцьку поліграфічно-ви-давничим домом "Твердиня”. Вже сама назва книжки – "Стратосфера”? – налаштовує на політ якщо не космічний, то, принаймні, десь у вищих шарах атмосфери.

Звісно, політ поетичної думки може й не відзначатися якимось особливим смисловим навантаженням – от просто ширяє собі людина у просторі своєї фан-тазії й нема їй діла до того, що відбувається на грішній землі. Власне й причи-ною такого польоту може бути бажання на якусь мить абстрагуватися від жорс-токих буднів, набратися сил для подальшого протистояння нелегким життєвим обставинам. Не так у Ігоря Павлюка – поет "злітає” у височінь, не покинувши на землі своїх болів, а навпаки, бере їх із собою. Більше того, з тієї висоти йому ще виднішими й драматичнішими видаються земні проблеми – дарма чи про минулий двадцятий, а чи про нинішній двадцять перший вік ідеться:

 

Важкий політ двадцятого століття.

В очах святих сніжинкові хрести.

Смола в крові.

Осіннє повноліття.

Єдина втіха – в глибину рости.

 

А ще утіха: є за що боротись!..

Смішна печаль: уже немає з ким.

Про нас є перша згадка в Геродота.

У горі доти йдемо крізь віки.

("Важкий політ двадцятого століття…”)

 

То чи з руки поетові такий політ у стратосферу, який не рятує його від страждань? А може, стратосфера – не кінцева мета його мандрів, і за нею – вихід у відкритий Космос, до далеких галактик, де, можливо, живуть розумні істоти, й може місія митця розповісти їм, що десь там, за безліч світлових літ від них, є зоряна система з планетою, на якій є життя, і є на ній Україна, й інші країни, є, зрештою, його колиска – Волинь, до якої він після всіх сходжених доріг щоразу повертається, не спокусившись заморськими дивами:

 

За горизонтом знову горизонти –

І сивина – волосся, очі, сніг...

В Америці живу, як на курорті.

Америки не хочеться мені.

 

А хочеться в прості ліси Волині,

Косити сіно, слухатись зірок,

Не зрадивши ні хаті, ні дитині,

Що полином пропахли до кісток .

 

Приспати час, боротися з душею,

Яка іще не продана за гріш.

 

Росте печаль.

І я росту із нею –

Світліше, вище, глибше і тихіш...

("Росте печаль….”), –

 

і де відхід поетового дідуся із земного життя трансформується у моторошне відчуття власного "часткового скону”:

 

На сільському, старому, небесному цвинтарі

Поховали мене – мого діда – навік.

 

("Похорон мого діда”)

 

А може, й не до далеких інопланетян, а все-таки до нас із вами звернуто цю болісну розповідь, що часто скидається на сповідь? Не поспішаймо зодягати фундаменталістські сутани й лицемірно дорікати поетові, що сповідь можлива лише перед Богом (через священика), а не перед читачами, якими б добрими і праведними людьми вони б не були. Згадаймо, що мовив Спаситель у 19-20 віршах ХVІІІ глави Євангелії від Матвія ("Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім´я Моє зібрані, там Я серед них”), а ще дослухаймося слів святого апостола Павла з Першого послання до коринтян (глава ІІІ, вірш 16), – "Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?” – і святого апостола Івана Богослова з його Першого соборного послання (ІV, 20): "Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець”. Адже любов до людини є від-дзеркаленням любові до Всевишнього. І саме ця любов спонукає поета на гра-ничну відвертість, що якраз і межує зі сповідальністю:

 

Напиши мені морем велику поему про вітер.

Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,

Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,

Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

 

Доки близько до серця беру я кургани і прірви,

Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.

Холуя і раба у собі я із коренем вирву,

А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

 

Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,

І воскресла весна, молода і легка, як Христос.

Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,

І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

 

Сам я славу на ласку міняю і гроші – на волю.

Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.

А тепер я… тепер я кохаюся з долею.

Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.

("Напиши мені морем…”)

 

Сказане тією або іншою мірою стосується циклів "Полісся”, "За крок до епілогу” та "З літопису вітрів”, віршів "Осяяння”, "Висока тут печаль…”, "Лист до нащадків”, "Усе було б добре…”, "На зорях далеких…”, цілого розділу інтимної (але від того не менш соціальної) лірики "Введення у таїнство” – та й, либонь, кожного з уміщених у книжці. У процесі читання цих поезій все ясніше починаєш розуміти, що "Стратосфера” Ігоря Павлюка – це справді пролог до його космічної мандрівки, але космос, про який ідеться – це внутрішній духовний простір самого поета, внутрішній космос людини. І якщо у стратосфері душі на митця (й на читача також) чекає стільки образних відкриттів-осяянь – це й "тýга – як розплетена коса”, і "ніч – вбита ворона”, і "кам’яновугільна печаль”, і "мла – як в домрі”, і "туман карий” (це "íкання” може тривати хтозна-скільки), – то скільки ж таких відкриттів, і серед них найголовніше, – буде зроблено в самому космосі:

 

Брати наші менші –

Звірята –

Дивилися в себе.

Знайшовши там Бога,

Пускали сльозу до зорі.

Бо ж ласки і болі –

Як смуги крилатої зебри –

Як соки соснові

На сніжній кленовій корі,

Які ми ковтали зі смаком

По краплі гарячій,

Бляшанки від " Cola ”

Зім’явши коли-не-коли.

("Мені золоте вже це срібло останнього снігу…”)

 

Цей простір поет означує, як "Батьківщину душі”, й відкриття її на духов-ному плані допомагає йому в пізнанні Вітчизни, власного народу, інших на-родів, що населяють планету, й любові як стану душі:

 

Кохання приснилось –

Дитинно-звірина оказія.

Дівочу сльозу цілував на устах і кругом…

А потім у долі були і Європа, і Азія,

І Америки ром,

Калинове небо моєї вітчизни тернової.

Березові лиця святих у церквах молодих.

 

Отут мені добре.

Отут і проситиму знову я

Полежати вічність…

І знову неждано прийти.

 Звичайно, не все буває так романтично й привабливо, як здається на перший погляд. Польоти на великих висотах, як знає кожен льотчик (тим паче космонавт), неможливі без перевантажень і наслідки останніх бувають неочікуваними – насамперед для того, хто в кораблі. На жаль, сліди цих пере-вантажень помітні й у Павлюковій "Стратосфері”. Якось автору цих рядків уже доводилося писати (здається, в рецензії на збірку "проезії” під назвою "Заборонений цвіт”), що іноді філософія письменника відчутно "зашкалює”. Так само і в новій книжці, читаючи про ріку, як "сивий голос Стрибога”, цілком сприймаєш і розумієш, що не можна викреслити з історії краю найдавніших його сторінок, як і ментальності народу, в якого християнські традиції тісно переплелися з дохристиянськими. Але такому образу, скажімо, як "горілкою малюю Богородицю” з вірша "Мінор, мажор…”, важко знайти бодай пояс-нення (не кажучи вже про виправдання). Сектантсько-суфійські асоціації з "ду-ховним вином” чи "пивом” молитви, – як наприклад у вірші "Сиджу собі…” з "Бунту свяченої води” , – тут "не працюють”, оскільки в наступному рядку до всього згадується ще й … відоме інфернальне плем’я. Одначе за всього не- прийняття образів подібного роду, вони не перекреслюють загального враження про книжку, а сприймаються як неконтрольований сплеск емоцій внаслідок згаданих уже "перевантажень”, подолавши які в процесі злету, митець і виходить на потрібну орбіту, з якої йому ще виднішою й ріднішою стає земля, що стала поетові за колиску, край, до якого Ігореві Павлюку на роду написано щоразу, після кожної з мандрівок, повертатися, увічнюючи його у своїх поезіях і в серцях читачів:

 

Цей край, де Богом названо ріку,

Я віршами

Нащадкові

Озвучу.
Категорія: Рецензії | Додав: Dyrektor (08.06.2012)
Переглядів: 219 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]